Рішення № 84521036, 26.09.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/2827/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2019 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Марина П.П.,

за участю секретаря Пивовар Т.В.,

за участю сторін:

від позивача - ОСОБА_1 , (за ордером).

від відповідачів - Талишханова Ф.М. (за довіреністю)

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративний позов ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення, визнання протиправним наказу та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду 12.11.2018 року надійшов адміністративний позов ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивач просить визнати протиправними та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05.03.2019 року №27-19 та Наказ Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 205 від 26.10.2018 року, про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Головне Управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, вул. Преображенська 44, м. Одеса, код ЄДРПОУ 37813384) у відповідності з процедурою, передбаченою ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VІ від 08.07.2011 року, прийняти рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_2 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що висновок працівника ГУ ДМС в Одеській області є хибним та таким що не відображає реального та дійсного стану подій, визначених позивачем у зв`язку з чим було прийнято необґрунтоване рішення Головного управління ДМС України в Одеській області оформлене незаконним наказом №205 від 26 жовтня 2018 року. Позивач зазначає, що під час проходження процедури оформлення документів чітко та обґрунтовано розповів свою історію переслідування в країні громадянської належності. Проте, відповідачем, не була використана та досліджена інформація про становище щодо додержання прав людини в Турецькій Республіці при прийнятті оскаржуваного наказу.

Представником відповідача - Державної міграційної служби України 12.06.2019 року надано відзив на позов, в якому зазначено про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог. Відповідач вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві, анкеті та протоколах співбесід про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою ДМС України підтверджено відсутність умов передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Представник відповідача зазначає, що позивач з 18.06.2015 року до 11.10.2018 року (біля трьох років) не звертався за міжнародним захистом до ГУ ДМС України в Одеській області та більш того, із зазначеного періоду до моменту звернення (11.10.2018 року) більше трьох років перебував на території України у якості нелегального мігранта. Слід зазначити, що за результатами розгляду матеріалів особової справи позивача можливо визначити, що він не переслідувався в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Твердження позивача з приводу обставини ймовірних переслідувань на території країни громадянської належності носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду до України та неможливості його повернення до країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, особа не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину. У відповідності до тверджень позивача, на території країни громадянської належності він не зазнавав переслідувань за ознаками раси, громадянства, національності або належності до певної соціальної групи. Також, особа не перебувала офіційним членом жодних політичних, релігійних, громадських або військових організацій на Батьківщині. Позивач не надав до ГУ ДМС України в Одеській області жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.

Ухвалою суду від 13.05.2019 року відкрито провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження.

Ухвалою суд від 10.07.2019 року здійснено перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

Під час судового засідання 16.09.2019 року представник позивачів підтримав позовні вимоги та просив позов задовольнити в повному обсязі, а представник відповідачів заперечувала з підстав наведених у відзиві та просила відмовити у задоволенні позовних вимог.

В судовому засіданні 16.09.2019 року, судом, керуючись положеннями ст.250 КАС України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши наявні в справі письмові докази, оцінивши їх за власним внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді справи, суд встановив наступні факти та обставини.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач - ОСОБА_2 народився у м.Ереглі, (Туреччина) ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянином Туречинни (а.с.79-80).

Позивач одружений на громадянці України ОСОБА_4

11.10.2018 року позивач звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.74-77, том 1).

Позивачу призначено анкетування на 11.10.2018 року (а.с.110, том 1), під час якого позивач зазначив, що наразі проживає в Україні, орендує житло (а.с.118-134, том 1). Військовозобов`язаний, в армії не служив, сплатив 16000 лір за звільнення від військової служби. Вперше покинув країну громадянської належності виїхавши 26.07.2014 року на підставі паспортного документа гр. Туреччини серії НОМЕР_1 авіарейсом Анталія (Туреччина) - Київ (Україна). Востаннє виїхав 18.06.2015 року авіарейсом Анталія (Туреччина) - Київ (Україна) на підставі паспортного документа гр. Туреччини серії НОМЕР_2 . Виїжджав легально, на підставі паспортних документів гр. Туреччини. Проблем виїзду з країни громадянської належності не було. Позивач обрав для виїзду саме Україну адже серед країн, які він відвідував, на території України йому сподобався рівень життя. Після того, як він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, він остаточно прийняв рішення залишитись на території України. В Україні, за його словами, проживають більш привітні люди та у разі чого, Україна знаходить близько від Туреччини і можна буде повернутись до батьків. З моменту прибуття в Україну виїжджав до Росії в 2011 році на тиждень з метою здійснення візиту до друга на ім`я ОСОБА_5 , який проживав в м.Перм (Російська Федерація). В Білорусь виїжджав у вересні 2014 року, виїжджав до родини своєї колишньої дівчини, проживав поблизу м. Мінськ (Білорусь). Проживав протягом приблизно 6-7 днів. В подальшому, повернувся до Туреччини. В 2014 році приїжджав до України на відпочинок на 5 днів. З метою оформлення легального в`їзду до України позивач на 1 добу в 2015 році виїхав до м. Мінськ (Білорусь), у вересні 2015 року поїхав до Молдови на один тиждень з метою оформлення візи « Д ». В серпні 2016 року виїжджав до м. Батумі (Грузія) на один тиждень на відпочинок. На даний момент перебуває в шлюбі, проте з дружиною не проживає. У позивача є мати, батько, брат та сестра, котрі проживають в Туреччині, з якими позивач спілкується. Зі слів позивача його рідні не зазнавали переслідувань за конвенційними ознаками на території країни громадянської належності. Із заявою позивач звернувся саме до територіального підрозділу ДМС у Одеському регіоні тому що, як зазначив позивач, проти нього порушено кримінально справу у м. Одеса (Україна). При цьому позивач на постійній основі проживає у м. Київ. Раніше до органів міграційної служби не звертався адже посольство і консульство Туреччини в Україні чинило перепони в оформленні візи. Позивач зазначив, що наразі не бажає повертатися до країни громадянської належності адже, якщо він повернеться на територію Туреччини, виникне загроза його безпеці. Він не хоче, щоб його заарештовували у випадку приїзду на території Туреччини, без суду направили до в`язниці. Він не довіряє законодавству Туреччини, а навпаки, довіряє законодавству України. Позивач не вважає себе біженцем як таким, адже він вже довго проживає в Україні, а до міграційної служби позивач звернувся оскільки це його останній шанс. Він хоче проживати на території України легально, тому звернувся до територіального підрозділу ДМС. Також позивач зазначив, що неофіційно перебував в Республіканській партії Туреччини. Це було неофіційно, за власним бажанням. Перебував в зазначеній партії протягом 5-ти місяців навчання (приблизно 2007 рік) на території Туреччини. На питання причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами тощо позивача останній зазначив, що на нього чинився тиск, через те, що він висловлював свою позицію через соціальні мережі. Проте, фізичне насилля по відношенню до нього почало застосовуватися починаючи з 2014 року через те, що він почав висловлювати свою позицію стосовно адміністрації Ердогана, в тому числі і через соціальні мережі. Також, по відношенню до нього застосовувався тиск, через те, що він почав сповідувати християнську релігію. Фізичне насилля проти позивача було застосовано в 2014 році на час перебування в м. Анталія (Туреччина) з боку групи осіб, які були йому невідомі. Спочатку, позивача ображали через смс-повідомлення, йому телефонували з невідомого номеру телефону. Одного разу розбили автомобіль і він вважає, що це зробили особи, які телефонували йому. В подальшому, позивач звертався до правоохоронних органів з приводу зазначеної обставини, проте, вони не прийняли жодних дій для того, щоб знайти винних. Це все відбувалось приблизно в квітні 2014 року. Проте, на питання чи може позивач надати документальні докази зазначеній обставині позивач зазначив, що це було в 2014-му році, тому відновити історію повідомлень не є можливим. Стосовно звернення до поліції, то це ще було в 2014 році, тому він особливо не приділив цьому уваги. Також позивач не зміг повідомити інформацію стосовно його сторінок в соціальних мережах, де він висловлював свою позицію, адже він їх видалив. Також позивач повідомив, що проти нього порушена кримінальна справа на території Туреччини за ст. 158/1.ф Кримінального кодексу Туреччини «шахрайство із використанням систем зв`язку, шахрайство із коштами та банківськими установами». Особа наразі перебуває в процедурі екстрадиційного арешту. За рішенням Малиновського районного суду м. Одеса від 04.10.2018 року за судовою справою 521/16688/18-к 1-м/521/126/18 до особи застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту. Як стверджує позивач, він дізнався про це два місяці тому під час спроби перетину кордону з Молдовою. Його затримали та повідомили, що він знаходиться в розшуку в базі Інтерполу.

Під час проведення співбесіди 24.10.2018 року позивач повідомив, що звертаєтесь до територіального підрозділу ДМС з метою легалізації власного становища на території України, через те, що не відчуває себе в безпеці в своїй країні. За результатами розгляду заяви позивач хоче отримати документ, який дозволив би йому легально проживати на території України. Йому непотрібна якась матеріальна допомога, не потрібно житло, він просто хоче легально проживати на території України. Серед причин неможливості повернення на територію Туреччини позивач знову зазначив про побоювання зазнати загрози у випадку повернення на територію Туреччини, можливого застосування фізичного насилля. Позивач вважає, що його життю може щось загрожувати. Враховуючи зміну віросповідання, позивач знову зазначив про тиск на нього. Позивач зазначив, що як вже повідомляв раніше під час анкетування, по відношенню до нього застосовувалось фізичне насилля в м. Анталія (Туреччина), також були неприязні погляди, образи і він вважає, що це через те, що він був християнином. При цьому, близькі родичі позивача не мають жодних проблем, не відчувають дискримінації на території Туреччини, що позивач також пов`язує з припиненням ним поширювати власні політичні погляди, що дозволило їм спокійно проживати на території Туреччини. У місті є газ, вода, електроенергія, засоби зв`язку, інтернет. Вони не зазнавали проблем з представниками органів державної влади на території країни громадянської належності, їх права не порушувались. Проте позивач вважає, що його права порушувались. Як стверджує позивач, по відношенню до нього застосовувалось фізичне насилля, було розбите скло в його автомобілі. Він не знає, ким порушувались його права, проте, коли він звернувся до правоохоронних органів, ними не було вчинено жодних дій, а тому він вважає, що це може означати, що люди, які здійснили напад на нього, були з боку уряду. При цьому, позивач зазначив, що не мав жодних проблем ні з переміщенням по країні походження ні під час виїзду з неї.

Під час додаткової співбесіди за протоколом від 25.10.2018 року (а.с.158-164, том 1) позивач повідомив, що християнство офіційно не заборонено на території Туреччини. До 2014 року позивач сповідував іслам, але йому не подобалось, що представники ісламу причетні до здійснення багатьох терористичних актів і у нього було відсутнє бажання в подальшому асоціювати себе з ісламською релігією. Позивач вирішив перейти до християнства, оскільки це на цей час найчисельніша в світі релігія за кількістю послідовників і канони християнської релігії близькі позивачу, а також позивача привабила архітектура храмів, соборів, що також посилило його бажання стати християнином. Під час проживання в Анталії він відвідував християнські конференції не в церквах, а у відповідних залах, спеціально облаштованих, де розповідали цікаві речі стосовно християнства. Проте, коли позивач ще проживав у м. Стамбул (Туреччина) він все ж таки ще був мусульманином, тому, незважаючи на наявність там християнських церков, він їх не відвідував. Позивач зазначив, цілеспрямовано християнські книги не купував, єдина книга, з якою він ознайомився - це «Новий заповіт». В Україні приблизно 2 рази на тиждень за можливістю відвідує церкву, знає основні заповіді та гріхи, проте не може перелічити їх всі і, взагалі, зі слів позивача, він сам по собі не релігійна людина, не надає цьому особливого значення, і не розуміє це (а.с.160, том 1). Позивач зазначив, що перебуваючи в Туреччині, він все ж таки спокійно спілкувався як із християнами так і мав друзів, котрі сповідували іслам і не мав жодних проблем, жорстокого відношення до нього не було застосовано. На питання стосовно християнських канонів, смертних гріхів за Біблією, стосовно змісту Біблії - позивач не зміг надати жодної чіткої відповіді.

Суд звертає увагу, що позивач однією із причин залишення країни громадянського походження вказує зміну віри, зокрема ісламу на християнство, проте, стверджує, що у нього все було добре, не було проблем на території Туреччини до обставини порушення кримінальної справи проти нього. Стосовно наявності проблем позивача у зв`язку із його участю в діяльності Республіканської партії Туреччини останній зазначив, що після закінчення університету приймав участь у кількох мітингах перед виборами у м. Анталія (Туреччина), тоді багато людей в Анталії підтримували Республіканську партію Туреччини. Приймав участь у мітингах протягом 2009-2014 років у м. Анталія (Туреччина). Приймав участь у зустрічах, які були організовані керівництвом Республіканської партії Туреччини. Саме через це у нього не виникало проблем. Коли він виставляв фотографії у соціальних мережах, то люди могли висловлювати негатив в його адресу. Проте, як такого тиску, негативу по відношенню до нього не було. Під час проведення відповідних мітингів він не висловлював негатив по відношенню до представників правлячої партії. З їхнього боку, він відчував негатив, вони лаялися, використовували нецензурну лексику.

Під час співбесіди від 26.10.2018 року позивач повідомив обставини щодо його висловлювань через соціальні мережі стосовно уряду, політики, які стосувались свободи слова, відділення релігії від держави. Також зазначив інформацію стосовно кримінальної справи відносно нього, а саме, що він не розуміє чому знаходиться в списках Інтерполу, можливо через те, що працював в Інтернеті з фінансами та в 2013 році заборгував 2000 доларів. Проте, нічого не знав про це. На судових засідання він не був присутній. При цьому, позивач зазначає, що це може стосуватись того випадку, коли він отримав 2000 доларів за товар, а товар не прийшов. Саме через це і була порушена кримінальна справа проти позивача. Як повідомив позивачу його адвокат, навіть якщо позивач поверне зазначену суму, то все одно кримінальну справу проти нього не припинять, його затримають на тривалий період у випадку повернення на територію Туреччини.

Під час цієї ж співбесіди, позивач зазначив, що за ознакою громадянства, національності, віросповідання на території країни громадянської належності не переслідувався (а.с.173, том 1). Більше його переслідували за політичною ознакою.

При цьому, жодних доказів позивачем на підтвердження політичних переслідувань до суду не надано та судом не встановлено.

Крім того, суд звертає увагу, що і зміну релігії з мусульманства на християнство та погрози позивачу з цього приводу, останній також пов`язував з побоюваннями за своє життя та зазначає як причину залишення країни походження та бажання отримати статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Позивач вважає, що проти нього порушили кримінальну справу на території Туреччини через те, що він публікував власні дописи стосовно політики Ердогана. Зазначене твердження позивач є суперечливим, адже одночасно позивач зазначає, що порушена стосовно нього кримінальна справа стосується його роботи в Інтернеті з фінансами та заборгованості в 2013 році 2000 доларів. В даному випадку вбачається, що позивач намагається приховати справжні підстави порушеного проти нього кримінального провадження.

Позивач зазначає, що побоюється за своє життя через дописи в соціальних мережа у зв`язку з чим йому може щось загрожувати. При цьому, під час співбесіди, позивач повідомляє, що законом не передбачено офіційні обвинувачення за публікацію дописів в соціальних мережах, тому він вважає, що кримінальну справу сфабриковано (а.с.172, том 1).

При цьому, позивач не хоче повертатися на територію Туреччини та там захищати власні інтереси, а хоче перенести розгляд справи на територію України, де йому було б зручніше, адже на території України у нього тут є свій адвокат та за законами України може сплинути строк давності до розгляду цієї справи.

Отже, фактично позивач не бажає повертатись на Батьківщину саме через небажання нести відповідальність за кримінальне правопорушення.

За результатами розгляду справи ОСОБА_2 , начальником відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області Андрєєвим Ю.С . , зроблено висновок (а.с.181-199, том 1) про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивача на підставі того, що заява гр. Туреччини на установчі дані ОСОБА_2 , є очевидно необґрунтованою за відсутністю умов, зазначених пунктами 1, 13 частини першої ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, та на підставі п.6 ст.8 вказаного Закону прийняти рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом Управління ГУ ДМС України в Одеській області №205 від 26.10.2018 року громадянину Туреччини ОСОБА_2 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.208, том 1).

Позивачем 30.10.2018 року отримано повідомлення №5/1-739 від 26.10.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.209-213, том 1).

Позивачем оскаржено вказане рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Державної міграційної служби України (а.с.255-257, том 1).

За результатом розгляду зазначеної скарги, заступником директора Департаменту - начальником відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту Департаменту у справі іноземців та осіб без громадянства ОСОБА_11 , 05.03.2019 року прийнято рішення про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.240-250, том 1).

Отже, як вбачається з вищенаведеного, причиною відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідач зазначає очевидну необґрунтованість заяви позивача через необґрунтованість історії переслідування позивача в країні громадянської належності, а також через відсутність у заяві позивача про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Також судом на підставі наявних в матеріалах справи доказів, встановлено наступне.

Відповідно до протоколу про затримання особи, інспектором прикордонного контролю віпс «Кучурган» старшим прапорщиком Золотицьким О.Є., 26.08.2018 року о 21.30 год. в пункті пропуску «Кучурган» відділення прикордонної служби «Кучурган» затримано громадянина Туреччини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з підстав того, що під час проходження паспортного контролю спрацювала База даних «Інтерпол» (арешт). Згідно з обліками Генерального секретаріату Інтерполу станом на 26.08.2018 року громадянин Туреччини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 значиться у міжнародному розшуку з метою арешту та подальшої екстрадиції до Туреччини для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину передбаченого ст158/1 КК Туреччини (грабіж, крадіжка) (а.с.17-20, том 2).

Відносно затримання ОСОБА_2 27.08.2018 року складено протокол (а.с.21, том 2).

Ухвалою Роздільнянського районного суд Одеської області від 29.08.2018 року до позивач застосовано тимчасовий арешт до 40 діб, до надходженя запиту про його видачу від компетентних органів Турецької республіки (а.с.29-27, том 2).

Також, в матеріалах справи міститься копія видано ордеру на арешт позивача виданого Судом у кримінальних справах м.Стамбул, за кримінальною справою №2016/267 стосовно обвинувачення ОСОБА_2 за шахрайство з використанням системи зв`язку, шахрайство із коштами та банківськими рахунками за ст.158/1ф Кримінального кодексу Турецької республіки. Причини затримання: наявність доказів стосовно особи, згідно до вимог ст.100 КПК Турецької республіки, враховуючи той факт, що особа ховається від слідства, прийняти міри та заарештувати (а.с.123, том 2).

Також судом досліджено ухвалу Малиновського районного суд м.Одеси від 04.10.2018 року по справі №521/16688/18-к, згідно якої до позивача застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту (а.с.120-121, том.2).

Відповідно до листа 2018/60892787-Kiev ВЕ/14338134 від 20.09.2018 року посольство Республіки Туреччина просить здійснити процедуру видачі до Туреччини громадянина Туреччини на ім`я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який наразі є затриманим в Україні та який рошукується згідно з рішенням про арешт 21-го Суду Стамбулу з тяжких злочинів та Суду з тяжких злочинів Везіркопрю з причин скоєння злочину «Шахрайство шляхом використання інформаційних систем банків або кредитних організацій» (а.с.92, том 2).

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон №3671-VI), біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є центральним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця.

Критерій "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона являє собою особисті побоювання особи, які виникли на підставі психологічної оцінки такою особою ситуації, в якій вона опинилась. Саме через такі переживання особа змушена була покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна ж сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Реальність та обґрунтованість таких побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України.

Отже, вищевикладене дає підстави стверджувати, що особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає умовам визначення, приведеного вище. Інші - економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Крім того, згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до ч.1 ст.7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

При оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно із ч.12 ст.7 Закону №3671-VI Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз`яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Згідно із ч.ч.4, 6, 7 ст.8 Закону №3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

Як встановлено судом, відповідачем за результатами розгляду справи ОСОБА_2 прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі того, що заява ОСОБА_2 , є очевидно необґрунтованою за відсутністю умов, зазначених пунктами 1, 13 частини першої ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року.

Вказане рішення суд вважає обґрунтованим та прийнятим на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття зазначеного рішення.

Як встановлено судом, позивач залишив країну громадянського походження 18.06.2015 року та прибув до України авіарейсом Анталія (Туреччина) - Київ (Україна) на підставі паспортного документа гр. Туреччини через побоювання загрози його життю з підстав отримання погроз пов`язаних зі зміною віри та через політичні переконання, які позивач висловлював через соціальні мережі.

При цьому, до органів міграційної служби позивач звернувся із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту 11.10.2018 року, тобто майже через три роки.

Відповідно до вимоги ч.1 ст.5 Закону №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Значними зволіканнями зі зверненням з вказаною заявою за захистом позивач протирічить наявності реальних побоювань за своє життя.

Згідно з п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов`язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні», варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Вказана правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 16 лютого 2018 року по справі №825/608/17 (№К/9901/5193/17), постанові від 11.10.2018 року по справі № 815/1892/17.

У своїй заяві від 11.10.2018 року позивач зазначає про зміну релігії з ісламу на християнство і стверджує, що дана обставина вилинула на його життя та слугує підставою для побоювання залишатись в країні громадянської належності, враховуючи, що це мусульманська країна. Ним зацікавились ісламські групи, погрожували смертю. Надалі, надаючи пояснення під час анкетування та співбесід, позивач зазначає, що насправді він не є досить набожним, мало розуміється в християнській релігії та й взагалі утисків стосовно релігійної належності не мав. Перебуваючи у Туреччині він вільно спілкувався як з християнами так і з мусульманами та атеїстами.

Позивач не навів належних обґрунтувань обставин дійсної зміни віросповідання, лише зазначив, що християнство йому близьке і подобається більше ніж іслам, йому подобається архітектура християнських будівель. Суд не вбачає реальних підстав та обґрунтованих доказів які б свідчили про дійсну зміну віросповідання позивача, адже ймовірна зміна віросповідання не була жодним чином формально визначена, не було проведено відповідної процедури, яка б свідчила про прийняття позивача до християнської релігії.

Тобто, з даних тверджень позивача вбачається що жодних утисків за релігійною належністю він не зазнав, побоювань за своє життя з даних підстав не має та судом таких побоювань також не встановлено, доказів на підтвердження зазначеного позивачем до суду не надано. До того ж, сам позивач стверджує, що християнство в його країні не заборонено.

Крім того, як встановлено судом із матеріалів справи, позивачем не надано доказів які б підтверджували пряму загрозу його життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину за релігійними переконаннями.

Позивач також зазначає, що побоюється за своє життя через дописи, висловлювання котрі він розміщав в соціальних мережах стосовно політичної влади в його країні у зв`язку з чим отримував погрози, а тому не може повернутись на Батьківщину. При цьому, конкретного змісту і характеру вказаних записів позивач навести не може, а в співбесіді взагалі зазначає, що інформацію, котру він розміщував у себе на сторінці в соцмережі він брав з інших джерел.

Суд зазначає, що з протоколів допиту та матеріалів справи, не вбачається стійка політична позиція позивача. Він в загальному пояснює, що йому не подобається в політиці його країни. Активної участі позивача у політичних процесах, в агітаційній діяльності, що б могли свідчити про стійкість його політичної позиції чи могли б створювати потенційну загрозу для представників органів державної влади, що, в свою чергу свідчило б про наявність потенційних переслідувань позивача судом не встановлено та жодних доказів позивачем на підтвердження зазначеного до суду не надано. Позивач не займався активною громадською або активістською діяльністю на території країни громадянської належності, відкрито не висловлював власну позицію через ЗМІ. До того ж, позивач стверджує, що на даний момент не займається будь-якою політичною діяльністю, що свідчить про необґрунтованість висловлених побоювань стосовно наявності можливих переслідувань за політичною ознакою у випадку повернення на територію країни громадянської належності.

Вищезазначені твердження позивача є суперечливим та ставлять під сумнів реальність їх існування

Позивач у своїй заяві зазначає про отримання повідомлень погроз з розправою стосовно нього та його родини в соціальні мережі, проте під час співбесіди він зазначає, що отримував такі погрози на телефон. При цьому ні доказів отримання погроз на телефон ні в соціальні мережі він не може надати, адже з телефона вони видалені, а сторінку із соцмереж, за однією версією позивача він видалив самостійно, а за іншою - вона відслідковувалась певними особами, на сторінку надходило багато скарг, а тому остання була заблокована. До того ж, сам позивач зазначив, що будь-яких погроз, утисків чи загрози життю його родина, котра залишилась в Туреччині не зазнавала.

Також, в якості обґрунтування обставини ймовірної загрози у випадку повернення на територію країни громадянської належності у зв`язку із наявністю певних політичних поглядів позивач вказує на обставину скоєного нападу на нього з боку групи невідомих осіб з приводу чого позивач надає розбіжну інформацію. Так, він спочатку в заяві від 11.10.2018 року позивач повідомляє, що йому загрожували ісламістські групи. В подальшому, він зазначає, що взагалі не знає цих людей і припускає, що все це через його політичні погляди. Жодних обґрунтувань на підтвердження вказаних обставин позивач не надає. Також, позивач надає різну інформацію стосовно періоду, місця та обстави ймовірно скоєного на нього нападу.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН Про обов`язки та стандарти доказів у біженців 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Позивачем до заяви про визнання біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною його вимушеного від`їзду до України, позивач не надав. Як встановлено судом, позивачем не було надано до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування в Туреччині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань.

Позивач як шукач захисту не надав як до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, так і до суду документів, які можуть бути доказом того, що йому загрожує небезпека у разі повернення до країни громадянської належності, а також не навів жодних фактів на обґрунтування побоювань у разі повернення до Туреччини, які б ґрунтувались на подіях, прикладах або інших доказах, що можуть вказувати на наявність ймовірних побоювань.

Твердження позивача стосовно можливого переслідування є суперечливими та неправдоподібними, що значно занижує рівень довіри до висловлень та тверджень позивача.

Аналіз матеріалів особової справи дозволяє зробити висновок, що позивачем не обґрунтовано неможливості повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач вказав, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З урахуванням встановлених судом обставин, зокрема того факту, що згідно з обліками Генерального секретаріату Інтерполу станом на 26.08.2018 року громадянин Туреччини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 значиться у міжнародному розшуку з метою арешту та подальшої екстрадиції до Туреччини для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину передбаченого ст158/1 КК Туреччини (грабіж, крадіжка) (а.с.17-20, том 2) та наявності відносно позивача ордеру на арешт виданого Судом у кримінальних справах м.Стамбул, за кримінальною справою №2016/267 стосовно обвинувачення ОСОБА_2 за шахрайство з використанням системи зв`язку, шахрайство із коштами та банківськими рахунками за ст.158/1ф Кримінального кодексу Турецької республіки, вбачається реальна причина неможливості повернення позивача на Батьківщину, а саме небажання нести кримінальну відповідальність за скоєний злочин.

Враховуючи наведене, суд вважає рішення відповідача щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - законним, обґрунтованим та прийнятим з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття, а позовні вимоги безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу.

Відповідно до ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти Україн» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Керуючись ст. ст. 9, 72-73, 77, 90, 242, 245, 255, 295 КАС України суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення, визнання протиправним наказу та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи проводився в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено та підписано суддею 26.09.2019 року.

Позивач: ОСОБА_2 (паспорт серії НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 );

Відповідач: Державна міграційна служба України (код ЄДРПОУ 37508470, 01001, м.Київ, вул.Володимирська, 9);

Відповідач: Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384, 65045, м.Одеса, вул. Преображенська, 44).

Суддя П.П. Марин

.