Рішення № 85798971, 16.01.2019, Подільський районний суд міста Києва

Справа № 758/4820/18

Категорія 26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 січня 2019 року Подільський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді - Войтенко Т. В. ,

за участю секретаря судового засідання - Дідук С. В.,

представника позивача: ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» про визнання недійсним п. 2.1.6 кредитного договору та визнання включення даного пункту у договір нечесною підприємницькою практикою, -

В С Т А Н О В И В :

17 квітня 2018 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до Подільського районного суду м. Києва з вищевказаним позовом, в якому зазначила, що 10.09.2008 року між нею та Закритим акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний Банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк», було укладено кредитний договір №6826664.

Зазначає, що згідно з пунктом 1.1 договору, відповідач надав їй кредит в розмірі 42 128 доларів США для придбання транспортного засобу, тобто на «споживчі цілі», в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів». Пунктом 1.3. даного договору встановлено проценту ставку у розмірі 12,99 % річних за користування кредитом, з кінцевим терміном повернення кредиту в строк до 10.09.2015 року.

Вказує, що відповідно до п. 2.1.6. договору відповідач встановив одноразову комісію за надання пакету послуг по видачі кредиту в розмірі 1,99 % від суми кредиту, що складає 4 067,12 грн. На виконання вимог п. 2.1.6. договору позивачка здійснила оплату цієї одноразової комісії в повному обсязі.

Позивачка вважає, що при укладенні договору, відповідач вніс до нього такі умови, які прямо суперечать законодавству, порушуючи її права, а тому підлягають визнанню недійсними, разом із поверненням позивачці незаконно отриманих відповідачем грошових коштів в повному обсязі.

Позивачка в позові зазначила, що відповідач жодним чином не зазначив в договорі, яка правова підстава сплати комісії за надання кредиту як додаткової плати, а саме: якщо відповідач мав на увазі комісійні послуги, то він мав би зазначити, що це за послуги; якщо відповідач мав на увазі послугу «надання кредиту, відкриття і ведення рахунку позивачки», то такі послуги є однією з його прямих функцій, за які окрема плата стягуватися не може.

Також позивачка вказувала, що відповідно до пункту 3.4. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ від 10.05.2007 року №168, банки зобов`язані в кредитному договорі зазначити вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу, та обґрунтувати її вартість, зокрема нормативно-правовими актами щодо визначення розмірів зборів та обов`язкових платежів і тарифів.

Згідно з пунктом 3.6. Правил надання інформації про умови кредитування, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь, а саме (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк, або споживач з метою встановлення, зміни, або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

На думку позивачки, відповідач своїми діями порушив права позивачки як споживача банківських послуг та по відношенню до неї здійснив фактично нечесну, несправедливу, дискримінаційну політику, чим порушив принцип рівності сторін договору, що свідчить про здійснення відповідачем нечесної підприємницької практики в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів».

Посилаючись на вказані обставини, позивачка звернулася до суду з даним позовом, у якому просила суд визнати недійсним та виключити з договору п.2.1.6 кредитного договору, визнати включення до умов договору такого положення (пункту 2.1.6 кредитного договору) нечесною підприємницькою практикою, а також стягнути з відповідача на її користь суму грошових коштів у розмірі 4 067,12 грн.

Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав з тих же підстав, просив задовольнити.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився. 23.07.2018 року надав до суду відзив, в якому просив суд відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що оскаржуваний договір відповідає вимогам закону, його укладенням не були порушенні права позивачки. Вказував на те, що факт погодження з умовами договору позивачка засвідчила підписом, тобто погодилась з формою, змістом та умовами даного договору, та отримала кредитні кошти. Укладення кредитного договору було волевиявленням позивачки. Посилався на те, що відповідно до ч.6 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач має право протягом 14 календарних днів відкликати свою згоду на укладання договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин. Проте позивачка не відмовлялася від одержання кредиту, свою згоду на укладення кредитного договору не відкликала, і навіть не зверталася до кредитора за додатковими роз`ясненням положень, ні до, ні під час, в тому числі і щодо розміру заборгованості чи існування такої, ні після його укладення.

Відповідач вказував, що оскаржуваний пункт 2.1.6 договору, який передбачає сплату одноразової комісії за надання Банком пакету послуг по видачі кредиту, яка становить 4067,12 грн. і складає 1,99 % від суми кредиту, не може бути визнаний таким, що свідчить про недійсність договору, або окремої його частини, враховуючи положення вимог ст. 627 ЦК України щодо свободи договору. Даний пункт договору не є несправедливим чи дискримінаційним в розумінні ч. 5 ст. 11 та ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки не створює істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу.

Вказував на те, що позивачка не надала суду доказів про те, що оскаржуваним пунктом договору порушено принцип добросовісності, що даний пункт призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків, що у зв`язку зі сплатою одноразової комісії позивачці завдано шкоди.

Крім того, представник відповідача просив застосувати строк позовної давності, оскільки з моменту сплати одноразової комісії термін позовної давності сплинув ще 10.09.2011 року.

Заслухавши пояснення представника позивачки, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову з огляду на наступне.

Судом встановлено, що 10.09.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний Банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №6826664, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в сумі 42 128 доларів США зі сплатою за користування кредитом 12,99% річних строком до 10.09.2015 року (а.с.14-19).

Умовами кредитного договору №6826664 у статті 2 сторони передбачили, що кредит надається позичальникові лише після того, коли будуть виконані певні умови, зокрема буде укладено договір застави автомобіля, надано оригінали платіжних доручень на підтвердження внесення першого платежу за придбаний автомобіль того. Даною статтею сторони кредитного договору також передбачили сплату одноразової комісії банку у розмірі 1,99% від суми кредиту.

Так, відповідно до пунктом 2.1.6 кредитного договору, кредит надається позичальникові після оплати банку одноразової комісії за надання Банком пакету послуг по видачі кредиту, яка становить 4067,12 грн. і складає 1,99 % від суми кредиту, зазначеної в п.1.1. цього Договору.

ОСОБА_1 вважає таку умову договору несправедливою та такою, що не відповідає вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», у зв`язку з чим звернулася до суду з даним позовом.

Спірні правовідносини врегульовані Цивільним кодексом України та Законом України «Про захист прав споживачів».

Згідно зі ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

При цьому згідно зі ст. 627 ЦК України та відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Зокрема, ст. 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (стаття 638 ЦК України).

Частиною 1 ст. 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За приписами частин 1 - 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсність інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Пункт 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, що затверджені Постановою НБУ № 168 від 10.05.2007 року, визначає, що банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

В свою чергу відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

В розумінні положень чинного законодавства України, зокрема, ст. 1056 ЦК України, послуга, яку надає банк споживачу - надання грошових коштів.

Згідно постанови Верховного суду України від 16.11.2016 року у справі № 6-1746цс16 положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

За положеннями ч.5 ст.11, ч.ч.1, 2, 5, 7 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо, всупереч принципу добросовісності, його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Таким чином, комісія за видачу кредиту в розмірі 1,99% від суми кредиту, сплата якої передбачена в договорі для того, щоб надати позивачці кредит на купівлю автомобіля, тобто для виникнення кредитних правовідносин, є платою за послуги, що супроводжують кредит, а відтак, її встановлення є незаконною в силу ч.5 ст. 11, чч.1, 2, 5, 7 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів».

В той же час, у Відзиві на позовну заяву відповідач заявив про застосування строків позовної давності як підстави для відмови у задоволенні позову. На підтвердження того, що ОСОБА_1 обізнана з умовами кредитного договору, однак не виконувала його умови, представник відповідача долучив копії виконавчих листів, які свідчать про наявність судового рішення про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості з кредитним договором №6826664 від 10.09.2008.

Так, відповідно до ст.256 ЦК позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інте¬ресу судом.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч.4 ст.267 ЦК).

Чинне цивільне законодавство передбачає два види позовної давності - загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки (ст.257 ЦК).

Спеціальна позовна давність встановлена законом для окремих видів вимог.

Нормою ч.3 ст.267 ЦК встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

У конкретному випадку ОСОБА_1 здійснила оплату одноразової комісії у вересні 2008 року та лише у зв`язку з її сплатою отримала кредит відповідно до статті 2 кредитного договору.

Вимогу про недійсність пункту 2.1.6, на підставі якого ОСОБА_1 здійснювала оплату одноразової комісії, позивачка заявила у квітні 2018 року, тобто поза межами трирічного строку позовної давності для вимоги про визнання пункту договору недійсним.

Зважаючи на те, що відповідач заявив клопотання про застосування наслідків спливу строків позовної давності, що є підставою для відмови у позові, у конкретному випадку вимоги позивачки про визнання пункту 2.1.6. договору задоволені бути не можуть.

Вимога про стягнення на користь позивачки 4067,12 грн. є похідною від первісної вимоги про недійсність окремого пункту договору, а відтак, у її задоволенні слід відмовити також.

Зважаючи на викладені обставини, підстав для задоволення позову ОСОБА_1 не вбачається.

На підставі ст.ст. 16, 203, 215, 217, 256-267, 1054 ЦК України, ст.ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 13, 17-19, 76-82, 141, 258, 259, 263-266, 268, 352, 354, 355 ЦПК України, суд -

У Х В А Л И В :

ОСОБА_1 у задоволенні її позову до Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» про визнання недійсним п. 2.1.6 кредитного договору та визнання включення даного пункту у договір нечесною підприємницькою практикою - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання через Подільський районний суд м. Києва апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лишу вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга буде подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне судове рішення складене 21 січня 2019 року.

Суддя Т. В. Войтенко