Рішення № 84800375, 07.10.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/3095/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 вересня 2019 року Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Левчук О.А.,

за участю секретаря Лементовського О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся з даним позовом до суду та просить визнати протиправним та скасувати рішення від 12.10.2018 року № 351-18, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що в 2018 році він звернувся із заявою про надання захисту в Україні, проте рішенням ДМС України від 12.10.2018 року № 351-18 йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повідомлення про яке ним отримано 20.05.2019 року. Разом з тим, позивач вважає, що рішення ДМС України є неправомірним та необґрунтованим, оскільки він є громадянином Лівану, але не може та не бажає користуватися захистом свої країни та не може туди повернутися з причин ситуації загальнопоширеного насильства. Таким чином, позивач вважає, що його заява відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак ДМС України при прийнятті рішення вказані обставини до уваги не прийняті.

Представником Державної міграційної служби України до суду надано відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача вказує, що з матеріалів особової справи ОСОБА_1 вбачаються суттєві відмінності в його твердженнях та елемент зловживання процедурою набуття міжнародного захисту, що знижує рівень довіри до заявника. Звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не обумовлена потребою міжнародному захисті, а пов`язана лише з бажання легалізувати власне перебування в країні та подальшого документування. Побоювання позивача стати жертвою переслідування жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять загальний характер і не підтверджують існування можливості того, що йому буде причинено шкоду або страждання. Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою. Враховуючи неповноту, уникнення конкретики та фактичне узагальнення тверджень позивача стосовно причин та можливості власного переслідування на території Лівану, а також аналізуючи актуальну ІКП, можливо стверджувати про неправдоподібність отриманих пояснень. При розгляді заяви позивача відповідачем належним чином вивчено наведені обставини, досліджено інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи сформовані у ст. 6 Закону, суб`єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.

Ухвалою суду від 25 червня 2019 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 , призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

25 липня 2019 року прийнято ухвалу про розгляд справи в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 10 вересня 2019 року, занесеною до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просив суд їх задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог з підстав викладених у відзиві на позовну заяву, просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши та проаналізувавши надані докази, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Лівану, місце народження - м. Вікаа, с. Кабелес, громадянство - Ліван , національність - араб, віросповідання - мусульманин-суніт.

Згідно матеріалів особової справи, ОСОБА_1 покинув країну походження 30.10.2011 року на підставі паспортного документу та студентської візи, авіарейсом Бейрут ( Ліван ) - м. Стамбул (Туреччина) - м. Бориспіль (Україна).

03 квітня 2012 року ОСОБА_1 звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМСУ в Одеській області із заявою про надання йому статусу біженця (а.с. 203-204 т. 1).

22 квітня 2013 року рішенням Державної міграційної служби України №239-13 ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 92 т. 1).

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2013 року по справі № 815/4217/13-а в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної Міграційної Служби України про скасування рішення від 22.04.2013 року №239-13, зобов`язання прийняти рішення про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовлено.

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , - залишено без задоволення, постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2013 року по справі № 815/4217/13-а, - залишено без змін (а.с. 106-108 т. 1).

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05 лютого 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2013 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2013 року залишено без змін.

Згідно ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, обставини, встановлені вищевказаними рішенням суду не доказуються.

Так, постановою Одеського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2013 року по справі № 815/4217/13-а встановлено, що позивачем не було надано до Управління міграційної служби в Одеській області доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань. Крім того, під час розгляду справи судом позивачем також не повідомлено фактів та не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань переслідувань або дискримінації особисто його. Також, позивач покинув країну свого походження легально, без будь-яких перешкод з боку як державних органів, так і недержавних угрупувань. Крім того, позивач повертався до Лівану з Сирії, при цьому не зазначив, що після повернення з Сирії, на його адресу надходили будь-які погрози чи він зазнавав переслідувань.

Крім того, в постанові Одеського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2013 року по справі № 815/4217/13-а суд визначив, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для надання йому статусу біженця в Україні, не вказують на наявність у нього об`єктивних причин для побоювання стати жертвою переслідувань у країні походження за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

30 серпня 2016 року ОСОБА_1 повторно звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 123-126 т. 1).

23 вересня 2016 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області винесено наказ про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 152 т. 1).

15 лютого 2018 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області винесено наказ № 32 про призупинення розгляду заяви про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з уникненням шукачем захисту процедурних питань, зникненням, неможливістю встановлення його місця перебування (знаходження), що унеможливлює проведення додаткових перевірочних заходів та підготовку рекомендаційного висновку для прийняття остаточного рішення за заявою (а.с. 174 т. 1).

10 квітня 2018 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області винесено наказ № 68 про поновлення розгляду заяви ОСОБА_1 для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 190 т. 1).

За результатом розгляду заяви та особової справи громадянина Лівану ОСОБА_1 Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області винесено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 66-89 т. 1).

12 жовтня 2018 року Державною міграційною службою України прийнято наказ № 351-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Лівану ОСОБА_1 (а.с. 63 т. 1).

20 травня 2019 року ОСОБА_1 отримано повідомлення № 744 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 60 т. 1).

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регулюється Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ч. 5 ст. 10 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Таким чином, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З матеріалів особової справи вбачається, що як і в перший раз, позивач, причинами виїзду з країни походження називає погану ситуацію у Лівані, діяльність терористичних організацій у Лівані, здійснення військових дій.

Разом з тим, правова оцінка зазначеним обставинам була надана в постанові Одеського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2013 року по справі № 815/4217/13-а, яка набрала законної сили.

Під час проведення анкетування, причинами звернення за захистом ОСОБА_1 вказує, що він мав вибирати в яку партію вступити та якщо б він відмовився його могли вбити, а якщо вступив в якусь партію його могли вбити члени іншої партії. Також, в анкеті позивач вказав, що в Лівані неможливо жити, якщо б могла можливість там жити він би не поїхав (а.с. 135-139 т. 1).

Під час проведення протоколу співбесіди ОСОБА_1 зазначив, що його звали воювати на боці угрупування « Хазбулла » та «Такадум Іштірак » та обіцяли платити хорошу винагороду, проте він не погодився на таку співпрацю, тому вирішив покинути територію Лівану (а.с. 144-149 т. 1).

При цьому, під час проведення протоколу співбесіди 10.04.2018 року ОСОБА_1 причинами виїзду з країни громадянської належності зазначив, що йому набридло проживати в Лівані, там важче жити ніж в Україні, немає нормальної роботи, він працював в міліції в Лівані, був контракт на 5 років, контракт закінчився, його не можна було продовжувати, тому поїхав (а.с. 183-188 т. 1).

З вищевикладеного слідує, що заявником надано суперечливу інформацію щодо причин виїзду з Лівану, позивач не обґрунтовує існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.

При цьому, ані під час анкетування, ані під час проведення співбесід позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.

Крім того, під час проходження співбесіди ОСОБА_1 вказав, що до нього не застосовувалось фізичне насилля на території Лівану, він немає будь-якого відношення до організації «Хезболла» та не контактував з ними, оскільки працював в поліції, його права або права його близьких родичів на території Лівану не порушувались та у них не виникало проблем з представниками органів державної влади (а.с. 183-188 т. 1).

Також позивач повідомив, що в Лівані проживають його рідні, їх життю нічого не загрожує, зі слів родичів наразі там нормально проживати, можна жити спокійно та є можливість знайти роботу. При цьому, на запитання співробітників міграційної служби «Що може Вам загрожувати у випадку повернення до Лівану» ОСОБА_1 відповів: « Родичі зараз проживають нормально, проблем в них немає, в нього також може бути нормальне життя, якщо він повернеться в Ліван напевно» (а.с. 183-188 т. 1).

З вищевикладеного слідує, що позивач не обґрунтовує існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення, та не повідомлено жодних нових обставин, крім тих, які розглядались під час винесення рішення Одеським окружного адміністративного суду від 10 вересня 2013 року по справі № 815/4217/13-а.

При цьому, з матеріалів особової вбачається, що позивач метою звернення до міграційного органу вказує, зокрема, в протоколі співбесіди від 23.09.2016 року «отримання документу про те що він може спокійно проживати на території України» (а.с. 144-149 т. 1), в протоколі співбесіди від 10.04.2018 року «в нього немає іншого варіанту, щоб знаходитися легально» (а.с. 183-187 т. 1).

Крім того, під час проходження співбесіди 10.04.2018 року ОСОБА_1 зазначив, що планує отримати посвідку на проживання в Україні, але зараз немає такої можливості, оскільки не дуже добрі стосунки з матір`ю його дитини, тому поки немає іншого варіанта як бути в процедурі набуття статусу біженця (а.с. 183-187 т. 1).

Таким чином, надані позивачем відомості, дають можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивач звернулась не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації.

Згідно з п.F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, позивач, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).

Верховним Судом в постанові від 16 лютого 2018 року по справі №825/608/17 (№К/9901/5193/17) зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Разом з тим, рішенням Державної міграційної служби України №239-13 від 22.04.2013 року ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте позивач звернувся із заявою про надання захисту лише в 2016 році, що свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

При цьому, заявлена позивачем інформація стосовно конфлікту в країні походження носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Твердження позивача щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в Лівані особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя, оскільки позивач звернувся до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації. Ним не наведено конкретних фактів щодо обґрунтованості свого побоювання стати жертвою переслідування, він не зазнавав переслідування в країні походження з боку властей за його відношення до певної політичної або соціальної групи.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Інших обґрунтованих аргументів, які б свідчили про факт переслідування на території Лівану з будь-яких мотивів позивачем не наведено.

Таким чином, суд приходить до висновку, що за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Лівані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Також, матеріали міграційної справи ОСОБА_1 та повідомлені ним обставини не містять обґрунтованих обставин того, що позивач під час перебування в країні походження, чи перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності зазнає переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що наказ Державної міграційної служби України від 12.10.2018 року № 351-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Лівану ОСОБА_1 , прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо.

Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За таких обставин, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, на підставі наданих сторонами доказів, з урахуванням встановлених фактів, суд дійшов висновку, що адміністративний позов є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 2, 6, 8, 9, 12, 77, 90, 242-246, 250, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, адреса місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання протиправним та скасування рішення від 12.10.2018 року № 351-18, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - в повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено в порядку та в строки встановлені ст. 295, 297 КАС України, з урахуванням особливостей, встановлених п. 15.5 Розділу VII Перехідних Положень КАС України.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому статтею 255 КАС України.

Повний текст рішення складено та підписано 07 жовтня 2019 року.

Суддя О.А. Левчук

.