Рішення № 86417024, 18.12.2019, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 грудня 2019 р. справа № 420/6267/19 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Марича Є.В., розглянув в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1

до відповідача:Одеського окружного адміністративного суду, Фонтанська дорога, 14,Одеса,Одеська область,65062

про:зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі-позивач) звернувся з позовом до Одеського окружного адміністративного суду (далі-відповідач), в якому просить зобов`язати здійснити перерахунок та виплату суддівської винагороди з 01 січня 2017 року відповідно до приписів статті 135 та пункту 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, з урахуванням раніше виплачених сум; встановити судовий контроль за виконанням судового рішення.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що обраний суддею Одеського окружного адміністративного суду безстроково, має четвертий кваліфікаційний клас судді, від здійснення правосуддя не відсторонювався та до дисциплінарної відповідальності не притягувався. Відносно позивача розпочата процедура кваліфікаційного оцінювання судді на відповідність займаній посаді, яка не завершена з незалежних від нього обставин. При цьому кваліфікаційне оцінювання мало на меті не встановити кваліфікацію, а підтвердити ту, яка вже встановлена державою. Разом із тим, професійність та кваліфікація позивача державою не спростовані, він має єдиний правовий статус судді України, однак отримує значно меншу суддівську винагороду за виконання одного і того ж обсягу робіт, що й суддя, який підтвердив відповідність займаній посаді, несучи однакову відповідальність за прийняті рішення, які мають однакову юридичну силу та винесені іменем України, легітимність яких не поставлена під сумнів. Вважає, що має місце дискримінація в оплаті праці суддів, з чим погодився законодавець та усунув цей недолік з 01 січня 2020 року, встановивши єдині правила нарахування суддівської винагороди для всіх суддів, незалежно від умов проходження ними кваліфікаційного оцінювання. Оскільки виплата суддівської винагориди в належному розмірі є невід`ємним елементом гарантій незалежності суддів, а заборона дискримінації є складовою принципу верховенства права, позивач вважає, що поновлення його порушеного права є обов`язком відповідача, у зв`язку із чим звернувся до суду із даним позовом.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 28.10.2019 р. адміністративну справу № 420/6267/19 направлено для визначення підсудності в порядку ст.28 КАС України до суду вищої інстанції.

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 05.11.2019 р. матеріали справи № 420/6267/19 передано за підсудністю до Миколаївського окружного адміністративного суду.

Ухвалою від 15.11.2019 р. відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження із повідомленням учасників справи та запропоновано відповідачу подати до суду відзив на позовну заяву.

Ухвалою від 15.11.2019 р. судом зупинено провадження у справі № 420/6267/19.

Ухвалою від 26.11.2019 р. провадження у справі № 420/6267/19 поновлено та призначено судове засідання.

Відповідач подав відзив на позов, в якому зазначив, що відносно позивача ще не завершена процедура кваліфікаційного оцінювання, а при нарахуванні йому суддівської винагороди діяв у відповідності до вимог Закону України «Про судоустрій і статус суддів», який є чинним та неконституційним не визнано. Також відповідач не ставить під сумнів кваліфікацію, компетентність і професійність позивача та повністю визнає факт дискримінації в оплаті його праці, так як він при однакових умовах роботи та обсягах своїх обов`язків, маючи єдиний правовий статус судді України, отримував суддівську винагороду в меншому розмірі, ніж інші судді цього ж суду, які завершили кваліфікаційне оцінювання та визнані такими, що відповідають займаній посаді. Вважає, що застосовувати на практиці принцип верховенства права, який включає в себе заборону дискримінації, повинен саме суд під час вирішення справи, у зв`язку із чим просить прийняти рішення на розсуд суду.

Від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій позивач надав додаткові пояснення, підтримав свої позовні вимоги та зазначив, що відповідач не спростував його обґрунтування, викладені в позовній заяві.

Від сторін до суду надійшли заяви про розгляд справи без їх участі за наявними у справі матеріалами.

Справу розглянуто в порядку письмового провадження відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України.

Інших заяв і клопотань учасники справи суду не подавали.

Інших процесуальних дій у справі судом не вчинялось.

Вирішуючи спір, суд враховує наступне.

Указом Президента України «Про призначення суддів» від 14.12.2005 року № 1764/2005 ОСОБА_1 призначено суддею Комсомольського районного суду міста Херсона строком на п`ять років. Присягу судді позивач склав 30 червня 2006 року.

Рішенням кваліфікаційної комісії суддів загальних судів Запорізького апеляційного округу від 30.03.2006 року за результатами кваліфікаційної атестації позивачу присвоєно п`ятий кваліфікаційний клас судді, рішенням кваліфікаційної комісії суддів загальних судів Запорізького апеляційного округу від 07.11.2008 року - четвертий кваліфікаційний клас судді достроково.

Указом Президента України «Про призначення суддів» від 13.05.2009 року № 317/2009 ОСОБА_1 призначено суддею Одеського окружного адміністративного суду в межах п`ятирічного строку повноважень, з 01 червня 2009 року позивач зарахований до штату суду.

Отже, позивач вважається таким, що у відповідності до вимог Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року № 2862-XII та Закону України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 року № 3018-ІІІ, які були чинними на час призначення на посаду та проведення кваліфікаційної атестації, успішно пройшов кваліфікаційну атестацію та відповідає займаній посаді.

Постановою Верховної Ради України «Про обрання суддів» від 02 грудня 2010 року № 2760-VI ОСОБА_1 обрано на посаду судді Одеського окружного адміністративного суду безстроково, де він працює по теперішній час.

Таким чином, ОСОБА_1 у відповідності до вимог Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VІ, який був чинним на час обрання позивача безстроково, вважається кваліфікованим та професійним суддею.

При цьому судом не встановлено фактів відсторонення позивача від здійснення правосуддя та притягнення до дисциплінарної відповідальності.

При викладених вище обставинах, суд враховує, що держава п`ять разів підтвердила належний рівень кваліфікації позивача, шляхом призначення на посаду, присвоєння двох кваліфікаційних класів судді, переведення на роботу до іншої юрисдикції та шляхом обрання на посаду безстроково.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII (далі - Закон № 1402), пунктом 1 частини 3 статті 135 якого встановлено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

Приписами пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 встановлено, що розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить: з 01 січня 2017 року для судді місцевого суду 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; з 01 січня 2018 року для судді місцевого суду 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; з 1 січня 2019 року для судді місцевого суду 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

В свою чергу, пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 визначено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами).

Пунктом 2 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 визнано таким, що втратив чинність з дня набрання чинності цим Законом, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами), крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 цього розділу.

Відповідно до частини 3 статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами) станом на день набрання чинності Законом № 1402 встановлено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453VІ у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192VІII. Це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року 15 мінімальних заробітних плат». Отже, з 04 грудня 2018 року розмір посадового окладу судді місцевого суду, визначеного відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами), становить 15 мінімальних заробітних плат.

Таким чином, судом встановлено, що починаючи з 01 січня 2017 року розмір суддівської винагороди судді першої інстанції обчислювався за двома різними формулами. При цьому їх вибір (порядок застосування) залежав від факту проходження суддею кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді. Так, розмір посадового окладу судді до проходження кваліфікаційного оцінювання встановлювався на підставі пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 (суддівська винагорода визначалася відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами); розмір посадового окладу судді після проходження кваліфікаційного оцінювання встановлювався приписами пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402.

Отже, після 01 січня 2017 року у частини суддів першої інстанції, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, розмір їх винагороди суттєво (в сторону збільшення посадового окладу і встановлення нової надбавки (в залежності від населеного пункту, в якому розміщений суд)) відрізнявся від винагороди судді першої інстанції, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання в силу обставин, що не залежали від його волі, що є загальновідомим фактом. При цьому рішення про призначення кваліфікаційного оцінювання суддів та його результати приймає Вища кваліфікаційна комісія суддів України.

Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 01 лютого 2018 року № 8/зп-18 відносно ОСОБА_1 призначено кваліфікаційне оцінювання на відповідність займаній посаді судді, встановлено черговість етапів проведення кваліфікаційного оцінювання: перший етап - складення іспиту, другий етап - дослідження досьє та проведення співбесіди.

Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 02 березня 2018 року № 33/зп-18 визначено графік проведення іспиту в межах кваліфікаційного оцінювання суддів, призначено відносно позивача іспит на 16 квітня 2018 року.

Судом встановлено, що перший етап кваліфікаційного оцінювання (іспит) 16 квітня 2018 року ОСОБА_1 успішно пройдено (https://vkksu.gov.ua/userfiles/doc/coded_results160418.pdf), однак другий етап (дослідження досьє та проведення співбесіди) від незалежних від позивача обставин ще не завершений, а відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16.10.2019 року № 193-ІХ повноваження членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з 07 листопада 2019 року припинено.

Разом із тим, суд враховує, що кваліфікаційне оцінювання на відповідність займаній посаді судді (позивача по справі) відповідно до вимог Закону № 1402 мало на меті не встановити кваліфікацію судді, а підтвердити ту, яка вже встановлена державою. При цьому, позивач вважається компетентним, доброчесним і таким, що відповідає займаній посаді, доки інше не буде встановлено у визначеному Законом № 1402 порядку.

Крім того, судом установлено, що Одеський окружний адміністративний суд, відповідач по справі, як безпосередній розпорядник бюджетних коштів, здійснював та здійснює нарахування і виплату суддівської винагороди суддям цього ж суду, у тому числі й позивачу.

Як убачається із довідки Одеського окружного адміністративного суду від 22.10.2019 року № 03.4.19-33094/19, з 1 січня 2017 року по 03 грудня 2018 року ОСОБА_1 нараховано суддівську винагороду виходячи з посадового окладу 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року (з 01 січня 2017 року - 16000 гривень, з 01 січня 2018 року - 17620 гривень), а з 04 грудня 2018 року, з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 року № 11-р/2018, - 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року (з 04 грудня 2018 року - 26430 гривень, з 01 січня 2019 року - 28815 гривень). Тобто суддівську винагороду позивачу нараховано та виплачено на підставі пунку 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402, про що також зазначено у даній довідці.

Суд вважає, що суддівська винагорода позивача підлягає перерахунку, а позовні вимоги задоволенню у зв`язку із наступним.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Принцип законності вимагає, щоб органи державної влади мали повноваження на вчинення певних дій та в подальшому діяли виключно в межах тих повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню (рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 року № 15-рп/2004).

Отже, принцип верховенства права, закріплений у статті 8 Конституції України, у поєднанні з принципом законності, вимагає, щоб дії органів державної влади були ще й правовими.

Згідно Доповіді «Верховенство права», схваленої Венеціанською комісією на 86-му пленарному засіданні (25-26 березня 2001 року), обов`язковим елементом принципу верховенства права є, зокрема, заборона дискримінації.

Рівність і недопустимість дискримінації особи є фундаментальними цінностями і міжнародного правопорядку, про що наголошено в низці міжнародних правових актів з питань захисту прав і свобод людини та громадянина, ратифікованих (приєднаних) Україною, зокрема в Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 року (у статтях 1, 2, 7), у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (у статті 14), у Протоколі №12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (у статті 1), у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року (у статтях 14, 26) тощо.

Відповідно до частини другої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, суд зобов`язаний перевірити рішення, дії чи бездіяльність відповідача на предмет дискримінації.

Враховуючи домінуюче становище в правовій системі України принципу верховенства права, не лише суд, а й будь-які органи державної влади, їх посадові особи, не повинні застосовувати дискримінаційні положення нормативно-правових актів, що на національному рівні також гарантовано Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06.09.2012 року № 5207-VI.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 5207-VI, дискримінація - ситуація, за якої особа та /або група осіб, за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Положеннями частини першої статті 2 Закону №5207-VI визначено зміст принципу заборони дискримінації у законодавстві України, що передбачає незалежно від певних ознак: (1) забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; (2) забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; (3) повагу до гідності кожної людини; (4) забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.

При цьому згідно частини 2 статті 6 Закону № 5207-VІ форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб забороняються.

Згідно зі статтею 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Положення статті 24 Конституції України кореспондується зі статтею 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція). Так, Європейський суд з прав людини вказав, що дискримінацією є різниця у відношенні до осіб, які перебувають у однаковому або достатньо схожому становищі, без об`єктивного та обґрунтованого виправдання, іншими словами, якщо немає легітимної мети та балансу між використаними засобами та поставленою метою (пункт 51 рішення у справі «Стек та інші проти Сполученого Королівства» від 06 липня 2005 року, пункт 49 рішення у справі «Унал Текелі проти Туреччини» від 16 листопада 2004 року).

Як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні №11-р/2018 від 04 грудня 2018 року: «Судді здійснюють правосуддя шляхом реалізації судової влади в межах повноважень, якими вони наділені відповідно до Основного Закону України та Закону про судоустрій. Судді виконують свої обов`язки на професійній основі, мають однаковий юридичний статус, основу якого становлять спільні елементи, незалежно від місця суду в системі судоустрою чи від адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді. Однаковість юридичного статусу усіх суддів обумовлена, зокрема, наявністю єдиного порядку набуття статусу судді, сукупністю прав та обов`язків судді, єдністю юридичних гарантій, які надають суддям можливість бути неупередженими, об`єктивними, безсторонніми та незалежними. Із набуттям статусу судді пов`язане й набуття передбачених Конституцією та законами України гарантій незалежності, на чому неодноразово наголошував Конституційний Суд України у своїх рішеннях».

Відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 17 Закону №1402-VIII єдність системи судоустрою забезпечується єдиним статусом суддів. Так, приписами частини 2 статті 52 Закону № 1402 встановлено, що судді в Україні мають єдиний статус незалежно від місця суду в системі судоустрою чи адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді. Положеннями пункту 8 частини 5 статті 48 цього Закону визначено, що незалежність судді забезпечується належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді.

Отже, судді однієї інстанції мають одні і ті ж права, у тому числі право на отримання винагороди у одному і тому ж розмірі, що забезпечує їх незалежність. Зазначене передбачає й нарахування (отримання) суддівської винагороди за однією формулою, яка встановлена Законом. При цьому, Конституційний Суд України у своїх рішеннях (від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 08 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 04 грудня 2018 року № 11-рп/2018) виходив із того, що належне матеріальне забезпечення, що включає в себе й розмір суддівської винагороди, є однією з конституційних гарантій незалежності судді, що закріплено у статті 126 Конституції України, які спрямовані на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя.

Тобто незалежно від строку повноважень судді, на який його обрали, на п`ять років або безстроково, стосовно яких завершена або не завершена процедура кваліфікаційного оцінювання, за цими суддями зберігається єдиний статус судді та відповідні гарантії суддівської діяльності, складовою яких є у тому числі суддівська винагорода.

Однаковість юридичного статусу усіх суддів або, як указує закон, єдиний статус суддів, обумовлена, зокрема, наявністю єдиного порядку набуття статусу судді, сукупністю прав та обов`язків судді, єдністю юридичних гарантій. Різниця у ставленні до осіб, які перебувають в однаковому юридичному статусі, без об`єктивного та обґрунтованого виправдання, підпадає під визначення «інші ознаки» статті 24 Конституції України і статті 14 Конвенції, що є дискримінацією.

Відмінне становище осіб з однаковим юридичним статусом осіб порушує людську гідність (стаття 3 Конституції України), як установчий принцип всієї системи основоположних прав, закріплених у Розділі ІІ Конституції України, у тому числі права на працю та рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності (стаття 43 Конституції України). Реалізація права громадян України на суддівську діяльність, зокрема, доступ до професії судді, гарантії незалежності і недоторканності, складовими яких є суддівська винагорода, гарантовані Розділом VIII «Правосуддя» Конституції України.

Як зазначив Конституційний Суд України в рішенні від 01 червня 2016 року №2-рп/2016, держава, виконуючи свій головний обов`язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції України) - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Костянтин Маркін проти Російської Федерації» від 22 березня 2012 року зазначив, що держави користуються межами вільного розсуду в оцінюванні того, чи виправдовують відмінності ситуацій, які у решті залишаються аналогічними, різницю у поводженні, і якщо так, то до якої міри.

Разом із тим, не може бути виправданим відмінне ставлення до осіб з однаковим юридичним статусом, оскільки обґрунтовуючи правомірність таких дій посиланням на те, що «існує ймовірна можливість виявлення невідповідності суддів займаній посаді на етапах кваліфікаційного оцінювання», саме по собі свідчить і підтверджує відмінне, упереджене ставлення до окремих осіб, стосовно яких завершено або не завершено кваліфікаційне оцінювання. Відмінність такого поводження ґрунтується на припущеннях і упередженому ставленні та не виправдовує його.

При цьому застосування відносно позивача дискримінаційної норми не мало об`єктивно обґрунтованої мети, оскільки за весь час його роботи на посаді професійного судді від здійснення правосуддя він не відсторонювався, у повному обсязі виконував свої обов`язки як професійний суддя, виконував однаковий обсяг роботи поряд з іншими суддями першої інстанції, у тому числі суддями Одеського окружного адміністративного суду, які пройшли оцінювання та, як наслідок, отримували значно більший розмір винагороди, приймав судові рішення іменем України, легітимність яких не поставлена державою під сумнів, що мають однакову юридичну силу нарівні із судовими рішеннями, які приймали всі судді України, навіть й ті, які пройшли кваліфікаційне оцінювання відповідно до вимог Закону № 1402. Зазначені обставини повністю визнав також відповідач у відзиві.

Слід наголосити, що Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08 червня 2016 року № 4-рп/2016 у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої, абзаців першого, другого, четвертого, шостого частини п`ятої статті 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та положень пункту 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (справа про щомісячне довічне грошове утримання суддів у відставці) відзначив, що гарантії незалежності суддів встановлено у статтях 48, 52 розділу III, статті 117 розділу VII, розділах IX, X Закону № 2453 в редакції Закону №192, зі змісту яких вбачається, що однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.

Основні принципи незалежності судових органів, схвалені резолюціями №40/32 та №40/146 Генеральної асамблеї ООН від 29.11.1985 р. та 13.12.1985 р., передбачають, що термін повноважень суддів, їхня незалежність, безпека, відповідна винагорода, умови служби, розмір пенсії і вік виходу на пенсію повинні гарантуватися законом.

Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя також установлює, що строк перебування суддів на посаді, їхня незалежність, соціальні гарантії, адекватна оплата і умови праці гарантуються законом і не можуть скорочуватися.

Повертаючись до суті спору, вбачається явне недотримання державою принципу пропорційності відносно позивача, оскільки останній, маючи єдиний статус судді першої інстанції як і всі судді, у тому числі й ті, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, виконуючи один і той же обсяг роботи, несучи одну й ту ж відповідальність за прийняті судові рішення, які мають однакову юридичну силу та приймаються іменем України, отримував значно меншу винагороду за виконання своїх професійних обов`язків. При цьому професійність та кваліфікація позивача у встановленому законом порядку не спростовані державою.

Крім того, 16 жовтня 2019 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» № 193-ІХ, яким з 01 січня 2020 року усунуто дискримінаційне положення щодо отримання суддівської винагороди, шляхом виключення положень пункту 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VII як дискримінаційних. При цьому законодавець виходив із того, що суддівська винагорода повинна встановлюватися за єдиними правилами для всіх суддів незалежно від умов проходження ними кваліфікаційного оцінювання, оскільки усі судді судової системи мають єдиний правовий статус і є рівними перед законом. Законодавчо закріплене пунктами 22 і 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII нерівне становище суддів, які виконують однакову роботу, в частині розміру отримуваної ними суддівської винагороди є неприпустимим, оскільки суддя вважається компетентним, доброчесним і таким, що відповідає займаній посаді, доки інше не буде встановлено у визначеному законом порядку.

Отже, законодавець наявність дискримінаційного становища суддів в умовах їх оплати визнав та самостійно усунув цей недолік з 1 січня 2020 року.

Крім того, існування дискримінації в оплаті суддівської винагороди визнав також Пленум Верховного Суду, який відповідно до пункту 4 частини 2 статті 46 Закону № 1402 уповноважений надавати висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов`язаних із функціонуванням системи судоустрою України.

Постановою Пленуму Верховного Суду від 25 жовтня 2019 року № 14 затверджено Звернення до Президента України стосовно прийнятого Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування». Так, Пленум Верховного Суду наголосив на підтримці норми стосовно виключення пунктів 22 і 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», оскільки їх реалізація сприятиме справедливому вирішенню питання щодо суддівської винагороди усіх суддів, які здійснюють правосуддя, а не лише тих, які пройшли процедуру кваліфікаційного оцінювання. Теперішній законодавчий підхід до регламентації відповідних питань поставив у необґрунтовано нерівні умови суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, та суддів, які його не пройшли.

Пленум Верховного Суду у зазначеному вище Зверненні зазначив, що у пункті 73 Висновку № 10 (2007) Комітету Міністрів Ради Європи щодо судової ради на службі суспільства зазначено, що хоча фінансування судів є частиною державного бюджету, таке фінансування не повинно залежати від політичних процесів. Рішення про виділення бюджетних коштів судам повинні прийматися із суворим додержанням судової незалежності. При цьому суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу, що узгоджується із прийнятими Конституційним Судом України рішень від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 04 грудня 2018 року № 11-рп/2018.

До того ж, відповідно до Загальної (Універсальної) хартії судді, ухваленої 17 листопада 1999 року Центральною радою Міжнародної асоціації суддів у Тайпеї (Тайвань), винагорода судді не повинна залежати від результатів його роботи.

Також, право на отримання суддівської винагороди в належному розмірі не може бути поставлено в залежність від неналежного виконання обов`язків державними органами, як то в частині внесення змін до законодавчих актів, запровадження та ефективної реалізації внутрішніх процедур оцінювання, чи то до формування бюджету.

Таким чином, необґрунтовано нерівні умови позивача як судді, який від незалежних від нього обставин ще не завершив кваліфікаційне оцінювання, та суддів, які його вже пройшли, тобто дискримінацію в отриманні належної суддівської винагороди, яка мала місце з 01 січня 2017 року, повністю визнали законодавча та судова гілки влади, у тому числі й відповідач. При цьому така дискримінація не має об`єктивно обґрунтованої мети, оскільки ґрунтується на припущеннях і упередженому ставленні та не виправдовує її.

Отже, застосування з 01.01.2017 року відносно позивача положень пункту 23 Розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402, які не відповідають сукупності приписів частин 1 та 2 статті 24 Конституції та частини 2 статті 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», суперечить критеріям, закріпленим у частині другій статті 2 КАС України та не узгоджується із принципом верховенства права.

Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, керується принципом верховенством права. Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Також, згідно статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

За таких обставин, суд вважає, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

В позовній заяві позивач також клопотав про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення шляхом зобов`язання відповідача подати у строк встановлений судом з дня набрання ним законної сили звіт про його виконання.

Відповідно ч. 1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

З огляду на вищезазначену статтю, оскільки встановлення судового контролю є правом суду, а не обов`язком, суд не вбачає підстав для встановлення судового контролю.

Питання про розподіл судових витрат судом не вирішувалось, так як позивач на підставі ст. 5 ч. 1 Закону України "Про судовий збір" звільнений від сплати судового збору, а доказів понесення інших судових витрат сторони суду не подали.

Керуючись ст. 2, 19, 139, 241-246,262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Одеського окружного адміністративного суду (Фонтанська дорога, 14, Одеса, Одеська область, 65062, ідентифікаційний код 35118626) про зобов`язання вчинити дії, задовольнити.

2. Зобов`язати Одеський окружний адміністративний суд (Фонтанська дорога,14, Одеса, Одеська область, 65062, ідентифікаційний код 35118626) здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ), судді Одеського окружного адміністративного суду, суддівської винагороди з 01 січня 2017 року відповідно до вимог статті 135 та пункту 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, з урахуванням раніше виплачених сум.

3. У встановлені судового контролю за виконанням рішення відмовити.

3. Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П`ятого апеляційного адміністративного суду через Миколаївський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя Є. В. Марич