Рішення № 84294338, 16.09.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 вересня 2019 року м. Київ № 826/3546/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Чудак О.М., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

26 лютого 2018 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Лівобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі - Лівобережне ОУ ПФУ), в якому просить:

- зобов`язати Лівобережне ОУ ПФУ провести поновлення та виплату пенсії за віком з 07 жовтня 2009 року, шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України від 09 липня 2003 року №1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-IV), в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Позов ОСОБА_1 обґрунтувала тим, що право громадян, які постійно проживають за кордоном, на отримання ними пенсійних виплат встановлено рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 (далі - рішення №25-рп/2009). З метою реалізувати своє право, як громадянка України, ОСОБА_1 звернулась до відповідача з заявою про поновлення їй пенсії за віком, яка була призначена їй у 1991 році та не виплачувалась, починаючи з 1999 року, проте Лівобережне ОУ ПФУ проігнорував законодавчі норми і відмовило у поновленні пенсії.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 березня 2018 року позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі. Призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи.

02 травня 2018 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому Лівобережне ОУ ПФУ зазначило, що відсутні правові підстави для задоволення адміністративного позову, оскільки позивачем не надано належні документи, що передбачені Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України №22-1 від 25 листопада 2005 року (далі - Порядок №22-1), а саме: відсутні оригінали документів про стаж, вік, заробітну плату, копія трудової книжки не завірена адміністрацією підприємства за місцем останньої роботи, відсутні паспорт або довідка уповноважених органів з місця проживання (реєстрації) позивача, також відсутня копія паспорта представника позивача, що підтверджувало б представника.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 червня 2018 року замінено відповідача у справі, а саме Лівобережне ОУ ПФУ, його правонаступником - Головним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві.

В судовому засіданні представник позивача заявлені вимоги підтримала та просила їх задовольнити в повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві та наданих у справу доказах.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечувала, надавши відповідне обґрунтування.

Зважаючи на відсутність перешкод для розгляду справи у судовому засіданні та потреби заслухати свідка чи експерта, суд на підставі частини третьої статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) та частини дев`ятої статті 205 цього ж Кодексу ухвалив розглянути справу в порядку письмового провадження.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 вересня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 за період з 07 жовтня 2009 року по 25 серпня 2017 року залишено без розгляду.

Так, дослідивши матеріали справи, оцінивши пояснення, надані учасниками судового процесу, а також докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 01 квітня 1991 року призначена пенсія за віком, яка виплачувалась відділом соціального забезпечення Дніпровського району міста Києва.

16 листопада 1998 року позивач виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль.

Починаючи з 1999 року позивач не отримує пенсію, призначену у 1991 році.

10 серпня 2017 року представник позивача подав безпосередньо до Лівобережного ОУ ПФУ особисту заяву ОСОБА_1 про поновлення пенсії.

Відповідач листом від 18 серпня 2017 року №12707/15/Г-1103 відмовив у поновленні пенсії позивачу.

Відмова Лівобережного ОУ ПФУ обґрунтована, зокрема, тим, що позивачкою не дотримана вимога особистого звернення за поновленням пенсії, в неї відсутня реєстрація на території України за місцезнаходженням відповідача, документ, що засвідчує особу позивача, не відповідає Порядку, вона не є громадянкою України та нею не надано належним чином завірених копій документів.

Суд, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, дійшов наступних висновків.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону №1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Як зазначено в рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, право на отримання пенсії, як таке, стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

З огляду на наведене, позивач як громадянка України безумовно має право на виплату призначеної їй пенсії.

Пунктом 1.5 розділу І Порядку №22-1 серед іншого, передбачено, що заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.

Поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, яке діяло на дату призначення пенсії (пункт 2.8 Порядку №22-1).

Згідно з пунктом 2.9 цього Порядку №22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

За документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також копію посвідки на постійне проживання (пункт 2.22 Порядку №22-1).

Відповідно до статті 5 Закону України «Про громадянство України» документами, що підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

Судом встановлено, що представником позивача до заяви про поновлення виплати пенсії додано копію паспорта для виїзду за кордон НОМЕР_1 , виданого 10 вересня 1998 року на ім`я ОСОБА_1 . Термін дії паспорта продовжено до 10 вересня 2018 року.

Посилання відповідача на ненадання позивачем документів, що підтверджують місце їх проживання (реєстрації) в Україні, є необґрунтованими, оскільки статтею 24 Конституції України передбачено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовним або іншими ознаками.

Частиною другою статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, позивач, як громадянка України, має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, так як Основний Закон та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що виплата пенсії повинна проводитися незалежно від місця проживання пенсіонерів.

При цьому, за змістом пункту 4.12 Прядку №22-1 орган, що призначає пенсію, не пізніше трьох робочих днів з дня одержання заяви надсилає запит про витребування пенсійної справи до органу, що призначає пенсію, за попереднім місцем проживання (реєстрації) пенсіонера. Пенсійна справа не пізніше п`яти робочих днів з дня одержання запиту пересилається органу, що призначає пенсію, за новим місцем проживання (реєстрації).

Відповідно до частини третьої статті 35 Закону №1058, якщо виплату пенсії особі з інвалідністю було припинено у зв`язку з відновленням здоров`я або якщо вона не отримувала пенсії внаслідок нез`явлення на повторний огляд без поважних причин, то в разі наступного визнання її особою з інвалідністю виплата раніше призначеної пенсії поновлюється з дня встановлення інвалідності знову за умови, що після припинення виплати пенсії минуло не більше п`яти років. Якщо минуло більше п`яти років, пенсія призначається знову на загальних підставах.

Тобто, вказана норма права регулює зупинення одного виду пенсії (по інвалідності) і у разі, якщо після такого зупинення минуло більше п`яти років, пенсія призначається знову на загальних підставах (тобто, з дотриманням вимог Порядку №22-1 та наданням відповідних документів для підтвердження права на отримання саме цього виду пенсії). Вказана норма, насамперед, регламентує поновлення виплати пенсії по інвалідності, яка за своєю суттю залежить від здоров`я особи та наявності у неї інвалідності, у зв`язку з чим не може бути застосована до спірних правовідносин щодо поновлення виплати пенсії за віком.

З урахуванням викладеного, вимоги позивача про проведення поновлення пенсії за шляхом призначення її знову є необґрунтованими.

Щодо вимоги позивача про поновлення пенсії з урахуванням індексації пенсії і компенсації втрати частини доходів, суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 46 Закону №1058-IV визначено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Таким чином, питання розміру виплати пенсії належить до компетенції пенсійного органу при поновленні пенсії, нарахуванні та виплаті відповідних сум. При цьому, у разі незгоди з діями відповідача щодо розміру пенсії, наявності чи відсутності підстав для нарахування, зокрема, індексації, позивач не позбавлена права звернутися за захистом своїх прав до суду.

Враховуючи, що пенсія позивачу не нараховувалася, на даний час відсутні підстави вважати, що право на отримання належних позивачу виплат при відновленні виплати пенсії буде порушене відповідачем, задоволення позову в цій частині буде свідчити про вирішення спору, який ще відсутній, тобто на майбутнє, що суперечить засадам адміністративного судочинства та його принципам, а тому дана вимога задоволенню не підлягає.

З огляду на наведене, позовні вимоги ОСОБА_1 з метою ефективного відновлення порушених прав позивача за період з 26 серпня 2017 року підлягають задоволенню частково.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, керуючись положеннями частини першої статті 139 КАС України, враховуючи пропорційність розміру судових витрат до предмета спору, рішення суду, а також те, що у справі міститься документальне підтвердження сплати позивачем судового збору у розмірі 704,80 гривень, судові витрати позивача, яка не є суб`єктом владних повноважень, підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень Головного управління пенсійного фонду України в місті Києві.

На підставі вкладеного, керуючись статтями 77, 78, 122, 139, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про зобов`язання вчинити певні дії, - задовольнити частково.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з 26 серпня 2017 року на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у сумі 704 (сімсот чотири) гривні 80 копійок, сплачених згідно квитанції від 26 лютого 2018 року.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач - ОСОБА_1 (місце проживання фізичної особи: АДРЕСА_1 ; індивідуальний податковий номер НОМЕР_2 ).

Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду в місті Києві (місцезнаходження юридичної особи: 04053, місто Київ, вулиця Бульварно-Кудрявська, будинок 16; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 42098368).

Суддя О.М. Чудак