Рішення № 85738720, 06.11.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

06 листопада 2019 року № 640/523/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Чудак О.М., суддів Пащенка К.С., Шейко Т.І., за участю секретаря судового засідання Лисун А.А., позивача ОСОБА_1 , представника відповідача Бондаренко Н.О., третьої особи ОСОБА_2 , представника Міністерства юстиції України Дудник А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Міністерство юстиції України, про визнання дій протиправними, визнання протиправним й нечинним нормативно-правового акту в частині,

встановив:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Національного банку України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Міністерство юстиції України, в якій просив про:

- визнання дій Національного банку України в особі його Правління щодо нормативно-правового встановлення (щодо встановлення на нормативно-правовому рівні) в пункті 1.5 глави першої Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 №483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за №1429/10028 (зі змінами), винятків із встановленого законом (підпунктом «г» пункту 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 №15-93) переліку валютних операцій, на здійснення яких резидентам і нерезидентам Україні необхідні індивідуальні ліцензії Національного банку України, - протиправними;

- визнання протиправним (незаконним) абзацу другого пункту 1.5 глави першої Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 №483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за №1429/10028 (зі змінами), про те, що використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій);

- визнання нечинним (недійсним) з моменту затвердження (з моменту прийняття постанови про затвердження) абзацу другого пункту 1.5 глави першої Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 №483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за №1429/10028 (зі змінами), про те, що використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав його банківську ліцензію на генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 20.02.2008 позивач та його донька помилково придбали кредитні послуги у ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» шляхом укладення відповідних договорів, згідно з якими позивач виступив іпотекодавцем та поручителем позичальника - ОСОБА_3 , яка є донькою позивача, для забезпечення кредитного договору на суму 100 000 доларів США.

При цьому, позивач посилається на те, що після того, як ціна долару в Україні зросла, його донька вже не могла здійснювати платежі в доларах США за кредитним договором, оскільки її доходи в гривні залишились на тому ж рівні, внаслідок чого банк задовольнив свої вимоги шляхом продажу квартири позивача.

Вказані обставини, на переконання позивача, утворилися саме внаслідок встановлення оскаржуваною нормою Положення виключення щодо використання уповноваженими банками іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії.

Тобто, позивач стверджує, що якби був задіяний механізм обов`язкового одержання ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» індивідуальної ліцензії Національного банку України при вирішенні питання про надання чи не надання його доньці вказаного кредиту, то банк повинен був би для одержання такої ліцензії Національного банку України пересвідчитися і надати докази того, що позичальник має достатні доходи саме у доларах США, а не у гривнях та, як наслідок, не утворилася б ситуація із втратою квартири.

В той же час, позивач вказує на те, що спірна норма не відповідає частині другій статті 92 Конституції України, частині другій статті 192, частині третій статті 533 Цивільного кодексу України, пункту 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 №15-93.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача стверджує, що Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 №483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за №1429/10028 (зі змінами), у тому числі і спірний пункт, прийнято в межах компетенції Національного банку України, на реалізацію його повноважень визначати порядок здійснення операцій в іноземній валюті. При цьому, відповідачем дотримано процедуру прийняття і подання до Міністерства юстиції України спірного акту на державну реєстрацію, що підтверджено, зокрема, правовою експертизою нормативно-правового акту.

Також представник відповідача вказує на безпідставність твердження позивача про невідповідність спірного Положення Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та іншим актам законодавства.

Водночас, представник відповідача зазначає про не надання позивачем належних доказів на підтвердження застосування до позивача спірного нормативно-правового акту, а також, що застосування вказаного Положення є неможливим з 07.02.2019 у зв`язку з втратою чинності останньою.

Крім того, представник відповідача послалася на те, що правомірність зазначеної норми Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 №483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за №1429/10028 (зі змінами) неодноразово підтверджено у межах адміністративних справ №2а-5884/110/2670, №2а-8683/11/2670.

Зважаючи на наведене, представник відповідача просила у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

У відповіді на відзив позивач фактично наводить ті самі аргументи, що і у позовній заяві.

Одночасно, позивач вказує на безпідставність тверджень представника відповідача щодо правомірності спірного пункту Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 №483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за №1429/10028 (зі змінами) через відмову у позовних вимогах про визнання такого пункту протиправним у межах адміністративних справ №2а-5884/110/2670, №2а-8683/11/2670, оскільки в межах цих справ розглядалось питання законності оскаржуваного пункту з інших підстав, ніж зазначені позивачем.

Заперечення на відповідь на відзив обґрунтовані фактично тими самим доводами та аргументами, що і відзив на позовну заяву.

Разом з тим, представник відповідача зазначила, що отримання банком індивідуальної ліцензії не могло вплинути на волевиявлення доньки позивача при отриманні кредиту в іноземній валюті.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Міністерство юстиції України у своїх поясненнях стверджує про те, що при здійсненні державної реєстрації Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 №483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за №1429/10028 (зі змінами) діяло в межах та у спосіб, визначений чинним законодавством, з огляду на що просили у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

В судовому засідання позивач та третя особа ОСОБА_2 позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити.

Представник відповідача та представник третьої особи Міністерства юстиції України проти позовних вимог заперечували та просили відмовити у їх задоволенні.

Суд, заслухавши пояснення учасників справи, розглянувши подані до справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив наступне.

Абзацом 2 пункту 1.5 глави 1 «Загальні положення» Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 № 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за №1429/10028, передбачено, що використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Оскаржуючи дії Національного банку України в особі його Правління щодо нормативно-правового встановлення у вказаній нормі наведених положень, суду перш за все необхідно пересвідчитись у належності особі яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача, з огляду на що суд виходить з такого.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.02.2018, залишеним без змін постановами Київського апеляційного адміністративного суду від 05.07.2018 та Верховного Суду від 06.03.2019 у справі №826/8483/17 за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання бездіяльності Національного банку України, яка полягає у не встановленні меж термінів і сум валютних кредитів, перевищення яких передбачає обов`язкову наявність у комерційних банків або у позичальників індивідуальних ліцензій Національного банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті згідно з підпунктом «в» пункту 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 №15-93, протиправною та зобов`язання Національний банк України вчинити зазначені дії, - в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

При цьому, зі змісту вказаного рішення Окружного адміністративного суду міста Києва видно, що позивачу відмовлено у позові у зв`язку з тим, що протягом розгляду справи судом не встановлено наявності порушених прав позивача саме з боку відповідача - Національного банку України, натомість встановлено, що позивачем, з урахуванням тих фактичних обставин, які він виклав в адміністративному позові, обрано невірний спосіб захисту, внаслідок чого суд відмовив у задоволенні позову.

Так, згідно з статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 5 КАС України встановлено право на звернення до суду і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №826/4406/16, від 26.06.2018 у справі №802/1064/17-а, від 03.07.2018 у справі №826/16634/16, від 12.09.2019 у справі №826/18573/14 (адміністративні провадження №К/9901/8152/18, №К/9901/8155/18), від 31.10.2019 у справі №826/4802/17 (адміністративне провадження №К/9901/17913/18), від 07.11.2019 у справі №826/1647/16 (адміністративне провадження №К/9901/16112/18).

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявник вважає начебто певні положення норм законодавства впливають на його правове становище.

Поряд з цим, слід відмітити, що звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Проаналізувавши наведені позивачем обставини в контексті зазначених норм та встановлених в межах адміністративної справи №826/8483/17 обставин, суд дійшов висновку, що позивачем не обґрунтовано належним чином наявність у нього порушеного права у публічно-правових відносинах з боку Національного банку України шляхом вчинення дій відповідачем в особі його Правління стосовно нормативно-правового встановлення у спірній нормі наведених положень.

Таким чином, суд не вбачає належних правових підстав для визнання дій Національного банку України в особі його Правління щодо нормативно-правового встановлення (щодо встановлення на нормативно-правовому рівні) в пункті 1.5 глави першої Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 №483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за №1429/10028 (зі змінами), винятків із встановленого законом (підпунктом «г» пункту 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 №15-93) переліку валютних операцій, на здійснення яких резидентам і нерезидентам Україні необхідні індивідуальні ліцензії Національного банку України, - протиправними.

Щодо позовних вимог про визнання протиправним (незаконним), нечинним (недійсним) з моменту затвердження (з моменту прийняття постанови про затвердження) абзацу другого пункту 1.5 глави першої Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 №483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за №1429/10028 (зі змінами), про те, що використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій), суд зазначає наступне.

КАС України встановлено особливості позовного провадження в окремих категоріях адміністративних справ.

Так, частиною другою статті 264 КАС України передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт, яким і є на мою думку оскаржуваний акт, мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Отже, процесуальний закон вимагає, щоб у позовній заяві про оскарження нормативно-правового акта позивач, з-поміж іншого, обґрунтував свою належність до суб`єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт.

Таким чином, можливість обмеження права ініціювати судовий розгляд передбачена чинним законодавством та має легітимну мету.

Однією з цілей обмеження права доступу позивача до суду є недопущення розгляду в судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів відповідних актів.

Враховуючи наведене у сукупності, право оскаржити Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 №483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за №1429/10028 (зі змінами) у спірній частині, мають особи, щодо яких її застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

З матеріалів справи вбачається, що позивач є поручителем позичальника ОСОБА_3 , яка доводиться позивачу рідною донькою, у забезпеченні квартирою кредитного договору від 20.02.2008 на суму 99 960,00 доларів США, укладеного між ОСОБА_3 та банком.

Проте, позивачем не надано суду будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він є учасником відносин, в яких застосовуються наведені у абзаці 2 пункту 1.5 глави 1 «Загальні положення» Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 №483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за №1429/10028 (зі змінами) норми, що оскаржуються, тобто, що позивач є учасником відносин з приводу використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, які регулює, зокрема, спірний абзац Положення.

В той же час, ОСОБА_3 - донька позивача, як позичальник за вказаним кредитним договором та, відповідно, учасник відносин з приводу використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, не зверталась до суду з такими вимогами.

А зважаючи на те, що вказане Положення згідно з постановою Правління Національного банку України від 05.02.2019 №31 з 07.02.2019 втратило чинність, то позивач вже не може бути суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано такі норми.

Отже, слід дійти висновку, що позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної (зокрема, своєї доньки) або юридичної особи без відповідних правових підстав або інакше кажучи в інтересах невизначеного кола осіб, що не тільки не відповідає чинному законодавству України, а і прямо йому суперечить.

Враховуючи викладене у сукупності, суд вважає, що позовні вимоги про визнання протиправним (незаконним), нечинним (недійсним) з моменту затвердження (з моменту прийняття постанови про затвердження) абзацу другого пункту 1.5 глави першої Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 №483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за №1429/10028 (зі змінами), про те, що використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій), - задоволенню не підлягають.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд доходить висновку про те, що вимоги позивача є необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл відповідно до пункту 5 частини першої статті 244 КАС України між сторонами судових витрат, суд виходить з того, що відповідно до частини п`ятої статті 139 КАС України у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Доказів понесення відповідачем витрат суду не надано.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 6, 72-77, 139, 241-246, 255, 264 КАС України, суд

вирішив:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Національного банку України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Міністерство юстиції України, про визнання дій протиправними, визнання протиправним й нечинним нормативно-правового акту в частині, - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач - ОСОБА_1 (місце проживання фізичної особи: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ).

Відповідач - Національний банк України (місцезнаходження юридичної особи: 01601, місто Київ, вулиця Інститутська, будинок 9; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: 00032106).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_2 (місце проживання фізичної особи: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Міністерство юстиції України (місцезнаходження юридичної особи: 01001, місто Київ, вулиця Архітектора Городецького, будинок 13; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 00015622).

Повний текст рішення складено 18.11.2019.

Головуючий суддя О.М. Чудак

Суддя К.С. Пащенко

Суддя Т.І. Шейко