Рішення № 84470435, 20.09.2019, Чигиринський районний суд Черкаської області

Справа № 708/585/19

Номер провадження № 2/708/171/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2019 року

Чигиринський районний суд Черкаської області, в складі:

головуючої судді - Івахненко О.Г.,

при секретарі - Тендітній Л.В.,

за участю:

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - ОСОБА_2 ,

відповідача - ОСОБА_3 ,

представника відповідача - ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення фактів спільного проживання до реєстрації шлюбу та придбання будинку внаслідок спільної праці, визнання будинку спільною сумісною власністю,-

ВСТАНОВИВ :

Позивач звернулася до суду з позовом про встановлення факту її проживання з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання будинку за адресою: АДРЕСА_1 спільною сумісною власнісю подружжя.

В обґрунтування позову вказує, що з серпня 1998 року вона проживала разом з відповідачем в незареєстрованому шлюбі, але вони разом вели спільне господарство, були поєднані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, спільні кошти використовували для вирішення потреб сім`ї.

З літа 1998 року по грудень 2002 року вони проживали разом в с. Іванівка Чигиринського району та придбали будинок в м. Чигирині.

Так, 06.12.2000 року на підставі договору купівлі-продажу від 06.12.2000 року, посвідченого приватним нотаріусом Чигиринського районного нотаріального округу Кашицькою О.Г., за спільні кошти було придбано будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який було зареєстровано на відповідача.

Після придбання будинку вони за допомогою її батьків провели капітальний ремонт в ньому, після чого перейшли туди жити.

23 лютого 2008 року вони з відповідачем уклали шлюб, який 18 січня 2018 року було розірвано за рішенням Чигиринського районного суду від 15.12.2018 року.

Посилаючись на те, що відповідач в добровільному порядку відмовляється здійснити поділ спільного майна, то вона просить встановити факт їх проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з серпня 1998 року по 23.02.2008 року, визнати будинок спільним майном подружжя.

В подальшому, представник позивача збільшив позовні вимоги, прохав встановити факт їх спільного проживання з серпня 1998 року по 23.02.2008 року, встановити, що будинок придбаний внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету та являється спільною сумісною власністю.

В судовому засіданні позивач та її представник ОСОБА_2 підтримали збільшені позовні вимоги та прохали їх задовольнити, пояснивши суду, що позивач почала проживати разом з відповідачем однією сім`єю з 1998 року, разом за спільні кошти вони купили в 2000 році будинок в м. Чигирині та зробили в ньому капітальний ремонт, а до цього проживали в с. Іванівка Чигиринського району. В 2008 році вони зареєстрували шлюб, а в 2018 році - розірвали.

Представник позивача також послався на рішення Конституційного Суду України № 5-рп/99 від 03.06.1999 року, згідно до якого до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не пребувають у безпосередніх родинних зв`язках.

Тому вони просять позов задовольнити в повному обсязі з наведених підстав.

Відповідач позовні вимоги не визнав в повному обсязі, пояснивши суду, що з позивачем він почав проживати після того як і він, і вона розірвали свої шлюби, у яких до того перебували.

Так, позивач на час придбання спірного будинку перебувала в шлюбі з іншим чоловіком, який розірвала в 2003 році, після чого вони почали проживати разом. Спочатку вони проживали без реєстрації шлюбу, а потім в 2008 році одружилися офіційно та проживали до 2018 року.

Будинок було придбано ним за власні кошти та за кошти його матері, і позивач не має до його придбання ніякого відношення.

А тому він просить відмовити в задоволенні позову.

Представник відповідача ОСОБА_4 позовні вимоги також не визнав в повному обсязі, поясниввши суду, що на час придбання спірного будинку в 2000 році позивач перебувала в офіційно зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком, тому неможливо встановити факт їх спільного проживання.

Більше того, позивач, змінивши позовні вимоги та прохаючи встановити факт спільного проживання, фактично підміняє цим поняття проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Але неможливо встановити даний факт у період її офіційного перебування у шлюбі з іншим чоловіком.

При цьому, відповідач не заперечує, що вони деякий час проживали без реєстрації шлюбу, але це сталося значно пізніше.

Так як спірні правовідносини, на які посилається позивач, виникли до 01.01.2004 року, то застосуванню підлягають норми Кодексу про шлюб та сім`ю, якими не передбачено можливості визнання факту спільного проживання без реєстрації шлюбу як підстави для визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, що й стало підставою для зміни позивачем своїх позовних вимог.

При цьому ні позивач, ні її представник не надали доказів того, що спірний будинок був придбаний сторонами внаслідок спільної праці, як того вимагають норми Закону України «Про власність», що діяв на час виникнення спірних правовідносин.

У зв`язку з цим просить в позові відмовити.

Свідок ОСОБА_5 пояснила суду, що почала проживати в АДРЕСА_1 з 2002 року, то сторони вже проживали по-сусідству.

Свідок ОСОБА_6 пояснила суду, що знає сторін з часу купівлі будинку та підтвердила, що вони разом робили в ньому ремонт.

Свідок ОСОБА_7 пояснив, що позивач є його падчеркою і йому відомо, що з 1998 року вона почала проживати з відповідачем та разом вони придбали будинок, в якому він допомагав робити ремонт. Крім того, він давав кошти на придбання та ремонт будинку.

Свідок ОСОБА_8 пояснила суду, що знає позивача з дитинства, оскільки проживає по-сусідству з її вітчимом. Також їй відомо, що сторони проживали разом.

Свідок ОСОБА_9 пояснив, що сторони близько 20 років прожили разом.

Свідок ОСОБА_10 пояснила, що приходиться відповідачу двоюрідною сестрою. У нього було кілька жінок, з позивачем він проживав періодично, вони сходились і розходились.

Свідок ОСОБА_11 пояснив, що він є сином відповідача і на даний час проживає у будинку своєї баби - матері батька. Після смерті баби він знайшов у її будинку зошит, в який вона записувала свої витрати і в якому наявний запис про те, що вона дала відповідачу грошові кошти на купівлю будинку.

Свідок ОСОБА_12 пояснив, що пам`ятає як позивач проживала в с. Іванівка Чигиринського району, де займала город.

Вислухавши сторін та їх представників, свідків, вивчивши матеріали справи, суд приходить до наступних висновків.

Як встановлено судом сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 23 лютого 2008 року (копія свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 23.02.2008 року), а згідно до рішення Чигиринського районного суду від 15.12.2018 року шлюб між ними розірвано.

Від даного шлюбу спільних неповнолітніх дітей сторони не мають.

Як встановлено судом та вбачається з договору купівлі-продажу від 06.12.2000 року, посвідченого приватним нотаріусом Чигиринського районного нотаріального округу Кашицькою О.Г., між ОСОБА_13 таОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який було зареєстровано на відповідача (а.с. 7).

Відповідач зареєстрований у цьому будинку з 09.12.2005 року, а позивач зареєструвалася у будинку з 18.03.2003 року, що вбачається з їх паспортних даних щодо зареєстрованого місця проживання особи та виписки з домової книги (а.с. 8-12).

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Оскільки спірні правовідносини виникли до 01 січня 2004 року, то застосуванню підлягають норми Кодексу про шлюб та сім`ю України.

Крім того, діючим до 01 січня 2004 року Кодексом про шлюб та сім`ю України, майнові права та обов`язки передбачались лише для подружжя.

Стаття 22 КпШС України визначала, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кодекс про шлюб та сім`ю України не містив норми, яка б регулювала право на майно жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Тому, встановлення факту проживання однією сім`єю без шлюбу у період до 1 січня 2004 року не має ніякого правового значення для визнання права спільної сумісної власності на майно, набуте жінкою чи чоловіком до 1 січня 2004 року, оскільки майнові права та обов`язки породжував лише зареєстрований в установленому порядку шлюб.

Діючий з 01 січня 2004 року Сімейний кодекс України (2003 року, зі змінами та доповненнями) містить норму, що регулює право на майно жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі.

Так, за змістом ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Тому, встановлення факту проживання однією сім`єю без шлюбу у період після 1 січня 2004 року має правове значення для визнання права спільної сумісної власності на майно, набуте жінкою чи чоловіком після 1 січня 2004 року.

Відповідно до роз`яснень, викладених в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» спори щодо майна осіб, які проживають однією сім`єю, але не перебувають в зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з п. 1 ст. 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК України та з урахуванням п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», правила ст.ст. 22,28,29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

За змістом частини 1 статті 17 Закону України «Про власність» майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, вважалось їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними. Частиною 2 ст. 112 ЦК України 1963 року визначалось, що спільною сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» при розгляді позовів, пов`язаних зі спільною власністю громадян, суди мають виходити з того, що відповідно до чинного до 1 січня 2004 року законодавства спільною сумісною власністю безспірно було лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону «Про власність», ст. 22 КпШС України), що ж до майна, придбаного внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майна, придбаного внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, то таке визнавалось спільною сумісною власністю лише тоді, коли укладеною між ними письмовою угодою визначалось, що майно є спільною сумісною власністю (п.п 1,2 ст. 17, ст. 18 Закону України «Про власність»).

Таким чином, майно, набуте до 1 січня 2004 року під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (спільною працею вважаються їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту, бюджету), за умови, що укладеною між такими особами письмовою угодою визначено, що майно є спільною сумісною власністю (правова позиція Верховного Суду України щодо застосування Закону України «Про власність», викладена в постановах від 25 грудня 2013 року по справі № 6-135цс13, від 23 вересня 2015 року по справі № 6-1026цс15).

Згідно зі ст. 22 КпШС України, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Аналогічні положення містить ст. 60 СК України.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (ч.1 ст. 24 КпШС України). Такі ж положення закріплені у ст. 57 СК України.

Частиною першою ст. 25 КпШС України визначено, що якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя. Аналогічні положення містить ст. 62 СК України.

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України" судам роз`яснено, що відповідно до статей 22,25,27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі ст. 25 КпШС України) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (ст. 28КпШС України).

З висновку щодо застосування норм права, викладеному у постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року, справа № 6-1447цс17, слідує, що для застосування передбачених ст. 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об`єкта, його якісних характеристик.

Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з`ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об`єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об`єкта.

Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За таких наведених обставин, для застосування передбачених ст. 62 СК України чи ст. 25 КпШС України правил і наслідків, позивачем не доведено факту збільшення вартості майна та істотність такого збільшення.

Належними доказами на підтвердження цих обставин є документи, які нададуть змогу зробити порівняльний аналіз вартості спірного майна до моменту збільшення його цінності та після цього.

З урахуванням цього, у суду відсутні підстави вважати, що спірний будинок став об'єктом права спільної сумісної власності внаслідок істотного збільшення його вартості, оскільки належних та допустимих доказів для встановлення факту участі позивача працею й коштами у збільшенні такої вартості суду не надано.

Позивачем не надана суду і письмова угода, укладена між нею та відповідачем, якою визначено, що спірне майно є спільною сумісною власністю.

Суду не надані і належні та допустимі докази, що спірний будинок було придбано сторонами за спільні кошти.

При цьому, суд критично відноситься до показів свідка ОСОБА_7 , який являється вітчимом позивача, а отже заінтересований у винесенні позитивного рішення, про те, що кошти на придбання та ремонт будинку давав він та позивач.

Більше того, наявність будь-яких грошових коштів повинна підтверджуватися лише документально, а не показами свідків.

Також, з дослідженого судом свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 від 10.04.2003 року вбачається, що позивач до 10 квітня 2003 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_14 .

Зазначене підтверджується й листом № 993/16.21-04.3 від 03.07.2019 року Чигиринського районного відділу ДРАЦС Головного територіального управління юстиції у Черкаській області, відповідно до якого проведеною перевіркою виявлено актовий запис № 178 про шлюб ОСОБА_1 та ОСОБА_14 , складений 03.11.1987 року відділом ДРАЦС Верхньодніпровського районного управління юстиції у Дніпропетровській області (реєстраційний номер в ДРАЦСГ 00043200325), який розірвано 10.04.2003 року.

В свою чергу, відповідач до 18.01.2000 року перебував у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_16 , про що свідчить свідоцтво про розірвання шлюбу серії НОМЕР_3 від 11.06.2019 року.

Зазначені обставини в своїй сукупності унеможливлюють встановлення факту спільного проживання сторін з 1998 року до 10.04.2003 року, оскільки кожен з них мав іншу сім`ю.

Посилання представника позивача ОСОБА_2 на рішення Конституційного Суду України № 5-рп/99 від 03.06.1999 року неможливо взяти в основу доказів, оскільки зазначене рішення стосується офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", частин четвертої і п`ятої статті 22 Закону України "Про міліцію" та частини шостої статті 22 Закону України "Про пожежну безпеку" в контексті правовідносин військовослужбовців з підприємствами комунального господарства, що виникають при реалізації права на пільгову оплату жилої площі та комунальних послуг.

Стосовно посилань позивача на капітальний ремонт будинку та його перебудову за кошти її та батьків, то зазначені обставини не знайшли свого документального підтвердження.

При цьому, суд приймає до уваги що спірний будинок був придбаний відповідачем 06.12.2000 року, тобто до часу реєстрації позивача за адресою: АДРЕСА_1 , яка зареєструвалась у цьому будинку лише 18.03.2003 року.

Більш того, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, що вона з відповідачем до 10.04.2003 року проживали разом без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство та мали спільний сімейний бюджет, та що їх відносини носили усталений характер, який притаманний подружжю.

Суд також звертає увагу на те, що для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу та визнання майна спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім`ї, при цьому покази свідків, на які вказує позивач, не можуть бути єдиною підставою для встановлення вказаного факту.

Таким чином, у задоволенні позовних вимог про встановлення факту спільного проживання позивача та відповідача до реєстрації шлюбу у період з серпня 1998 року до 10.04.2003 року включно та визнання будинку об`єктом права спільної сумісної власності слід відмовити.

Щодо встановлення факту спільного проживання сторін з 11.04.2003 року по 22.02.2008 року, тобто, до дати їх реєстрації шлюбу 23.02.2008 року, то даний факт теж не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Так, в судовому засіданні ні з пояснень позивача, ні його представника не встановлено мету, з якою позивачу необхідно встановлення факту спільного проживання сторін саме в період після офіційного розірвання шлюбу позивача з ОСОБА_14 - з 11.04.2003 року, до реєстрації її шлюбу з відповідачем 23.02.2008 року, оскільки встановлення факту спільного проживання породжує визнання майна спільною сумісною власністю, однак сторонами не доведено, що у вище зазначений період ними було спільно набуто рухоме чи нерухоме майно.

Разом з тим, суд звертає увагу сторін на те, що позивач не позбавлена можливості звернутися до суду із заявою про встановлення факту спільного проживання з відповідачем в період після розірвання шлюбу з ОСОБА_14 , тобто з 11.04.2003 року до реєстрації їх шлюбу 23.02.2008 року, якщо для цього виникнуть відповідні підстави.

Таким чином, оцінюючи зібрані докази в їх сукупності, шляхом повного і всебічного дослідження, суд доходить висновку про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

На підставі викладеного , керуючись ст.ст. 10,12,81,89, 141, 263- 265, 315, 316, 319 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення фактів спільного проживання до реєстрації шлюбу та придбання будинку внаслідок спільної праці, визнання будинку спільною сумісною власністю - відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржено до Черкаського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повне рішення складено 24 вересня 2019 року.

Суддя О.Г. Івахненко