Рішення № 85490347, 06.11.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 листопада 2019 р. справа № 520/6564/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Горшкової О.О.,

при секретарі судового засідання - Лук`янчук О.І.,

за участю: позивача - ОСОБА_1 , представника позивача - ОСОБА_2 , перекладача - Константинової Л.В., представника відповідачів - ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до 1) Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9,м. Київ,01001), 2) Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області (вул. Римарська, 24, м. Харків, 61057) про скасування рішення і наказу, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України №100-19 від 13.06.2019р.;

- скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №77 від 01.03.2019р.;

- зобов`язати Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що він як громадянин Республіки Конго, маючи побоювання стати жертвою переслідування, тортур, принижуючого гідність поводження через свої політичні погляди, а також у зв`язку з систематичним порушенням прав людини, та негативним відношенням до теперішнього президента своєї країни та влади в країні, не може повернутися до країни походження - Республіки Конго, подав до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області належним чином оформлену та обґрунтовану заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Однак, позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка вмотивовано тим, що заява позивача є очевидно необґрунтованою через відсутність умов, передбачених п.п. 1 та 13 ч. 1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують податкового або тимчасового захисту".

Представник відповідачів, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, вказав, що іноземець під час звернення до територіального органу міграційної служби та у ході співбесіди не подав доказів і не навів доводів, котрі б засвідчували хоча б найменшу наявність підстав для визнання або біженцем, або особою, котра потребує додаткового захисту.

У судовому засіданні 06.11.2019 року представники сторін підтримали свої правові позиції в повному обсязі.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Особисто із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (уже вчетверте), ОСОБА_1 , звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області 11.02.2019.

Московським РВ у м. Харкові ГУ ДМС України в Харківській області 02.02.2019, заявника було притягнуто до адміністративної відповідальності відповідно до ч. 1 ст.203 Кодексу України про адміністративні правопорушення, за незаконне перебування на території України.

На виконання наказу МВС України від 07.09.2011 №649, наказом ГУ ДМС України в Харківській області №46 від 11.02.2019, заяву громадянина Республіки Конго прийнято до розгляду та документовано довідкою про звернення за захистом в Україні №009419.

За результатами розгляду заяви громадянина Республіки Конго ОСОБА_1 , ГУ ДМС в Харківській області сформовано висновок (а.с. 102-114), яким рекомендовано прийняти рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Республіки Конго ОСОБА_1 , оскільки його заява є очевидно необґрунтованою.

Наказом ГУ ДМС в Харківській області від 01.03.2019 року № 77, громадянину Республіки Конго ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки його заява є очевидно необгрунтованою та не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частин 1 статті 1 закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 115).

Повідомленням від 01.03.2019 року № 18 ОСОБА_1 поставлено до відома про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженців або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 116).

11.03.2019 року ОСОБА_1 подав скаргу до ДМС України на наказ ГУ ДМС в Харківській області від 01.03.2019 року № 77 (а.с. 117-119).

Висновком ДМС України від 13.06.2019 року та рішенням ДМС України від 13.06.2019 року № 100-19 скаргу ОСОБА_1 відхилено скаргу заявника (а.с. 121-126).

Не погоджуючись з вказаними рішеннями позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з даним позовом.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 року №3671-VI.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Згідно з пунктом 22 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

Відповідно до абзацу 6 частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Судом встановлено з матеріалів особової справи, Заявник, громадянин Республіки Конго ( конголезець ) народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у Республіці Конго, м. Лінзоло. За словами, проживав у АДРЕСА_2 .

У середній школі « Фратерніте » м. Браззавіль, навчався 8 років, після чого пішов до коледжу, де провчився 5 років. Наступні 4 роки навчався у ліцеї. З 1995 по 2001 отримував освіту в університеті «Sun Info» за напрямом інформатики, але через відсутність коштів не продовжив навчання. З 2001 по 2006 рік, за словами, заявник нічим не займався, перебував на утриманні батьків.

У вересні 2006 року ОСОБА_1 залишив територію Республіки Конго. Як вказав заявник під час співбесіди (мовою оригіналу): «...в сентябре 2006, с Браззавиля я добрался на лодке в Киншаса (Демократическая Республика Конго). В Киншаса пробыл 2 недели, с Киншаса долетел в Дакар (Сенигал ), где я прожил 3 месяца. С Дакара на машине я добрался в Конакри (Гвинея) для получения визы (около месяца там пробьыл). Получил студенческую визу в Украину, и опять вернулся в Дакар, и оттуда поехал в Украину. Самолетом я добрался с Дакара в Милан, сделал пересадку и прилетел в Украину, в Борисполь. И потом сел поезд и доехал в Харьков...».

З січня по серпень 2007 року заявник навчався на підготовчому факультеті для іноземних громадян Харківського національного автомобільно-дорожнього університету (свідоцтво 12СПАХ №021492, видане 31.08.2007). Зі слів заявника, через відсутність коштів йому не вдалося закінчити навчання.

Починаючи з 2008 року, ОСОБА_1 працює вантажником на ринку «Барабашова».

Заявник не одружений, але має доньку - ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (свідоцтво НОМЕР_1 , видане 10.02.2015 (повторно) Орджонікідзевським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції.

Вперше, заявник звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, 02.09.2011 до відділу міграційної служби у Чернігівській області Державного комітету України у справах національностей та релігій. Рішенням від 14.09.2011 №56 ОСОБА_1 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем. Відповідно до частини 1 статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» ОСОБА_1 оскаржив зазначене рішення до Чернігівського окружного адміністративного суду. Ухвалою від 26.10.2011 Чернігівський окружний адміністративний суд відмовив в задоволенні заяви про поновлення строку звернення (заявник пропустив передбачений Законом строк звернення до суду) та залишив без розгляду адміністративний позов заявника. ОСОБА_1 18.01.2012 оскаржив вищезазначену ухвалу у Київському апеляційному адміністративному суді, який залишив його скаргу без задоволення.

30.06.2009 стосовно ОСОБА_1 ГУ МВС України в Харківській області прийняло рішення №455/2009 про видворення з території України із забороною в`їзду терміном на п`ять років. В термін з 18.03.2011 до 17.09.2011 заявник утримувався в ПТПІ при УМВС України в Чернігівській області.

Вдруге, заявник 23.04.2014 звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Державної міграційної служби від 21.07.2014 № 25-14 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Керуючись ч. 1 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» зазначене рішення оскаржив до Харківського окружного адміністративного суду, постановою якого від 12.09.2014 йому було відмовлено в задоволенні адміністративного позову. Постанову Харківського окружного адміністративного суду заявник оскаржив до Харківського апеляційного адміністративного суду, який 18.11.2014 ухвалив апеляційну скаргу залишити без задоволення. Останню, оскаржив до Вищого адміністративного суду, за ухвалою якого 25.06.2015 касаційну скаргу було відхилено, а постанову ХОАС від 12.09.2014 та ХААС від 18.11.2014 залишено без змін.

Втретє, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ГУ ДМС України в Харківській області заявник звернувся 12.11.2015. На підставі висновку, наказом від 02.12.2015 №240 йому було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Керуючись ч. 1 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» зазначене рішення оскаржив до Державної міграційної служби. Рішенням останньої від 05.02.2016 №7-16, було відхилено скаргу на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодившись з цим рішенням, оскаржив його до Харківського окружного адміністративного суду, постановою якого 28.04.2016 (за справою №820/689/16) було відмовлено в задоволенні адміністративного позову. Дану постанову, також оскаржив до Харківського апеляційного адміністративного суду, який 06.06.2016 ухвалив апеляційну скаргу залишити без задоволення. Заявником, 21.06.2016 була подана касаційна скарга на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 06.06.2016 та Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 28.04.2016 до Вищого адміністративного суду України.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23.06.2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження.

У заяві від 11.02.2019 заявник зазначив свої побоювання при поверненні до країни громадської належності те, що він буде знаходитись у постійній небезпеці, через його ордер на арешт. Також , повідомив, що з 1997 року по сьогоднішній день у Конго Браззавілі існують політичні та економічні проблеми, які привели країну до племінних війн.

Однак, у співбесіді від 20.02.2019, заявник побоювань не зазначив.

Аналізуючи правдоподібність інформації викладеної в заяві, суд враховує, що відповідно до Керівних положень УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року, пункт 5 і 6: «Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов`язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов`язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов`язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення.

Як вбачається з матеріалів особової справи, під час розгляду заяви та у підтвердження своїх слів громадянин Республіки Конго ОСОБА_1 у якості доказів додав документи, а саме: паспорт Республіки Конго № НОМЕР_2 , виданого 15.09.2004, терміном дії до 14.09.2009, з нотаріально-засвідченим перекладом; копію свідоцтва про народження доньки НОМЕР_1 від 10.02.2016; інформацію по країні походження (11 аркушів); копію протоколу про адміністративне правопорушення ПР МХК №123861.

При цьому, громадянин Республіки Конго ОСОБА_1 в ході співбесіди повідомив, що окрім даного документа, у нього існував фальшивий паспорт, при виїзді з Конго. Так, заявник повідомив (мовою оригіналу): « ... Мой фальшивий паспорт бил на имя ОСОБА_4, мне его сделали когда я вьшел из тюрьми, для того, что б я пересек границу. Я им пользовался только по пути в Киншаса, и в Сенегале. Как только я получил новий паспорт (мой оригинал паспорта), с моей фамилией (его мне помог сделать друг папи Ондугу. Он мне прислал его в Сенегал). И уже по настоящему паспорту поехал в Гвинею , открил визу и виехал в Украйну . А тот фальшивий я сразу же викинул...».

Вказані обставини слугували підставою для формування у суб`єкта владних повноважень сумнівів з приводу того, що заявник надав оригінал паспорта, а не його підробку, враховуючи те, що по-перше, заявник вказує адресу свого місця проживання у Республіці Конго, яка відрізняється від зазначеної у паспорті. По-друге, у графі зріст у паспорті зазначено - 170 см, але зріст заявника дорівнює - 185 см., що в свою чергу свідчить про те, що заявник не навів достовірні факти стосовно себе.

Також, суд враховує результати співбесід, які були проведені із заявником в 2011, 2014, 2015, 2019 роках, в яких під час порівняльного аналізу маються розбіжності у твердженнях заявника.

Так, у 2011 році громадянин Республіки Конго ОСОБА_1 стверджував, що напередодні прибуття в Україну проживав у Сенегалі, куди прибув літаком у грудні 1999 року за учбовою візою. До грудня 2006 року перебував у Сенегалі , адресу проживання не пам`ятає. За словами, ОСОБА_1 має вищу освіту, яку здобув у Сенегалі, навчаючись з 2000 до 2006 року в коледжі. Щодо причин виїзду з країни постійного проживання, стверджує, що може бути заарештованим, так як він не відбув покарання повністю та втік з країни у 1999 році. Під час співбесіди від 05.09.2011 заявник повідомляє, що його було заарештовано за участь у демонстрації у лютому 1999 року, що суд виніс рішення про сплату штрафу в розмірі 150 доларів та направив його на примусові роботи. Пояснюючи ситуацію з арештом, заявник розповів, що його було заарештовано, коли він був вдома, штраф він сплатив, у в`язниці його не утримували, примусові роботи відбував у селищі під наглядом охорони, строку відбування примусових робіт він не пам`ятає, так як це було давно, втекти йому допоміг його дядько - полковник міліції. Заявник стверджує, що він був рядовим членом політичної парті «Панафриканський Союз за демократію» (за ІКП - «Панафриканський Союз за соціальну демократію»). Організацією мітингів не займався, два рази брав участь у мітингах, промов не виголошував.

При цьому, в анкеті від 23.04.2014 року та під час співбесіди від 06.05.2014, громадянин Республіки Конго ОСОБА_1 зазначив уже іншу інформація, а саме, заявник стверджував, що напередодні прибуття в Україну мешкав у Республіці Конго за адресою: АДРЕСА_4 . За словами, отримав середню освіту, закінчив середню школу м. Браззавіль в 1995 році, а потім стажувався з інформатики в 1996 році. У реєстраційному листі від 23.04.2014 заявник повідомляє, що у нього вища освіта. Документів, підтверджуючих навчання за межами України надано не було.

Щодо причин виїзду з країни постійного проживання ОСОБА_1 також стверджував, що його можуть заарештувати, так як є мандат на його арешт (ордер на арешт владою) за участь у заколоті ОСОБА_4, але вже повідомив, що був причетним до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з його етнічним походженням. Також зазначив, що його було ув`язнено на два роки (з 2004 по серпень 2006). Зі слів заявника, втекти з країни йому допоміг полковник ОСОБА_20 - друг дитинства його батька (він допоміг заявнику зробити паспорт, отримати запрошення в Україну та втекти з Республіки Конго). Маючи паспорт Республіки Конго, на співбесіді від 06.05.2014, заявник повідомив, що покидаючи країну свого походження у нього не було паспорта, так як він залишився у друга його батька. Заявник стверджує, що тікав з країни і у нього не було можливості забрати паспорт.

Під час співбесіди в 2015 році, заявник стверджував, що адресою проживання (на передодні прибуття в Україну) була: Республіка Конго, м . Браззавіль , АДРЕСА_2 (в паспорті заявника зазначена адреса: АДРЕСА_5 ). Заявник стверджує, що покинув Республіку Конго у вересні 2006 року на поромі. У реєстраційному листі від 12.11.2015, зазначив, що у нього незакінчена вища освіта. Останню освіту у Браззавілі він отримав в університеті «Sup Info», навчаючись з 1995 по 1996 рік, за напрямом інформатики. Щодо причин виїзду з країни постійного проживання, то вони збігаються з повідомленими у 2014 році. Але, щодо документів за якими він виїзжав, було повідомлено те, що коли він покидав Конго, то використовував фальшивий паспорт, який не був його, але з його фотографією. На співбесіді (від 18.11.2015) з`ясувалось, що цей документ йому допоміг зробити ОСОБА_20.

Як вбачається зі змісту співбесіди від 20.02.2019 року, ОСОБА_1 на питання, чи був він членом будь-якої політичної партії, відповів, що не був членом партії, не проводив мітингів, протестів, та заявника ніколи не затримували.

Однак, при цьому, заявником були надані нечіткі копії документів, що підтверджували перебування у в`язниці (постанова про затримання; розпорядження про тимчасову свободу; подання на розшук на підставі постанови про арешт).

Водночас, матеріали особової справи не містять пояснень заявника, стосовно того, яким чином, особа, яка знаходиться у розшуку та втекла з країни, могла отримати на руки документи про власний розшук та арешт.

При цьому, під час співбесіди (від 06.05.2014) заявник повідомив, що втік з країни не маючи з собою ніяких документів, навіть паспорта, хоча прибув в Україну саме з паспортом Республіки Конго, а у своїй заяві (від 12.11.2015) взагалі зазначив, що виїхав з Республіки Конго за фальшивим документом, що, в свою чергу, викликає сумнів щодо достовірності наданих до заяви документів.

Таким чином, заявник надав непослідовну та недостовірну інформацію, яка не може вважатися правдопобідною, а зважаючи на розділ С.2 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, за матеріалами справи та результатами проведеної із заявником співбесіди, встановлено, що твердження заявника в заяві щодо небезпеки, яка нібито загрожує в Республіці Конго йому особисто, є повністю безпідставним і не мають реального підґрунтя.

Суд не приймає до уваги посилання позивача на те, що під час проведення з ним співбесіди не було залучено перекладача, а ОСОБА_1 не володіє російською мовою для надання пояснень, оскільки наведена позиція позивача спростовується записами з анкети позивача, де зафіксовано, що ОСОБА_1 володіє російською мовою.

При цьому, в судових засіданнях позивачем також надавались пояснення під звукозапис та репліки російською мовою, що додатково свідчить про те, що позивач усвідомлює суть поставлених питань, які до нього ставилися при опитуванні працівниками ДМС.

Щодо інформації країни походження заявника, то у заяві від 11.02.2019, заявник стверджує, що з 1997 року та по теперішній час Конго ( Браззавіль ), переживає серйозні політичні та економічні проблеми, які призвели до міжплемінних війн.

Так, за інформацією по країні походження: Республіка Конго - колишня колонія Франції. Незалежність здобула 15 серпня 1960 року. В 90-ті роки минулого століття країна пережила період громадянських війн, коли напередодні президентських виборів 1997 року відбулися масові зіткнення між прихильниками основних кандидатів, що переросли в громадянську війну. Саме в контексті громадянської війни слід розглянути діяльність збройного формування « Ніндзя » (лідером якого був пастор ОСОБА_4), до якого, за словами, входив ОСОБА_1 .

Громадянська війна в Республіці Конго, яка тривала з червня 1997 року по грудень 1999 року, велася між прихильниками двох кандидатів у президенти і завершилася вторгненням ангольських військ і встановленням влади ОСОБА_24 - ОСОБА_25

Напередодні президентських виборів, намічених на липень 1997 року, в Республіці Конго посилилося протистояння між прихильниками президента ОСОБА_26 і колишнього президента, полковника ОСОБА_27 з КПП («Конголезька партія праці»). Переможцем же президентських виборів 1992 став кандидат від «Панафриканського союзу за соціальну демократію» ОСОБА_28 . Період його правління характеризувався погіршенням економічного становища і крайньої політичною нестабільністю, результатами якої стали внутрішньодержавний конфлікт 1993-94 років і формування збройних молодіжних загонів ополченців основними політичним партіями країни з етнічних груп, що їх підтримували. За даними Уппсальського університету (Швеція), так були сформовані ополчення «Кобри» (КПП) , « Кокої » (Сосоуез, ПССД - «Панафриканський союз за соціальну демократію») і «Ніндзя» (РДІР - «Рух за демократію та інтегральний розвиток).

У січні 1998 року президент ОСОБА_5 відкрив Національний форум для примирення, щоб визначити характер і тривалість перехідного періоду. Форум, що пройшов під жорстким контролем уряду, ухвалив, що вибори мають бути проведені протягом 3 років, обрав органи перехідної консультативної законодавчої влади і оголосив, що конституційною угодою завершиться робота над проектом конституції.

У листопаді - грудні 1999 року, за посередництвом президента ОСОБА_31 , керівництво збройних сил Республіки Конго підписало угоду про припинення бойових дій з представниками опозиційних повстанських формувань.

У березні та червні 2002 року повстанські групи знову активізувалися в департаменті Пул, також вони атакували аеропорт у Браззавілі. Бойові дії були локалізовані і атаки повстанців відбиті.

У квітні 2003 року більше 2000 повстанців « Ніндзя » здалися зі зброєю в департаменті Пул. 17 березня 2003 між урядом та лідером ополченців « Ніндзя » - ОСОБА_32 , була укладена мирна угода. Уряд гарантував амністію всім ополченцям, які склали зброю. Ще 600 бунтівників « Ніндзя », за повідомленнями уряду, здалися в травні 2003 року. В лютому 2006 року, за підтримки Світового банку, була ініційована програма РДР (роззброєння, демобілізація та реінтеграція), яка була безпосередньо направлена на 15 тисяч колишніх комбатантів (членів повстанських збройних формувань), які перебували в провінції Пул.

Повстанські загони « Ніндзя » були сформовані ОСОБА_33 - політиком та прем`єр-міністром Республіки Конго у вересні-жовтні 1997 року, за правління ОСОБА_26 . Після перемоги ОСОБА_27 у військового конфлікті 1997 року, ОСОБА_33 біжить з країни. Пізніше, в 2000 році, конголезький суд заочно засуджує його до тюремного ув`язнення за військові злочини, здійснені під час громадянської війни. Наприкінці 2005 року уряд ОСОБА_27 надає амністію ОСОБА_35, після чого останній повертається до Республіки Конго. В 2007 році його та двох його синів було обрано до Сенату країни.

Коли ОСОБА_35 був у вигнанні, повстанськими загонами « Ніндзя » керував ренегат пастор ОСОБА_36, відомий як пастор ОСОБА_4. У квітні 2007 року в Браззавілі була підписана ще одна мирна угода, за якою ОСОБА_36 повинен був розпустити свої загони. В червні 2007 року пастор ОСОБА_4 оголосив про перехід загонів « Ніндзя » у «конструктивну опозицію» та заявив про рішучість працювати «за мир в провінції Пул та по всій країні». Цього ж місяця повстанці спалили прилюдно приблизно сто одиниць зброї в місті Кінкала. У вересні 2007 року влада запропонувала йому державну посаду, але він до грудня 2009 року залишався у підпіллі. 10 червня 2008 року була запущена національна програма по роззброєнню, демобілізації та реінтеграції колишніх учасників повстанських загонів. У кінці 2009 року ОСОБА_36 зайняв посаду генерального делегата при президенті з відновлення миру та пов`язаним з цим питанням.

Окрім вищенаведеного, слід зазначити, що заявник особисто у співбесіді від 20.02.2019, спростував твердження наведені у заяві, а саме на запитання: «Як ви вважаєте, що з вами трапиться, коли ви повернитесь до Республіки Конго?», відповів (мовою оригіналу): «...ничего, та причина по которой я сидел уже закрили. И эта тема уже закрита. Там поменяли конституцию. Я не говорю, что я не могу вернуться, просто там я уже давно не бил, не знаю где буду жить. Нам уже разрешили делать паспорта, и я год назад в мае, сдавал старий паспорт, фото. Я узнал зту информацию из интернета, что сотрудники посольства Конго приедут из Москви в Киев. Я туда поехал, отдал документи и до сих пор жду новий паспорт. Они должни скоро приехать и отдать мне паспорта...».

Водночас, в судовому засіданні 06.11.2019 року позивач (з використанням послуг перекладача, який був залучений судом) вказав, що наразі не володіє точною інформацією стосовно ситуації в своїй країні походження, зокрема щодо обставин зазнання можливої розправи до себе. Позивач вказав, що не знає, де буде жити, що його чекає, якщо він повернеться в свою країну, оскільки він там не був 12 років. Позивач вказав, що йому не подобається діючий президент та влада в Конго, тому не бажає повертатись в країну свого походження, а в Україні позивач бажає легалізувати свій статус.

На запитання суду, чи має відношення позивач до війни, то позивач відповів, що ведеться громадянська війна проти уряду, однак доказів на підтвердження вказаних обставин не надав.

Також, у судовому засіданні 06.11.2019 року, позивач вказав, що нічого не знає про зовнішню ситуацію в Конго та черпає таку інформацію лише з мережі Інтернет.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН, у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно з пунктом 37 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Проаналізувавши матеріали справи та співбесід проведених із заявником, потрібно дійти до висновку що, заявник не надав фактів недозволеного поводження відносно себе, не довів своєї участі у бойових діях, членства у будь-якій політичної, релігійної, військової або громадської організації. Не надав інформацію, яка підтверджувала б його причетність до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.

З матеріалів справи вбачається, що заявником не було надано жодних переконливих доказів, які б свідчили про переслідування його на батьківщині (як було доведено у п.4 цього висновку). Твердження щодо існування загрози його життю на батьківщині не є обґрунтованими. Матеріали справи свідчать, що міжплемінний конфлікт не призвів до будь-яких руйнівних наслідків щодо нього, окрім цього конфлікт було врегульовано ще у 2007 році.

Слід зазначити, що заявник прибув до України 26.12.2006 з метою навчання. При цьому, зауважуємо, що вперше звернувся за захистом до УДМС у Чернігівській області лише 02.09.2011 році, коли перебував у Чернігівському ПТПІ УМВС у Чернігівській області, до якого потрапив у 2009 році.

Згідно з Постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1: «значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим...».

Тобто, несвоєчасне звернення заявника за захистом в Україні та не вчасний виїзд з країни, свідчить про відсутність у нього реальних побоювань зазнати переслідування на батьківщині.

Також, заявника не можна вважати «біженцем на місці», оскільки за словами, він залишив країну у зв`язку з обґрунтованими побоюваннями, проте час перебування його на території України, будь-яких обставин, що можуть бути підставою для кваліфікації його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не виникло, а навпаки ситуація на території Республіки Конго налагодилась та причина, через яку заявник побоюється повернення на батьківщину - вже вичерпана (за особистим твердженням заявника при проведенні співбесіди від 20.02.2019).

Отже, матеріали справи та аналіз тверджень заявника, свідчать про відсутність будь-якої дискримінації стосовно нього, до жодної громадської, військової, релігійної чи політичної організації не належав. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не був. Тобто, відсутні підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Таким чином, заявник не відповідає критерію включення за Конвенцією "Про статус біженців" від 28 липня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року та не має підстав для визнання біженцем відповідно до умов, передбачених п.1 ч. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відтак, за результатом аналізу матеріалів справи вбачається, що заявник є мігрантом, враховуючи те, що заявник не навів вагомих свідчень щодо можливості переслідування його на території Конго.

Водночас, в судовому засіданні 06.11.2019 року позивач вказав, що із заявою про отримання дозволу на імміграцію наразі не звертався, що буде за можливе зробити, у разі якщо його донька набуде статусу громадянки України.

При цьому, суд також враховує, що інформація про ситуацію в країні походження позивача, є загальновідомою та не потребує доказування, та наявних у них реальних побоювань стати жертвами переслідування у разі повернення до країни громадянської належності не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.

Отже, причини, які позивач зазначає щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

В ході розгляду справи судом встановлено, що позивачем в обґрунтування його заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, не було надано ГУ ДМС України в Харківській області доказів переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної етнічної та соціальної групи або політичних переконань, які б дозволяли дійти висновку про наявність підстав вважати позивача біженцем у розумінні Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Таких доказів також не було надано до суду.

Також, позивачем не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушений був прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Позивач також не підпадає під ознаки особи, яка потребує тимчасового захисту, оскільки в контексті п. 14 ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 18 Закону такими особами є іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту та прибувають на територію України з країни, яка має спільний кордон з Україною, у зв`язку з подіями, зазначеними в пункті 14 частини першої статті 1 цього Закону, а саме внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.

Водночас, позивач, звертаючись до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою, вказав на побоювання повернутися до країни походження через ймовірність, стати жертвою переслідувань, яке пов`язане з політичними причинами, проте відповідних доказів з цього приводу на виконання ч.7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не надав, а в ході співбесіди від 20.02.2019 року (а.с. 101) взагалі вказав, що причина, яка заважає йому повернутись в Конго- це те, що він там давно не був, не знає, де буде жити, а причини, в силу яких він залишив Конго, наразі усунено.

Як встановлено судом, позивач не тікав з Камеруну від небезпеки, рятуючи своє життя, а прибув до України 26.12.2006 р. з метою навчання, що свою чергу свідчить про непов`язаність побоювань позивача стати жертвою переслідувань, яке пов`язане з політичними причинами із бажанням проживати в Україні.

Суд звертає увагу, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Підпункт 2 пункту "А" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою.

Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.

Отже, вказане побоювання повинно бути актуальним на час звернення особи з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що ситуація у країні походження позивача не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а відповідні посилання позивача характеризують загальне положення в країні походження заявника та не містять конкретних відомостей про його утиски, або можливість таких.

Водночас, беручи до уваги пункти Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, суд зазначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу необхідно надавати оцінку саме зверненню особи, а не ситуації, яка склалася у країні його походження.

Проте, надаючи оцінку заяві позивача, суд відмічає, що останнім не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.

При цьому, заявлена позивачем інформація стосовно конфлікту в країні походження носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

Твердження позивача щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в Конго особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя, оскільки позивач звернувся до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації свого перебування на території України, враховуючи те, що позивач перебуває на території України нелегально близько 12 років, та до нього уже була застосована процедура видворення, яка, однак була проігнорована позивачем.

Також, позивачем не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б його перебування на території країни походження, враховуючи те, що

відповідно до останньої редакції Конституції Республіки Конго 2015 року в ст.. 16 зазначено, що будь-який акт тортури і жорстокого, нелюдського або принижуючого гідність поводження забороняється.

Будь хто визнаний винним в актах, проголошених у цій статті, підлягає покаранню відповідно до закону, а відтак проаналізувавши інформацію країни походження позивача , можна зробити висновок, що події та наслідки громадянської війни в Республіці Конго залишилися в історії, а влада зробила значні кроки з відновлення миру та стабільності в країні.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень заявника в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що заявник не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критерієм етнічної ознаки.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу.

Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, вказані вимоги не були дотримані позивачем, оскільки не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доводів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною його вимушеного від`їзду до України, заявник не зазначив. Надана позивачем інформація при викладені причин неможливості повернення до країни громадянської належності є непослідовною, позивач не обґрунтовує існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.

Крім того, потрібно зазначити, що заявник, у своїй співбесіді від 18.11.2015, повідомив, що перед тим, як виїхати до України, він перебував у м. Дакар (Республіці Сенегал ) 3 місяці. У зв`язку з тим, що Республіка Сенегал з 02.05.1963 р. стала державою-учасницею Конвенції 1951 року про статус біженців та Протоколу 1967 року - з 03.10.1967 р., таким чином, заявник маючи можливість звернутися за захистом у цій країні, не скористався нею, що саме вказує на відсутність його потреби у захисті.

Отже, враховуючи вищевикладене, слід дійти висновку, що у разі повернення до країни походження, життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, тобто заявник не підпадає під перелік підстав, викладених у пункті 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для надання додаткового захисту.

Окрім того, за матеріалами особової справи позивача спостерігаються розбіжності у твердженнях, які він використовував задля посилення власної історії для набуття міжнародного захисту, проте в свою чергу, це посилення спотворює його історію та вказує на зловживання процедурою набуття міжнародного захисту.

В силу приписів Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом МВС України від 07.09.2011 р. № 649 (зареєстровано в Мінюсті 05 жовтня 2011 р. за № 1146/19884), останні, визначаючи процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, містять перелік обов`язків, покладених уповноважену особу територіального органу ДМС та ДМС України.

Так, п.2.1 Правил унормовано, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж)заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.

Водночас, набуття таких повноважень можливо лише після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що унормовано п. 5.1 Правил, згідно яких, після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу): а) проводить співбесіди із заявником або його законним представником з метою виявлення додаткової інформації, що необхідна для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником під час подання заяви.

Враховуючи вищезазначені норми діючого законодавства, наведені позивачем обставини та вказані відповідачем факти про країну походження позивача, суд вважає обґрунтованими доводи Головного управління ДМС в Харківській області та Державної міграційної служби України щодо не встановлення фактів, які б свідчили про можливість позивача стати жертвами переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не можуть користуватися захистом цієї країни або не бажають користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не можуть чи не бажають повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, суд вважає, що ГУ ДМС та ДМС України, приймаючи оскаржувані рішення, діяли на підставі, в межах повноважень, з метою, якою таке повноваження надано, та у спосіб, що передбачені Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту", з дотриманням вимог ч.2 ст.2 КАС України, своєчасно та з урахуванням всіх обставин справи, а відмова в оформленні документів для вирішення питання про визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оформлена рішенням ДМС України № 100-19 від 13.06.2019 року та наказом ГУ ДМС у Харківській області № 77 від 01.03.2019 року, обумовлена наявністю підстав, та є такою, що винесена в межах чинного законодавства України.

Частиною 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідачі як суб`єкти владних повноважень надали до суду достатні та беззаперечні докази, навели належні доводи, що підтверджують відсутність з їх боку порушення чинного законодавства, в той час як доводи позивача не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Згідно п. 14 ч. 1 ст. 5 ЗУ "Про судовий збір", від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах у порядку, визначеному статтею 12Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

На підставі викладеного, керуючись ст. 19 Конституції України, ст.ст. 6-9, 14, 243-246, 250, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до 1) Державної міграційної служби України, 2) Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області про скасування рішення і наказу, зобов`язання вчинити певні дії - залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 08 листопада 2019 року.

Суддя Горшкова О.О.