Рішення № 85088693, 08.10.2019, Заводський районний суд м. Дніпродзержинська

справа № 208/5099/16-ц

№ провадження 2/208/731/19

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

08 жовтня 2019 р. м. Кам`янське

Заводський районний суд м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області, у складі:

Головуючого, судді - Івченко Т.П.,

За участі секретаря судового засідання - Вілкової Ю.В.,

Представника позивача - Таран І.М.,

розглянув у відкритому судовому засіданні у м. Кам`янське Дніпропетровської області цивільну справу в порядку загального позовного провадження, за позовом Акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 «про визнання дій щодо реєстрації у предметі іпотеки третіх осіб неправомірними та позбавлення права користування житловим приміщенням», -

встановив:

Позивач, ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , у якому, з урахуванням уточнень, просив припинити дії, які порушують право сторони договора шляхом визнання дій ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 щодо реєстрації у предметі іпотеки своєї неповнолітньої дитини ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 неправомірними та вчиненими з порушенням умов законодавства, виселити зі зняттям з реєстрації неправомірно зареєстровану особу - ОСОБА_4 , яка зареєстрована та проживає у житловому будинку (предметі іпотеки), розташованому за АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги вмотивовані тим, що ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та відповідач ОСОБА_1 20.09.2007 року уклали кредитний договір № DZE0GA00000055, відповідно до п. 7.1 якого, банк зобов`язався надати відповідачу ОСОБА_1 кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 19440, 00 доларів США строком до 20.09.2027 року, а відповідач ОСОБА_1 зобов`язалася повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором.

В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та відповідачі 20.09.2007 року уклали договір іпотеки, згідно з п. 33.3 якого, відповідач надав в іпотеку нерухоме майно, а саме житловий будинок загальною площею 39.30 кв.м., житловою площею 24.80 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Майно належить відповідачам на праві власності на підставі свідоцтва про право власності.

Позивач зазначає, що свої зобов`язання за кредитним договором ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» виконав в повному обсязі, надавши відповідачу ОСОБА_1 кредит в розмірі, передбаченому умовами кредитного договору. Договором іпотеки, укладеним між відповідачем та позивачем, передбачене право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії. Враховуючи той факт, що іпотекодержатель не надавав своєї згоди на відповідну реєстрацію осіб за адресою предмету іпотеки, позивач вважає, що реєстрація осіб у предметі іпотеки є порушенням умов цивільно-правового договору та статті 629 ЦК України і зняття таких осіб з реєстраційного обліку є захистом прав іпотекодержателя та повинне відбуватись на підставі рішення суду.

Відповідно до п. 18.11 договору іпотеки від 20.09.2007 року, визначений обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя.

Даний обов`язок було порушено відповідачами, а саме, відповідно довідки від 16.04.2018 року в предметі іпотеки була здійснена реєстрація малолітньої дитини ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Таким чином, на думку позивача, відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє від імені неповнолітньої ОСОБА_4 , здійснили реєстрацію ОСОБА_4 у житловому приміщенні, що є предметом іпотеки, з порушенням умов договору та вимог законодавства, тому неповнолітня ОСОБА_4 підлягає виселенню та зняттю з реєстрації з вказаного предмету іпотеки.

17.11.2016 року справа за позовом ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в порядку повторного автоматизованого розподілу між суддями, з огляду на звільнення у відставку відповідно до наказу № 33-к від 05.10.2016 року попереднього складу суду - судді Гібалюк Т.Я., була розподілена на суддю Івченко Т.П.

На підставі п.п. 9 п. 1 Розділу XIII Перехідних Положень ЦПК України, вказану справу вирішено розглядати у порядку загального позовного провадження.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_8 позов підтримала з підстав, зазначених у його мотивувальній частині.

Відповідач № 1, ОСОБА_1 , будучи неодноразово належним чином повідомленою про дату, час та місце судового засідання, до суду не з`явилась, причини неявки не повідомила, відзиву на позов не надала.

Відповідач № 2, ОСОБА_2 , будучи неодноразово належним чином повідомленим про дату, час та місце судового засідання, до суду не з`явився, причини неявки не повідомив, відзиву на позов не надав.

Відповідач № 3, ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої дитини - ОСОБА_4 , будучи неодноразово належним чином повідомленою про дату, час та місце судового засідання, до суду не з`явилась, причини неявки не повідомила, відзиву на позов не надала.

Третя особа - Служба у справах дітей Адміністрації Заводського району Кам`янської міської ради, будучи неодноразово належним чином повідомленою про дату, час та місце судового засідання, до суду не з`явилась, причини неявки не повідомила, заяв по суті справи не надала.

На підставі ч. 1, 2 ст. 280 ЦПК України розгляд справи проводився в заочному порядку.

Вислухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Відповідно до статті 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти.

Як передбачено статтями 572, 575 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобовязання, забезпеченого заставою одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом, як передбачено статтею 590 ЦК України.

Статтею 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя ухвалює рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Згідно з вимогами ст. 40 Закону України «Про іпотеку», звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців.

З матеріалів справи вбачається, що ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та відповідач ОСОБА_1 20.09.2007 року уклали кредитний договір № DZE0GA00000055, відповідно до п. 7.1 якого, банк зобов`язався надати відповідачу ОСОБА_1 кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 19440, 00 доларів США строком до 20.09.2027 року, а відповідач ОСОБА_1 зобов`язалася повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором.

20.09.2007 року ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та відповідачі уклали договір іпотеки, згідно з п. 33.3 якого, відповідачі надали в іпотеку нерухоме майно, а саме житловий будинок загальною площею 39.30 кв.м., житловою площею 24.80 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 є власниками предмету договору іпотеки № DZE0GA00000055 від 20.09.2007 року - житлового будинку загальною площею 39.30 кв.м., житловою площею 24.80 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Зареєстрована 15.04.2009 року за вказаною адресою малолітня ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 є донькою співвласниці предмету іпотеки, відповідача № 3 ОСОБА_3 .

Відповідно до положень ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Право дитини на житло та його недоторканість закріплені у ст. 16, 27 Конвенції про права дитини, ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства».

Відповідно до ст. 3 Конвенції «Про права дитини», прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Як зазначено у ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства», держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумову розвитку.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року).

При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Згідно ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов`язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання.

За бажанням батьків чи одного з них документи, передбачені цією статтею для реєстрації місця проживання дитини, можуть бути подані органам державної реєстрації актів цивільного стану під час проведення державної реєстрації народження дитини. Органи державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, направляють зазначені документи органам реєстрації для реєстрації місця проживання новонародженої дитини.

Реєстрація місця проживання новонародженої дитини може здійснюватися також на підставі направлених органами соціального захисту населення даних, що зазначив законний представник, з яким постійно проживає дитина, у заяві про призначення допомоги при народженні дитини.

Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою.

Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

За положеннями статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Наведений висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 21 серпня 2019 року по справі № 569/4373/16-ц.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобовязані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Ст. 4 ЦПК України визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребування судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності.

Таким чином, суд приходить до висновку, що реєстрація малолітньої ОСОБА_4 як члена сім`ї співвласника житлового будинку - ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 відповідала положенням ст. 29, 405 ЦК України.

Конвенційний статус житла та пріоритет інтересів дитини переважає положення, визначене договором іпотеки від 20.09.2007 року щодо заборони реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя.

Виселення малолітньої дитини, як добросовісного набувача права користування житлом своєї матері, з предмету іпотеки не переслідує ні легітимну мету, оскільки з матеріалів справи, а саме рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 березня 2014 року по справі № 415/8006/12 вбачається, що зареєстровані у предметі іпотеки особи, у т.ч. матір малолітньої ОСОБА_4 , ОСОБА_3 не є виселеними з нього, ні не є необхідним у демократичному суспільстві з огляду на особливий статус дитини як на Конвенційному, так і на національному рівнях та істотну непропорційність між задоволенням майнового інтересу суб`єкта господарювання та втратою малолітньою дитиною житла та можливості проживати разом з матір`ю, тому суд вважає за необхідне у задоволенні позову відмовити.

Також суд зазначає, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).

На підставі п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. 12, 13, 76, 77, 141, 258, 263-265, 280-282 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

У задоволенні позовних вимог акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 «про визнання дій щодо реєстрації у предметі іпотеки третіх осіб неправомірними та позбавлення права користування житловим приміщенням» - відмовити повністю.

Судові витрати понесені позивачем, а саме у розмірі 1378 (одну тисячу триста сімдесят вісім) гривень 00 копійок - витрати по сплаті судового збору, покласти на позивача.

Рішення суду може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду, шляхом подачі апеляційної скарги через Заводський районний суд міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області, протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Відповідачам, які не з`явилися в судове засідання, направити копію заочного рішення в порядку, передбаченому статтею 272 цього Кодексу.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Учасники справи можуть отримати інформацію щодо даної справи в мережі Інтернет за веб-адресою сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України - http://zv.dp.court.gov.ua.

Позивач - АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК "ПРИВАТБАНК" (АТ КБ "ПРИВАТБАНК"), код ЄДРПОУ 14360570, місцезнаходження юридичної особи - 01001, м.Київ, вулиця Грушевського, будинок 1Д.

Відповідач № 1 - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_1 , зареєстрована АДРЕСА_1 .

Відповідач № 2 - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ІПН НОМЕР_2 , зареєстрований АДРЕСА_1 .

Відповідач № 3 - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ІПН НОМЕР_3 , зареєстрована АДРЕСА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованої АДРЕСА_1 ..

Третя особа - Служба у справах дітей Адміністрації Заводського району Кам`янської міської ради, код ЄДРПОУ 04052519, індекс 51900, місто Кам`янське Дніпропетровської області, пр. Свободи, № 2/1.

Повний текст рішення складено 18 жовтня 2019 року.

Суддя Івченко Т. П.