Рішення № 86314443, 13.12.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

13 грудня 2019 року № 640/11678/19

Окружний адміністративний суд міста Києва в складі: судді Добрянської Я.І., розглянувши адміністративну справу в порядку спрощеного позовного провадження

за позовом КИЇВСЬКОЇ ПАТРІАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ (КИЇВСЬКА ПАТРІАРХІЯ УПЦ КП)

до Міністерства культури України,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Релігійна організація "Київська Митрополія Української православної Церкви (ПЦУ)

про визнання протиправним та скасування наказу,

в с т а н о в и в:

У червні 2019 року до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася Київська Патріархія Української Православної Церкви Київського Патріархату (Київська Патріархія УПЦ КП) з позовом до Міністерства культури України, в якому просила: визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства культури України від 30.01.2019 №54 в частині пункту 2 з наступним текстом "визнати такими, що втратили чинність, накази Міністерства культури України: від 12 червня 2017 року №505 "Про реєстрацію Статуту РЕЛІГІЙНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ "КИЇВСЬКА ПАТРІАРХІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ" у новій редакції"; від 08 липня 2016 року №518 "Про нову редакцію Статуту про управління Української Православної Церкви Київський Патріархат".

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 30 січня 2019 року Міністерством культури України був виданий наказ № 54, яким на підставі рішень Помісного собору від 15.12.2018 року було зареєстровано Статут Релігійної організації Київська Метрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України), а другим пунктом якого було визнано таким, що втратили чинність накази відповідача № 505 від 12.06.2017 про реєстрацію Статуту позивача в новій редакції та наказ № 518 від 08.07.2016 року про нову редакцію Статуту про управління Української Православної Церкви Київський Патріархат. Вважають, що у зв`язку з видачою такого наказу релігійне об`єднання Української Православної церкви Київський Патріархат та релігійна організація Київська Метрополія Української православної церкви (Православної Церкви України) фактично і юридично припинили свою діяльність. Зазначили, що наказ в цій частині є протиправним, оскільки 15 грудня 2018 року Помісний Собор не відбувався, а рішення про реорганізацію чи ліквідацію, а так само будь-які зміни в діяльності та статутних документах релігійних організацій можуть відбуватись виключно за згодою та присутності Патріарха Філарета . Жодних рішень стосовно припинення діяльності релігійного об`єднання Української Православної церкви Київський Патріархат та релігійної організації Київська Метрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України) не приймались компетентними органами та зібраннями. Ці обставини достеменно були відомі відповідачу. Міністерство культури України фактично протиправно перебрало на себе повноваження засновника релігійної організації та прийняло незаконне рішення. Відповідно до положень Стандарту надання адміністративної послуги з реєстрації статуту (положення) релігійної організації Міністерство культури України не наділено повноваженнями і не може визнавати такими, що втратили чинність накази про реєстрацію статутів релігійних організацій.

Позивач вважає, що наказ в оспорюваній в частині є протиправним, незаконними, та такими, що порушує інтереси позивача , а отже підлягає скасуванню в судовому порядку.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.07.2019р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

Протокольною Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.08.2019 р залучено до участі у справі Релігійну організацію «Київська Митрополія Української православної Церкви (Православної Церкви України)» в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача (далі - Третя особа, Київська Митрополія УПЦ).

У матеріалах справи наявний відзив відповідача Міністерства культури України на адміністративний позов, згідно якого позовні вимоги він не визнає, просить відмовити у їх задоволенні з огляду на те, що оскаржуваний наказ в оспорюваній частині є законним та обґрунтованим.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Київська Митрополія УПЦ у наданих суду письмових поясненнях зазначила, що вимоги позивача є необґрунтованими, надуманими та такими, що не підлягають до задоволення. Оскаржуваний наказ відповідача прийнятий у відповідності до вимог чинного законодавства та просили у позові відмовити.

За результатами судового засідання, дослідивши наявні у справі матеріали, суд прийшов до висновку про можливість продовження розгляду справи у порядку письмового провадження на підставі наявних у ній доказів.

Дослідивши наявні у справі докази, проаналізувавши матеріали справи та заслухавши пояснення присутніх представників, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги до задоволення не підлягають, зважаючи на таке.

Судом встановлено, що 30 січня 2019 року Міністерство культури України видало наказ № 54 «Про реєстрацію Статут Релігійної організації Київська Метрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України). В преамбулі наказу зазначено, що прийнявши до уваги рішення Помісних Соборів УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ та Української Автокефальної Православної церкви від 15.12.2018 року про припинення цих релігійних об`єднань, чинність їх статутів про управління та діяльність всіх статутних органів, а також те, що релігійні організації Київська Патріархія Української Православної Церкви Київського Патріархату (Київська Патріархія УПЦ КП), Української Автокефальної Православної церкви припиняють свою діяльність як юридичні особи після створення та реєстрації статуту релігійної організації Київська Метрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України) на виконання вимог ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» наказує зареєструвати Статут Київська Метрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України). (а.с.123 т.1)

Також судом встановлено, що у другому пункті наказу відповідач наказав: визнати такими, що втратили чинність, накази Міністерства культури України: від 12 червня 2017 року №505 "Про реєстрацію Статуту РЕЛІГІЙНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ "КИЇВСЬКА ПАТРІАРХІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ" у новій редакції";

від 08 липня 2016 року №518 "Про нову редакцію Статуту про управління Української Православної Церкви Київський Патріархат".

На переконання позивача, саме пункт другий наказу, який виданий відповідачем є протиправним та прийнятий поза межами наданих відповідачу повноважень. Як нормативне обґрунтування протиправності наказу в оспорюваній частині, позивач зазначає положення абз.2 п.6 ч.1 ст. 15 та абз.1,2. 6 п.2 ч.1 ст.25 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» ст. 14 Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», п.4 Положення по Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 495 від 03.09.2014, п.1.1., 4.2 та Розділу УІІ Стандарту надання адміністративної послуги з реєстрації статуту (положення) релігійної організації та змін до нього, затвердженого наказом Міністерства культури України № 366 від 18.04.2012р.

У цьому спорі правовідносини сторін регулюються нормами Конституції України, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (надалі - Закон ), та іншими нормативно-правовими актами (тут і по тексту відповідні нормативно-правові акти наведено в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п.1 Положення про Міністерство культури України (далі - Положення), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2014 р. № 495, Міністерство культури України (Мінкультури) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінкультури є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин.

Пункт 4 згаданого вище Положення визначає, що Мінкультури відповідно до покладених на нього завдань: здійснює нормативно-правове регулювання у сферах культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин, кінематографії, відновлення та збереження національної пам`яті.

Відповідно до п. 8 Положення, Мінкультури у межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України, видає накази, здійснює організацію і контроль за їх виконанням.

Накази Мінкультури, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".

Регуляторний акт- прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом.

З огляду на наведене вище, прийнятий Міністерством культури України, як юридичною особою публічного права, оскаржуваний наказ в пункті другому, має бути обґрунтованим, відповідати критеріям, визначеним ч. 2 ст. 2 КАС України, якою передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, для встановлення обставин протиправності оскаржуваного наказу, як регуляторного акту, необхідним є перевірка судом прийнятого означеним суб`єктом владних повноважень такого рішення на відповідність критеріям, що встановлені в ч. 2 ст. 2 КАС України.

Стаття 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» визначає, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Відповідно до положень ст. 9 Закону, релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Так, статтею 14 Закону визначено, що для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

До статуту (положення) релігійної громади на підтвердження відомостей, викладених у ньому, додатково подаються належним чином засвідчені копії:1) рішення (витягу) про утворення релігійної громади, її найменування, затвердження статуту, обрання керівних (виконавчих) органів - протокол загальних зборів віруючих громадян або установчого релігійного з`їзду, конференції тощо (далі - протокол загальних зборів). Зазначене рішення приймається у порядку, передбаченому статутом (положенням) релігійної громади, та оформлюється згідно з внутрішніми настановами цієї релігійної громади;2) документа про право власності чи користування приміщенням або письмової згоди власника приміщення на надання адреси за місцезнаходженням релігійної організації, зазначеним у статуті (положенні) релігійної громади.

Для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються:1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади;2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції.

До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються:1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів;2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося).

У разі зміни місцезнаходження релігійної громади має бути подано належним чином засвідчену копію документа про право власності чи користування приміщенням або письмової згоди власника приміщення на надання адреси за місцезнаходженням релігійної громади, зазначеним у статуті (положенні).

Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії.

Для реєстрації статуту (положення) релігійного центру (управління), що згідно з частиною другою статті 7 цього Закону представляє релігійні об`єднання, до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, подається заява, засвідчена підписом уповноважених представників (уповноваженого представника) загальних зборів засновників (установчого з`їзду (конференції) засновників тощо), що утворюють таке релігійне об`єднання.

Разом із заявою до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, подається статут (положення) релігійного центру (управління).

До статуту (положення) релігійної організації на підтвердження відомостей, викладених у ньому згідно з вимогами статті 12 цього Закону, додатково подаються: 1) належним чином засвідчена копія рішення (витягу) про утворення релігійного об`єднання та затвердження (прийняття) статуту (положення) релігійного центру чи управління (протокол загальних зборів засновників, установчого з`їзду (конференції) засновників тощо); 2) перелік релігійних організацій, що входять до складу релігійного об`єднання на дату подання документів, засвідчений підписом уповноважених представників (уповноваженого представника) загальних зборів засновників (установчого з`їзду (конференції) засновників тощо);3) належним чином засвідчена копія документа про право власності або користування приміщенням за місцезнаходженням релігійної організації, зазначеним у статуті (положенні).

З наведеної статті 14 Закону вбачається, що закон чітко регламентує процедуру реєстрації статуту релігійної організації та які документи подаються.

З дослідженого судом тексту Наказу №54 від 30.01.2019 р. вбачається, що він виданий на підставі постанови Помісних Соборів УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ та Української Автокефальної Православної церкви від 15.12.2018 року (а.с.).

Згідно ч.1 ст. 16 Закону, діяльність релігійної організації може бути припинено у зв`язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов. Реєстрація статутів (положень) новоутворених після реорганізації релігійних організацій здійснюється в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Відповідно до пункту 2 Розділу У Статуту Релігійної Організації Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату (Київська Патріархія УПЦ КП), який наявний в матеріалах справи вбачається, що діяльність Київської патріархії може бути припинена рішенням Помісного Собору Української Православної церкви Київського Патріархату про ліквідацію.

З матеріалів справи, а саме копії постанови Помісних Соборів від 15.12.2018р. вбачається, що таким рішенням релігійних організацій було постановлено припинити їх діяльність, чинність їх статутів про управління та діяльність всіх статутних органів, а також те, що релігійні організації Київська Патріархія Української Православної Церкви Київського Патріархату (Київська Патріархія УПЦ КП), Української Автокефальної Православної церкви припиняють свою діяльність як юридичні особи після створення та реєстрації статуту релігійної організації Київська Метрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України)

Суд критично оцінює доводи позивача, що «не було жодного рішення стосовно припинення діяльності релігійні організації Київська Патріархія Української Православної Церкви Київського Патріархату (Київська Патріархія УПЦ КП)», оскільки як вбачається з змісту Постанови Помісного Собору від 15.12.2018р. та витягу з протоколу Собору в президії згаданого Собору приймав участь і Почесний Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет ( ОСОБА_4 ), який особисто голосував за припинення діяльності Київська Патріархія Української Православної Церкви Київського Патріархату (Київська Патріархія УПЦ КП) та утворення релігійного об`єднання Православна Церква України. Дана постанова була ним підписана.

Доказів того, що на Постанові Помісного Собору не підпис Почесного Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета ( ОСОБА_4 ) стороною позивача не надано, а отже у суду не виникає сумнівів щодо достовірності та належності цього доказу.

Також позивачем не надано суду доказів, що Постанова Помісного Собору скасована, чи є нечинною, а отже остання відповідає положенням ст. 72 КАС України.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що посилання позивача на вимоги Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та Положення про Міністерство культури України, як на підставу неправомірності пункту 2 оскаржуваного Наказу є безпідставним.

Стосовно процедури реєстрації новоствореної юридичної особи - релігійної організації слід зауважити таке.

Процедура державної реєстрації новоствореної юридичної особи - релігійної організації, внесення змін до відомостей про юридичну особу, що пов`язані зі змінами до установчих документів та припинення діяльності юридичних осіб - релігійних організацій проходить в два етапи відповідно до вимог чинного законодавства.

Так, перший етап включає в себе реєстрацію ( чи її припинення) статуту відповідної релігійної організації, відповідно до положень Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Другий етап включає в себе державну реєстрацію юридичної особи - релігійної організації, яка здійснюється в межах вимог Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» на підставі наявних реєстраційних документів.

Отже, Статут релігійної організації, підлягає реєстрації, а релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації.

Зважаючи на зазначене, суд вважає, що посилання позивача на вимоги Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» як підставу визнання протиправним та скасування п. 2 наказу Міністерства культури України від 30.01.2019р. № 54 є необґрунтованим.

Також, суд вважає помилковим твердження позивача, що Міністерство культури України під час надання адміністративної послуги з реєстрації статуту релігійної організації та змін до нього не наділена повноваженнями та не може визнавати такими, що втратили чинність, накази про реєстрацію релігійних організацій, слід зауважити таке.

Стандарт надання адміністративної послуги з реєстрації статуту (положення) релігійної організації та змін до нього, який затверджений Наказом Міністерства культури України 18.04.2012 № 366, розроблено з метою підвищення якості виконання та доступу до результатів виконання державної функції з питань реєстрації статутів (положень) релігійних організацій (релігійних центрів (управлінь), монастирів, релігійних братств, місіонерських товариств (місій), духовних навчальних закладів) та змін до них (далі - адміністративна послуга), визначення опису процедури надання цієї послуги, складу, послідовності дій одержувача та адміністративного органу, строків надання послуги, вимоги щодо необхідного рівня її доступності та якості.

Зазначений Стандарт, на який посилається позивач в обґрунтуванні позовних вимог, регулює питання, які відображено у пункті 1 оскаржуваного Наказу та не стосується положень пункту 2, який оскаржує позивач, а тому доводи позивача в цій частині вимог судом до уваги не приймаються.

Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено, що положення пункту другого наказу Міністерства культури України від 30 січня 2019 року №54 порушують права релігійної організації, положення Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» чи інших нормативно-правових актів. Не доведено належними доказами, що даний наказ в оспорюваній частині перешкоджає діяльності релігійних організацій.

За таких обставин, з огляду на недоведеність позивачем наявності порушення процедури прийняття оскаржуваного наказу, порушення права релігійної організації, порушення норм чинного законодавства, суд не вбачає підстав для задоволення позовної заяви.

Згідно пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Частинами першою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено факт порушення його прав та охоронюваних законом інтересів в межах спірних правовідносин, в той час, як відповідачем, як суб`єктом владних повноважень виконано, покладений на нього обов`язок доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 КАС України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Вирішуючи питання про розподіл відповідно до пункту 5 частини першої статті 244 КАС України між сторонами судових витрат, суд виходить з того, що за обставин необґрунтованості заявлених позивачем вимог, підстави для стягнення понесених ним судових витрат з відповідача відповідно до статті 139 КАС України відсутні.

На підставі викладеного, керуючись статтями 6, 72-77, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову КИЇВСЬКОЇ ПАТРІАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ (КИЇВСЬКА ПАТРІАРХІЯ УПЦ КП) відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 КАС України.

Суддя Я.І. Добрянська