Ухвала суду № 84035691, 05.09.2019, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД У Х В А Л А

05 вересня 2019 р.Справа № 160/8512/19

Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Сидоренко Д.В., розглянувши заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, -

ВСТАНОВИВ:

03.09.2019 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області, в якому позивач просить: визнати протиправним та скасувати вимогу №Ф-2141-50/67 від 12 листопада 2018 року про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 15 819,54 грн. станом на 15 липня 2019 року видана Головним управлінням ДФС у Дніпропетровській області.

Разом з позовною заявою позивачем подано заяву про забезпечення позову, в якій заявник просить: зупинити виконавче провадження №59709594 від 06.08.2019 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області боргу 15819,54 грн. відкрите старшим державним виконавцем Новокодацького відділу державної виконавчої служби м.Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області Пономаренко Олександром Олександровичем.

В обґрунтування поданої заяви зазначено, що позивач 27.08.2019 року ознайомився з матеріалами виконавчого провадження ВП №59709594 від 06.08.2019 року та дізнався про вимогу №Ф-2141-50/67 від 12 листопада 2018 року про сплату боргу (недоїмки), яка видана Головним управлінням ДФС у Дніпропетровській області. У вимозі зі сплати боргу (недоїмки) зазначено, що позивач повинен сплатити недоїмку у розмірі 15 819,54 грн. станом на 15 липня 2019 року, з якою позивач не згоден. Зауважує, що з 2008 року він постійно працює найманим працівником та сплачує єдиний соціальний внесок, тому сплата єдиного соціального внеску, як фізичною особою підприємцем, є безпідставною, оскільки за позивача вже сплачено єдиний соціальний внесок, однак зазначена обставина не була врахована відповідачем при формуванні оскаржуваної вимоги, що свідчить про її необґрунтованість. Зазначає, що разом із відкриттям виконавчого провадження, державним виконавцем Пономаренко О.О. було винесено постанову про арешт майна боржника та на підставі постанови ВП №59709594 від 06.08.2019 року про арешт майна боржника було накладено арешт на нерухоме майно. Оскільки позивач вважає, що вимога №Ф-2141-50/67 від 12 листопада 2018 року є протиправною та оскаржує її у судовому порядку, відкрите виконавче провадження та стягнення у примусовому порядку є порушенням його прав, тому звернувся до суду із заявою про забезпечення позову.

Згідно з ч.1 ст.150 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.153 КАС України, заява про забезпечення позову подається одночасно з пред`явленням позову - до суду, до якого подається позов за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом.

Частиною 1 ст.154 КАС України передбачено, що заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа або до якого має бути поданий позов, не пізніше двох днів з дня її надходження, без повідомлення учасників справи.

Дослідивши зміст заяви про забезпечення позову, суд дійшов висновку про відсутність підстав щодо її задоволення, виходячи з наступних підстав.

Згідно із ч.2 ст.150 КАС України, забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо:

1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або

2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Аналіз вищенаведеної норми дозволяє дійти висновку, що забезпечення позову - це вжиття адміністративним судом певних заходів щодо охорони прав та інтересів позивача для створення можливості реального виконання рішення суду у разі задоволення позову.

Заходи забезпечення позову відповідно до ст.151 КАС України вживаються, якщо наявні ознаки очевидної протиправності рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та якщо існує очевидна (нагальна) небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача.

Положеннями процесуального закону передбачено конкретні умови і підстави для застосування судом заходів забезпечення позову, при цьому, суд, вирішуючи це питання, повинен враховувати інтереси усіх учасників справи, а також оцінити можливі наслідки і їх вплив на права заінтересованих осіб.

Заходи забезпечення позову повинні бути нерозривно пов`язані з предметом позову і правами, про судовий захист яких іде мова, а заява, подана в порядку вказаних статей КАС України, повинна містити належні обґрунтування необхідності застосування таких процесуальних повноважень з поданням на їх підтвердження належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів.

Заходи забезпечення позову застосовуються задля гарантування реального виконання в майбутньому судового рішення у випадку його ухвалення на користь позивача. Водночас для виконання таких заходів потрібно додержуватися щонайменше однієї з умов, визначених у частині другій статті 150 КАС України.

Як наслідок, уможливлюється виконання судового рішення на підставі принципу обов`язковості судових рішень, регламентованого в статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція), пункті 9 частини другої статті 129 Конституції України, статті 13 Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", пункті 5 частини третьої статті КАС України, рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах "Рябих проти Росії" (§§ 51, 52), "Горнсбі проти Греції" (§ 40).

Відповідно до ч.1 ст.151 КАС України, позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку відповідача вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Зупинення дії, зокрема, індивідуального акта є винятковим заходом забезпечення позову виключно у випадку очевидних ознак протиправності такого акта та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду з позовом щодо такого акта.

Суд зазначає, що за позовом позивач оскаржує вимогу №Ф-2141-50/67 від 12 листопада 2018 року про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 15 819,54 грн., проте, у заяві про забезпечення позову позивач просить суд зупинити виконавче провадження №59709594 від 06.08.2019 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області боргу 15819,54 грн. відкрите старшим державним виконавцем Новокодацького відділу державної виконавчої служби м.Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області Пономаренко Олександром Олександровичем.

Стаття 152 КАС України встановлює невичерпний перелік реквізитів і змістовних вимог до заяви про забезпечення позову, в тому числі, спеціальні (предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову; захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності; інші відомості, потрібні для забезпечення позову).

Тобто, законодавець встановив обов`язок особи, яка звертається із заявою про забезпечення позову, навести обґрунтування необхідності застосування такого заходу й зазначити усі необхідні відомості для цього з поданням відповідних доказів, з яких би суд мав змогу достовірно встановити доцільність реалізації вказаного процесуального повноваження.

Згідно роз`яснень Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» при розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам.

Суд враховує, що відповідно до статті 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ у рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Своєю чергою, у рішенні ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

Як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів", ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настане подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Згідно з Рекомендацією N R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятою Комітетом міністрів Ради Європи 13 вересня 1989 року, рішення про вжиття тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов`язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов`язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акту; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв`язку з оскарженням адміністративного акту.

Відповідно до ст.41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Також, статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з усталеною практикою Суду (Рішення від 23.01.2014 у справі "East/West Alliance Limited" проти України) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах "Іммобіліаре Саффі проти Італії" [ВП], заява N 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та "Вістіньш і Перепьолкінс проти Латвії" [ВП], заява N 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року).

ЄСПЛ наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).

Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98).

У даному випадку, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування вимоги №Ф-2141-50/67 від 12 листопада 2018 року про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 15 819,54 грн., який може бути сплачено добровільно або стягнуто в межах процедури примусового виконання, яку здійснюють органи державної виконавчої служби в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження" (далі - Закон №1404-VIII).

Як вбачається з матеріалів, поданих до заяви, 06.08.2019 року державним виконавцем Новокадацького відділу державної виконавчої служби міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області Пономаренко О.О. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання вимоги №Ф-2141-50/67, виданої 12 листопада 2018 року про стягнення боргу з позивача у розмірі 15 819,54 грн., а також постанову про арешт майна боржника.

За приписами ч.3 ст.56 Закону №1404-VIII, арешт на майно (кошти) боржника накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.

Зазначеним положенням ст.56 Закону №1404-VIII кореспондують абзаци перший, другий пункту 8 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 №512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 29.09.2016 №2832/5), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 30.09.2016 за №1302/29432 (далі - Інструкція №512/5).

Зокрема, абзаци перший, другий пункту 8 Інструкції №512/5 визначають, що на кошти та інші цінності боржника, що перебувають на рахунках та на зберіганні у банках чи інших фінансових установах, на рахунках у цінних паперах у депозитарних установах, накладається арешт, про що виноситься постанова виконавця. У постанові зазначається сума коштів, яка підлягає арешту, з урахуванням вимог за виконавчим документом, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця та вказуються реквізити рахунку, на якому знаходяться кошти, що підлягають арешту, або зазначається, що арешт поширюється на кошти на всіх рахунках боржника, у тому числі тих, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів.

За зведеним виконавчим провадженням арешт накладається на загальну суму заборгованості за зведеним виконавчим провадженням з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця.

Отже, державний виконавець, здійснюючи примусове виконання відповідного виконавчого документа, уповноважений накладати арешт на кошти та/або майно боржника лише у межах суми стягнення. Решта ж коштів та інших матеріальних активів залишається у вільному розпорядженні боржника, який за їх рахунок може безперешкодно провадити свою життедіяльність та забезпечувати виконання своїх зобов`язань.

Таким чином, суд робить висновок, що внаслідок звернення спірної вимоги до примусового виконання відбудеться арешт не усіх коштів та/або майна позивача, як боржника у виконавчому провадженні, а лише у розмірі 15 819,54 грн.

Суд зазначає, що заявник не додав до заяви жодних доказів, які б містили відомості щодо його поточних фінансових зобов`язань, обсягу активів, розміру грошових коштів, розміщених, в тому числі на банківських рахунках, інформацію про наявність або відсутність інших активів тощо.

Враховуючи зазначене, суд не має можливості встановити, чи володіє заявник фінансовими можливостями, з урахуванням суми боргу, визначеної у спірній вимозі, достатніми для нормальної життедіяльності позивача, які повинні підтверджуватися належними та допустимими письмовими доказами.

Слід зазначити, що питання, пов`язані зі сплатою позивачем боргу на підставі спірної вимоги Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області, не входять до предмету доказування у даній справі, який безпосередньо пов`язаний з перевіркою дотримання відповідачем, під час її прийняття, вимог законодавства, що, своєю чергою, не створює передумов для висновку, що невжиття заходів забезпечення даного позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, як учасника публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, за захистом яких він звернувся до суду.

Суд вважає, що наслідки від незабезпечення даного позову жодним чином не вплинуть на можливість ефективного захисту або поновлення позивачем порушених чи оспорюваних прав або інтересів, оскільки, після відкриття виконавчого провадження, заявник не позбавлений можливості порушувати питання про відстрочення або розстрочення її виконання в порядку, передбаченому статтею 33 Закону №1404-VIII, а в разі задоволення позову звертатись за поверненням сплачених ним (стягнутих) коштів з Державного бюджету України згідно законодавства, зокрема, відповідно до Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 №787, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25.09.2013 за №1650/24182.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.08.2019 року у справі №200/3887/19-а, яка в силу вимог ч.5 ст.242 КАС України, має бути врахована судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

За таких обставин, враховуючи приписи наведених положень актів національного законодавства, міжнародного права, суд дійшов висновку, що у даному випадку, підстави для забезпечення даного позову шляхом зупинення виконавчого провадження №59709594 від 06.08.2019 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області боргу 15819,54 грн., яке відкрито старшим державним виконавцем Новокодацького відділу державної виконавчої служби м.Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області Пономаренко О.О. - відсутні.

Суд також зазначає, що очевидна протиправність прийнятого рішення має вказувати на такі обставини, що не потребують детального з`ясування чи додаткового доказування (прийнято неповноважним органом, з перевищенням наданих повноважень тощо).

Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, заявник обґрунтував необхідність застосування таких заходів тим, що він вважає, що вимога є протиправною та відкрите виконавче провадження щодо стягнення у примусовому порядку є порушенням його прав.

В обґрунтування заяви про забезпечення позову позивач посилається на очевидність ознак протиправності рішення відповідача про накладення боргу, тобто на обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, та наявність яких має встановлюватися під час розгляду адміністративної справи, та ухвалення рішення по суті заявлених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку про відсутність передбачених ч.2 ст.150 КАС України обставин для вжиття заходів забезпечення позову, тому відмовляє у задоволенні поданої заяви про забезпечення позову.

Керуючись статтями 44, 150-154, 246, 248, 294, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про вжиття заходів забезпечення позову - відмовити.

Ухвала суду набирає законної сили відповідно до статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в порядку та у строки, встановлені статтями 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи ухвала суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд, відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Д.В. Сидоренко