Рішення № 86494085, 20.12.2019, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2019 року м. Житомир справа № 240/11269/19

категорія 112030000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гуріна Д.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

28 жовтня 2019 року до Житомирського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 із позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, у якому просить:

- визначити неправомірними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області щодо відмови ОСОБА_2 у листі №М-2669 від 8 липня 2019 року у здійсненні призначення пенсії за віком;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області призначити та виплачувати у подальшому ОСОБА_2 пенсію за віком з 10 травня 2019 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі, не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що ОСОБА_2 не було призначено пенсію за віком. 30 грудня 1994 року позивач виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де була прийнята на консульський облік у консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль. До виїзду за кордон і станом на теперішній час ОСОБА_2 пенсію не отримує, у зв`язку з чим 10 травня 2019 року через уповноваженого представника позивач звернулась із заявою про призначення пенсії. Листом Житомирського об`єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 16 травня 2019 №Р-283 відмовлено у призначенні пенсії у зв`язку з тим, що: позивач не звернулась із заявою для призначення їй пенсії особисто, а через свого представника; відсутністю правового механізму щодо виплати пенсії пенсіонерам, які проживають за кордоном, відсутністю реєстрації позивача на території України за місцезнаходженням відповідача; документ, що посвідчує особу позивача не відповідає Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії; позивач не є громадянкою України.

Після усунення позивачем недоліків позовної заяви, ухвалою судді Житомирського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2019 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику (повідомлення) учасників справи, надано відповідачу строк для подання відзиву на позов.

10 грудня 2019 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву від 9 грудня 2019 року №41504/08.2 вх. №29383/19, в якому просив у задоволенні позовних вимог відмовити. Щодо посилання позивача у позові на те, що Конституційний Суд України у рішенні від 7 жовтня 2009 року №25-рп/2009 визнав неконституційними положення пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону, і тому в Законі на даний час не міститься жодної норми, яка б скасовувала право пенсіонера на отримання ним пенсії в результаті того, що він проживає не в Україні, відповідач зазначає, що скасовані норми стосувались лише припинення та поновлення уже призначених пенсій, а у позивача стоїть питання щодо призначення пенсії. Крім того, відповідачем зазначено, що коло осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, визначаються виключно Законом України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування”. Аналізуючи умови призначення пенсій, однією з головних є проживання особи на території України, незалежно від того, чи це є громадянин України, іноземець чи особа без громадянства. Виплата пенсій особам, які проживають або виїжджають на постійне місце проживання за кордон, можлива лише в тому випадку, якщо пенсія була уже призначена, коли особа проживала в Україні. Таким чином, умов, які б давали право на пенсію ОСОБА_2 , даним Законом не передбачено, адже позивач зареєстрована і фактично проживає в Ізраїлі. Реєстраційний номер облікової картки платника податків, виданий 21 травня 2019 лише підтверджує те, що позивач не вчиняла жодних юридичних дій на території України після виїзду в 1994 році. Крім того, між Урядом України та Державою Ізраїль на даний час договір про гарантії прав громадян в галузі пенсійного забезпечення не укладався, отже, на думку відповідача, враховуючи вищезазначене, ОСОБА_2 не має права на призначення пенсії.

18 грудня 2019 року на адресу суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив вх. №30216/19.

Згідно з частиною 4 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Частиною 5 статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України, встановлено, що датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до положень частини 5 статті 262, частини 1 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Докази, які містяться у справі, а саме копія трудової книжки, вказує, що позивач до виїзду на постійне проживання до Ізраїлю працювала на території України, трудовий стаж складає 24 роки.

Перед виїздом за кордон позивач мешкала за адресою: АДРЕСА_1 .

30 грудня 1994 року позивач виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль.

При віку 73 роки і страховому стажі понад 24 роки, на думку позивача, вона досягла усіх необхідних умов для призначення пенсії за віком, встановлених частиною 1 статті 26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" №1058-ІV від 9 липня 2003 року.

Ані до виїзду, ані станом на сьогоднішній день, пенсія позивачу не призначалась, відповідно пенсійних виплат вона не отримує.

Враховуючи те, що позивач постійно мешкає у Державі Ізраїль, де не має територіального органу ПФУ, у неї виникли труднощі щодо того, до якого з Управлінь Пенсійного фонду України їй звертатися.

Тому, потребуючи допомоги у реалізації свого законного права на пенсію, 28 травня 2019 року представник позивача звернувся до Пенсійного фонду України з заявою, в якій просив визначити уповноважений територіальний орган, що має розглянути заяву по суті та направити її за належністю.

Пенсійний фонду України листом №15581/Р-11 від 14 червня 2019 року направив заяву про призначення пенсії позивача з доданими документами, необхідними для призначення пенсії, вказавши при цьому, що управлінням визначеним для розгляду заяви ОСОБА_2 про призначення пенсії є ГУ ПФУ в Житомирській області.

10 травня 2019 року з метою призначення пенсії за віком позивач через свого представника звернувся до Житомирського об`єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області із заявою про призначення пенсії.

Житомирське об`єднане управління Пенсійного фонду України в Житомирській області відмовило у призначені пенсії ОСОБА_2 листом від 16 травня 2019 року №Р-283. У відмові зазначено, що на сьогоднішній день в органів Пенсійного фонду відсутні будь-які правові підстави для призначення пенсії за віком позивачу, у зв`язку з відсутністю правового механізму щодо виплати пенсії пенсіонерам, які проживають за кордоном, а органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

20 травня 2019 року був отриманий лист від УДМС України в Житомирській області від 15 травня 2019 року №1801.4-2860/18.1-19 про відсутність інформації щодо виходу ОСОБА_2 з громадянства України.

29 травня 2019 року представником позивача на адресу Житомирського об`єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області були направлені додаткові документи для призначення пенсії позивачу.

8 липня 2019 року за №М-266910 відповідач відмовив ОСОБА_2 , обґрунтувавши свою відмову, як і попередню.

3 липня 2019 року відповідно до Постанови КМУ №628 від 28 серпня 2018 року Житомирське об`єднане управління Пенсійного фонду України в Житомирській області було ліквідовано внаслідок приєднання до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, яке є його правонаступником.

Не погоджуючись із такими діями відповідача щодо відмови у призначенні пенсії за віком, позивач звернулась до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Згідно з статтею 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Позивач, проживаючи в Ізраїлі, як громадян України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, так як Конституція Україні та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

Відповідно до приписів статті 8 Закону України від 9 липня 2003 року №1058-IV “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” (далі - Закон України №1058-IV) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Вказаною нормою зазначені необхідні передумови для призначення пенсії. Вимога обов`язкового проживання на території України для призначення пенсії не встановлена.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 49 Закону України №1058-IV, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

У разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (стаття 51 цього Закону).

Конституційний Суд України в рішенні від 7 жовтня 2009 року №25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), положення пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Дані положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

У пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Окрім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі “Пічкур проти України”, яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, яка була економічно активною в Україні з 1970 до 1994, мала право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, вона знову отримувала б свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації щодо права на отримання пенсії із пенсіонерами, які проживали в Україні (пункт 51 рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов`язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі “Пічкур проти України”, як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”.

У зазначених вище правових позиціях ставилось питання щодо перерахунку пенсій особам, які проживають за межами України. Проте, суд вважає, що як перерахунок так і призначення пенсії не може ставитись в залежність від місця проживання громадянина, а тому відмова відповідача у призначенні позивачу пенсії з підстав, викладених у листі №М-2669 від 8 липня 2019 року є протиправною, суперечить висновкам Конституційного Суду України та Європейському суду з прав людини, викладеним у рішенні у справі “Пічкур проти України”.

Проте, відповідачем не досліджувалось питання наявності у позивача необхідного стажу для призначення пенсії за віком, а суд не може перебирати за себе дискреційні повноваження цього органу та встановлювати наявність чи відсутність необхідного стажу позивача для призначення пенсії, оскільки це питання не було підставою для відмови у призначенні пенсії.

Щодо доводів відповідача про недотримання позивачем вимог особистого звернення із заявою про призначення пенсії, суд зазначає наступне.

Особиста заява позивача про призначення пенсії повністю відповідає формі, яка встановлена Додатком 2 Порядку 22-1.

Підпис заявника на заяві про призначення пенсії належить ОСОБА_2 , особа якої була посвідченням особи та була засвідчена нотаріусом у Державі Ізраїль, підпис та повноваження якого у свою чергу підтверджені печаткою апостиль відповідно до Гаазької конвенції, до якої Україна приєдналася 23 грудня 2003 року.

Відповідно до пункту 1.1 Порядку №22-1 заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Відповідачу був поданий оригінал довіреності від імені позивача, яка посвідчена нотаріально та апостильована, копія даної довіреності відповідно до повноважень відповідача була засвідчена належним чином та прийнята з іншими документами позивача для призначення пенсії, що підтверджено у листі від 16 травня 2019 року №Р-283 Житомирського об`єднаного управління Пенсійного фонду України.

На підставі чого суд дійшов висновку про те, що позивачем вимога особистої подачі заяви про призначення пенсії була дотримана у повному обсязі.

Стосовно тверджень відповідача про відсутність міжнародної пенсійної угоди між Україною та Ізраїлем, що на думку відповідача, забороняє відповідачу поновити пенсію позивача, суд зазначає наступне.

У рішенні Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року №25-рп/2009 у пункті 3.3 вказано встановлення залежності права на пенсійне забезпечення від факту укладення або не укладення Україною міжнародного договору з іншою державою, яку громадянин України обрав місцем свого постійного проживання, суперечить конституційним гарантіям стосовно утвердження і забезпечення прав і свобод, рівності конституційних прав громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права на соціальний захист у старості.

Більш того, відповідно до пункту 3.3 Рішення №25-рп/2009 Конституційний Суд України зазначає, що визнання оспорюваних положень Закону неконституційними має наслідки лише для пенсіонерів, які проживають (перебувають) у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, і не перешкоджає подальшому унормуванню питань соціального захисту пенсіонерів шляхом укладення міжнародних договорів з цими державами та виплаті пенсій у порядку, встановленому чинними міжнародними договорами.

Також, слід зазначити, що правовідносини, що виникають в процесі реалізації права на виплату пенсії основані на принципі “юридичної визначеності”. Зазначений принцип не дозволяє державі посилатися на відсутність певного нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.

Отже, норми Конституції України, як норми прямої дії, застосовуються безпосередньо незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти чи ні, тим паче вони не можуть бути поставлені у залежність від того, чи був укладений будь-який договір між державами чи ні.

Стосовно твердження відповідача, що відсутність реєстрації позивача на території України за місцезнаходженням відповідача, що на думку відповідача, звільняє останнього від обов`язку призначення пенсії позивачу, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 44 Закону України №1058-ІV заява про призначення пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі.

Пенсійний фонд України визначив відповідача уповноваженим органом для призначення пенсії позивачу, що підтверджено відповідним листом Пенсійного фонду України від 14 червня 2019 року №15581/Р-11.

На підставі вказівки Пенсійного фонду України та виходячи з останнього місця реєстрації в Україні, позивач, у відповідності до діючого законодавства, звернулась з заявою про призначення пенсії саме до відповідача.

Право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може бути пов`язано з такою умовою як постійне проживання в Україні, а держава в свою чергу у відповідності з конституційними принципами зобов`язана гарантувати це право, незалежно від того, де проживає особа, котрій призначена пенсія в Україні або за її межами.

Щодо твердження відповідача, що документ, що посвідчує особу позивача не відповідає Порядку №22-1, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 2.9 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, відповідно до Закону України “Про загальнообов`язкові державне пенсійне страхування”, затвердженого постановою правління ПФУ N422-1 від 25 листопада 2005 року (далі - Порядок №22-1) особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що посвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік.

При зверненні до відповідача з особистою заявою про призначення пенсії позивачем було надано копію посвідчення особи та його оригінал для огляду та засвідчення копії. Даний факт підтверджено вхідним штампом відповідача, який був поставлений після огляду та прийняття документів позивача.

Посвідчення містить інформацію про особу позивача, місце її проживання та вік, як того вимагає вищевказаний пункт 2.9 Порядку №22-1. Крім того, позивачем долучено до матеріалів справи паспорт громадянина України для виїзду за кордон, який виданий 6 грудня 1993 року.

Стосовно твердження відповідача щодо того, що позивач не надала документа на підтвердження громадянства України, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до пункту 1 статті 3 Закону України “Про громадянство” громадянами України є усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (21 серпня 1991 року) постійно проживали на території України.

Позивач постійно проживала на території України і на момент проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року і до 1994 року включно.

Як вже було вказано вище, позивач виїхала до Ізраїлю 30 грудня 1994 року перед виїздом за кордон вона мешкала у м. Житомирі в Україні.

Крім того, у позивача є паспорт громадянки України для виїзду за кордон, паспорт серії НОМЕР_1 , виданий органом УВС 6 грудня 1993 року, де прямо зазначено про її належність до громадянства України.

Громадянство позивача не припинялось ні за жодною з підстав, встановлених Законом України “Про громадянство” та відповідачем не надано доказів зворотного - припинення громадянство можливе виключно на підставі відповідного указу Президента України (стаття 17 Закону України "Про громадянство").

Крім того, 20 травня 2019 року був отриманий лист УДМС України в Житомирській області від 15 травня 2019 року №1801.4-2860/18.1-19 про відсутність інформації щодо виходу позивача з громадянства України.

На підставі викладеного, позивач є громадянкою України, що підтверджено матеріалами справи та не спростовано відповідачем.

Щодо позовних вимог призначити пенсію з проведенням її індексації і компенсацією втрати частини доходів, суд зазначає наступне.

Відповідачем не досліджувалось питання розміру пенсії, на який має право позивач та виплати індексації пенсії позивачу. Суд, у свою чергу, не може перебирати на себе дискреційні повноваження цього органу та розраховувати розмір пенсії позивача, оскільки це питання не було підставою для відмови у призначенні пенсії. А тому у цій частині необхідно відмовити у задоволенні позовних вимог.

Щодо вимоги, в якій позивач просить зобов`язати відповідача здійснити компенсацію втрати частини доходів, суд вважає її передчасною, оскільки дана вимога матиме місце після проведення відповідачем нарахування та виплати сум пенсії позивачу.

Отже, дійшов висновку, що позовні вимоги про поновлення виплати пенсії з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів є передчасними та не підлягають до задоволення, а право позивача щодо їх отримання може буде порушеним після виплати заборгованості за відповідний період, та лише за умови не виплати компенсації у тому ж місяці. Задоволення позову в цій частині буде свідчити про вирішення спору, який ще відсутній, тобто на майбутнє, що суперечить засадам адміністративного судочинства та його принципам.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Враховуючи вищевикладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд вважає, що наявні правові підстави для часткового задоволення позову ОСОБА_2 .

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з частиною 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

При зверненні до суду з адміністративним позовом позивачем сплачений судовий збір у розмірі 768,40 грн. У зв`язку з частковим задоволенням позовних вимог суд дійшов висновку, що судові витрати, понесені позивачем, належать відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача відповідно до задоволеної частини позовних вимог, а саме у сумі 384,20 грн.

Керуючись статтями 77, 90, 139, 243, 262, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України,

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (вул. О.Ольжича, 7, м. Житомир, 10003, код ЄДРПОУ 13559341) про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати неправомірними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області щодо відмови у призначенні пенсії за віком ОСОБА_2 , оформленої листом №М-2669 від 8 липня 2019 року у призначенні пенсії за віком.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області призначити та виплатити ОСОБА_2 пенсію за віком з 10 травня 2019 року у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в пенсійній справі ОСОБА_2 .

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір у сумі 384,20 грн за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Житомирській області.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Д.М. Гурін