Рішення № 8520154, 15.03.2010, Господарський суд Донецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

15.03.10 р.                     Справа № 29/216пд                               

Господарський суд Донецької області у складі судді Джарти В.В.

при секретарі судового засідання Косенко Ю.В.

розглянув у відкритому судовому засіданні господарського суду справу

За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю „Медфармсервіс” м. Донецьк

До відповідача: Відкритого акціонерного товариства „ВТБ Банк” в особі відділення „Донецької регіональної дирекції” Відкритого акціонерного товариства „ВТБ Банк” м.Донецьк

Предмет спору: визнання кредитного договору № 50/2007 від 05.04.07 р. недійсним.

За участю

Представників сторін:

Від позивача: Броник С.В. довіреність

Від відповідача: Могольницька Н.В., довіреність

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю „Медфармсервіс” м. Донецьк звернулось до господарського суду Донецької області з позовом до Відкритого акціонерного товариства „ВТБ Банк” в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства „ВТБ Банк” м.Донецьк про визнання кредитного договору № 50/2007 від 05.04.07 недійсним

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на кредитний договір № 50/2007 від 05.04.07р. та договір про внесення змін від 01.10.08р.

Наполягає, що кредитний договір укладений з порушенням чинного законодавства та має бути визнаний недійсним з наступних підстав:

Кредитний договір № 50/2007 від 05.04.07р. було укладено з Акціонерним комерційним банком „Мрія” в особі Донецької філії. Під час дії зазначеного договору, АКБ „Мрія” було реорганізовано у Відкрите акціонерне товариство „ВТБ Банк”.

По-перше, після перейменування банківської установи, жодної додаткової угоди, щодо цього питання укладено не було.

По-друге, під час підписання договору про внесення змін від 01.10.08р. до кредитного договору №50/2007 від 05.04.07р., у п.п. 1.1 договору, були внесені зміни щодо розміру відсотків за користування кредитом та /або його частиною у доларах США та/або у євро з 12,5 % на 14 % річних та додатково призначив 1% плати за управління пов’язаними по кредиту, яким було введено в оману позивача, оскільки під час переговорів, які передували укладанню кредитного договору зазначалось, що розмір відсотків за користування кредитом та /або його частиною у доларах США та/або у євро не буде перевищувати 12% річних.

По-третє, кредитний договір укладався відповідачем під непропорційною відповідальністю сторін за порушення умов договору, а саме: в разі прострочення виконання, позивач зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням 14% за користування кредитом, пеню, в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми боргу за кожен день прострочки, індекс інфляції, 30% річних від простроченої суми, що не враховує обмеження державою націнки на лікарські засоби, а Банк, у свою чергу, за умовами кредитного договору, у разі несвоєчасного перерахування кредитних коштів сплачує тільки одноразовий штраф у розмірі 0,01%.

Враховуючи характер суперечності спірного правочину положенням чинного законодавства та з огляду на ст.ст. 203, 215-216 та 230 Цивільного кодексу України, позивач вважає, що кредитний договір має бути визнаний недійсним.

Відповідач, Відкрите акціонерне товариство „ВТБ Банк” в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства „ВТБ Банк” м. Донецьк зазначив у відзиві, що заперечує проти позову з наступних підстав:

По-перше: дiюче законодавство України не передбачає укладення договору про внесення змiн до діючого договору, в разi змiни найменування юридичної особи, що є стороною за договором. Відповідно до ч. 4 ст. 90 Цивільного кодексу України, у випадку змiни найменування, юридична особа повинна повідомити про це всім сторонам, з якими вона перебуває у договірних відносинах та помістити про це оголошення в друкованих засобах масової інформації. На виконання зазначених положень, ВАТ „ВТБ Банк” в особi Донецької Філії було повідомлено клієнтів банку про перейменування АКБ «Мрiя» на ВАТ ВТБ Банк, в тому числі шляхом розміщення про це оголошення в друкованих засобах масової інформації, а саме: в газеті „Урядовий кур’єр” № 72 від 21.04.07року.

По-друге, перед укладенням кредитного договору ТОВ «Медфармсервiс» був наданий протокол Загальних зборiв учасникiв ТОВ «Медфармсервiс» N 2 вiд 15.03.2007 року, згідно якого, було прийнято рiшення щодо отримання кредиту в АКБ «Мрiя» у виглядi вiдновлювальної мультивалютної кредитної лiнiї у розмірі 3 000 000,00 гривень або еквiвалент цієї суми в iноземнiй валютi зi строком користування 36 мiсяцiв. Обмежень щодо розміру процентiв за користування кредитом зазначено не було.

Під час підписання кредитного договору N 50/2007 вiд 05.04.2007 року та договору про внесення змін від 01.10.08р до кредитного договору, директор ТОВ «Медфармсервiс» Плотнiков В.В. повинен був ознайомитися з їх умовами (зокрема, в даному конкретному випадку з розміром процентних ставок за користування кредитом) та мав право, у випадку незгоди, не пiдписувати вказані договори. Однак, директором ТОВ «Медфармсервiс» був підписаний як кредитний договір N 50/2007 від 05.04.07р, так і договір № 1 про внесення змін та доповнень від 01.10.08 року, що означає, що останній погодився з їх умовами.

11.02.2010 року від позивача надійшли письмові доповнення до позову № 01/614 від 11.02.10 р., в якому зазначив, що під час укладання кредитного договору відповідач не надав позивачу в установленому законом порядку зареєстрований в податковій службі розрахунковий рахунок, на якому обліковуватись кошти про заборгованість валютного кредиту, заборгованість по сплаті процентів за кредитним договором. Використання іноземної валюти на розрахункових рахунках невідомих податкової служби за спірним кредитним договором, як засобу платежу суперечить вимогам законодавства.

Виходячи з наведеного, наявність у спірному кредитному договорі положень щодо вираження приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524 ЦК України, ст.ст. 189, 198 ГК України, так як грошові зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Зазначає, що у Банка на день укладання спірного договору не було генеральної та індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій НБУ.

Позивач також зауважує, що на платіжних дорученнях 25 квітня та 29 травня 2007 р. ТОВ „Медфармсервіс” сплачувало проценти АКБ „Мрія”, а не ВТБ Банку, в який вже було перейменований з 12 травня 2007 р.

На що відповідач надав відзив від 24.02.10 р., в якому зазначив, що жодним нормативно-правовим актом не передбачено повідомлення органів державної податкової служби щодо відкриття клієнтам позичкових рахунків. Відносно питання щодо наявності у АКБ „Мрія”/ВТБ Банк генеральної ліцензії та необхідності отримання індивідуальної ліцензії пояснив, що отримання індивідуальної ліцензії на надання кредиту в іноземній валюті та отримання кредиту в іноземній валюті тільки в тому випадку, якщо термін і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Оскільки діючим законодавством не встановлені будь-які обмеження щодо граничних розмірів сум та термінів повернення кредитів в іноземній валюті, то і здійснення резидентами операцій по отриманню та наданню кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії НБУ. Ліцензія №79 від 20.04.2007 р. надає право банку розміщувати залучені кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто здійснювати операції з кредитування. На момент надання кредиту, а саме 05.04.07 у АКБ „Мрія” також була банківська ліцензія № 79 від 03.12.01.

25.02.2010 року від позивача надійшли письмові пояснення по справі № 01/624 від 25.02.10 р., в яких зазначив, що договір іпотеки було укладено без письмового дозволу Фонду державного майна України, у якого на конкурсі була придбана будівля і згідно умов договору та ЗУ „Про приватизацію майна державних підприємств” будь-які дії протягом 5 років покупець має погоджувати з ФДМУ п Донецькій області.

15.03.2010 року від позивач надійшли пояснення від 12.03.10 р., у яких обґрунтовує позов та наполягає на його задоволенні.

Ухвалою суду від 10.08.2009 р. залишено без задоволення заяву ТОВ „Медфармсервіс” про забезпечення позовних вимог.

12.08.2009 р. провадження у справі зупинено до закінчення розгляду Донецьким господарським судом апеляційної скарги ТОВ „Медфармсервіс” на ухвалу господарського суду Донецької області від 10.08.09 про вжиття заходів забезпечення позову.

Ухвалою Донецького апеляційного господарського суду від 21.09.09 р. прийнято відмову від апеляційної скарги та припинено апеляційне провадження.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 02.11.2009 р. відмовлено ТОВ „Медфармсервіс” у прийнятті касаційної скарги на ухвалу суду віл 10.08.09 р.

Ухвалою суду віл 01.02.2010 р. поновлено провадження у справі та призначено розгляд справи на 11.02.2010 р. на 14.30 год.

Позивач надав клопотання № 01/615 від 11.02.2010 р. про залучення до слухання справи приватного нотаріуса А.М. Мангуш, яким завірявся іпотечний договір № 50з/2007 від 05.04.2007 р., якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог.

Також надано письмове клопотання щодо зобов”язання ДПІ Ворошиловського району м. Донецька надати письмову відповідь щодо знаходження рахунків ТОВ „Медфармсервіс” у Донецькій філії ВАТ „ВТБ Банк”.

Суд вважає, що зазначені клопотання жодним чином не стосуються розглядуваної справи, оскільки її предметом є визнання кредитного договору недійсним, тому є безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

03.03.2010 року № 01/633 від позивача надійшло клопотання про витребування в Управлінні державної реєстрації Донецької міської ради витягу щодо проведення всіх змін Статуту банку в період з 25.01.07р. по 12.04.07р., витребувати у відповідача пояснень, щодо наявності або відсутності реєстрації змін статуту Банку в період з 25.01.07р. по 12.04.07р.

Крім того, позивач надав клопотання № 01/632 від 03.03.10 р. про залучення в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – регіональне відділення Фонду державного майна України в Донецькій області.

Судом відмовлено у задоволені клопотання, у зв’язку з його необґрунтованістю, оскільки згідно з ч.1 ст.27 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або ініціативи господарського суду.

Рішення по цій справі не вплине на права або обов’язки регіонального відділення Фонду державного майна України в Донецькій області, тому залучення останнього до вказаної справі не є необхідним.

Клопотанням від 03.03.10р. № 01/631 позивач простить суд витребувати у відповідача положення про Донецьку філію АКБ „Мрія”.

Ухвалою господарського суду від 04.03.10року, було зобов’язано Управління державної реєстрації Донецької міської ради надати, в строк до 15.03.10р. витяг щодо проведення всіх змін Статуту підприємства відповідача в період з 25.01.07р. по 12.04.07р.

Однак, на момент винесення рішення, жодної інформації від Управління державної реєстрації Донецької міської ради, отримано не було.

04.03.10р., представник відповідача, надав копію статуту ВАТ „ВТБ Банк”, у новій редакції від 12.04.07року, зареєстрованого державним нотаріусом Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації Майборода В.Г., номер запису про реєстрацію статуту 10741050029002928, копію статуту АКБ „Мрія” у новій редакції, зареєстрованого Управлінням НБУ по м. Києву і Київській області 10.10.03 № 128, виписки за рахунками, що підтверджують надання кредитних коштів ТОВ „Медфармсервіс”.

15.03.10, представник відповідача надав копію витягу з протоколу ВАТ „ВТБ Банку” від 11.06.09року № 77, копію Положення про Відділення „Донецька регіональна дирекція” ВАТ „ВТБ Банк”.

Ухвалою суду від 15.03.2010 р., в порядку ст. 24 ГПК України, здійснено заміну відповідача - Відкрите акціонерне товариство „ВТБ Банк” в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства „ВТБ Банк” м.Донецьк на відповідача - Відкрите акціонерне товариство „ВТБ Банк” в особі відділення „Донецької регіональної дирекції” Відкритого акціонерного товариства „ВТБ Банк” м.Донецьк.

Ухвалою суду від 15.03.2010 р. винесено окрему ухвалу щодо неналежної підготовки до судових засідань представника ТОВ „Медфармсервіс”.

Ухвалою суду від 11.02.2010 р., в порядку ст. 69 ГПК України, за клопотанням сторін продовжено строк розгляду справи на 1 місяць.

Представники сторін клопотання щодо фіксації судового процесу не заявляли, у зв’язку з чим, розгляд справи здійснювався без застосування засобів технічної фіксації судового процесу у відповідності до статті 81-1 ГПК України.

У відповідності до п.п. 2, 3, 4 частини 3 ст.129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ст.4-2 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Відповідно ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Стаття 33 Господарського процесуального кодексу України визначає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Заслухавши у судовому засіданні представників сторін, розглянувши матеріали справи та дослідивши надані докази, суд встановив:

05.04.2007 року між Акціонерним комерційним банком „Мрія” в особі директора Донецької філії Будніка В.В. та Товариством з обмеженою відповідальністю „Медфармсервіс” в особі директора Плотнікова Вячеслава Володимировича, укладено кредитний договір № 50/2007.

Відповідно до ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання згідно із ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України, ст.174 Господарського кодексу України виникають, зокрема, з договору.

За своєю правовою природою кредитний договір № 50/2007 від 05.04.2007 р. є кредитним договором та підпадає під правове врегулювання ст. 1054 Цивільного Кодексу України, згідно якої, банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено параграфом 2 і не випливає із суті кредитного договору (ст.1054 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п. 1.1 договору, в редакції договору № 1 від 01.10.08р. про внесення змін та доповнень до кредитного договору № 50/2007 від 05.04.07р, його предметом - є надання Банком Позичальникові грошових коштів (кредит), у вигляді відновлювальної кредитної лінії на таких умовах:

-          сума кредитної лінії:

• з 05.04.2007 р. по 31.12.2007 р. – 3000000 грн. (або еквівалент у доларах США та/або євро за курсом НБУ станом на 05.04.2007 р.);

• з 01.01.2008 р. по 31.12.2008 р. – 2500000 грн. (або еквівалент у доларах США та/або євро за курсом НБУ станом на 05.04.2007 р.);

• з 01.01.2009 р. до 02.04.2010 р. – 2000000 грн. (або еквівалент у доларах США та/або євро за курсом НБУ станом на 05.04.2007 р.);

-          строк користування – до 02.04.2010 р.

-          проценти за користування частиною кредиту у гривнях – 17 відсотків річних;

-          проценти за користування частиною кредиту у доларах США та/або євро – 14 відсотків річних;

-          плата за управління зобов’язаннями по кредиту в розмірі 1% відсоток річних.

Як встановлено судом, Відкритим акціонерним товариством “ВТБ Банк” в особі „Донецької регіональної дирекції” ВАТ „ВТБ Банк”, було перераховано на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю “Медфармсервіс” грошові кошти в іноземній валюті в сумі 193647,23 євро, 335090,26 доларів США та в національній валюті України у розмірі 110 000 гривень.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд вважає вимоги Позивача до Відповідача такими, що не підлягають задоволенню, враховуючи наступне:

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості ( ст. 627 Цивільного кодексу України).

За своєю правовою природою договір є правочином. Водночас, договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов’язків ( ст. 11 Цивільного кодексу України).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво– чи багатосторонніми (договори) (ст. 202 Цивільного кодексу України).

Заявляючи позов про визнання недійсним кредитного договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Відповідно до статті 215 Цивільного Кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою ст.203 Цивільного Кодексу України, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2)особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним ( ст. 204 Цивільного кодексу України).

Способи волевиявлення та форми правочину врегульовані в ст.205 Цивільного кодексу України, за якою правочин може вчинятися усно або в письмовій формі.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами. Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою ( ст. 207 Цивільного кодексу України).

Виходячи із наведених Позивачем підстав позову у розумінні їх визначення в абз. 2 п.3.7. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України „Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України” від 18.09.1997р. № 02-5/289, останній стверджує, що спірний договір є недійсним, оскільки

-          після перейменування банківської установи, жодної додаткової угоди, щодо цього питання укладено не було;

-          введення в оману позивача, оскільки під час переговорів, які передували укладанню кредитного договору зазначалось, що розмір відсотків за користування кредитом та/або його частиною у доларах США та/або у євро не буде перевищувати 12% річних;

-          кредитний договір укладався відповідачем під непропорційною відповідальністю сторін за порушення умов договору;

-          наявність у спірному кредитному договорі положень, які не відповідають приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524 ЦК України, ст.ст. 189, 198 ГК України, а саме відсутність індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій;

-          укладання спірного договору з АКБ „Мрія” тоді, коли останнього вже було перейменовано у ВАТ „ВТБ Банк”;

-          спірний кредитний договір від імені ТОВ „Медфармсервіс” підписаний особою з перевищенням обов’язків.

Втім, на думку суду, зазначені аргументи є доказово та юридично неспроможні, з огляду на таке:

Стосовно укладання спірного кредитного договору від імені ТОВ „Медфармсервіс” особою з перевищенням обов’язків.

Відповідно до ст. 65 Господарського кодексу України, управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства.

Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (ч.1 ст.92 Цивільного кодексу України).

За змістом частини 3 вказаної статті орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Згідно з п. 8.2 Статуту ТОВ „Медфармсервіс”, виконавчим органом товариства, який керує поточною діяльністю, є директор товариства. Директор товариства призначається Зборами Учасників. В матеріалах справи міститься протокол № 2 Загальних зборів Учасників ТОВ „Медфармсервіс” від 15.03.2007 р., яким погоджено укладення кредитного договору з АКБ „Мрія”, щодо отримання кредиту, у вигляді відновлювальної мультивалютної кредитної лінії у сумі 3000000,00 грн. або еквівалент цієї суми валют зі строком користування 36 місяців, а також оформити відповідний кредитний договір. Слід зазначити, що відповідно до умов Статуту ТОВ „Медфармсервіс”, директор товариства наділений повноваженнями, зокрема, укладати будь-які угоди, в тому числі кредитні та застави, акти, видавати довіреності, відкривати в банках розрахунковий та інші рахунки. Проаналізувавши зміст статуту ТОВ „Медфармсервіс”, судом не виявлено положень, які б обмежували повноваження директора товариства щодо укладення договорів, зокрема не встановлено, що на укладення договорів певного виду чи на певну суму обов’язково необхідна згода засновників підприємства (відсутні такі обмеження й в законодавстві України). Таким чином, суд дійшов висновку, що директор ТОВ „Медфармсервіс”, згідно закону та статуту товариства, мав всі повноваження на укладення кредитного договору №50/2007 від 05.04.2007., згода засновників товариства не була обов’язковою. Стосовно не укладання жодної додаткової угоди, пов”язаної з перейменування (реорганізацією) АКБ „Мрія” у ВАТ „ВТБ Банк”.

Слід зазначити, що відповідно до п. 1 статуту (нова редакція), Відкрите акціонерне товариство ВТБ Банк є правонаступником всіх прав і обов’язків Акціонерного комерційного банку „Мрія” (свідоцтво про реєстрацію банку № 128), створеного рішенням установчих зборів учасників банку (протокол № 1 від 18.09.1992 р.) і перейменованого в Відкрите акціонерне товариство ВТБ Банк згідно рішення загальних зборів учасників банку від 25.01.2007 р.

Про перейменування АКБ „Мрія” у ВАТ „ВТБ Банк”, відповідач повідомив позивача, шляхом розміщення відповідного листа на інформаційному стенді, який знаходиться в операційній залі Донецької дирекцій ВАТ „ВТБ Банк”.

Оголошення про зміну найменування банку було опубліковано в газеті „Урядовий кур’єр” № 72 від 21.04.2007 р., копія якої є в матеріалах справи.

До того ж, 01.10.2009 р між ТОВ „Медфармсервіс” та ВАТ „ВТБ Банк” в особі Донецької філії ВАТ „ВТБ Банк”, було укладено договір № 1 про внесення змін та доповнень до кредитного договору № 50/2007 від 05.04.2007 р., відносно зміни процентної ставки.

Відповідач у відзиві посилається на те, що діюче законодавство України, не передбачає укладення договору про внесення змін до діючого договору в разі зміни найменування юридичної особи, що є стороною за договором.

Відповідно до ч. 4 ст. 90 ЦК України, у разі зміни свого найменування, юридична особа, крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов'язана помістити оголошення про це в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, та повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у договірних відносинах.

Тобто, як вбачається з матеріалів справи, дії відповідача не суперечать чинному законодавству України.

Стосовно введення в оману позивача, щодо розміру відсотків за користування кредитом та укладання договору під непропорційною відповідальністю сторін за порушення умов договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Так, 01.10.2008 р. між сторонами був укладений договір № 1 про внесення змін та доповнень до кредитного договору № 50/2007, відповідно до якого сторони дійшли згоди щодо зміни розміру процентної ставки за користування кредитом у доларах США або євро – 14% річних.

Статтею 638 Цивільного кодексу України та ст. 180 Господарського кодексу України, передбачено, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, договір є укладеним. Iстотними є умови, визнанi такими за законом чи необхiднi для договорiв даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однiєю iз сторін, повинна бути досягнена згода.

Статтею 3 ЦК України, передбачений принцип свободи договору, який передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, в тому числі й в застосуванні до контрагента заходів цивільно-правової відповідальності.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Так, обман має місце тоді, коли одна сторона навмисне вводить в оману іншу сторону.

Однак, за матеріалами справи, встановлено, що позивачем всупереч вимог ст. 33 ГПК України, не надано доказів укладення ним договору внаслідок введення його в оману відповідачем, а саме, внаслідок повідомлення позивачу відомостей, що не відповідають дійсності та замовчування обставин, які мають істотне значення для укладеної угоди та не доведений навмисний характер дій відповідача при укладенні спірного договору.

З огляду на викладене, слід зазначити, що договір № 1 про внесення змін та доповнень до кредитного договору підписано директором ТОВ „Медфармсервіс” Плотніковим В.В. без зауважень, заперечень, та скріплений печаткою підприємства. Тому, посилання позивача на те, що Банком було введено в оману Товариство є безпідставним та недоведеними.

Стосовно наявності у спірному кредитному договорі положень, які не відповідають приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524 ЦК України, ст.ст. 189, 198 ГК України, а саме відсутність індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій.

Згідно з ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993 р. “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України.

Визначення терміну “іноземна валюта” як “валютної цінності” містить ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993 р. “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, яка визначає, що іноземна валюта –це іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Відповідно до ч. 3 ст. 533 ЦК України, використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Зокрема, п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу, затвердженого НБУ від 14.10.2004 р. № 483 та зареєстрованого в Міністерстві України 09.11.04 № 1429/10028 ,дозволяється використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк, то на здійснення вказаної операції не вимагається індивідуальної ліцензії НБУ (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких, Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Як встановлено ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”:

- Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом;

- генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання;

- індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції;

- порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним банком України.

За наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, зазначеними у п. 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Національного банку України від № 275 від 17.07.2001 р., зокрема, операції з валютними цінностями:

неторговельні операції з валютними цінностями;

операції з готівковою іноземною валютою та чеками (купівля, продаж, обмін, прийняття на інкасо), що здійснюються в касах і пунктах обміну іноземної валюти банків;

операції з готівковою іноземною валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в пунктах обміну іноземної валюти, які працюють на підставі укладених банками агентських договорів з юридичними особами-резидентами;

ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України;

ведення кореспондентських рахунків банків (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті;

ведення кореспондентських рахунків банків (нерезидентів) у грошовій одиниці України;

відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених банках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ними;

відкриття кореспондентських рахунків у банках (нерезидентах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними;

залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України;

залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках;

торгівля іноземною валютою на валютному ринку України (за винятком валютно-обмінних операцій);

торгівля іноземною валютою на міжнародних ринках;

операції з банківськими металами на валютному ринку України;

операції з банківськими металами на міжнародних ринках;

інші операції з валютними цінностями на міжнародних ринках;

інші операції з валютними цінностями на валютному ринку України;

Стаття 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” відносить до кредитних операції, зазначені у пункті 3 частини першої та у пунктах 3 - 7 частини другої статті 47 цього Закону, зокрема, розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Виходячи з викладеного, банк як фінансова установа може здійснювати кредитування як валютну операцію, при наявності банківської ліцензії та письмового дозволу Національного банку України.

Пункт „в” ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, передбачає отримання індивідуальних ліцензій на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Оскільки, діючим законодавством України не встановлені будь-які обмеження щодо граничних розмірів сум та термінів повернення кредитів в іноземній валюті, то з цього слідує, що здійснення резидентами операцій по отриманню та наданню кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України.

На момент укладання спірного кредитного договору, АКБ „Мрія” мала банківську ліцензію № 79, видану 03 грудня 2001 року, видану Національним банком України, на здійснення операцій, визначених частиною 1 та пунктами 5-11 частини 2 ст. 47 Закону України „Про банки і банківську діяльність”, дозвіл „ 79-1 від 03.12.01, на право здійснення операцій, визначених п.п.1-4 ч. 2, 4 ст. 47 Закону України „Про банки і банківську діяльність” та додаток до дозволу № 79-1 від 03.12.01.

Після реорганізації АКБ „Мрія” в ВАТ „ВТБ Банк” , останньому також були видані банківська ліцензія № 79 від 20.04.07р, на здійснення операцій, визначених частиною 1 та пунктами 5-11 частини 2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», дозвіл № 79-1 від 20.03.07р та додаток до дозволу від 20.04.07р.

Вказані ліцензії надають право АКБ „Мрія”/ВАТ „ВТБ Банк” розмішувати залучені кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто здійснювати операції з кредитування.

Відповідно до п. „г” ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93, використання іноземної валюти на території України як засобу платежу потребує отримання індивідуальної ліцензії НБУ.

Стосовно укладання спірного договору з АКБ „Мрія” тоді, коли останнього вже було перейменовано у ВАТ „ВТБ Банк”.

Згідно п.66 Статуту АКБ „Мрія”, зареєстрованого головним управлінням Національного Банку України по м. Києву і Київській області від 10.10.03р. за № 128, діяльність Банку припиняється відповідно до закону України „Про господарські товариства” та Закону України „Про банки та банківську діяльність”.

Пунктом 69 вказаного Статуту встановлено, що Банк вважається реорганізованим з моменту внесення Національним банком України змін до державного реєстру банків.

Частиною 6 ст.17 ЗУ „Про банки та банківську діяльність” передбачено, що реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи.

За приписами частини 1 статті 6 Закону України "Про господарські товариства", товариство набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації.

Стаття 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", визначає поняття державної реєстрації юридичних осіб, як фактичне засвідчення створення юридичної особи, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Таким чином, законодавством чітко регламентовано, що саме з моменту реєстрації, юридична особа набуває цивільну правоздатність та дієздатність.

Оглянувши завірену належним чином копію Статуту ВАТ „ВТБ Банк” (нова редакція), суд вважає за необхідне зазначити, що вказаний Статут зареєстрований Національним Банком України від 26.03.07року, а відповідно до штампу, державну реєстрацію змін д установчих документів проведено 12.04.07року за № 10741050029062928.

Викладене свідчить про те, що на момент укладання спірного кредитного договору, а саме: 05.04.2007 року, відповідні записи щодо реєстрації змін до установчих документів ВАТ „ВТБ Банк” до Єдиного державного реєстру внесені не були, тому АКБ „Мрія” правомірно уклав спірний кредитний договір № 502007 з ТОВ „Медфармсервіс”.

Щодо зазначення на платіжних дорученнях від 25.04.07 та 29.05.07 АКБ „Мрія” замість ВАТ ВТБ Банку, позивач пояснює наступне.

ВАТ „ВТБ Банк” є правонаступником всіх прав і обов’язків АКБ „Мрія”. (п. 1 Статуту ВАТ ВТБ Банк) Підтвердженням правонаступництва є також те, що ідентифікаційний код АКБ „Мрія”/ ВАТ „ВТБ Банк” не змінився та остається 14359319. Таким чином, кошти від ТОВ „Медфармсервіс”, щодо сплати процентів за кредитним договором були прийняті тією ж саме особою. Тобто, з боку Банку відсутні будь-які порушення стосовно зарахування повністю або частково сум грошових коштів, що надходили від позивача, в рахунок сплати процентів чи будь-яких інших платежів за кредитним договором. До того ж, позивач не вказує, в чому саме полягає порушення його прав стосовно зазначення у платіжних дорученнях від 25.04.07 та 29.05.07 АКБ „Мрія”, а не ВАТ „ВТБ Банк”.

У письмових доповненнях до позову від 11.02.10 р. ТОВ „Медфармсервіс” посилається на те, що під час укладення кредитного договору, Банк не надав позивачу в установленому законом порядку зареєстрований в податковій службі розрахунковий рахунок, на якому обліковувались кошти про заборгованість валютного кредиту, заборгованість по сплаті процентів за кредитним договором. Використання іноземної валюти на розрахункових рахунках невідомих податкової служби за спірним кредитним договором як засобу платежу суперечить вимогам законодавства. Таке порушення банку призводить до сумніву щодо правомочності відображення позивачем курсових різниць та процентів за користування банківським кредитом.

Слід зазначити, що з 14.06.1996 року з моменту введення в дію Інструкції № 3 «Про відкриття банками рахунків в національній валюті та іноземній валюті», затвердженої постановою Правління НБУ від 27.05.1996 року № 121 розрахункових рахунків не існує.

Відповідно до п. 2.1 кредитного договору № 50/2007 від 05.04.2007 року, Банк для обліку заборгованості за кредитом відкриває позичковий рахунок № 2063301003798.

Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління НБУ від 12.11.2003 року № 492 (зі змінами та доповненнями) передбачено відкриття, використання та закриття поточних та вкладних (депозитних) рахунків.

Порядком подання податковим органам повідомлення про відкриття (закриття) рахунків в фінансових установах, затвердженого наказом ДПА України від 01.08.2001 року № 306 передбачено повідомлення органів державної податкової служби про відкриття, зміну та закриття поточних та вкладних (депозитних) рахунків.

Діючим законодавством України не передбачено повідомлення органів державної податкової служби щодо викриття клієнтам позичкових рахунків.

За таких обставин, зазначені посилання позивача щодо ненадання Банком документу відносно зареєстрованого в податковій службі розрахункового рахунка, на якому обліковувались кошти про заборгованість валютного кредиту, заборгованість по сплаті процентів за кредитним договором, є необґрунтованими та безпідставними.

Також, суд не приймає до уваги посилання позивача, які викладені у письмових поясненнях до позову № 01/624 від 25.02.10 р., стосовно тієї обставини, що при укладанні договору іпотеки потрібний був дозвіл Фонду державного майна України, у якого на конкурсі була придбана будівля і згідно умов договору та Закону України „Про приватизацію майна державних підприємств” будь-які дії протягом 5 років (до 29 квітня 2007р.) покупець має погоджувати з ФДМУ, оскільки предметом позову є визнання недійсним кредитного договору № 50/2007 від 05.04.2007 р.

Відповідно до статті 33 та 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивач не надав до суду інших письмових доказів, які б підтверджували про той факт, що кредитний договір № 50/2007 від 05.04.07 р. суперечить нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь–якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь–якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

Враховуючи вищевикладене, у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю „Медфармсервіс” м. Донецьк про визнання недійсним кредитного договору № 50/2007 від 05.04.07 р. слід відмовити.

Судові витрати підлягають розподілу відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 85 ГПК України, в судовому засіданні за згодою сторін, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Керуючись ст.ст. 4-2, 4-3, 22, 32, 33, 34, 43, 49, ст.ст.82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю „Медфармсервіс” м. Донецьк до Відкритого акціонерного товариства „ВТБ Банк” в особі Відділення „ Донецької регіональної дирекції” Відкритого акціонерного товариства „ВТБ Банк” м. Донецьк про визнання кредитного договору № 50/2007 від 05.04.07 р. недійсним – відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення. Рішення може бути оскаржено протягом десяти днів з дня його підписання до Донецького апеляційного господарського суду.

Повний текст рішення оформлено та підписано 15.03.2010 р.

Суддя