Ухвала суду № 84919610, 08.10.2019, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

08 жовтня 2019 року Справа № 160/7958/18 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Рищенка А.Ю., розглянувши матеріали адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Дніпровської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Громадська організація "Луганська правозахисна група", Амур-Нижньодніпровська районна у місті Дніпрі рада, Індустріальна районна у місті Дніпрі рада, Новокодацька районна у місті Дніпрі рада, Самарська районна у місті Дніпрі рада, Центральна районна у місті Дніпрі рада, Соборна районна у місті Дніпрі рада, Чечелівська районна у місті Дніпрі рада, Шевченківська районна у місті Дніпрі рада про визнання протиправним та нечинним рішення, -

ВСТАНОВИВ:

24.10.2018 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Дніпровської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивачів - Громадська організація "Луганська правозахисна група", в якій просять визнати протиправним та нечинним рішення Дніпровської міської ради VII-скликання № 95/31 від 25.04.2018.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 листопада 2018 (суддя – Барановський Р.А.) відкрито провадження в адміністративній справі та призначений розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.

Розпорядженням в.о. керівника апарату Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18.02.2019 № 227 д, у зв`язку з перебуванням судді Барановського Р. А. у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років та на виконання розпорядження в.о. керівника апарату суду від 15.02.2019 № 40 був призначений повторний автоматизований розподіл адміністративної справи № 160/7958/18.

За відомостями з витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.02.2019 зазначена вище справа була розподілена судді Лозицькій І. О.

На підставі розпорядження в.о. керівника апарату Дніпропетровського окружного адміністративного суду № 338д від 27.02.2019 здійснено повторний автоматизований розподіл справи № 160/7958/18, у зв`язку із ухваленням Дніпропетровським окружним адміністративним судом рішення 26.02.2019 про самовідвід судді Лозицької І.О. від розгляду даної справи.

Згідно реєстру передачі справ судді №760/14 від 27.02.2019 дану справу передано судді Кучмі К.С. 28.02.2019.

Згідно розпорядження в.о. керівника апарату Дніпропетровського окружного адміністративного суду № 386д від 07.03.2019 здійснено повторний автоматизований розподіл справи № 160/7958/18, у зв`язку із ухваленням Дніпропетровським окружним адміністративним судом рішення 06.03.2019 про самовідвід судді Кучми К.С. від розгляду даної справи.

За наслідком автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.03.2019 справу передано судді Олійнику В.М.

Згідно розпорядження керівника апарату Дніпропетровського окружного адміністративного суду № 964д від 16.09.2019 здійснено повторний автоматизований розподіл справи № 160/7958/18, у зв`язку із ухваленням Дніпропетровським окружним адміністративним судом ухвали 12.09.2019 про самовідвід судді Олійника В.М. від розгляду даної справи.

За наслідком автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.09.2019 справу передано судді Златіну С.В.

Згідно розпорядження керівника апарату Дніпропетровського окружного адміністративного суду № 977 д від 18.09.2019 здійснено повторний автоматизований розподіл справи № 160/7958/18, у зв`язку із ухваленням Дніпропетровським окружним адміністративним судом ухвали 18.09.2019 про самовідвід судді Златіна С.В. від розгляду даної справи.

За наслідком автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.09.2019 справу передано судді Сліпець Н.Є.

Згідно розпорядження керівника апарату Дніпропетровського окружного адміністративного суду № 980 д від 24.09.2019 здійснено повторний автоматизований розподіл справи № 160/7958/18, у зв`язку із ухваленням Дніпропетровським окружним адміністративним судом ухвали 23.09.2019 про самовідвід судді Сліпець Н.Є. від розгляду даної справи.

За наслідком автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.09.2019 справу передано судді Рищенку А.Ю.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.09.2019 матеріали справи № 160/7958/18 прийняті до провадження, однак позовну заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без руху з підстав невідповідності останньої вимогам п. 10 ч. 5 ст. 16 Кодексу адміністративного судочинства України.

03.10.2019 на адресу суду від позивача – ОСОБА_1 та його представників надійшла заява про відвід судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду Рищенка А.Ю.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.10.2019 означену заяву позивача та його представників визнано необґрунтованою та передано матеріали адміністративної справи № 160/7958/18 для визначення складу суду для вирішення питання про відвід судді.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.10.2019 заяву про відвід судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду Рищенка А.Ю. в адміністративній справі № 160/7958/18 передано на розгляд судді Тулянцевій І.В.

04.10.2019 ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду (суддя – Тулянцева І.В.) у задоволенні заяви позивача – ОСОБА_1 та його представників про відвід судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду Рищенка А.Ю. по справі № 160/7958/18 – відмовлено.

07.10.2019 на адресу суду від позивачів та представників третіх осіб надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви разом з уточненою позовною заявою, в якій позивачі повідомляють, що про отримання ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.09.2019 про залишення позову без руху 01.10.2019.

В уточненій позовній заяві позивачі зазначають, що оскаржуване рішення Дніпровської міської ради VII-скликання № 95/31 від 25.04.2018 порушує права, свободи і законні інтереси як позивачів так і мешканців районних у місті Дніпрі територіальних громад, в безпосередньої їх участі у реалізації своїх прав на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних районних територіальних громад, так, зокрема, у створенні органів місцевого самоврядування, органів самоорганізації, формуванні і розподілу місцевого бюджету, управлінні комунального рухомого і нерухомого майна, утримані умов благоустрою району, утримані свого житлового будинку та прибудинкової території, мікрорайону свого постійного проживання.

Частиною 1 ст. 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

У справі за зверненнями жителів міста Жовті Води Конституційний Суд України офіційно розтлумачив цю конституційну норму і вирішив, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. (п. 1 Рішення від 25.12.1997 № 9-зп).

Конституційне право на доступ до правосуддя не є безмежним. Метою суду (правосуддя) є захист порушених прав та свобод, належних людині, яка звертається за захистом (її суб`єктивних прав).

У частині 2 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Цю конституційну норму необхідно застосовувати з урахуванням її офіційного тлумачення, наданого Конституційним Судом України. Зокрема, у справі громадянки ОСОБА_3 щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи, Конституційний Суд України офіційно розтлумачив частину другу статті 55 Конституції України. Її необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді. (частина 1 пункту 1 Рішення Конституційного Суду України від 25.11.1997).

Обгрунтовуючи свою позицію, Конституційний Суд зазначив, що стаття 55 Конституції України не визначає, які саме рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади і місцевого самоврядування чи посадових і службових осіб можуть бути оскаржені, і встановлюють принцип, відповідно до якого в суді можуть оскаржуватися будь-які рішення, дії та бездіяльність. Тим самим створено механізм реалізації конституційного права особи на судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Звідси випливає, що Конституцією України гарантовано і забезпечено кожній людині і громадянину право на звернення до суду за захистом своїх прав чи свобод. (частина 9 пункту 2 Рішення Конституційного Суду України від 25.11.1997).

З наведеного офіційного тлумачення частини 2 ст. 55 Конституції України слідує, що право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб не є абсолютним. Людина має таке право за умови, що якщо вважає, що рішення, дія чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб порушують або ущемляють її права і свободи чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Таким чином, право на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, про яке йдеться у частині 2 ст. 55 Конституції України, має спеціальну мету і призначення – правовий захист порушених прав та свобод людини, усунення перешкод у їх реалізації.

Взаємозв`язок права на звернення до суду з метою захисту прав людини випливає також з частини 2 статті 8 Конституції, за якою звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

У справі про оскарження бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо заяв про злочини Конституційний Суд України проаналізував особливості застосування ст. 55 Конституції України в контексті адміністративного судочинства. (Рішення КС України від 14.12.2011, № 19-рп/2011).

Конституційний Суд виходив з того, що особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист (п. 4.1 мотивувальної частини), і офіційно розтлумачив, щоу аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. (п. 1 Рішення КС України від 14.12.2011, № 19-рп/2011).

Таким чином, і в цьому рішенні Конституційний Суд звернув увагу, що об`єктом судового захисту є порушення суб`єктивних прав особи.

В даній справі позивачі просять визнати протиправним та нечинним рішення Дніпровської міської ради VII-скликання № 95/31 “Про функціонування районних у місті рад та їх виконавчих органів” від 25.04.2018, як таке, що порушує їх права, свободи і законні інтереси як мешканців районних у місті Дніпрі територіальних громад, в безпосередній участі у реалізації своїх прав на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних районних територіальних громад.

При цьому, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що Дніпровська міська рада вирішила, зокрема: 1. Не утворювати районні у місті Дніпрі ради після закінчення строку повноважень: Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпрі ради VII скликання; Індустріальної районної у місті Дніпрі ради VII скликання; Новокодацької районної у місті Дніпрі ради VII скликання; Самарської районної у місті Дніпрі ради VII скликання; Соборної районної у місті Дніпрі ради VII скликання; Центральної районної у місті Дніпрі ради VII скликання; Чечелівської районної у місті Дніпрі ради VII скликання; Шевченківської районної у місті Дніпрі ради VII скликання; 2. Районним у місті Дніпрі радам та їх виконавчим органам вжити організаційно-правових заходів щодо припинення діяльності районних у місті Дніпрі рад та їх виконавчих органів; 3. Департаменту з питань місцевого самоврядування, внутрішньої та інформаційної політики Дніпровської міської ради: 3.1. Протягом шести місяців з дня прийняття цього рішення надати пропозиції міському голові щодо виконавчих органів міської ради та органів самоорганізації населення, яким буде делеговано повноваження ліквідованих районних у місті рад та їх виконавчих органів.

Оскаржуване рішення за своєю суттю є актом, який змінює структуру органів місцевого самоврядування в межах м. Дніпра. В той же час, зазначене рішення не позбавляє мешканців територіальної громади можливості реалізувати свої права щодо участі у місцевому самоврядуванні через Дніпровську міську раду, або інші органи, які будуть створені на виконання оскаржуваного рішення та яким будуть передані відповідні функції та повноваження районних рад.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

Тобто, міськім радам належить повноваження, щодо формування районних у місті рад.

Районні у містах ради не входять до системи місцевого самоврядування перелічені в ч. 1 ст. 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

На виконання ухвали суду, позивачами не було наведено обґрунтувань щодо порушення їх особистих прав, а з урахуванням того, що оскаржуваним рішенням змінюється лише структура органів місцевого самоврядування на території міста Дніпра, не можна стверджувати про наявність ознак порушення особистих прав позивачів.

Зі змісту позовної заяви, а також уточненної позовної заяви не вбачається, що позивачі є депутатами відповідних рад, їх співробітниками чи іншими особами на яких оскаржуване рішення може вплинути безпосередньо.

Суд наголошує, що позивачами не було надано обґрунтувань порушення їх прав оскаржуваним рішенням, а наведення мотивів таких як наявність порушення прав, свобод та інтересів мешканців (тобто невизначеного кола осіб) не може вважатися належним обґрунтуванням порушення прав позивачів.

Щодо посилань позивачів на те, що оскаржуване рішення порушує їх законні інтереси, суд зазначає наступне.

Верховним Судом у постанові від 20.02.2019 у справі № 522/3665/17 адміністративне провадження № К/9901/38991/18 було викладено правову позицію в аналогічній справі щодо ознак притаманним законному інтересу, та зазначив наступне:

«…За своїм смисловим навантаженням термін «законний інтерес» є тотожним «охоронюваному законом інтересу», оскільки саме законність обумовлює надання інтересу правової охорони.

65. Поняття законного (охоронюваного законом) інтересу міститься в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі № 1-10/2004, згідно з яким поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

66. Ознаки, притаманні законному інтересу, визначені у вже згадуваному рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі № 1-10/2004. Поняття "охоронюваний законом інтерес"означає правовий феномен, який:

а) виходить за межі змісту суб`єктивного права;

б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;

в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;

г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;

д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;

є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Розмежовуючи суб`єктивне право, і пов`язаний з ним інтерес, Конституційний Суд України зазначає, що перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: "Дозволено все, що передбачено у законі", а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: "Дозволено все, що не забороняється законом".

Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб`єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов`язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість.

Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимось конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб`єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.

67. З огляду на вимоги статтей 2, 5 КАС України, об`єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб`єктом владних повноважень.

68. Для визначення інтересу як об`єкту судового захисту в порядку адміністративного судочинства, окрім загальних ознак інтересу, він повинен містити спеціальні, визначені КАС України. Якщо перша група ознак необхідна для віднесення тієї чи іншої категорії до інтересу, то друга - дозволяє кваліфікувати такий інтерес як об`єкт судового захисту в адміністративному судочинстві.

69. Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Аналогічну норму було передбачено у ч. 1 ст. 6 КАС України у редакції, що діяла до 15.12.2017.

70. Зі змісту наведених правових норм випливає, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки:

(а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання;

(б) пов`язанний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом;

(в) є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає;

(г) є персоналізованим (суб`єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»);

(д) суб`єктом порушення позивач вважає суб`єкта владних повноважень.

71. Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є:

(а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права;

(б) не правовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача. Це виключає можливість віднесення спору до «юридичного» відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України;

(в) встановлена законом заборона пред`явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя особою, яка подала скаргу на суддю);

(г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);

(д) позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.

72. У разі встановлення обставин, що свідчать про очевидну відсутність законного інтересу (матеріально-правової заінтересованості), адміністративний суд не має юрисдикції для розгляду справи і відмовляє у відкритті адміністративного провадження.

Якщо ж очевидних ознак відсутності матеріально-правової зацікавленості на стадії відкриття провадження не встановлено, суд, за наявності інших законних передумов, відкриває провадження. Якщо очевидні ознаки відсутності матеріально-правової зацікавленості виявлені після відкриття провадження, суд має право закрити провадження.

Оскільки йдеться про обмеження доступу до судочинства, очевидність відсутності у позивача законного інтересу повинна бути поза межами обґрунтованого сумніву. Якщо такий сумнів є, він повинен тлумачитися на користь позивача, а отже у цьому випадку суд повинен розглянути справу по суті. Це питання повинно вирішуватися, насамперед, судом першої інстанції, який має широку дискрецію.

73. Законний інтерес може бути захищено судом, якщо позивач вважає, що його законний інтерес, за захистом якого він звернувся до суду:

а) порушено (щодо протиправних діянь, які мали місце і припинилися) або

б) порушується (щодо протиправних діянь, які тривають); або

в) створюються перешкоди для його реалізації (щодо протиправних діянь, які тривають і є перешкодами для реалізації права в теперішньому або в майбутньому часі) або

г) мають місце інші ущемлення законних інтересів.

74. З наведеного слідує необхідність з`ясування судом обставин, що свідчать про порушення інтересу. Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб`єкта владних повноважень.»

Право особи на звернення до ЄСПЛ пов`язане з наявністю у неї статусу жертви (потерпілого). Слово «жертва» в контексті статті 34 Конвенції означає особу або осіб, яких прямо або опосередковано торкнулося стверджуване порушення. Отже, стаття 34 стосується не тільки безпосередньої жертви або жертви стверджуваного порушення, але також непрямих жертв, яким порушення заподіяло б шкоду або які б мали дійсну і особисту зацікавленість в тому, щоб воно припинилося (Валліанатос та інші проти Греції [ВП], №№ 29381/09 та 32684/09, п. 47, від 7 листопада 2011).

З аналізу практики ЄСПЛ випливає, що при розгляді питання, щодо права особи на звернення до суду, визначальними критеріями були: наближеність порушення до особи заявника, характер та ступінь порушення, вплив або можливий вплив порушення на особу.

Щодо прямих жертв ЄСПЛ зазначає, що для того щоб мати право на подачу скарги відповідно до ст. 34 Конвенції, заявник повинен продемонструвати, що він або вона "безпосередньо зазнали дії" від заходів на які вони скаржаться (дивись Tanase v. Moldova [GC], § 104; Burden v. the United Kingdom [GC], § 33; Lambert and Others v. France [GC], § 89). Проте ЄСПЛ зазначає що вказаний критерій не може бути застосований жорстко, механічно та негнучким способом.

Отже, з цього випливає, що інтерес особи повинен бути персоніфікованим, тісно пов`язаним з особою, і порушення такого інтересу повинно прямо впливати на особу. В той же час, позивач повинен надати докази того, що він безпосередньо зазнав дії оскаржуваних заходів.

"Непрямі жертви", які за практикою суду зазвичай є близькими родичами загиблої особи, ймовірної жертви порушення, які можуть звертатися зі скаргою заявляючи заперечення відносно смерті або зникнення померлої особи, тобто щодо порушень ст. 2, 3 та 5 Конвенції. В справах, в яких ймовірне порушення Конвенції не було близько пов`язано зі смертю або зникненням прямої жертви підхід ЕСПЛ був більш обмежувальним, Суд відмовляв забезпечити судовий розгляд будь-якій іншій особі крім випадків коли особа може, виключно, продемонструвати свій власний інтерес.

Тобто, для визначення права на звернення та прийнятності скарги до ЄСПЛ визначальним є пов`язаність порушення із інтересом особи і у разі надто віддаленості та абстрактності такого інтересу ЄСПЛ вважав такі скарги неприйнятними.

Європейський суд з прав людини щодо непрямих жертв, неодноразово зазначав в своїх рішеннях, для того, щоб особа мала право заявляти про наявність у неї статусу жертви, заявник повинен надати обґрунтовані та переконливі докази йморівності того, що порушення може вплинути на нього особисто, наявність простої підозри або здогадки є недостатнім.

В певних специфічних ситуаціях ЄСПЛ визнавав, що заявник може бути потенційною жетвою. Наприклад, у випадку, коли ЄСПЛ не мав можливості встановити, що правове регулювання, яке оскаржувалось було дійсно застосовано до заявника за рахунок таємничого характеру встановлених заходів (Klass and Others v. Germany) або у випадку коли було видано наказ щодо видворення мігранта, проте вказаний наказ не звернено до виконання, і в тому випадку коли виконання могло наразити його в приймаючий країні до поводження, яке б суперечило ст. 3 Конвенції, або порушенню його прав відповідно до ст. 8 Конвенції (Soering v. the United Kingdom) або в тому випадку коли закон осуджуючи гомосексуальні дії ймовірно застосовувався би до певної верстви населення, до якої належив заявник (Dudgeon v. the United Kingdom). ЄСПЛ також встановлював, що заявник може заявляти про те, що він є жетвою порушення Конвенції якщо підпадає під сферу дії законодавства, яке допускає заходи таємного нагляду, і якщо у заявника відсутні заходи для оскарження такого нагляду (Roman Zakharov v. Russia [GC], §§ 173-78).

Європейський суд з прав людини також підкреслював, що Конвенція не розглядає застосування actio popularis для інтерпретації прав які в ній містяться або дозволяє особам подавати скарги на норми внутрішнього законодавства тільки на тих підставах, що як вони вважають, не зазнаючи їх прямої дії, це суперечить Конвенції (Aksu v. Turkey [GC], § 50; Burden v. the United Kingdom [GC], § 33).

Також подання позовів в інтересах невизначеного кола осіб не передбачена чинним законодавством України.

Проте, особа може наголошувати, що закон порушує її права, за відсутності індивідуальних заходів застосування, якщо від неї вимагається або змінити свою поведінку або існує ризик бути обвинуваченим або вона виступає частиною класу людей який може бути підданий ризику потрапити під дію законодавства (ibid., § 34; Tanase v. Moldova [GC], § 104; Michaud v. France, §§ 51-52; Sejdic and Finci v. Bosnia and Herzegovina [GC], § 28).

З наведеного випливають такі ознаки «потерпілого» від порушення законного інтересу: безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов; має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому. Зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності; негативний вплив є суттєвим (зокрема, позивачеві завдано шкоду); існує причинно-наслідковий взаємозв`язок між законним інтересом, оскаржуваним актом та стверджуваним порушенням.

Проте, позивачами в позові та уточненій позовній заяві не було надано належних обґрунтувань які б свідчили про порушення їх законного інтересу.

Доводи позивачів, щодо порушення їх прав, свобод та законних інтересів мають абстрактний характер, та не містять обґрунтування негативного впливу оскаржуваного рішення на їх права, свободи чи інтереси. Останніми не було надано обґрунтувань того, що вони внаслідок оскаржуваного рішення підпадуть під негативний вплив, адже право на участь у місцевому самоврядуванні територіальної громади місти Дніпра реалізується через міську раду.

З огляду на викладене, позивачами не було виконано вимоги ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.09.2019 року.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 240 Кодексу адміністративного судочинства України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, якщо, зокрема: провадження в адміністративній справі було відкрито за позовною заявою, яка не відповідає вимогам статей 160, 161, 172 цього Кодексу, і позивач не усунув цих недоліків у строк, встановлений судом.

Водночас, суд звертає увагу позивачів, що згідно з ч. 4 ст. 240 Кодексу адміністративного судочинства України, особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення підстав, з яких позов було залишено без розгляду, має право звернутися до адміністративного суду в загальному порядку.

Керуючись ст.ст. 240, 241-243, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Дніпровської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Громадська організація "Луганська правозахисна група", Амур-Нижньодніпровська районна у місті Дніпрі рада, Індустріальна районна у місті Дніпрі рада, Новокодацька районна у місті Дніпрі рада, Самарська районна у місті Дніпрі рада, Центральна районна у місті Дніпрі рада, Соборна районна у місті Дніпрі рада, Чечелівська районна у місті Дніпрі рада, Шевченківська районна у місті Дніпрі рада про визнання протиправним та нечинним рішення – залишити без розгляду.

Роз`яснити позивачам, що залишення позовної заяви без розгляду не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в загальному порядку.

Копію ухвали направити учасникам справи

Ухвала набирає законної сили відповідно до ст. 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до Третього апеляційного адміністративного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня проголошення (підписання) ухвали.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України, до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Дніпропетровський окружний адміністративний суд.

Суддя А. Ю. Рищенко