Рішення № 83754084, 21.08.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

21 серпня 2019 року № 826/17280/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Васильченко І.П. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу

за позовомОСОБА_1 доГоловного управління ДФС у м.Києвіпровизнання недійсною вимоги про сплату боргу В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі-позивач/ОСОБА_1) звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом до Головного управління ДФС у м.Києві (далі-відповідач/ГУ ДФС у м. Києві) про визнання недійсною надіслану позивачу вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 09.11.2017 р. № Ф-6590-03.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.11.2018 року суд визнав подану заяву і додані до неї матеріали достатніми для прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження по справі, ухвалено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Позовні вимоги мотивовані протиправністю нарахування контролюючим органом єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, оскільки позивач, як пенсіонер, будучи фізичною особою — підприємцем, який отримує пенсію та з 1997 року досяг 60-річного (пенсійного) віку, а відтак звільняється від сплати за себе такого внеску.

Відповідач в письмовому відзиві на позов вказав на відповідність оскаржуваного рішення вимогам чинного законодавства.

За приписами ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

14.12.2018 р. відповідачем подано клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

В силу приписів статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).

Відповідно до положень ч. 2 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Згідно з ч. 3 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: значення справи для сторін; обраний позивачем спосіб захисту; категорію та складність справи; обсяг та характер доказів у справі; кількість сторін та інших учасників справи; чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; думку сторін щодо необхідності щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

В клопотанні відповідача не наведені конкретні обставини, що ускладнюють розгляд справи в порядку спрощеного провадження. Ознайомившись із матеріалами справи, враховуючи категорію справи та характер спірних правовідносин, обсяг та характер доказів у справі, суд дійшов висновку про відсутність підстав для розгляду справи за правилами загального позовного провадження.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем направлено ОСОБА_1 вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 09.11.2017 р. № Ф-6590-03 з єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 25.06.2007 року за номером запису 2 069 017 0000 012710 був зареєстрований Оболонською районною в місті Києві державною адміністрацією як фізична особа — підприємець.

Згідно пенсійного посвідчення серії НОМЕР_2, ОСОБА_1 є пенсіонером та отримує пенсію за вислугу років, яку призначено у відповідності до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

За приписами частини четвертої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (в редакції, чинній на дату подання позову) особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування.

У той же час, станом на дату винесення відповідачем вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 09.11.2017 р. № Ф-6590-03 вказана вище норма була викладена в наступній редакції: “Особи, зазначені у пункті 4 частини першої цієї статті, які обрали спрощену систему оподаткування, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони є пенсіонерами за віком або інвалідами та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування.”

Відповідно до абзацу другого пункту 13 розділу XV Прикінцевих та перехідних положень Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, у разі якщо особа має право на отримання пенсії відповідно до законів України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” та цього Закону, призначається одна пенсія за її вибором. Порядок фінансування цих пенсій встановлюється відповідними законами.

Таким чином, на думку позивача він є звільненим від сплати за себе єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування на підставі згаданої вище частини четвертої статті 4 Закону України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування”, а отже вимоги відповідача стосовно сплати заборгованості з такого внеску вважає незаконними.

Попри це, у відзиві на позовну заяву відповідач, з посиланням на правові висновки Верховного Суду України, викладені зокрема в постановах від 21.04.2015 року (№21-90а15), від 26.05.2015 року (№21-228а15) та від 26.02.2016 року (№21-2971а15), наголосив на тому, що частина четверта статті 4 Закону України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування” не поширюється на осіб, які отримують пенсію за вислугу років, призначену на підставі Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”.

Також, у зазначених висновках Верховного Суду України вказано, що фізичні особи-підприємці звільняються від сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування за себе, за умови, що вони є пенсіонерами за віком.

Отже, зауважуючи, що позивач є пенсіонером та отримує пенсію за вислугу років, відповідач звернув увагу суду, що протягом 2013-2017 років відповідна норма Закону України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування” діяла в редакції, яка не надавала йому право на звільнення від сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, оскільки лише з 01.01.2018 року частина четверта статті 4 цього Закону була викладена в такій редакції: “Особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування.”

Тобто, на момент прийняття оскаржуваної податкової вимоги позивач не був звільнений від сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування за 2013-2017 роки, а тому дана вимога винесена правомірно та обґрунтовано.

Однак, суд не погоджується з такими доводами контролюючого органу, з огляду на наступне.

Визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, Закон України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування” від 08.07.2010 року №2464-VI (далі — Закон №2464-VI).

За визначеннями частини першої статті 1 Закону №2464-VI: єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов’язкового державного соціального страхування в обов’язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування; недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.

Як зазначено у частині другій статті 2 Закону №2464-VI, виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Платниками єдиного внеску, зокрема у відповідності до пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VI, є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

За раніше наведеного, приписами частини четвертої статті 4 Закону №2464-VI, в редакціях, що діяли до 31.12.2017 року, було передбачено звільнення таких осіб від сплати за себе єдиного внеску, але за умови, якщо вони є пенсіонерами за віком або інвалідами та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу.

Відповідно до визначень статті 1 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 09.07.2003 року №1058-IV (надалі — Закон №1058-IV), пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім’ї у випадках, визначених цим Законом; пенсіонер - особа, яка відповідно до цього Закону отримує пенсію, довічну пенсію, або члени її сім’ї, які отримують пенсію в разі смерті цієї особи у випадках, передбачених цим Законом.

Умови призначення пенсії за віком встановлено статтею 26 розділу III Пенсії за віком у солідарній системі Закону №1058-IV.

Відповідно до преамбули Закону України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ” від 09.04.1992 року №2262-XII (далі - Закон №2262-XII), останній визначав умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України - військовослужбовців Збройних Сил України, Прикордонних військ України, Національної гвардії України, Управління державної охорони, інших військових формувань, що створюються Верховною Радою України, Служби безпеки України, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України та членів їх сімей, а також військовослужбовців колишніх Збройних Сил СРСР, органів державної безпеки і внутрішніх справ СРСР та членів їх сімей.

За приписами статті 12 Закону №2262-XII право на пенсію за вислугою строків служби мали: а) особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, які мають на день звільнення зі служби вислугу на військовій службі або на службі в органах внутрішніх справ 20 років і більше; б) особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, звільнені зі служби за вислугою строків служби, за віком, за станом здоров’я, у зв’язку із скороченням штатів або організаційними заходами і які на день звільнення досягли 45-річного віку, а ті з них, що є інвалідами війни, - незалежно від віку, і мають загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ.

Аналізуючи наведені норми, можна зробити висновок, що з набуттям статусу фізичної особи - підприємця, в тому числі з обранням спрощеної системи оподаткування, такі особи в контексті вимог статті 4 Закону №2464-VI набули обов’язку платника єдиного внеску.

При цьому, з 01.01.2018 року, згідно Закону України від 03.10.2017 року №2148-VIII “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсії”, яким внесено зміни до Закону №2464-VI, за вимогами частини четвертої статті 4 останнього фізичні особи — підприємці (в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування), які досягли віку, встановленого статтею 26 Закону №1058-IV та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу (незалежно від виду пенсії) звільнялися від сплати єдиного внеску за себе.

Суд звертає увагу, що у постановах Верховного Суду України від 21.04.2015 року (№21-90а15), від 26.05.2015 року (№21-228а15) та від 26.02.2016 року (№21-2971а15), на які посилається відповідач 1, не міститься висновку про непоширення положень частини четвертої статті 4 Закону №2464-VI на осіб, які отримують пенсію за вислугу років призначену на підставі Закону №2262-XII, натомість із системного аналізу зазначених норм матеріального права колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у вказаних постановах дійшла висновку, що положення частини четвертої статті 4 Закону №2464-VI не поширюються на осіб, які отримують пенсію у зв’язку з втратою годувальника.

Зокрема, у постанові від 26.05.2015 року №21-228а15, в межах розглядуваної справи, було встановлено, що оскільки заявниця на виконання статті 10 Закону №1058-ІV обрала пенсію в зв’язку із втратою годувальника, а при досягненні пенсійного віку не перейшла на пенсію за віком, то вона не набула право на пільгу, передбачену частиною четвертою статті 4 Закону №2464-VI.

Відповідно, колегією суддів Верховного Суду України в даній постанові зроблено висновок, що передумовою набуття права на звільнення від сплати єдиного внеску, передбаченого частиною четвертою статті 4 Закону №2464-VI, в чинній на той час редакції, є обрання особою пенсії за віком при досягненні пенсійного віку.

Однак, у постанові Верховного Суду від 10.04.2019 року №814/779/17, відмовляючи у задоволенні касаційної скарги управління ДФС, Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах цього суду від 21.04.2015 року у справі №805/949/14 (№21-90а15) та від 26.05.2015 року у справі №818/2082/14 (№ 21-228а15), зокрема з огляду на таке.

Визначення статусу “пенсіонера за віком” передбачає необхідність отримання особою саме страхової виплати у формі пенсії. Водночас, із проаналізованих положень законодавства не можна зробити висновок про пряму нормативну вказівку щодо обов’язкового виду страхової виплати, яку повинна отримувати особа, що досягла пенсійного віку, для застосування норми про звільнення від сплати єдиного внеску. Сьогоднішній стан системи пенсійного забезпечення, яке здійснюється в межах солідарно-накопичувальної системи загальнообов’язкового державного соціального страхування (першого-другого рівнів), не передбачає прямого взаємозв’язку між розміром сплачених сум єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, що розраховується і сплачується виходячи з нормативного закріплення бази у статті 7 Закону №2464-VI, та розміром пенсійних виплат.

Водночас, зважаючи на соціальну солідарність та справедливість у системі соціального захисту, до складу якої входить система пенсійного забезпечення, держава нормативно встановлює передумови щодо визначення пропорційної взаємозалежності між особистою участю особи в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування та рівнем її подальшого пенсійного забезпечення за рахунок вказаної системи фінансування пенсій та інших соціальних виплат. А тому, частина четверта статті 4 Закону №2464-VI передбачає сплату єдиного внеску особою, яка отримує виплати за рахунок системи загальнообов’язкового державного соціального страхування при досягненні віку, визначеного статтею 26 Закону №1058-IV, виключно на добровільних засадах.

Частина перша статті 10 Закону №1058-IV надає можливість особі, яка має одночасно право на різні види пенсії (за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника), обрати для призначення один із цих видів пенсії.

Обраний особою, яка досягла пенсійного віку, вид пенсії може зумовлювати різницю у підходах до визначення її правового статусу лише у межах питань призначення і виплати відповідного виду пенсії.

Частинами першою та другою статті 24 Конституції України визначено загальний стандарт рівності та заборони дискримінації, що є важливим елементом забезпечення верховенства права. Так, цими нормами визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об’єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі “Вілліс проти Сполученого Королівства”, заява №36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об’єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення у справі “Ван Раалте проти Нідерландів” від 21.02.1997 року) (пункти 48-49 рішення у справі “Пічкур проти України” від 07.11.2013 року, заява №10441/06).

Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об’єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац сьомий пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07.07.2004 року №14-рп/2004).

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 1 Закону України “Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні” пряма дискримінація - ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об’єктивну, обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належним та необхідним. Таке поводження за змістом пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі.

Таким чином, різний вид пенсії, обраний згідно із законодавством особами, які досягли пенсійного віку (встановленого статтею 26 Закону №1058-IV), не може вважатися виправданою, обґрунтованою та справедливою підставою різниці при вирішенні питання щодо застосування звільнення від сплати єдиного внеску для непрацездатних осіб одного й того ж виду.

Також слід звернути увагу на те, що Законом України від 03.10.2017 року №2148-VІІІ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій” перше речення частини четвертої статті 4 Закону № 2464-VI було викладено у новій редакції: “Особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, звільняються від сплати єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу.” В аспекті внесених змін слід відзначити, що запропонована редакція текстуально більш чітко окреслює коло осіб, які звільняються від сплати єдиного внеску, залежно від настання страхових ризиків, зумовлених досягненням пенсійного віку (загального, встановленого статтею 26 Закону №1058-IV, або спеціального, що зумовлює призначення пенсії за віком) та отриманням особою інвалідності, незалежно від виду призначеної та виплачуваної особі страхової виплати чи соціальної допомоги.

На підставі системного аналізу та з огляду на правовий зміст наведених вище положень законодавства Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що якщо фізична особа - підприємець мала право на пенсію за віком, але вибрала пенсію у зв’язку з втратою годувальника, то така фізична особа - підприємець має право на звільнення від сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, оскільки вибір виду пенсії не позбавляє набутого права, що пов’язане з певним віком.

Отже, частина четверта статті 4 Закону №2464-VI встановлює пільги для всіх суб’єктів, які є пенсіонерами за віком, незалежно від того, на підставі якого закону особа набула статусу пенсіонера за віком, будь-то на пільгових умовах, чи набула вона певного віку відповідно до статті 26 Закону №1058-IV. Цією нормою не визначено обмежень щодо виду пенсії, яку повинна отримувати особа, яка звільняється від сплати єдиного внеску.

Таким чином, з процитованих висновків постанови Верховного Суду від 10.04.2019 року №814/779/17 вбачається, що правова позиція останнього полягала у відсутності обмежень відносно того, на підставі якого закону особа набула статусу пенсіонера за віком, а саме на пільгових умовах, чи з досягненням певного віку відповідно до статті 26 Закону №1058-IV.

Слід звернути увагу, що за статтею 2 Закону України “Про пенсійне забезпечення” від 05.11.1991 року №1788-XII (далі — Закон №1788-XII) законодавцем виділено наступні види державних пенсій, що призначаються за цим Законом: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років; б) соціальні пенсії (пункт “б” втратив чинність на підставі Закону №2603-IV від 31.05.2005 року).

В свою чергу, умови призначення пенсій за віком та пенсій за віком на пільгових умовах визначено розділом II Закону №1788-XII, а саме його статтями 12 та 13 відповідно.

При цьому, статтею 51 Закону №1788-XII встановлено підстави пенсійного забезпечення за вислугу років - пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.

Працівники, які мають право на пенсію за вислугу років зазначені у статті 52 Закону №1788-XII.

З наведеного можна зробити висновок, що відповідно до статті 2 Закону України №1788-XII пенсії за вислугу років відносяться до окремого виду трудових пенсій, призначаються незалежно від досягнення особою пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону №1058-IV.

Окремо, статтею 4 Закону №1788-XII (в редакції, чинній на час видачі позивачу пенсійного посвідчення) було встановлено, що умови, норми та порядок пенсійного забезпечення військовослужбовців, а також осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членів їх сімей встановлюються Законом України про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ. Їм надається також право на одержання пенсій на підставах, передбачених цим Законом, незалежно від місця проходження військової служби. При цьому всі види грошового забезпечення військовослужбовців, а також осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ враховуються нарівні із заробітною платою робітників і службовців.

Тобто, законодавець вказав на те, що умови, норми та порядок пенсійного забезпечення зазначеного вище кола осіб регулюються спеціальним законодавством — чинним на даний час Законом України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, без позбавлення права на одержання пенсій на підставах, передбачених Законом №1788-XX.

Оскільки у згаданих постановах Верховного Суду України, а також у постановах Верховного Суду не міститься однозначних висновків про те, що призначення пенсії за віком, передбаченої Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, є тотожним призначенню пенсії за вислугу років, яка передбачена Законом України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, враховуючи приписи статті 5 Закону №2262-XII, є підстави для твердження, що звільнення від сплати єдиного внеску особи за частиною четвертою статті 4 Закону №2464-VI можливе лише у разі набуття відповідного права такою особою.

Суд погоджується з позицією позивача, що з досягненням 60-річного віку він, як фізична особа - підприємець, на спрощеній системі оподаткування, мав право на звільнення від сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, оскільки обов’язок пенсіонерів, які отримують пенсію за вислугою років сплачувати платежі до держави на рівні із іншими особами, переліченими у статті 4 Закону №2464-VI коли пенсіонери, які отримують пенсію за віком звільнені від такого обов’язку, ставить в нерівні умови перших.

Тобто, якщо фізична особа-підприємець мала право на пенсію за віком, але вибрала іншу, то така фізична особа-підприємець має право на звільнення від сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, оскільки вибір виду пенсії не позбавляє набутого права, що пов’язане з певним віком.

Слід зауважити, що в контексті змісту викладених вище правових висновків суду вищої інстанції, останні ґрунтувались зокрема на тому, що вибір особою виду пенсії не позбавляє набутого права, яке пов’язане з певним віком.

Так, у постанові Верховного Суду від 10.04.2019 року №814/779/17 серед іншого було зазначено, що оскільки з 01.05.2005 року позивачу призначена пенсія за віком, а з 2007 року - пенсія по втраті годувальника, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позивач у цьому випадку не втратив право на пенсію за віком, а лише скористався правом, передбаченим статтею 37 Закону України від 05.11.1991 року №1788-ХІІ “Про пенсійне забезпечення”, згідно з якою члени сім’ї померлого, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували яку-небудь пенсію, мають право перейти на нову пенсію, та не повинен сплачувати єдиний внесок.

З аналізу викладеного у сукупності, суд вважає, що з набуттям статусу пенсіонера за віком (досягненням віку, що надає права на отримання пенсії за віком), будучи фізичною особою - підприємцем, на спрощеній системі оподаткування, позивач також набув права на звільнення від сплати єдиного внеску згідно частини четвертої статті 4 Закону №2464-VI.

Власне, приписи частини четвертої статті 4 Закону №2464-VI станом на час досягнення позивачем 60-річного віку і були викладені у такій редакції, що від сплати єдиного внеску звільнялися зокрема ті фізичні особи - підприємці, на спрощеній системі оподаткування, які були пенсіонерами за віком, а отже оскаржувана позивачем вимога зі сплати єдиного внеску за 2013-2017 роки є протиправною.

Частиною 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

З огляду на викладене, а також з метою ефективного, повного та належного захисту порушених прав позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі заявлених позовних вимог та захистити порушені права позивача шляхом скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 09.11.2017 р. № Ф-6590-03.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (ч. 2 цієї статті).

Оцінивши наявні в справі докази в їх сукупності, суд доходить висновку про наявність правових підстав для скасування оскаржуваних рішень. Разом з тим, відповідач як суб'єкт владних повноважень в ході судового розгляду не довів обґрунтованість своїх висновків і правомірності прийнятого на їх підставі рішення.

Відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати підлягають відшкодуванню в повному обсязі.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 242- 243, 245-246, 250, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) задовольнити.

Визнати протиправною вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДФС у м.Києві від 09.11.2017 р. № Ф-6590-03.

Вийти за межі позовних вимог та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДФС у м.Києві від 09.11.2017 р. № Ф-6590-03.

Присудити на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) судові витрати в сумі 704,80 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у м.Києві (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19; код ЄДРПОУ 39439980).

Рішення суду відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.П. Васильченко