Ухвала суду № 84627575, 01.10.2019, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

01 жовтня 2019 року Справа 160/9309/19

Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Серьогіна О.В., перевіривши матеріали позовної заяви Громадської організації «Самозахист підприємців» до Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, Дніпровської міської ради про скасування рішення, -

ВСТАНОВИВ:

25.09.2019 року Громадська організація «Самозахист підприємців» звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, Дніпровської міської ради, в якому просить:

- визнати протиправним та не чинним рішення Виконавчого комітету Дніпровської міської ради №636 «Про усунення наслідків порушень Правил благоустрою території міста» від 05.07.2018 року.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 171 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, зокрема, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали поданого адміністративного позову, суддя приходить до висновку про те, що зазначений позов слід залишити без руху на підставі ч. 1 ст. 169 Кодексу адміністративного судочинства України, виходячи з наступного.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 161 КАС України позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази - позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).

Згідно з частинами 2, 4, 5 ст. 94 КАС України, письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не визначено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

Відповідно до п. 5.27 Національного стандарту України «Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимог до оформлювання документів» (ДСТУ 4163-2003), затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 07.04.2003 року №55 від 07.04.2003р., копія документа засвідчується відміткою, що складається зі слів «Згідно з оригіналом», назвою посади, особистим підписом особи, яка засвідчує копію, її ініціалами та прізвищем, датою засвідчення копії.

Суд зазначає, що позивачем не було завірено належним чином докази додані до адміністративного позову, у відповідності до норм ст. 94 КАС України та п. 5.27 Національного стандарту України «Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимог до оформлювання документів» (ДСТУ 4163-2003), а саме на копіях документів, які додані до адміністративного позову у якості додатку відсутня дата їх завірення, а також назва посади та ініціали і прізвище особи, яка засвідчила копію.

Крім того, відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 160 Кодексу адміністративного кодексу України в позовній заяві зазначаються зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Пунктом 9 ч. 5 ст. 160 Кодексу адміністративного кодексу України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень позивач повинен надати обґрунтування порушення оскаржуваними рішеннями, діями чи бездіяльністю прав, свобод, інтересів позивача.

Так позивачем в обґрунтування позовних вимог зазначено, що 05.07.2018 року виконавчим комітетом Дніпровської міської ради було прийняте рішення №636 «Про усунення наслідків порушень Правил благоустрою території міста», яким було затверджено перелік тимчасових споруд, холодильного обладнання, незаконних бензинових і газових автозаправних станцій, літніх майданчиків у місцях загального користування, що підлягають демонтажу. Проте ніяких бензинових чи газових автозаправні станцій чи літніх майданчиків у переліку не було, а були лише тимчасові споруди виключно членів ГО «Самозахист підприємців».

Зі змісту позовної заяви можна зробити висновок, що позивач вважає порушеними права членів ГО «Самозахист підприємців».

Проте, з матеріалів справи не вбачається, яке само право членів ГО «Самозахист підприємців» порушується оскаржуваним рішенням, а також не визначено конкретне коло осіб з числа членів ГО «Самозахист підприємців» щодо яких здійснювались заходи з демонтажу тимчасових споруд на виконання рішення виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради «Про усунення наслідків порушень Правил благоустрою території міста» № 636 від 05.07.2018 року та права яких, на думку позивача, є порушеними.

Оскаржуваним рішенням було затверджено перелік тимчасових споруд, холодильного обладнання, незаконних бензинових і газових автозаправних станцій, літніх майданчиків у місцях загального користування, що підлягають демонтажу, при цьому позивач не зазначає, які саме та кому з членів ГО «Самозахист підприємців» належать тимчасові споруди внесені до переліку, при цьому підстави набуття права власності чи користування на зазначені об`єкти також позивачем не зазначені.

За таких обставин, суд позбавлений можливості встановити коло осіб, права яких потребують захисту, а також сутність самого порушеного права (за умови відсутності в матеріалах справи належних доказів набуття у власність чи користування тимчасових споруд).

У рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення ч. 2 ст. 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06; п. 33).

Суд також враховує вже зазначену позицію Європейського суду з прав людини у справі «Голдер проти Сполученого Королівства», згідно з якою саме «небезпідставність» доводів позивача про неправомірність втручання в реалізацію його прав є умовою реалізації права на доступ до суду. У п. 30– 32 рішення у справі «Наталія Михайленко проти України» (заява №49069/11) Суд повторює, що п. 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов`язаної з його або її правами та обов`язками цивільного характеру (див. рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), п. 36, Series A №18). На це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання в реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу (див. серед іншого (inter alia), рішення у справах «Рош проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom), заява №32555/96, п. 117, та «Салонтаджі-Дробняк проти Сербії» (Salontaji-Drobnjak v. Serbia), заява №36500/05, п. 132). Право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб» (див. рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57, Series A №93). Встановлюючи такі правила, договірна держава користується певною свободою розсуду, однак обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Крім того, обмеження не відповідає п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти (див. рішення у справі «Кордова проти Італії» (№1) (Cordova v. Italy (no. 1)), заява №40877/98, п. 54, та рішення у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), п. 65, Series A № 294-B).

Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних. Це особливо стосується гарантій, закріплених ст. 6 Конвенції, з огляду на визначне місце, яке у демократичному суспільстві займають право на справедливий суд разом з усіма гарантіями за цією статтею (див. рішення у справі « ОСОБА_1 Ліхтенштейну Альберт-Адам ІІ проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany) [ВП], заява №42527/98, п. 45). У п. 54 рішення у справі «Креуз проти Польщі (Kreuz v. Poland, заява №28249/95) Суд також погодився, що можуть бути справи, в яких майбутній позивач повинен мати попередній дозвіл до того, як йому дозволять процедуру подання позову (див. рішення суду у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), серія A, №93, п. 59).

Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення (висновок, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі №800/301/16).

Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту (висновок, сформований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №802/2474/17-а; провадження №11-1081апп18).

З урахуванням викладеного, суддя приходить до висновку, що позивачем в позовній заяві не надано достатнього обґрунтування порушення оскаржуваними рішеннями, діями чи бездіяльністю прав, свобод, інтересів позивача.

Також, відповідно до п. 4 ч. 5 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в позовній заяві зазначаються зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів.

Судом встановлено, що в поданому позові позивачем зазначено двох відповідачів - Виконавчий комітет Дніпровської міської ради, Дніпровська міська рада, проте позовні вимоги про визнання протиправним та не чинним рішення Виконавчого комітету Дніпровської міської ради №636 «Про усунення наслідків порушень Правил благоустрою території міста» від 05.07.2018 року заявлені лише до одного з них – а саме до Виконавчого комітету Дніпровської міської ради. Позовні вимоги до Дніпровської міської ради відсутні.

З урахуванням вимог п. 4 ч. 5 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України позивач має визначити або належного відповідача, або заявити позовні вимоги до кожного із заявлених відповідачів.

Таким чином, позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю Громадської організації «Самозахист підприємців» подана без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно частин 1, 2 статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.

З урахуванням вищевикладеного, суддя вважає за необхідне адміністративний позов залишити без руху та надати позивачу строк для усунення недоліків протягом десяти днів з моменту отримання копії ухвали.

На підставі викладеного, керуючись ч. 3 ст. 161, ч. 1 ст. 169, ст.ст. 243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя, -

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов Громадської організації «Самозахист підприємців» до Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, Дніпровської міської ради про скасування рішення - залишити без руху.

Позивачу у десятиденний строк з дня вручення ухвали про залишення позову без руху усунути недоліки позовної заяви та надати до канцелярії суду:

- належним чином завірені копії доказів, які додані до адміністративного позову із зазначенням дати їх завірення, а також назви посади та ініціали і прізвище особи, яка засвідчила копії відповідно до кількості сторін та примірник для суду.

- надати належне обґрунтування порушення оскаржуваним рішенням прав, свобод, інтересів позивача з урахуванням висновків суду.

- визначити належного відповідача, або заявити позовні вимоги до кожного із заявлених відповідачів.

Роз`яснити позивачу, що відповідно до пункту 1 частини 2, частини 8 статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України, позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху. Повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.

Копію ухвали про залишення позовної заяви без руху невідкладно надіслати особі, що звернулась із позовною заявою.

Ухвала суду не підлягає оскарженню окремо від ухвали про повернення заяви згідно до вимог ст. ст. 294, 295 Кодексу адміністративного судочинства України та набирає законної сили у строки, встановлені ст. 256 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.В. Серьогіна