Рішення № 85500254, 30.10.2019, Кальміуський районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Іллічівський районний суд м. Маріуполя)

Справа № 263/12455/17

2-а/264/1/2019

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" жовтня 2019 р. м. Маріуполь

Іллічівський районний суд міста Маріуполя Донецької області, у складі головуючого судді Іванченко А.М., при секретарі Солонській Т.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

27.09.2017 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Жовтневого райсуду м.Маріуполя Донецької області із адміністративним позовом до Центрального ОУПФУ, в якому просив зобов`язати Центральне об`єднане управління Пенсійного фонду України м.Маріуполя Донецької області відновити виплату пенсії та перерахувати заборгованість по пенсії з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох відсотків річних від простроченої суми за весь період невиплати пенсії. Крім того, просив стягнути витрати на правову допомогу у розмірі 1500 грн.

В обґрунтування свого позову посилається на те, що перебував на обліку в Центральному ОУПФУ м.Маріуполя як пенсіонер, отримував пенсію та мав статус внутрішньо переміщеної особи. Проживав в місті Маріуполі. У серпні 2017 року йому було припинено виплату пенсії без будь-яких підстав. Такі дії відповідача вважає незаконними. Посилається на конституційне право громадянина на отримання пенсійних виплат та положення Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Ухвалою Жовтневого райсуду м.Маріуполя від 29.09.2017 року було залишено позовну заяву ОСОБА_1 без руху для усунення недоліків, а саме сплати судового збору.

Ухвалою Жовтневого райсуду м.Маріуполя від 27.10.2017 року відкрито провадження у справі та призначено судовий розгляд.

Ухвалою Жовтневого райсуду м.Маріуполя від 29.03.2018 року адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 направлено за підсудністю до Іллічівського райсуду м.Маріуполя.

15.05.2018 року адміністративна справа надійшла на адресу Іллічівського райсуду м.Маріуполя.

Ухвалою Іллічівського райсуду м.Маріуполя від 07.08.2018 року за клопотанням відповідача було замінено відповідача Центральне об`єднане управління Пенсійного фонду України м.Маріуполя Донецької області на Маріупольське об`єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області.

Ухвалою Іллічівського райсуду м.Маріуполя від 17.05.2019 року за клопотанням відповідача було замінено відповідача Маріупольське об`єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області на Головне управління Пенсійного фонду України Донецької області.

Позивач та його представник у судове засідання не з`явились, надали заяву про розгляд справи за їх відсутності, зазначивши, що підтримують позовні вимоги у повному обсязі.

Представник відповідача позовні вимоги не визнав, надав письмовий відзив, в якому припинення виплати пенсії ОСОБА_1 пояснює посиланням на постанови Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» (далі - Постанова КМУ № 509), від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (далі - Постанова КМУ № 637) та від 08 червня 2016 року № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (далі - Постанова КМУ № 365). Відповідач вважає, що діяв у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України, Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», підзаконними нормативними актами, прийнятими постановами Кабінету Міністрів України. Також, відповідач вважає, що права позивача порушені не були, у зв`язку з чим, у задоволенні позовних вимог необхідно відмовити. Відзив обґрунтовано тим, що реалізація прав зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб на пенсійне забезпечення здійснюється з урахуванням актів Кабінету Міністрів України, які не визнавались неконституційними та такими, що не відповідають актам вищої юридичної сили, а тому підстав не враховувати їх при здійсненні пенсійного забезпечення внутрішньо переміщеним особам немає. Відповідач вказує, що рішенням ГУ ПФУ в Донецькій області № 1137 від 15.06.2017 року припинено виплату пенсії позивачу з 01.07.2017 року до з`ясування фактичного місця проживання.

Дослідивши письмові матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до довідки Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради від 28.03.2019 року № 1419/2018 зареєстрованим місцем тимчасового проживанням позивача є: АДРЕСА_1 .

Позивач ОСОБА_1 перебуває на обліку в ГУ ПФУ в Донецькій області та отримує пенсію за вислугу років відповідно до ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Згідно витягу з протоколу № 37 від 01.06.2017 року засідання районної комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО позивачу ОСОБА_1 відмовлено в призначенні соціальної виплати ВПО.

Рішенням ГУ ПФУ в Донецькій області № 1137 від 15.06.2017 року позивачу ОСОБА_1 припинено виплату пенсії з 01.07.2017 року до з`ясування фактичного місця проживання.

Вважаючи неправомірними дії відповідача щодо припинення з 01.07.2017 року виплати призначеної пенсії, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

Конституція України має найвищу юридичну силу, що закріплено в статті 8 Основного Закону України. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція України є нормами прямої дії.

Оцінюючи спірні правовідносини, суд застосовує положення Конституції України, за якими, в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (статті 1, 3 Конституції України). Право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв`язку з трудовою діяльністю, є результатом виконання трудових обов`язків і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов`язку та конституційних гарантій держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-IV (надалі за текстом - Закон № 1058-IV) встановлено, що виключно цим Законом визначається, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням.

Відповідно до Прикінцевих положень Закону № 1058-IV, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Таким чином, положення цього Закону є пріоритетними в питаннях виплати пенсій.

Частиною першою ст.49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» встановлено підстави припинення виплати пенсії та визначено, що виплата пенсії припиняється або за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду, або за рішенням суду.

Згідно витягу з протоколу № 37 від 01.06.2017 року засідання районної комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО позивачу ОСОБА_1 відмовлено в призначенні соціальної виплати ВПО.

Рішенням ГУ ПФУ в Донецькій області № 1137 від 15.06.2017 року позивачу ОСОБА_1 припинено виплату пенсії з 01.07.2017 року до з`ясування фактичного місця проживання.

Статус внутрішньо переміщеної особи врегульований Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014р. №1706-VII (далі - Закон № 1706-VII).

Відповідно до статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Держава вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема, відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Згідно статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. При цьому за жодних обставин та умов не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені, зокрема, статтею 24 цієї Конституції, яка закріплює недопустимість привілеїв чи обмежень за місцем проживання людини.

Оскільки тимчасово непідконтрольні або окуповані окремі райони Донецької області є частиною Єдиної України, на які розповсюджується дія Конституції України та Законів України в частині основоположних прав людини, тому такі права та гарантії для громадян України діють на всій території та не можуть бути обмежені в залежності від місця їх проживання, а тим більше шляхом прийняття підзаконних нормативних актів, які не відвідають Конституції та законам України.

Більше того, навіть для тимчасового (на певний - чітко визначений період часу) встановлення окремих обмежень конституційних прав та свобод людини і громадянина в порядку статті 64 Конституції України має бути введений воєнний або надзвичайний стан, який на даний час в країні або окремих регіонах не запроваджений та не встановлено чітких часових обмежень прав громадян.

Згідно з частиною 2 ст. 14 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» у районі проведення антитерористичної операції можуть вводитися тимчасово обмеження прав і свобод громадян.

Проте, ані Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV від 09.07.2003р., ані Законом України від 02.09.2014р. №1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», ні будь-яким іншим Законом України не встановлено обмежень права на отримання пенсійних виплат осіб, які проживають на території, яка не контролюється органами державної влади.

Таким чином, суд приходить до висновку, що непідтвердження фактичного місця проживання не є передбаченою законом підставою для припинення виплати пенсії, а Постанова КМУ № 365 є підзаконним нормативно-правовим актом, який обмежує встановлене законодавством право на отримання пенсії позивачем, і що відповідач, приймаючи рішення відповідно до ч.1 ст.49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», з липня 2017 року незаконно зупинив виплату пенсії позивачу ОСОБА_1 .

На підставі викладеного, позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання дій неправомірними щодо припинення виплати йому пенсії з липня 2017 року та зобов`язання відповідача поновити виплату йому пенсії підлягають задоволенню.

Доводи та заперечення відповідача підлягають відхиленню, оскільки судом було встановлено, що відповідачем ГУ Пенсійного фонду України в Донецькій області в порушення вимог статті 19 Конституції України та частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з липня 2017р. було зупинено виплату пенсії позивачу і за відсутності законодавчо встановлених підстав для такого зупинення, а протокол засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам не є таким рішенням у розумінні частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Таким чином суд вважає, що в даному випадку наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи створює для нього на відміну від інших громадян України певні перешкоди в отриманні пенсії, яка призначена у зв`язку з трудовою діяльністю, та потребує від пенсіонера здійснення додаткових дій, не передбачених Законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема, ідентифікація особи, надання заяви про поновлення виплати пенсії, яка була припинена органом Пенсійного фонду, тощо.

Згідно з положеннями частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади, яким є управління та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбаченні Конституцією та законами України. Порушення одночасно норм Закону № 1058-IV щодо не визначення підстави припинення виплати пенсії передбаченої у ньому та способу реалізації владних управлінських функцій, а саме, припинення виплати пенсії без прийняття рішення є грубим порушенням права пенсіонера на пенсійне забезпечення.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає законними та обґрунтованими позовні вимоги ОСОБА_1 та у зв`язку із цим для захисту прав позивача необхідним визнати протиправними дії щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1 з 01 липня 2017 року та зобов`язати ГУ ПФУ в Донецькій області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 і виплатити виниклу заборгованість.

Щодо вимог позивача в частині зобов`язання ГУ ПФУ в Донецькій області виплатити заборгованість з урахуванням коефіцієнтів інфляції та трьох процентів річних від простроченої суми за весь період затримки виплати, суд зазначає, що вказані вимоги є передчасними, оскільки відсутні підстави вважати, що право на отримання такої компенсації при здійсненні виплати пенсії буде порушено відповідачем. Задоволення позову в цій частині буде свідчити про вирішення спору, який на момент розгляду справи відсутній.

З приводу розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

- на професійну правничу допомогу;

- сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду;

- пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз;

- пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

- пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

За змістом ч. 3 ст. 134 КАС України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у ч. 5 ст. 134 КАС України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч. 5 ст. 134 КАС України).

При цьому, розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

У відповідності до ст. 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього ж Закону визначені такі види адвокатської діяльності, як: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Інші види правової допомоги - це види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

За приписами ч. 3 ст. 27 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

Договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який, у свою чергу, врегульовано главою 63 Цивільного кодексу України. Зокрема, ст. 903 Цивільного кодексу України передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Глава 52 Цивільного кодексу України регулює загальні поняття та принципи будь-якого цивільного договору, включаючи договір про надання послуг.

Стаття 632 Цивільного кодексу України регулює поняття ціни договору; за приписами вказаної статті ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, а якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Системний аналіз наведених вище норм законодавства дозволяє зробити наступні висновки:

1) договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені в частині 2 статті 27 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність»);

2) за своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 Цивільного кодексу України;

3) як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правової допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару;

4) адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв;

5) адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Вказане передбачено як приписами цивільного права, так і Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»;

6) відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару.

Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суд має виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами ст. 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність".

При цьому, у разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суд, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, має право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у додатковій постанові від 06.03.2019 року, справа № 922/1163/18.

Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Так, як вбачається з наданих позивачем письмових доказів, позивачу були надані адвокатські послуги ТОВ «Суперадвокат» в особі директора Анікушина С .І. , що діє на підставі статуту. Це підтверджується копією договору № 1-п про надання правничої допомоги від 20.09.2017 року.

Понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1500 грн. підтверджуються копією квитанції на суму 1500,00 грн. від 20.09.2017 року та копією акту прийому-передачі послуг від 23.09.2017 року за договором про надання правової допомоги від 20.09.2017 року, відповідно до якого загальний розмір понесених позивачем витрат на правничу допомогу склав 1500,00 грн., в тому числі: опрацювання законодавчої бази тривалістю 14 годин - 1100 грн., формування правової позиції тривалістю 8 годин - 200 грн., підготовка та подання адміністративного позову тривалістю 8 годин - 200,00 грн.

Суд, вивчивши надані позивачем документи на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу, прийшов до висновку, що зазначені у них суми не відповідають принципу співмірності, дотримання якого передбачено у ч. 5 ст. 134 КАС України.

Крім того, суд бере до уваги те, що на підтвердження оплати за надані адвокатські послуги позивач не надав суду копії ордеру на надання правової допомоги, копії свідоцтва про заняття адвокатською діяльністю.

Слід також зазначити, що договір про надання правової допомоги укладено 20.09.2017 року, квитанція про сплату витрат за надання правової допомоги № 6941781 датована 20.09.2019 року.

Всупереч цьому, сам акт прийому - передачі послуг за договором про надання правової допомоги складений 23.09.2017 року, в якому міститься перелік виконаних робіт та розрахунок витраченого часу та розрахунок вартості наданих послуг.

З огляду на це, суд, об`єктивно оцінюючи надані позивачем письмові докази на підтвердження понесених ним судових витрат на правову допомогу, вважає за необхідне відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

Керуючись, ст.ст. 139, 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії,- задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1 з 01 липня 2017 року.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 01.07.2017 року.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги, це рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення через Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області або безпосередньо до Першого апеляційного адміністративного суду.

Суддя: А. М. Іванченко