Рішення № 86163136, 06.12.2019, Хортицький районний суд м. Запоріжжя

06.12.2019 ЄУН 337/3846/19

Провадження 2/337/2122/2019

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06.12.2019 року Хортицкий районний суд м. Запоріжжя

в складі: головуючого судді – Салтан Л.Г.

за участю секретаря – Шаповалової А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Запоріжжі цивільну справу за позовом Запорізької міської ради (код ЄДРПОУ 04053915, м.Запоріжжя, пр.Соборний 206) до ОСОБА_1 (зареєстрованого: АДРЕСА_1 ), треті особи: Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради (69002, м.Запоріжжя, вул.Олександрівська 84), КП «Наше місто» (м.Запоріжжя, вул.Українська 29А ) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

В С Т А Н О В И В :

05.09.2019 року представник Запорізької міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням – кімнатою АДРЕСА_2 . В обґрунтування позову зазначив, що відповідач не мешкає в спірній кімнаті без поважних причин та втратив право користування житловим приміщенням.

17.09.2019 р. відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою суду від 07.11.2019 року справа призначена до розгляду у судовому засіданні.

У судове засідання представник позивача не з`явився, звернувся до суду з заявою про розгляд справи без участі представника позивача, на підставі документів наявних у матеріалах справи з ухваленням заочного рішення, заявлені позовні вимоги підтримав, тому суд вирішує справу на підставі наявних у ній доказів, відповідно з ч.1 п.2 ст.280 ЦПК України.

Представники третьої особи: Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради та КП «Наше місто» в судове засідання не з`явились, звернулись до суду з заявою про розгляд справи за його відсутністю.

Відповідач ОСОБА_1 у судове засідання повторно не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений у встановленому порядку, судові повістки надсилались на останню відому адресу зареєстрованого місця проживання відповідача, та поверталися у зв`язку із закінченням встановленого строку зберігання. Крім того, відповідач викликався до суду через оголошення на офіційному веб-сайті Хортицького районного суду .

Відповідно до ст. 128 ч. 11 ЦПК України, відповідач, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.

Розглянувши матеріали провадження, повно та всебічно встановив обставини справи, оцінив за внутрішнім переконанням наявні докази у справі, які є належними, достовірними та допустимими, давши належну оцінку як кожного доказу окремо так достатність та взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд вважає, що заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду.

Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Крім того, згідно ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) та правових позицій, викладених в рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Бендерський проти України (заява № 22750/02 параграф 42) - відповідно до практики, яка відображає принцип здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлині обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом.

За вимогами ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд встановлює такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню для цих правовідносин

Судом встановлено, що будинок АДРЕСА_3 є власністю територіальної громади м.Запоріжжя, в особі Запорізької міської ради, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме про реєстрацію права власності №18375135 від 04.04.2008 року. Будинок знаходиться на обслуговуванні та в господарському віданні КП «Наше місто» запорізької міської ради.

На підставі ордеру № 86 від 26.01.2015 року ОСОБА_2 та його брат ОСОБА_1 поселилися в кімнату АДРЕСА_2 , в якій зареєструвалися. На теперішній час в кімнаті зареєстрований ОСОБА_1 .

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Вичерпного переліку поважних причин не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

На підтвердження факту непроживання відповідача ОСОБА_1 у спірному житлі, позивачем було надано суду акти обстеження, проведені представниками КП «Наше місто» від 03.10.2018 року, 07.11.2018 року, 26.12.2018 року, 24.01.2019 року, 21.02.2019 року, 05.03.2019 року оформленими ідентично, однією особою - представником КП «Наше місто ЗМР Жвания Н.К., за участю одних і тих самих учасників : ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , з зазначенням аналогічного тексту, з якого вбачається, що з 2016 року ОСОБА_5 не мешкає в гуртожитку з 2016 року та має борги, а місцезнаходження ОСОБА_5 невідомо.

До зазначених актів суд відноситься критично та ставить їх під сумнів як належний доказ, враховуючи їх ідентичність, відсутність відомостей про те яким саме чином обстежено житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , чи є воно відчинений, вільним або зайнятим, чи наявні в ньому будь-які меблі або речі, осіб яким вони належать, тощо. Крім того, з акту не зрозуміло хто такий ОСОБА_5 , (оскільки повне ім`я та по батькові цієї особи не зазначено, а відповідачем у справі зазначений ОСОБА_1 ), відсутні відомості про підстави та причини (поважні або не поважні) непроживання цієї особи в спірному житловому приміщенні. Клопотань про допит в якості свідків осіб, що складали акти від позивача не надходило.

Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання – пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа – добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Таким чином, суд приходить до висновку, що факт непроживання відповідача в спірній квартирі без поважних причин на строк, що становить понад шість місяців, належними доказами представником позивача суду не доведений, а тому заявлені позивачем вимоги про визнання відповідача особою, яка втратила право користуватися житловим приміщенням не ґрунтуються на законі, порушують його права, а тому задоволенню не підлягають

Керуючись ст. ст. 71, 72 ЖК України, ст.ст. 4 8, 10, 11, 18, 57 60, 133, 137, 141, 208, 209, 212 215, 218 Цивільного процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позову Запорізької міської ради (місце знаходження: м. Запоріжжя, пр.Соборний, буд.206) до ОСОБА_1 (зареєстрованого: АДРЕСА_1 ), треті особи: Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради (69002, м.Запоріжжя, вул.Олександрівська 84), КП «Наше місто» (м.Запоріжжя, вул.Українська 29А ) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням – відмовити.

Копію рішення надіслати сторонам.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня отримання його копії.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Запорізького апеляційного суду через Хортицький районний суд м.Запоріжжя шляхом подачі в 30-денний строк апеляційної скарги з часу виготовлення повного тексту рішення.

Повний текст рішення виготовлено 06.12.2019 року.

Суддя: Л.Г. Салтан