Ухвала суду № 86302778, 11.12.2019, Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

Справа № 344/8769/19

Провадження № 1-кп/344/657/19

У Х В А Л А

11 грудня 2019 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області у складі:

головуючого судді Руденка Д.М.,

секретаря судового засідання Кулеші С.І.,

з участю: прокурора Буджака І.А.,

обвинуваченого ОСОБА_1 ,

захисника Крамаренко К.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження з обвинувальним актом щодо ОСОБА_1 , який обвинувачується у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України, -

В С Т А Н О В И В:

В судовому засіданні прокурор подав клопотання про продовження обвинуваченому ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, посилаючись на ризики, передбачені ст. 177 КПК України.

Обвинувачений ОСОБА_1 та його захисник заперечили щодо продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, просили змінити на більш м`який запобіжний захід, не пов`язаний з триманням під вартою, а саме на домашній арешт.

Заслухавши думку учасників судового розгляду, суд виходить з наступного.

Обвинуваченому ОСОБА_1 ухвалою Івано-Франківського міського суду від 24.05.2019 року обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з визначеним розміром застави.

У подальшому ухвалами Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 17 липня 2019 року, 09 вересня 2019 року, 17 жовтня 2019 року продовжено застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного щодо обвинуваченого.

Згідно частини першої статті 331 КПК України, під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого.

Частина перша статті 183 КПК України визначає тримання під вартою як винятковий запобіжний захід, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу.

Слідчий суддя, суд відмовляє у застосуванні запобіжного заходу, якщо слідчий, прокурор не доведе, що встановлені під час розгляду клопотання про застосування запобіжних заходів обставини, є достатніми для переконання, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів, передбачених частиною першою цієї статті, не може запобігти доведеним під час розгляду ризику або ризикам. При цьому найбільш м`яким запобіжним заходом є особисте зобов`язання, а найбільш суворим - тримання під вартою.

Частинами першою-другою статті 177 КПК України передбачено, що метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання спробам: 1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; 3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

Положення чинного Кримінального процесуального кодексу України вказують, що важливим елементом при встановленні підстав для продовження строку дії запобіжного заходу є не лише наявність ризиків, які існували при обранні запобіжного заходу, а і ті обставини, що до завершення дії попереднього судового рішення про обрання запобіжного заходу вони не зменшилися або з`явилися нові (стаття 199 КПК України). Доведення таких обставин покладається на слідчого, прокурора.

Суд враховує, що пункт 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожен має право на свободу та особисту недоторканість. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків, передбачених законом і відповідно до процедури, встановленої законом.

Відповідно до пунктів 3, 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна заарештована або затримана особа має право на судовий розгляд справи упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення має бути обґрунтоване гарантіями явки до суду.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Луценко проти України» (Заява № 6492/11) від 3 липня 2012 року зазначив, що однією з вимог пункту 3 статті 5 Конвенції є те, що судовий контроль за триманням під вартою має бути автоматичним. Пункт 4 статті 5 Конвенції передбачає право осіб, яких затримано або взято під варту, на перегляд процесуальних і матеріально-правових умов, які з точки зору Конвенції є суттєвими для забезпечення «законності» позбавлення їх свободи. Це означає, що компетентний суд має перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й обґрунтованість підозри, на підставі якої здійснено затримання, та легітимність мети, з якою особу затримано та потім узято під варту (пункт 95).

При цьому, відповідно до установленої практики Європейського суду з прав людини, сама лише тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, хоча і є визначеним елементом при оцінці ризику ухилення від органу досудового розслідування та/або суду, однак не може бути достатньою підставою для законності тримання особи під вартою.

Більше того, Європейський суд з прав людини через призму своїх рішень (зокрема, «Харченко проти України» (Заява № 40107/02) від 10 лютого 2011 року, «Фельдман проти України» (Заяви № 76556/01 та № 38779/04) від 08 квітня 2010 року) неодноразово акцентував увагу на тому, що доцільність продовження строків тримання під вартою, як упродовж досудового розслідування так і судового розгляду, ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи та її судового розгляду зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування. Відповідно кожне наступне продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються та їх аналіз, як підстави для подальшого втручання у право особи на свободу. Таким чином, зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і органи досудового розслідування чи прокурор мають навести інші підстави для продовження строку тримання під вартою. До того ж такі підстави мають бути чітко вказані.

У рішенні від 6 листопада 2008 року у справі «Єлоєв проти України» (Заява №17283/02) Європейський суд з прав людини щодо застосування пункту 3 статті 5 Конвенції вказав, що після спливу певного проміжку часу існування лише обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання особи під вартою; до того ж такі підстави мають бути чітко наведені національними судами (пункт 60).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначив, що обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, яким він є, повинно бути переконливо наведено державою, а квазіавтоматичне продовження такого періоду суперечить гарантіям, встановленим у пункті 3 статті 5 Конвенції (пункт 66 рішення від 9 січня 2003 року у справі «Шишков проти Болгарії» (Заява № 38822/97), пункт 40 рішення від 10 червня 2008 року у справі «Тейс проти Румунії»).

Ризик того, що обвинувачений може перешкоджати належному відправленню судочинства, не може оцінюватись абстрактно, факт такого перешкоджання має бути підтверджено доказами (правова позиція Європейського суду з прав людини у справі «Бекчієв проти Молдови» (пункт 59)).

Ризик тиску на свідків може бути визнано на початкових стадіях процесу, як встановлено у пункту 43 рішення Європейського суду з прав людини «Яжинський проти Польщі», але зі спливом часу, інтереси слідства стають недостатніми для тримання обвинуваченого під вартою, за нормального перебігу подій ризики зменшуються з часом, завдяки проведенню дізнання, перевіркою, дачі показів (пункт 44 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Клоот проти Бельгії»).

Європейський суд з прав людини вказує, що небезпеку переховування від правосуддя не можна виміряти тільки залежно від суворості можливого покарання; її треба визначати з врахуванням низки інших релевативних факторів, які можуть або підтвердити наявність небезпеки переховування від правосуддя, або зробити її настільки незначною, що вона не може слугувати виправданням для тримання під вартою («W v.Switzerland», Заява № 14379/88, 26 січня 1993 року).

Ризик втечі має оцінюватися у світлі факторів, пов`язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв`язками та усіма видами зв`язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню («Becciev v.Moldova» (Бекчиєв проти Молдови), пункт 58).

Ризик втечі зменшується зі збігом часу, проведеного під вартою («Neumeister v.Austria» (Коймайетер проти Австрії), пункт 10).

Стосовно загрози втечі, практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що якщо тяжкість покарання, якому може бути підданий підозрюваний чи обвинувачений можна законно розглядати, як таку, що може спонукати до втечі, однак можливість жорстокого засудження є недостатньою для виправдання тримання під вартою. При цьому загроза втечі не випливає з простої можливості для обвинуваченого перетнути кордон держави. Для того, щоб ця обставина мала реальний характер потрібно доказувати наявність інших обставин, а саме: характеристики особи, її моральний облік, місце проживання, професію, прибуток, сімейні зв`язки, будь-яких зв`язків з іншою країною, або наявність зв`язків в іншому місці.

Відповідно до правової позиції Європейського суду відсутність в особи роботи та сім`ї не є доказом того, що вона може схилитися до вчинення нових злочинів. Так само як і сама по собі відсутність постійного місця роботи не є доказом того, що особа зникне («Пшевечерський проти Росії» від 24 травня 2003 року).

Тримання під вартою не повинно бути продовжене через очікуване покарання у вигляді позбавлення волі («Leteliier v. France» (Летельєр проти Франції), пункт 51; «LA v. France» ( LA проти франції), пункт 104; «Prencipe v.Monaco» (Пранцип проти Монако), пункт 79; «Tiron v. Romania» (Тирон проти Румунії), пункт 41-42).

Ризик того, що обвинувачений буде перешкоджати належному відправленню судочинства, не може оцінюватись абстрактно, факт такого перешкоджання має бути підтверджено доказами («Becciev v.Moldova» (Бекчієв проти Молдови), пункт 59).

Зокрема, у справі «Сергій Волосюк проти України» (рішення від 12 березня 2009 року) Європейський суд з прав людини наголосив, що саме національні судові органи мають подбати про те, щоб тривалість попереднього ув`язнення обвинуваченого у відповідній справі не перевищила розумного строку. Для цього вони мають дослідити всі факти на користь і проти існування реального суспільного інтересу, який, за належного врахування принципу забезпечення презумпції невинуватості, виправдовує відхід від вимоги забезпечення поваги до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях про подовження строку тримання під вартою… Подальше існування обґрунтованої підозри у вчиненні заарештованою особою відповідного злочину є обов`язковою і неодмінною умовою законності продовження строку тримання під вартою, але зі спливом певного часу ця умова перестає бути достатньою.

Між тим, доводи сторони обвинувачення, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів, крім тримання під вартою, не зможе запобігти ризикам, про наявність яких зазначено прокурором, не підтверджуються наданими стороною обвинувачення матеріалами і прокурором у судовому засіданні не доведені. Також у них відсутні відомості, які б давали підстави вважати, що з`явилися нові ризики.

Згідно правової позиції ЄСПЛ, викладеної у пункті 80 рішення від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України», при розгляді клопотання про обрання або ж продовження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обов`язково має бути розглянуто можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів.

Враховуючи те, що ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, передбаченого ч.2 ст.307 КК України, має постійне місце проживання, ту обставину, що всі докази слідством вже зібрані, розгляд даного провадження триває, що дає підстави вважати, що ризики, які слугували підставою для обрання та продовження обвинуваченому запобіжного заходу зменшилися, суд дійшов висновку, що подальше тримання обвинуваченого під вартою в якості запобіжного заходу не викликано об`єктивною необхідністю і не виправдовує такий ступінь втручання у права і свободи ОСОБА_1 .

Крім того, прокурором не наведено нових достатньо обґрунтованих ризиків та не доведено, що зазначені раніше ризики, зокрема щодо можливого незаконного впливу ОСОБА_1 на свідків, явку для допиту в суді яких сторона обвинувачення протягом тривалого часу забезпечити не спроможна, - продовжують існувати, та які в свою чергу давали б підстави для продовження щодо обвинуваченого ОСОБА_1 найбільш суворого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Судом чотири рази викликались свідки в судові засідання на 27.08.2019 року, 09.09.2019 року, 26.11.2019 року, 11.12.2019 року. Між тим, ухвалою суду від 09.09.2019 року застосовано привід до вказаних свідків. Проте жодної інформації щодо заявлених стороною обвинувачення свідків прокурор не надав, більше того, причини невиконання приводу прокурору Буджаку І.А. невідомі, що є неприпустимим. Разом з тим, прокурор в судовому засіданні також не довів, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти таким ризикам, як можливе переховування ОСОБА_1 від суду та вчинення іншого кримінального правопорушення, тому суд дійшов висновку, що підстав для задоволення клопотання прокурора, яке містить формальний характер, про продовження щодо обвинуваченого ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не має.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.176-178, 181, 195, 331, 369-372, ч.2 ст.392 КПК України, суд, –

П О С Т А Н О В И В :

В задоволенні клопотання прокурора – відмовити.

Змінити запобіжний захід щодо обвинуваченого ОСОБА_1 з тримання під вартою на домашній арешт із забороною цілодобово залишати житло за адресою: АДРЕСА_1 , з застосуванням електронних засобів контролю та з покладенням обов`язків - на час судового розгляду.

Покласти на час судового розгляду на обвинуваченого ОСОБА_1 наступні обов`язки:

1) прибувати до суду за першою вимогою;

2) утриматися від спілкування зі свідками у даному кримінальному провадженні;

3) носити електронний засіб контролю.

Копію ухвали для виконання направити начальнику Івано-Франківської установи виконання покарань №12 та вручити обвинуваченим та прокурору негайно після її оголошення, інші сторони мають право отримати її копію в суді.

Відповідно до ч. 3 ст. 181 КПК України виконання ухвали в частині застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту доручити начальнику Івано-Франківського ВП ГУНП в Івано-Франківській області.

Ухвала оскарженню в апеляційному порядку не підлягає.

Суддя Д.М. Руденко