Рішення № 84401796, 19.09.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

19 вересня 2019 року № 640/18217/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю

секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового

провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доГоловного управління Держгеокадастру в Київській областіпро визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,ВСТАНОВИВ:

05.11.2018 ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Головного управління Держгеокадастру в Київській області (надалі - відповідач), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 10.08.2018 про відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва розміром 0,12 га на території Києво-Святошинського району Київської області;

- зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Київській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва розміром 0,12 га на території Києво-Святошинського району Київської області.

В якості підстав позову позивач зазначив, що відповідачем протиправно відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, позивач зазначає, що відповідно до ст. 118 Земельного кодексу України 10.07.2018 позивач звернувся до відповідача із клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва розміром 0,12 гектара на території Києво-Святошинського району Київської області; до заяви було додано графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки; 10.08.2018 відповідач за результатами розгляду клопотання позивача відмовив у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність у зв`язку з тим, що зазначена земельна ділянка знаходиться поблизу водного об`єкта - на відстані встановлення прибережної захисної смуги; з метою досудового врегулювання спору 30.08.2018 позивач направив відповідачу листа, у якому зазначив, що спірна земельна ділянка не може знаходитись у межах прибережної захисної смуги, оскільки знаходиться на більшій відстані від водного об`єкту, окрім цього, між спірною земельною ділянкою і водним об`єктом знаходяться інші земельні ділянки, які зареєстровані в державному кадастрі та належать громадянам на праві приватної власності; проте, 02.10.2018 відповідач повідомив позивачу щодо йог клопотання вже розглядалося; відповідно до ст. 60 Земельного кодексу України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною, зокрема, для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; відповідно до ст. 79 Водного кодексу України до малих належать річки з площею водозбору до 2 тис. квадратних кілометрів; таким чином, річка Сіверка, зі своєю довжиною 30 км та площею басейну 238 кв. км, є малою річкою; відповідно до викопіювання з Публічної кадастрової карти (графічні матеріали) відстань від річки Сіверка до вказаної у заяві-клопотанні земельної ділянки становить 75 метрів, тобто вказана земельна ділянка не знаходиться в межах захисної прибережної смуги.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справу було передано судді Пащенку К.С.

13.11.2018 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва було відкрито провадження в адміністративній справі № 640/18217/18 та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання.

04.12.2018 до Окружного адміністративного суду м. Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, у якому відповідач заперечує проти позовних вимог з наступних підстав. Відповідно до ст. 60 Земельного кодексу України при крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється; бажана для відведення земельна ділянка орієнтовно знаходиться в зоні, де прибережна захисна смуга подвоюється і тому складає 50 метрів; оскільки відстань між спірною земельною ділянкою та водоймою становить менше 50 метрів, то частина даної земельної ділянки входить до земель прибережної захисної смуги; ст. ст. 85, 88 Водного кодексу України передбачено, що земельні ділянки прибережних захисних смуг перебувають у державній та комунальній власності та можуть надаватися лише в користування для цілей, визначених Водним кодексом України; саме тому Головне управління Держгеокадастру у Київській області надало відповідь ОСОБА_1 листом від 10.08.2018 № 12396/0-7166/0/17-18, зазначивши, що можливість надати земельну ділянку відсутня.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

10.07.2018 позивач звернувся до Головного управління Держгеокадастру в Київській області із заявою-клопотанням про надання у власність земельної ділянки розташованої на території Києво-Святошинського району Київської області для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 га.

10.08.2018 листом № 12396/0-7166/0/17-18 ОСОБА_1 було відмовлено у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва, орієнтовною площею 0,12 га.

Позивач повторно звернувся до Головного управління Держгеокадастру в Київській області із листом, у якому зазначив, що відстань від земельної ділянки до річки складає 75 метрів, а не 50 метрів, як то розрахував відповідач. З огляду на це, позивач просив переглянути його заяву клопотання від 10.07.2018 стосовно надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва.

02.10.2018 листом № К-1779/0-3287/6-18 відповідач повідомив позивачу, що його клопотання вже розглядалося, проте, він не позбавлений права повторного звернення до Головного управління Держгеокадастру у Київській області із такою заявою, але з дотриманням ст. ст. 118, 121 Земельного кодексу України.

Не погоджуючись із фактом відмови у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва, позивач звернувся із відповідним позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів осіб і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, суд зобов`язаний незалежно від підстав, наведених у позові, перевіряти оскаржувані рішення, дії та бездіяльність на їх відповідність усім зазначеним вимогам.

У відповідності до ч. 1 ст. 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

За п. «б» ч. 1 ст. 81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Відповідно до п. «в» ч. 3, ч. 4 ст. 116 Земельного кодексу України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Відповідно до п. 1 Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України № 333 від 29.09.2016, Головне управління Держгеокадастру в області (далі - Головне управління) є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане.

На підставі пп. 13 п. 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України № 333 від 29.09.2016, Головне управління відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством.

Отже, до повноважень відповідача, як територіального органу Держгеокадастру, належить розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення на території Київської області, у тому числі передача таких земельних ділянок безоплатно у власність громадянам у порядку, передбаченому статтею 118 Земельного кодексу України.

Згідно п. «в» ч. 1 ст. 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах, зокрема, для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара.

Відповідно до ч. 6 ст. 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Відповідно до ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що з метою реалізації права громадян на отримання (придбання) у власність земельної ділянки, останній звертається з відповідною заявою чи клопотанням до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Натомість, за результатами розгляду клопотання позивача про надання дозволу на розроблення документації землеустрою, відповідач повинен був прийняти рішення про надання дозволу на розроблення відповідної документації із землеустрою або про відмову у наданні відповідного дозволу із зазначенням причин такої відмови.

Між тим, з оскаржуваної відповіді відповідача вбачається, що підставою відмови стало знаходження бажаної земельної ділянки у зоні прибережної захисної смуги водойми, а зауважень щодо поданих позивачем документів не зазначено.

У відповідності до ст. 60 Земельного кодексу України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; в) для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Відповідно до ст. 61 Земельного кодексу України прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється, зокрема, розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво.

Зазначені заборони щодо ведення садівництва у межах захисних смуг дублюються і ст. 89 Водного кодексу України.

За ч. 3 ст. 60 Земельного кодексу України прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою. Межі встановлених прибережних захисних смуг і пляжних зон зазначаються в документації з землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок, а також у містобудівній документації.

Відповідач зазначає у відзиві на позовну заяву про те, що крутизна схилів поблизу річки Сіверка в тому місці, де позивач бажає отримати безоплатно земельну ділянку для ведення садівництва, перевищує три градуси, а тому ширина прибережної захисної смуги у цьому випадку подвоюється та складає 50 метрів.

Проте, відповідачем не надано суду належних доказів таких аргументів, зокрема, ані проектів землеустрою, ані кадастрового плану прибережної захисної смуги, ані містобудівної документації в цій частині, ані іншої документації із землеустрою, яка би підтверджувала твердження відповідача.

Також суд звертає увагу і на те, що відповідачем не надано жодного доказу того, що земельна ділянка, дозвіл на розробку документації із землеустрою якої бажає отримати позивач, своїми крайніми до річки Сіверка точками знаходиться в зоні прибережної захисної смуги, а саме на відстані менше 50 метрів до річки.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, як вже було зазначено, відповідачем не надано жодних належних доказів, які би підтверджували правомірність винесення рішення про відмову у видачі дозволу на розробку документації із землеустрою позивачу, а тому суд приходить до висновку, що таке рішення відповідача є протиправним та таким, що не ґрунтується на об`єктивних фактах, прийняте передчасно без належного його мотивування. Саме тому, суд вважає, що порушеними є права позивача, гарантовані йому законами України, зокрема, право на безоплатне отримання земельної ділянки для ведення садівництва.

Також варто звернути увагу і на те, що відповідач у своєму листі від 02.10.2018 № К-1779/0-3287/6-18 пропонує позивачу повторно звернутися із клопотанням до Головного управління Держгеокадастру у Київській області з тих підстав, що земельна ділянка знаходиться в межах прибережної захисної смуги річки Сіверка. Проте, окрім того, що від відповідача не надійшли докази такого розташування бажаної земельної ділянки, то як вбачається з Публічної кадастрової карти України в цій зоні є велика кількість ділянок, які перебувають саме у приватній власності громадян (а не в користуванні), що натомість нівелює твердження відповідача про крутизну схилів більше трьох градусів та неможливість надання позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою на відведення бажаної земельної ділянки. Саме тому, суд доходить висновку, що окрім протиправності рішення відповідача, воно має ознаки упередженості, а тому підлягає скасуванню.

Щодо вимоги позивача про зобов`язання Головного управління Держгеокадастру у Київській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва розміром 0,12 га на території Києво-Святошинського району Київської області варто зазначити наступне.

Відповідно до позиції Верховного суду України, яка відображена у рішенні від 16.09.2015 № 21-1465а15, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована у постановах від 13.02.2018 у справі № 361/7567/15-а, від 07.03 2018 у справі № 569/15527/16-а, від 20.03.2018 у справі № 461/2579/17, від 20.03.2018 у справі № 820/4554/17, від 03.04.2018 у справі № 569/16681/16-а та від 12.04.2018 у справі № 826/8803/15, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.

Так, Верховний суд у своїй постанові від 21.08.2018 у справі № 810/3393/17 (адміністративне провадження № К/9901/48331/18) зазначає, що Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

Згідно з частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Відповідно до пункту 1 Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29 вересня 2016 року № 333, Головне управління Держгеокадастру в області є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане.

Підпунктом 13 пункту 4 вказаного Положення передбачено, що Головне управління, відповідно до покладених на нього завдань, розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством.

З наведеного вбачається, що Головне управління Держгеокадастру в Київській області має виключні повноваження на вирішення питання щодо надання або відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності.

Наведеними положеннями чинного законодавства чітко визначені, як підстави, порядок, строки, процедура надання відповідачем дозволу зацікавленим громадянам на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, так і чітко визначені для відповідача порядок, строки, відповідна процедура та підстави для відмови у наданні такого дозволу, а так само і форма прийнятих відповідних рішень.

На цій підставі адміністративні суди, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 КАС України критеріям, не мають втручаються у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Згідно Рекомендацій Комітету Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень під дискреційними повноваженнями розуміються повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Таким чином, оскільки у даному випадку розгляд клопотання позивача про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою та прийняття відповідного рішення є дискреційними повноваженнями Держгеокадастру, а суд не вправі перебирати на себе повноваження суб`єкта владних повноважень, то у цій частині позовних вимог слід відмовити.

Поряд із цим, суд примічає, що відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що суд при розгляді справи обмежений предметом та обсягом заявлених позовних вимог та не може застосовувати інший спосіб захисту ніж той, що зазначив позивач у позовній заяві. Водночас суд може вийти за межі правового обґрунтування, зазначеного у позовній заяві, якщо вбачає порушення інших приписів ніж ті, про які йдеться у позовній заяві.

Вихід за межі позовних вимог можливий у справах за позовами до суб`єктів владних повноважень, при цьому вихід за межі позовних вимог повинен бути пов`язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна вимога.

Як роз`яснив Верховний Суд України у п. 3 постанови Пленуму від 18.12.2009 № 14 «Про судове рішення», вихід за межі позовних вимог - це вирішення незаявленої вимоги, задоволення вимоги позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: лише у справах за позовами до суб`єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; повний захист прав позивача неможливий у спосіб, про який просить позивач. Повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; вихід за межі позовних вимог повинен бути пов`язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.

Враховуючи позицію Верховного суду України та керуючись ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вбачає підстави для виходу за межі позовних вимог виключно з метою ефективного захисту прав позивача на безоплатне отримання земельної ділянки від порушень з боку Головного управління Держгеокадастру у Київській області, які можуть полягати у неодноразовій необґрунтованій відмові позивачу у видачі дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва розміром 0,12 га на території Києво-Святошинського району Київської області.

За таких обставин, наявними є підстави для зобов`язання відповідача потворно розглянути клопотання позивача з належним мотивуванням підстав прийняття цього рішення.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами 1 та 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (caseofChuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. theUnitedKingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).

Отже, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та судових витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, поміж іншого, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до приписів ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвокату за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку її до розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконання робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Європейський суд з прав людини при розгляді справ «Баришевський проти України» від 26.02.2015, «Двойних проти України» від 12.10.2006, «Меріт проти України» від 30.03.2004 зазначав, що заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Як вбачається з матеріалів справи, між ОСОБА_1 та адвокатом Петиченком І.В. укладено договір про надання юридичної допомоги № 26 від 30.07.2018.

Відповідно до рахунку № 1 від 30.10.2018 до договору про надання юридичної допомоги № 26 від 30.07.2018 рахунок є актом наданих послуг. Сплачуючи цей рахунок, платник підтверджує, що послуги, які він отримав, надані в договірному обсязі і належної якості.

Згідно квитанції № 0.0.1175614147.1 від 02.11.2018 ОСОБА_1 сплачено на користь адвоката Петиченка І.В. 3 000,00 грн. за надання правничої допомоги, а саме надання консультації - 750,00 грн., складання та направлення позовної заяви - 2 250,00 грн.

За ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем понесені наступні судові витрати: судовий збір 1 410,00 грн., витрати на правничу допомогу 3 000,00 грн.

Враховуючи, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, то наявні правові підстави для стягнення судових витрат з відповідача на користь позивача у розмірі 704,80 грн. судового збору та 1 500,00 грн. витрат на правничу допомогу.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 10.08.2018 про відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва розміром 0,12 га на території Києво-Святошинського району Київської області.

3. Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Київській області (03115, м. Київ, вул. Серпова, 3/14, ідентифікаційний код 39817550) розглянути клопотання ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) повторно з належним мотивуванням підстав винесення такого рішення.

4. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Київській області (03115, м. Київ, вул. Серпова, 3/14, ідентифікаційний код 39817550) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) сплачений останнім при поданні позовної заяви судовий збір у розмірі 704 (сімсот чотири) грн. 80 коп. та витрати на правничу допомогу у розмірі 1 500 (одна тисяча п`ятсот) грн. 00 коп.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко