Рішення № 84294358, 16.09.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

16 вересня 2019 року № 826/12023/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Григоровича П.О., розглянув в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доМіністерства фінансів України провизнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 (далі також - Позивач або ОСОБА_1 ) з позовною заявою до Міністерства фінансів України (далі також - Відповідач або Мінфін), в якому просить суд поновити ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту співробітництва з міжнародними організаціями Міністерства фінансів України з 19 червня 2018 року, визнавши протиправним та скасувавши наказ Міністерства фінансів України № 207-о від 19.06.2018 «Про ОСОБА_1 ».

Позовні вимоги мотивовано тим, що Відповідачем протиправно та безпідставно звільнено Позивача із займаної посади у зв`язку зі скороченням штату державних службовців, оскільки таке скорочення було проведено всупереч вимог чинного законодавства за відсутності розпорядчого акту Кабінету Міністрів України, чим порушено її права на проходження публічної служби.

Відповідач, у відзиві на позовну заяву, просив суд відмовити в її задоволенні вважаючи звільнення Позивача законним та таким, що здійснено на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тож будь-яких прав Позивача ним не порушено.

Розглянувши у порядку письмового провадження подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, Позивач з 1982 року працювала в апараті Мінфіну (раніше Мінфін УРСР) та з 2005 року обіймала посаду директора Департаменту співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями. З 2011 року по 2016 рік, у зв`язку зі змінами у структурі та штатному розписі апарату Мінфіну, працювала заступником директора Департаменту управління державним боргом та міжнародного співробітництва - начальником управління співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями. У 2016 році була переведена на посаду директора Департаменту співробітництва з міжнародними організаціями.

Відповідно до наказу Мінфіну від 27.11.2017 № 971 «Про внесення змін до Структури та чисельності працівників структурних підрозділів апарату Міністерства фінансів України», з метою оптимізації управлінських процесів, удосконалення координації діяльності та покращення ефективності роботи структурних підрозділів і відповідно до службової записки заступника Міністра з питань європейської інтеграції Буци Ю.Б. від 17.11.2017 № 38000-06/33, зокрема, ліквідовано Департамент співробітництва з міжнародними організаціями та скорочена чисельність працівників структурних підрозділів апарату Мінфіну (замість Департаменту створено Управління міжнародного співробітництва до якого входять два відділи - відділ європейської інтеграції та відділі співробітництва з МВФ).

Відповідно до вказаного наказу та з урахуванням вимог пункту 3 частини першої статті 43 Закону України «Про державну службу», шляхом підписання письмового попередження про можливе звільнення від 28.11.2017, Мінфін попередив Позивача, що Департамент співробітництва з міжнародними організаціями ліквідовано, а посада, яку вона обіймає підлягає скороченню. Одночасно Позивачу було повідомлено, що їй буде запропоновано іншу посаду відповідно до її кваліфікації.

У подальшому, 29.01.2018 Мінфін запропонував Позивачу продовжити роботу в апараті Мінфіну (згідно доданого до пропозиції списку вакантних посад станом на 11.01.2018), з якою ОСОБА_1 погодилась, обравши для подальшої роботи, із запропонованих Мінфіном, посаду заступника начальника відділу співпраці з МВФ Управління міжнародного співробітництва.

Разом з тим, заявою від 29.01.2018 на ім`я Державного секретаря Мінфіну ОСОБА_1 відкликала своє погодження на пропозицію щодо роботи в апараті Мінфіну на посаді заступника начальника відділу співпраці з МВФ Управління міжнародного співробітництва.

Мінфін повторно запропонував Позивачу продовжити роботу в апараті Мінфіну (згідно доданого до пропозиції списку вакантних посад станом на 31.01.2018), з якою ОСОБА_1 не погодилась 23.02.2018, зазначивши про те, що запропоновані посади не відповідають її кваліфікації.

У зв`язку з тим, що ОСОБА_1 не надала згоди на продовження роботи в апараті Мінфіну на посадах, зазначених у пропозиціях від 29.01.2018 та 07.02.2018, то Мінфіном їй було додатково запропоновано 14.03.2018 продовжити роботу в апараті Мінфіну на посаді директора Департаменту забезпечення комунікацій та організаційно-аналітичної роботи на період відпустки для догляду за дитиною іншого працівника. Також, у пропозиції ОСОБА_1 було попереджено, що у разі відмови від продовження роботи в апараті Мінфіну трудові договір буде припинений з нею відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», з урахуванням вимог статті 492 Кодексу законів про працю України та у зв`язку із закінченням двомісячного строку від дати вручення попередження.

У зв`язку з тим, що ОСОБА_1 не надала згоди на продовження роботи в апараті Мінфіну на посадах, зазначених у пропозиціях від 29.01.2018, 07.02.2018 та 14.03.2018, то Мінфіном їй було додатково запропоновано 25.04.2018 продовжити роботу в апараті Мінфіну (згідно доданого до пропозиції списку вакантних посад станом на 16.04.2018), з якою ОСОБА_1 не погодилась (відмовилась) зазначивши про те, що запропоновані посади є нижчими за посаду, яку вона займає, окрім тимчасової посади, що, у разі згоди, змінить її статус, оскільки вона працює на підставі безстрокового трудового договору.

Згідно з протоколом № 7 засідання профспілкового комітету Мінфіну від 31.05.2018, за результатом розгляду подання адміністрації про звільнення Позивача, профспілковим комітетом надано згоду на розірвання трудового договору на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку із змінами в структурі та штатному розписі Відповідача та з урахуванням вимог пункту 3 частини першої статті 43 Закону України «Про державну службу».

При цьому, зі змісту вказаного протоколу також вбачається, що ОСОБА_1 повідомила, що єдина посада, яка її влаштовує відповідно до досвіду роботи - це директор Департаменту, проте оскільки така посада була єдина та ще й тимчасова (строкова), вона від неї відмовилась. Інші чотири пропозиції щодо її працевлаштування, її не влаштували. Також вона повідомила, що Відповідачем порушено проти неї дисциплінарне провадження, що перешкоджає їй звільнитися. Натомість вона повідомила, що погоджується звільнитися по скороченню штатів в міністерстві за умови отримання компенсацій, виплат по лікарняним, по відпусткам, стати на біржу праці, проте міністерство не хоче закривати дисциплінарне провадження.

На підставі протоколу засідання профспілкового комітету Мінфіну від 31.05.2018 № 7, наказом від 01.06.2018 № 180-о «Про звільнення ОСОБА_1 » вирішено звільнити 04.06.2018 ОСОБА_1 з посади директора Департаменту співробітництва з міжнародними організаціями на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», у зв`язку зі скороченням штату державних службовців. Також, вказаним наказом вирішено виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі середньої місячної заробітної плати, а також компенсацію за невикористані відпустки (основні та додаткові).

Згідно з актом від 01.06.2018 про ознайомлення з наказами, ОСОБА_1 , зокрема, ознайомили з наказом про звільнення від 01.06.2018 № 180-о та надали їй його копію, з яким вона ознайомилась, однак проставити свій підпис під ним відмовилась.

Наказом Мінфіну від 19.06.2018 № 207-о «Про ОСОБА_1 » у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю з 04 по 18 червня 2018 року ОСОБА_1 - директора Департаменту співробітництва з міжнародними організаціями та з урахуванням вимог частини третьої статті 40 КЗпП України, змінено дату звільнення ОСОБА_1, визначену наказом Мінфіну від 01.06.2018 № 180-о «Про звільнення ОСОБА_1 » та звільнити її з посади директора Департаменту співробітництва з міжнародними організаціями 19 червня 2018 року на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», у зв`язку зі скороченням штату державних службовців. Зі вказаним наказом ОСОБА_1 ознайомилась під особистий підпис 19.06.2018.

Разом з тим, отримавши від Кабінету Міністрів України листа від 17.07.2018 № 12954/0/2-18, згідно з яким у 2017 році рішення щодо реорганізації Мінфіну Кабінетом Міністрів України не приймалося, ОСОБА_1 дійшла висновку про те, що її звільнення було незаконним, оскільки процедура зміни у структурі та штатному розписі апарату Мінфіну здійснена з порушеннями положень діючого законодавства, що і стало підставою для її звернення до суду з даною позовною заявою.

Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи письмовим доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про наступне.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож, адміністративний суд, здійснюючи судовий розгляд справи, перевіряє рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність вищенаведеним закріпленим процесуальним законом критеріям.

Для вирішення спірних правовідносин, судом застосовано норми Конституції України, Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП України), Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі також - Закон № 889-VIII).

Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначає КЗпП України, який регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (преамбула, стаття 1).

Відповідно до пункту 1 частини першої, частини другої статті 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно зі статтею 42 КЗпП України, при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

За приписами частини першої статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

Відповідно до статті 49-2КЗпП України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Вимоги частин першої - третьої цієї статті не застосовуються до працівників, які вивільняються у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, пов`язаними з виконанням заходів під час мобілізації, на особливий період.

Державна служба зайнятості інформує працівників про роботу в тій самій чи іншій місцевості за їх професіями, спеціальностями, кваліфікаціями, а у разі їх відсутності - здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. У разі потреби особу може бути направлено, за її згодою, на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації відповідно до законодавства.

Згідно з пунктом 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» діяльність судів по розгляду справ цієї категорії повинна спрямовуватися на всемірну охорону конституційного права кожного на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також на охорону прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, на зміцнення трудової та виробничої дисципліни, на виховання працівників у дусі свідомого й сумлінного ставлення до праці.

За приписами пункту 8 згаданої Постанови, при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.

Суд не в праві визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення. Якщо обставинам, які стали підставою звільнення, в наказі (розпорядженні) дана неправильна юридична кваліфікація, суд може змінити формулювання причин звільнення і привести його у відповідність з чинним законодавством про працю.

У випадку, коли працівника звільнено без законних підстав або з порушенням встановленого порядку, але поновити його на роботі неможливо внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, суд визнає звільнення неправильним і зобов`язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника) виплатити цьому працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП). Одночасно суд визначає працівника звільненим за пунктом 1 статті 40 КЗпП у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації.

Згідно з пунктом 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9, розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

В усіх випадках звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП провадиться з наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених главою III-А КЗпП. Чинне законодавство не передбачає виключення із строку попередження працівника про наступне звільнення (не менш ніж за 2 місяці) часу знаходження його у відпустці або тимчасової непрацездатності. При недодержанні строку попередження працівника про звільнення, якщо він не підлягає поновленню на роботі з інших підстав, суд змінює дату його звільнення, зарахувавши строк попередження, протягом якого він працював.

У свою чергу Верховний Суд роз`яснив, що передбачений статтею 49-2 КЗпП України обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника є однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату. Поряд з цим, суд зазначив, що власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо (постанова від 09.08.2017 у справі № 6-1264цс17).

Разом з тим, спеціальним законом по відношенню до проходження Позивачем публічної служби є Закон від 10.12.2015 № 889-VIII, який визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

За приписами статті 5 Закону 889-VIII, правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Згідно з частиною першою статті 41 Закону 889-VIII державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійної компетентності може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу: 1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби; 2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

Відповідно до пункту 3 частини першої, частини четвертої статті 43 Закону 889-VIII, скорочення чисельності або штату працівників у зв`язку з оптимізацією системи державних органів чи структури окремого державного органу є підставою для зміни істотних умов державної служби.

Про зміну істотних умов служби керівник державної служби письмово повідомляє державного службовця не пізніш як за 60 календарних днів до зміни істотних умов державної служби, крім випадків підвищення заробітної плати.

У разі незгоди державного службовця на продовження проходження державної служби у зв`язку із зміною істотних умов державної служби він подає керівнику державної служби заяву про звільнення на підставі пункту 6 частини першої статті 83 цього Закону або заяву про переведення на іншу запропоновану йому посаду не пізніш як за 60 календарних днів з дня ознайомлення з повідомленням про зміну істотних умов державної служби.

Якщо протягом 60 календарних днів з дня ознайомлення державного службовця з повідомленням про зміну істотних умов служби від нього не надійшли заяви, зазначені в абзаці другому цієї частини, державний службовець вважається таким, що погодився на продовження проходження державної служби.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 83, пункту 1 частини першої статі 87 Закону 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону).

Підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Згідно з частиною третьою, четвертою статті 87 Закону 889-VIII процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення має право поворотного прийняття на службу за його заявою, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.

У разі звільнення з державної служби на підставі пункту 1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.

Судом з матеріалів справи встановлено, що Відповідачем виконані вищенаведені норми Закону 889-VIII та КЗпП України, що є обов`язковими та передують звільненню на підставі пункту 1 частини першої статі 87 Закону 889-VIIІ, з урахуванням положень 49-2 КЗпП України, а саме: Позивача у визначеному порядку та належним чином попереджено про наступне звільнення у зв`язку з ліквідацією Департаменту співробітництва з міжнародними організаціями та скорочення чисельність працівників структурних підрозділів апарату Мінфіну; Позивачу неодноразово пропонувалося продовжити роботу в апараті Мінфіну та вакантні посади з урахуванням її кваліфікації від яких вона відмовлялась; Відповідачем отримано погодження на звільнення від профспілкового комітету; звільнення проведено після закінчення тимчасової непрацездатності Позивача з виплатою усіх передбачених вищенаведеними нормами компенсаційних виплат.

Поряд з цим судом встановлено, що Позивач вдавалась до маніпулювань своїми правами, оскільки, зокрема: спочатку погодилась на пропозицію Відповідача від 29.01.2018 щодо запропонованої їй посади, проте того ж дня відкликала своє погодження; на засіданні профспілкового комітету особисто повідомила, що погоджується звільнитися по скороченню штатів в міністерстві за умови отримання компенсацій, виплат по лікарняним, по відпусткам, стати на біржу праці, проте отримавши при звільненні усі компенсаторні виплати, - оскаржила своє звільнення в судовому порядку.

Згідно з частиною першою, другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як вже зазначалося вище, обґрунтовуючи свою позовну заяву Позивач зазначила виключно про те, що її звільнення є незаконним, оскільки скорочення штату державних службовців проведено Відповідачем самостійно (шляхом видання відповідного наказу) за відсутності розпорядчого акту Кабінету Міністрів України.

З приводу наведених доводів, дослідивши та надавши оцінку нормам діючого законодавства, у тому числі, що регулює діяльність Відповідача та Кабінету Міністрів України, суд зазначає наступне.

Організацію, повноваження та порядок діяльності центральних органів виконавчої влади України визначає Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011 № 3166-VI.

Відповідно до частини першої та другої статті 1 вказаного закону, систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України (далі - міністерства) та інші центральні органи виконавчої влади.

Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011 № 3166-VI, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем`єр-міністра України.

При цьому, механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - органи виконавчої влади) та їх територіальних органів визначає Порядок здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074 (далі також - Порядок № 1074).

Пунктами 2-5 Порядку № 1074 закріплено, що органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються або ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем`єр-міністра України.

Пропозиція щодо утворення, реорганізації або ліквідації органу виконавчої влади вноситься Прем`єр-міністрові України членом Кабінету Міністрів України з урахуванням пріоритетів діяльності Кабінету Міністрів України, необхідності забезпечення здійснення повноважень органів виконавчої влади і недопущення дублювання їх повноважень та містить: у разі утворення органу виконавчої влади - обґрунтування щодо основних завдань та функцій такого органу, відповідні фінансово-економічні розрахунки з визначенням джерел покриття витрат, пов`язаних з його функціонуванням; у разі реорганізації органу виконавчої влади - обґрунтування щодо неможливості або недоцільності виконання відповідних завдань та функцій таким органом, визначення шляху реорганізації (злиття, приєднання, поділ, перетворення), а також відповідні фінансово-економічні розрахунки; у разі ліквідації органу виконавчої влади - обґрунтування щодо доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такого органу або передачі їх іншим органам виконавчої влади.

Орган виконавчої влади утворюється шляхом утворення нового органу виконавчої влади або в результаті реорганізації (злиття, поділу, перетворення) одного чи кількох органів виконавчої влади.

Орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Відповідно до підпункту 3 пункту 11 Порядку № 1074 саме керівник утвореного органу виконавчої влади забезпечує здійснення заходів, пов`язаних з, зокрема, затвердженням відповідно до закону структури та штатного розпису апарату даного органу і кошторису.

Згідно з пунктом 1, пунктом 12 Положення про Міністерство фінансів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 375 Мінфін є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Гранична чисельність державних службовців та працівників Мінфіну затверджується Кабінетом Міністрів України. Структура апарату Мінфіну затверджується Міністром фінансів. Штатний розпис і кошторис Мінфіну затверджуються державним секретарем Мінфіну.

Таким чином, Кабінет Міністрів України приймає безпосередню участь (приймає відповідне рішення) саме в утворенні, реорганізації або ліквідації органу виконавчої влади (нового або існуючого), а не в його внутрішній організації (затвердженні штатного розпису), що спростовує доводи Позивача про незаконність самостійно проведеного Відповідачем скорочення штату державних службовців (в межах граничної чисельності) за відсутності розпорядчого акту Кабінету Міністрів України.

Виходячи з наведеного в сукупності суд дійшов висновку про те, що звільнення ОСОБА_1 відбулось із дотриманням вимог законодавства про державну службу та трудового законодавства щодо порядку вивільнення працівників, а тому підстав для скасування спірного наказу Відповідача № 207-о від 19.06.2018 «Про ОСОБА_1 » та поновлення Позивача на роботі немає.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У свою чергу, Відповідач належним чином виконав обов`язок щодо доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, за правилами, встановленими статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 2, 6, 72-77, 90, 241-246, 250, 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України

Суддя П.О. Григорович