Рішення № 85085602, 22.10.2019, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 жовтня 2019 року м. Чернігів Справа № 620/2381/19

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді - Бородавкіної С.В.,

розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління служби безпеки України в Чернігівській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) 09.08.2019 звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління служби безпеки України в Чернігівській області (далі - УСБУ в Чернігівській області), у якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати йому грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 20.02.2019;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 20.02.2019;

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо непроведення із ним своєчасного повного розрахунку при звільненні;

- стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 21.02.2019 по день розгляду справи в суді, з розрахунку середньоденного заробітку (грошового забезпечення) у розмірі 628,44 грн.

Свої позовні вимоги мотивує тим, що станом на день прийняття наказу про виключення зі списків особового складу відповідач не провів з ним усіх розрахунків, зокрема, щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної відпустки, що є порушенням вимог Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Крім того, зазначив, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпПУ.

Ухвалою судді від 13.08.2019 відкрито провадження у справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.

Ухвалою суду від 13.08.2019 зупинено провадження у справі до набрання чинності рішенням Верховного Суду у зразковій справі №Пз/9901/4/19 за позовом ОСОБА_2 до Військової частини А1815 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Ухвалою суду від 29.08.2019 поновлено провадження у справі.

Представник відповідача у встановлений ухвалою суду строк, надав відзив на позов, у якому просив відмовити ОСОБА_1 у задоволенні його вимог та зазначив, що з настанням особливого періоду законом було визначено та обмежено види відпусток, які можуть надаватися військовослужбовцям в особливий період, серед яких і додаткова відпустка як учаснику бойових дій. Оскільки надання такої відпустки припинено і вона, відповідно, не була використана, то і правових підстав в УСБУ в Чернігівській області здійснити компенсацію за її невикористання позивачем не має.

Також вважає, що затримка розрахунку при звільненні ОСОБА_1 не відбулась, оскільки розрахунок з позивачем щодо можливої компенсації за невикористані календарні дні відпусток повинен відбутися протягом 2019 року («у рік звільнення»), який ще тримає.

Від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій він позовні вимоги підтримав, враховуючи обставини, викладені в позовній заяві.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги мають бути задоволені, враховуючи таке.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 01.08.1989 по 20.02.2019 проходив військову службу в УСБУ в Чернігівській області, що підтверджується довідкою від 05.08.2019 №74/17/Л-10п/14/433 (а.с. 17).

При цьому, як вбачається із довідки від 05.08.2019 №71, ОСОБА_1 додаткова відпустка як учаснику бойових дій в 2015-2019 роках не надавалась, грошова компенсація за невикористані дні вказаної відпуски, - не виплачувалась (а.с. 16).

Вважаючи, що відповідач протиправно не нарахував та не виплатив йому грошову компенсацію за невикористані календарні дні соціальної відпуски, ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач з 2015 року є учасником бойових дій, про що йому видано посвідчення від 18.08.2015 серії НОМЕР_3 , та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій (а.с. 4).

Відповідач не заперечує, що у 2015 - 2019 роках ОСОБА_1 додаткова соціальна відпустка як учаснику бойових дій не надавалась; грошова компенсація за вказану невикористану відпустку - не виплачувалась (а.с. 16).

У свою чергу, відповідно до статті 4 Закону України від 05 листопада 1996 року №504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон №504/96) установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Відповідно до статті 16-2 Закону №504/96 учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Статтею 5 Закону України від 22 жовтня 1993 року №3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон №3551) передбачено, що учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.

Учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги, зокрема, використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік (стаття 12 Закону №3551).

Згідно із статтею 101 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

В особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

Надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

У разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв`язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об`єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об`єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів.

Статтею 1 Закону України від 21 жовтня 1993 року №3543-ХІІ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон №3543) визначено, що особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Враховуючи наведене, суд зазначає, що у порівнянні із іншими особами, які набули статус учасника бойових дій і не проходили військову службу, позивач мав таке ж право на грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки.

Системний аналіз змісту верховенства права, вищенаведених положень законодавства дає підстави суду для висновку, що учасники бойових дій мають право отримати додаткову відпустку із збереженням заробітної плати за певних умов.

Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», затвердженого Законом України від 17 березня 2014 року №1126-VI, постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію.

Таким чином, спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у зв`язку із звільненням позивача виникли в особливий період.

В особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання військовослужбовцям інших видів відпусток, зокрема, додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», припиняється.

Відповідно до частини 8 статті 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

Отже, підстави та порядок надання додаткової відпустки особам, які мають статус учасника бойових дій, передбачені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Так, відповідно до частини 14 статті 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Тому, суд зазначає, що норми Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.

Таким чином, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» з 2015 року по 2019 рік.

Зважаючи на викладений аналіз, судом критично оцінюються і не можуть бути прийняті доводи відповідача, викладені у його відзиві на позовну заяву, про те, що з урахуванням дії в Україні особливого періоду та призупинення відповідних прав військовослужбовців щодо додаткових відпусток, позивач не набув відповідного права на отримання грошової компенсації за неотримані додаткові відпустки.

Суд вважає, що припинення відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на відпустку, яке (тобто, право на відпустку) може бути реалізовано у один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати не визначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

З огляду на те, що відповідач не довів правомірність своєї бездіяльності, а позивач навів законні й обґрунтовані підстави для нарахування та виплати йому грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, то позов ОСОБА_1 в цій частині слід задовольнити.

При ухваленні рішення у даній справі, яка є типовою, судом, відповідно до частини третьої статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України, враховані правові висновки Верховного Суду, викладені в рішенні від 16.05.2019, за результатами розгляду зразкової справи № Пз/9901/4/19 за позовом ОСОБА_2 до Військової частини А1815 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення з УСБУ в Чернігівській області середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає таке.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці « Про захист заробітної плати «№95», ратифікованої Україною 30.06.1991, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчисленні в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли не має такого законодавства, угод чи рішення в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Так, згідно Рішення Конституційного суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, має застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Відповідно до приписів частини першої статті 117 КЗпП у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на корить працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП.

Таким чином, встановивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, а коли він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі не проведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Таке ж роз`яснення вказаної норми права надав і Конституційний Суд України у своєму рішенні від 22.02.2012 № 4-рп/2012 у справі щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу. Вказана правова позиція також висловлена і Верховним судом України у постанові від 21.01.2015 № 6-195цс14.

Проаналізувавши вищевказані норми законодавства та приймаючи до уваги правову позицію Верховного Суду України, суд приходить до висновку про те, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Судом встановлено, що на час розгляду справи позивачу не була виплачена грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, тобто відповідач не виконав обов`язку щодо повного розрахунку з ОСОБА_1 , а тому сума середнього заробітку за час затримки розрахунку з позивачем підлягає відшкодуванню по день ухвалення рішення суду у справі.

Отже, враховуючи, що позивач був звільнений зі служби в УСБУ в Чернігівській області з 20.02.2019, з 21.02.2019 до ухвалення судового рішення (22.10.2019) відповідач повинен самостійно нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку.

При цьому, суд зауважує, що відповідно до пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Як вбачається з довідки від 05.08.2019 №71 (а.с. 16), розмір грошового забезпечення позивача за два місяці перед звільненням становить 38 963,00 грн. Тобто, розмір середньоденного грошового забезпечення ОСОБА_1 на момент звільнення становив 628,44 грн. (38 963,00/62).

Враховуючи вищенаведене, з УСБУ в Чернігівській області слід стягнути в користь позивача середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільнені (невиплата грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій) за період із 21.02.2019 по день ухвалення рішення у справі (22.10.2019) у сумі 153 339,36 грн.

Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, враховуючи вищевикладене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 слід задовольнити, оскільки відповідач не довів правомірність своїх дій.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд враховує таке.

У позовній заяві ОСОБА_1 просить стягнути з відповідача на його користь витрати на професійну правничу допомогу в сумі 7 684,00 грн.

Право на правову допомогу гарантовано статтями 8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення яким надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16 листопада 2000 року №13-рп/2000, від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 та від 11 липня 2013 року №6-рп/2013.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.

Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Таким чином, послуги зі складання позовних заяв, апеляційних та касаційних скарг є різновидом правової допомоги, витрати на яку включаються до складу судових витрат.

Статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України регламентовано витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Також, відповідно до статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Таким чином, як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. При цьому, склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі №815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/16 та від 22 травня 2018 року у справі №826/8107/16.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем для підтвердження витрат на професійну правничу допомогу суду надано: договір про надання юридичних послуг від 02.08.2019 №б/н, протокол погодження договірної ціни від 02.08.2019, ордер на надання правової допомоги від 02.08.2019 серії ЧН №074591 та акт про прийняття-передачу наданих послуг від 13.09.2019 (а.с. 20-23, 47).

Аналізуючи надані докази, суд звертає увагу, що перелічені вище документи не підтверджують фактичну оплату позивачем наданих послуг, оскільки вони не відповідають встановленим законодавством вимогам оформлення розрахункових документів.

Крім того, як вбачається з вищевказаного протоколу погодження договірної ціни від 02.08.2019, у ньому відображені такі юридичні послуги як участь в судових засіданнях (загалом 2 год. на загальну суму 1921,00 грн.), які фактично ОСОБА_1 не надавались, оскільки справа розглянута за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Враховуючи наведене, а також відсутність належного документального підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, суд вважає, що у задоволенні клопотання щодо стягнення з відповідача коштів в сумі 7684,00 грн. слід відмовити.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Враховуючи вищевикладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд вважає, що наявні правові підстави для задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 у повному обсязі.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" підстави для розподілу судових витрат відсутні

Керуючись статтями 227, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління служби безпеки України в Чернігівській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку - задовольнити у повному обсязі.

Визнати протиправною бездіяльність Управління служби безпеки України в Чернігівській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 20.02.2019.

Зобов`язати Управління служби безпеки України в Чернігівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 20.02.2019.

Стягнути з Управління служби безпеки України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 153 339 (сто п`ятдесят три тисячі триста тридцять дев`ять) грн. 36 коп.

Рішення суду може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту. Апеляційна скарга, з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII ''Перехідні положення'' Кодексу адміністративного судочинства України, подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 22 жовтня 2019 року.

Позивач: ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ).

Відповідач: Управління служби безпеки України в Чернігівській області (код ЄДРПОУ 20001757, вул. Шевченка, 28, м. Чернігів, 14000).

Суддя С.В. Бородавкіна