Рішення № 83656047, 30.07.2019, Костопільський районний суд Рівненської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 564/2231/15-ц

30 липня 2019 року

Костопільський районний суд Рівненської області в складі:

головуючого судді Олійника П. В.

з участю секретаря Рубельського О. С.

за участю представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Кравчук О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Костопіль цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства акціонерний банк "Укргазбанк" про захист порушеного права споживача фінансових послуг, визнання недійсним Кредитного договору №130/07/К-Ф від 03 жовтня 2007 року

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до суду з позовом відповідача, в якому просила, визнати порушеним її право споживача фінансових послуг банку та визнати недійсними з дати укладення кредитний договір № 130/07/К-Ф від 03 жовтня 2007 року між ПАТ АБ «Укргазбанк» і ОСОБА_3 та договір Іпотеки №130/07/І-Ф від 03 жовтня 2007 року, та скасувати заборону на відчуження квартири АДРЕСА_1 , накладену приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Киселюк О.В. шляхом виключення запису №2950, з Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна та стягнути понесені судові витрати.

В обґрунтування позову вимог покликається на те, що відповідач під час укладення кредитного договору порушив її право споживача фінансових послуг банку та не дотримав істотних умов договору, встановлених вимогами ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», Постановою НБУ №168 від 10.05.2007 року, та вимогами ст.2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечними боргом і іпотечними сертифікатами» обов`язку, зокрема, в змісті кредитного договору:

1. Не здійснив належно детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов`язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту згідно імперативних вимог п.2 ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та вимоги п.3 «Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (надалі - Правила), затверджених постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007 року N 168;

2. Не навів належний «Графік платежів», згідно зі строковістю, зазначеною у договорі (щомісяця), у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості усіх супутніх послуг, а також інших зобов`язань споживача з розписаною сукупною вартістю кредиту за кожним платіжним періодом передбаченого вимогою п.3.2 Правил по формі визначеною у додатку до Правил;

3. Не зазначені вид і предмет кожної супутньої послуги з обґрунтуванням їх вартості згідно вимоги п.3.4 Правил;

4. Не визначив належно реальну процентну ставку в порушення вимоги п.3.3 Правил;

5. Не визначив та не вказав належно про абсолютне значення подорожчання кредиту в грошовому вигляді , згідно вимоги п.3.3 «Правил», шляхом підсумовування всіх платежів здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту;

6. В порушення вимоги п. 3.8 «Правил», відсутнє застереження Банку, щодо попередження позичальника про настання валютних ризиків;

7. Всупереч вимоги п.3.4 «Правил», не зазначено про умови відкриття, ведення та закриття банківського рахунку, тарифи а також про всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв`язку з отриманням кредиту, його обслуговування і погашенням;

8. В порушення вимоги п.7 ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових ринків», не визначено строк дії кредитного договору;

9. Всупереч вимоги п.8 ч.1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових ринків», не визначив порядок припинення дії кредитного договору;

10. В порушення вимоги п.6 ч.4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», відсутня істотна умова договору, про дострокове розірвання кредитного договору, що не є тотожним з достроковим поверненням кредиту;

11. Не зазначена відповідальність кредитора при порушені умов договору, щодо умов повернення і зарахування кредиту (зокрема, в разі зарахування коштів з каси банку на транзитні рахунки або на рахунки не зазначені в договорі) як того вимагають норми ч.2 ст. 345 ГК України та п.9 ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових ринків»;

12. Відповідачем не здійснено оприлюднення інформації про умови іпотечного кредитування згідно імперативної вимоги ст. 2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»;

13. Не встановлено положення про інфляційне застереження та не узгоджено домовленості про розрахунки індексації щодо збереження реальної вартості предмету іпотеки.

Позивач покликаючись на завищення банком сукупної вартості кредиту на дату укладення оспорюваного договору як у процентному значенні так і в грошовому виразі, які за її твердженням є явно завищені від узгоджених з нею у кредитному договорі, зазначає, що відповідач під час укладення оспорюваного договору, скориставшись своїм переважним становищем відносно неї, за вище вказаних обставин позбавив її в реалізації права на вільне волевиявлення, чим ввів в оману, під впливом якої позивачка підписала кредитний договір.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримав повністю та з аналогічних підстав. Також заперечив проти посилання відповідача на пропуск позивачем строків позовної давності, оскільки остання не являється фахівцем зі споживчого кредитування та не має спеціальних знань про властивості споживчого кредиту, а являється лише споживачем фінансових послуг. Відтак позивач під час підписання спірного кредитного договору не могла знати про порушення свого права як споживача та про невідповідність дій Банку і укладеного нею кредитного договору вимогам чинного законодавства України, а довідалась про це лише 25 серпня 2015 року після фактичного ознайомлення із змістом складеного висновку/розрахунку економічного дослідження. Просить позов задовольнити.

Представники відповідача позов не визнали та пояснили, що позивачу була надана вся необхідна інформація про кредит та про сукупну вартість кредиту. В надісланих до суду письмових запереченнях проти позову відповідач, покликаючись на свободу договору та підприємницької діяльності, вказує, що ініціатором укладення кредитного договору була відповідач, яка не зверталась до банку із заявами про надання їй додаткової інформації та/або роз`яснення певних положень оспорюваного кредитного договору. Крім того, посилаючись на пропуск позивачем строку позовної давності, просить суд відмовити позивачу у задоволенні пред`явленого позову.

Суд, заслухавши пояснення сторін, з`ясувавши обставини та дослідивши представлені по справі докази, вважає, що позов підлягає до задоволення.

Згідно з частинами 1-5 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом та несуть ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Судом встановлено, що 03 жовтня 2007 року, між Відкритим акціонерним товариством Акціонерним банком «Укргазбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк «Укргазбанк» та ОСОБА_3 було укладено договір про надання іпотечного кредиту № 130/07/К-Ф.

Відповідно до п. 1.1. кредитного договору, відповідач надає позивачу кредит в сумі 28 000 доларів США. Кредит надається на строк з 03 жовтня 2007 року по 02 жовтня 2019 року або по день, визначений в п. 3.3.11. цього Договору, із сплатою процентів за користування кредитом, виходячи із 12,5% річних. Кредит надається на задоволення споживчих потреб Позичальника (п.1.4.).

Пунктом 1.2. кредитного договору встановлена комісія за відкриття позичкового рахунку (1 % від суми кредиту, зазначеної в п. 1.1., що становить 280,00 доларів США). Оплата здійснюється у національній валюті України за курсом НБУ на день фактичної сплати або на дату укладання кредитного договору.

Комісія за проведення аналізу ліквідності забезпечення, що становить 300,00 гривень, оплата здійснюється в день отримання кредиту ( п.1.3.).

Згідно п.2.1 кредитного договору згідно з договором іпотеки № 130/07/І-Ф від 03 жовтня 2007 року в забезпечення зобов`язань за дійсним договором відповідачем прийнято в іпотеку однокімнатну квартиру, загальною площею 30,0 кв.м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Відповідно до п. 3.1.1. кредитного договору відповідач зобов`язується відкрити позичальнику позичковий рахунок № НОМЕР_2 та видати позичальнику кредит в сумі, зазначений в п. 1.1. цього договору з позичкового рахунка, шляхом перерахування на поточний рахунок позичальника № НОМЕР_1 , відкритий у відділенні ВАТ АБ «Укргазбанк.

Згідно п. 3.3.3. позичальник зобов`язується повернення суми кредиту здійснювати на рахунок № НОМЕР_2 , відкритий у Рівненській філії ВАТ АБ «Укргазбанк», щомісячно з 1-го по 10-е число кожного місяця, починаючи з місяця наступного за місяцем отримання кредиту, в розмірі не менше 1/84 від суми отриманого кредиту, що становить 194 долари США 44 центи.

Того ж дня 03 жовтня 2007 року між відповідачем та позивачем було укладено договір іпотеки № №130/07/К-Ф.

18 червня 2008 року між відповідачем та позичальником було укладено додатковий договір № 2 до кредитного договору № 130/07/К-Ф від 03 жовтня 2007 року, відповідно до умов якого в зв`язку з збільшенням суми кредиту за зверненням позичальника на суму 10 000, 00 доларів США було внесено зміни до кредитного договору щодо суми кредиту, розміру відсотків за користування кредитом (виходячи з 13, 8 % річних) і розміру щомісячного платежу (1/144 від суми отриманого кредиту, що становить 312,50 доларів США та сплати комісії банку за збільшення суми кредиту в розмірі 1,5 % від суми збільшення кредиту, що становить 150,00 доларів США.

10 вересня 2008 року між відповідачем та позичальником було укладено додатковий договір № 3 до кредитного договору № 130/07/К-Ф від «03» жовтня 2007 року відповідно до умов якого в зв`язку з збільшенням суми кредиту за зверненням позичальника на суму 10 000 доларів США було внесено зміни до кредитного договору щодо суми кредиту, розміру відсотків за користування кредитом (виходячи з 13, 8 % річних) і розміру щомісячного платежу (1/144 від суми отриманого Кредиту, що становить 382,58 доларів США та сплати комісії банку за збільшення суми кредиту в розмірі 1,5 % від суми збільшення кредиту, що становить 150,00 доларів США.

30 вересня 2009 року між відповідачем та позичальником було укладено додатковий договір № 4 до Кредитного договору № 130/07/К-Ф від 03 жовтня 2007 року відповідно до умов якого в зв`язку з заміною предмета іпотеки за зверненням Позичальника було внесено зміни до кредитного договору, а саме п. 2.1. викладено в наступній редакції:

Згідно з договором іпотеки від № 03/2009-І-Ф від 30 вересня 2009 року в забезпечення зобов`язань за дійсним договором Банком прийнято в іпотеку: садовий будинок, з надвірними будівлями, загальною площею 136, 7 кв. м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, та земельна ділянка, площею 0,06 га, що знаходиться на території садівницького кооперативу «Городищенський», НОМЕР_4, Городищенської сільської ради (надалі предмет застави).

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У відповідності до положень ст.ст. 1054, 1055 ЦК України кредитний договір повинен бути укладений в письмовій формі та містити в собі положення щодо розміру та умов кредиту.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 Цивільного Кодексу України).

Проте, аналіз норми ч. 4 ст. 42 Конституції України, надає підстави для висновку, що участь у договорі споживача як слабшої сторони, підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, яка звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.

У договорах за участю фізичної особи - споживача, враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (ч.2 ст.627 ЦК України). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (ч. 3 ст.1054 цивільного закону).

Зважаючи на норми міжнародного законодавства в питаннях ефективного режиму захисту прав споживачів фінансових послуг, що базується на принципах, визначених положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985 року №39/248, Хартії захисту прав споживачів, схваленої Резолюцією Консультативної асамблеї Євросоюзу від 17.05.1973 року № 543, Директиви 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11.05.2005 року про недобросовісну комерційну практику по відношенню до споживачів на внутрішньому ринку (Директива про недобросовісну комерційну практику), та Директиви 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23.04.2008 року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на преддоговірній стадії, так і на стадії виконання кредитного договору. З огляду на це, споживачі повинні мати своєчасний доступ до фактичної, достатньої та достовірної інформації як щодо ціни або засобу калькуляції ціни, так і інших суттєвих характеристик фінансової послуги.

У постанові Пленуму Верховного Суду України N 5 від 12.04.1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», наведено наступні роз`яснення, зокрема:

(п.7). Вирішуючи справи про захист прав споживачів, суди мають виходити з того, що відповідно до ст.4 Закону держава: забезпечує громадянам захист їх інтересів як споживачів; надає можливість вільного вибору товарів (робіт, послуг) та набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час вибору й використання товарів (робіт, послуг) відповідно до їх потреб. Встановлений Законом перелік прав, якими користуються споживачі, не є вичерпним. Законодавчими актами і договорами, які не суперечать Закону, можуть бути передбачені й інші права споживачів та зобов`язання продавців, виготівників, виконавців. Умови договору, що обмежують права споживача порівняно з положеннями, передбаченими законодавством, визнаються недійсними. Якщо внаслідок застосування умов такого договору споживачеві завдано збитків, вони мають бути відшкодовані винною особою в повному обсязі;

(п.12). У справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Відповідно до ст.18 Закону продавець, виробник, виконавець зобов`язані своєчасно надавати споживачеві необхідну достовірну інформацію про товар (роботи, послуги) у доступній наочній формі, яка б забезпечувала можливість компетентного вибору.

Аналогічна позиція підтримується і у рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі №15-рп/2011, за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 ,ч. 8 ст. 18, ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями ч. 4 ст.42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) в якому визначено, що:

дія Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями ч. 4 ст.42 Конституції України поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору (п.3.4.);

споживачу, як правило, об`єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів робіт, послуг)із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Кодексу). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб`єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних право-відносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору (п.3.2).

За положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Частиною 2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», та ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» передбачено, що «Фінансові послуги врегульовують питання щодо відомостей, які кредитодавець має у письмовій формі повідомити споживачеві перед укладенням договору споживчого кредитування».

У частині 4 пункту 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів`та ч.1 ст.6 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлено: «У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов`язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) умови дострокового розірвання договору; 7) інші умови, визначені законодавством.

До інших умов, визначених актами цивільного законодавства, у даному конкретному випадку з урахуванням специфіки кредитного договору та виду забезпеченості (яким, в даному випадку є іпотека), слід віднести обов`язкові умови які урегульовують дані правовідносини зокрема, Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечними боргом і іпотечними сертифікатами» № 979-IV (надалі - Закон № 979-IV).

Статею 1 вказаного Закону № 979-IV визначено, що іпотечний борг - це основне зобов`язання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою.

За правилом ст.2 Закону № 979-IV, Договір про іпотечний борг виникає з цивільно правових відносин між сторонами договору за умови дотримання встановлених цим Законом вимог. Умови договору про іпотечний борг та зміст самого іпотечного договору розробляє кредитодавець.

Основні економічні та правові вимоги виникнення іпотечного боргу мають бути розкриті Кредитодавцем ще до укладення договору про іпотечний борг. Ця інформації має бути оприлюднена ним у письмовій форміі містити: опис усіх грошових зборів і витрат, пов`язаних з установленням іпотеки; принципи визначення плати за договором про іпотечний борг; порядок дострокового виконання основного зобов`язання уразі неплато-спроможності боржника або невиконання боржником своїх зобов`язань за договором про іпотечний борг та юридичні наслідки цього невиконання; право боржника попереджати кредитодавця про можливе невиконання основного зобов`язання; реквізити ліцензії та/або свідоцтва про внесення кредитодавця до Державного реєстру фінансових установ чи Державного реєстру банків; положення про інфляційне застереження.

Встановлена Законодавцем в коментованій нормі Закону передумова обов`язкової необхідності для Банку здійснювати встановлення положення про інфляційне застереження, (яке Законодавцем визначено, як спосіб встановлення та узгодження з Іпотекодавцем домовленості про розрахунки індексації інфляційних втрат вартості предмету іпотеки та збереження її реальної вартості),є такою, що перш за все направлена, на необхідність дотримання рівноправя сторін (учасників договору), дотримання справедливого балансу договірних правовідносин та на збереження реальної вартості предмету іпотеки.

У противному випадку, відсутність в умовах спірного правочину вище зазначених застережень та домовленостей між сторонами кредитного договору, суттєво порушує баланс договірних правовідносин Позичальника, істотно знецінює вартість предмету іпотеки та значно погіршує становище Іпотекодавця йому на шкоду, що є недопустимим.

Отже, вище наведена правова конструкція норм Законів, надає суду підстави для висновку, що: на дані правовідносини, окрім вимоги ст. 1054 ЦК України, ЗУ «Про захист прав споживачів», ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», також поширюється дія норм ЗУ «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечними боргом і іпотечними сертифікатами», і при укладенні такого виду кредитного договору, Кредитодавець має керуватись правилами та дотримуватись імперативних норм і вимог, встановлених цими Законами; приписи ст.2 Закону № 979-IV, «щодо необхідності та обовязку визначення кредитодавцем саме в кредитному договорі основних економічних та правових вимог виникнення іпотечного боргу, на які міститься посилання в ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»(із числа інших обов`язкових умов, що випливають із суті та умов договору), мають бути визначені та розкриті Банком саме в змісті кредитного договору іще до укладення іпотечного договору, шляхом оприлюднення таких відомостей у письмовій формі».

Зазначені вимоги, є визначеними законом істотними умовами кредитного договору, укладеного між позичальником і банком, а їх зміст та умови є такими, що можуть вплинути на рішення споживача про необхідність придбання послуги з надання кредиту та являються необхідними і обовязковими для такого виду договорів.

В п.14. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" вказано, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215,1048-1052,1054-1055), статті 18-19 Закону України "Про захист прав споживачів".

Відповідно до ч.5 ст.11, ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

А отже, виходячи з вищенаведеного, суд приходить до висновку, що свобода договору при укладенні кредитного договору №130/07/К-Ф від 03 жовтня 2007 року, не є абсолютною та обмежується спеціальними нормами законодавства у сфері споживчого кредитування. За таких умов, сторони кредитного договору не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, оскільки, урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним. (Правовий висновок Верховного Суду України, зроблений у постанові від 11 вересня 2013 року у справі №6-52цс13).

Відтак, посилання відповідача на принцип свободи договору є невірним, який зроблено ним без урахування вимоги спеціального законодавства в сфері споживчого кредитування, який звужує дію принципу свободи договору.

Згідно із ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Суд погоджується з доводами представника позивача про деформацію процесу формування волі позичальника під впливом омани під час прийняття нею рішення про отримання кредиту, недотримання Банком істотних умов кредитного договору, оскільки узгоджені у договорі розміри відсоткової ставки за кредитом не відповідають фактично встановленим у договорі розмірам, та про наявність умислу в діх Банку щодо введення споживача в оману, під впливом якої позичальником укладено кредитний договір, що оспорюється.

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 56 Закону України "Про банки та банківську діяльність" та ст.ст. 11, 12 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг" встановлено обов`язок кредитора, щодо неухильного дотримання вимоги Закону України "Про захист прав споживачів".

Пунктом 4 частини 1 статті 4 та частини 1 статті 15 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги).

Вимогою ч. 2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» зобовязано Банки перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, із зазначенням викладеної в цих умовах переліком інформації.

Сукупною вартістю кредиту є інформація про процентну ставку, вартість сукупних послуг та інших фінансових зобов`язань позивача, варіанти погашення кредиту, кількість платежів, їх періодичність та обсяги.

Банки зобов`язані отримати письмове підтвердження споживача, про ознайомлення з вищенаведеною інформацією.

Вимогами ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», встановлено, що у договорі про надання споживчого кредиту Банки зобов`язані зазначати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача.

У разі декларування банком у договорі зі споживачем будь-якої послуги, споживач має право не тільки в деталях знати предмет задекларованої послуги, а й отримати зазначену послугу належної якості, відповідно до умов договору. У зобов`язанні мають бути чітко визначені його суб`єкти та конкретизований його об`єкт.

Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.

Таким чином, з метою належного захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів, банки зобов`язано надавати споживачам необхідну, доступну, достовірну, повну та своєчасну інформацію зокрема, про орієнтовну сукупну (реальну) вартість кредиту.

Такого роду інформація про ціну (сукупну вартість) кредиту - по своїй суті та правовій природі є суттєвою, яка істотно впливає на вибір і волевиявлення позичальника, щодо прийняття ним рішення про необхідність укладання кредитного договору на таких умовах оскільки, споживач може не володіти спеціальними знаннями про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває, а тому обов`язок доведення необхідної, доступної, достовірної, повної та своєчасної інформації про продукцію (у даному випадку про послугу споживчого кредитування та реальну вартість кредиту) законодавцем покладається саме на суб`єкта господарювання (кредитора).

А тому, враховуючи вищенаведене, істотними умовами кредитного договору, щодо яких має бути досягнуто згоди в обов`язковому порядку, є умови, які встановлені частинами 2 та 4 статті 11 ЗУ «Про захист прав споживачів».

У Директиві Європейського Парламенту та Ради ЄС 2005/29/ЄС від 11.05.2005 р. щодо несправедливих видів торговельної практики зазначено, що фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов`язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином ефективного вибору.

Згідно із п. 9 ст. 15 Закону України "Про захист прав споживачів" у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг).

Відтак, беручи до уваги приписи пункту 14 Постанови Пленуму ВССУ №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», в системному зв`язку зі ст. 11, 19, ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» суд констатує, що в їх змісті законодавцем визначено чіткі критерії і обставин умислу, які з вини кредитора (банку) у будь-якому разі порушують права споживача внаслідок умисних дій/бездіяльності банку та є нечесною підприємницькою практикою, якими зокрема, є: порушення права споживача на свободу вибору продукції при реалізації продукції будь-яким чином; при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення; порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач; будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію; ціну продукції визначено неналежним чином.

Вимогою ч.3 ст.203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

При визначенні вільного волевиявлення учасника правочину (зокрема, позичальника у даному випадку) і відповідність її внутрішньої волі на укладення правочину, суд враховує наступне.

При укладенні правочину під впливом обману формування волі споживача відбувається не вільно, а внаслідок недобросовісних дій інших осіб, що полягали у здійсненні впливу на формування волі споживача шляхом повідомлення йому таких відомостей, які спонукають споживача до укладення договору.

Омана так само як і обман, сприяє перекрученому формуванню волі учасника правочину.

А це дозволяє зробити висновок, що під обманом слід розуміти таку поведінку, за допомогою якої одна особа викликає в іншої неправильне уявлення (вводить в оману) свідомо щодо обставин, які мають істотне значення з метою вчинення правочину. Тобто, обман - це дія на процес формування волі особи.

При цьому, обманні дії можуть вчинятися в активній формі або ж полягати у бездіяльності (умисне замовчування про факти, які можуть перешкодити вчиненню правочину).

І хоча, воля на вчинення такого правочину під впливом омани може відповідати зовнішньому волевиявленню позичальника, проте формується тут невільно під впливом відсутності необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію. А це є ознакою обману, який як процес спрямований на паралізацію волі майбутнього контрагента, і як результат, проявляється у настанні правових наслідків, які за звичайних умов не могли б настати. Між обманом і вчиненням правочину існує причинний зв`язок, тобто обман має бути таким, що без нього правочин не був би вчинений.

Таким чином, аналіз змісту вище наведеного дозволяє суду дійти висновку, що умисне замовчування кредитором про факти, які мають істотне значення для споживача, суттєво впливають на його волевиявлення та можуть перешкодити вчиненню правочину, які є ознаками омани під впливом якої волевиявлення споживача є не вільним і не відповідає його внутрішній волі.

Постановою Правління НБУ № 168 від 10.05.2007 року "Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту", які розроблені у відповідності до ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", затверджено форму детального розпису сукупної вартості кредиту та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (надалі - Правила).

У даних Правилах вказані обов`язкові умови із числа інших обов`язкових умов договору, на які міститься посилання в ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів", необхідність яких випливає із суті та умов договору, які є істотними та які можуть вплинути на рішення споживача про необхідність придбання послуги з надання кредиту.

Витрати, що складають сукупну вартість кредиту, законодавцем визначено у частині д). п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої сукупна вартість кредиту включає перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо.

Частиною 2 п. 16. постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» передбачено що суди повинні з`ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168.

Таким чином, аналіз змісту коментованих норм і вимог Закону дозволяє зробити висновок, що інформація, яка повинна бути надана до моменту укладання договору однією із сторін є частиною пропозиції та істотною умовою договору, оскільки обов`язковість її оприлюднення прямо передбачена Законом. (Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, який наведено у постанові від 29 травня 2018 року, у справі №305/1180/15-ц, провадження №14-82цс18).

Для вирішення питань, що виникли під час розгляду справи, судом за клопотанням представника позивача було призначено судово-економічну експертизу, за результатами проведенння якої складено Висновок додаткової судово - економічної експертизи від 25.09.2017 року за № 2330, згідно якого судовим експертом встановлено, факти (обставини) невідображення банком необхідних відомостей та інформації для позичальника та водночас, їх невідповідність у відношенні між узгодженими в кредитному договорі та фактичними даними, а саме: реальної процентної ставки і абсолютного значення подорожчання кредиту (тобто, сукупної вартості кредиту у грошовому виразі) на момент укладення кредитного договору та додаткових договорів до нього, а також факти відсутності (тобто, неукладення між сторонами договору) графіка платежів та додатків до додаткових договорів №№ 1-4 та водночас, необгрунтованого застосування банком методу нарахування процентів, який не передбачений умовами кредитного договору.

Зокрема експертом встановлено, що згідно наявних матеріалів, оформлення Банком інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (у вигляді реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту), під час укладення кредитного договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007р., додаткового договору №1 від 23.04.2008р., додаткового договору №2 від 18.06.2008р., додаткового договору №3 від 10.09.2008р. до кредитного договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007р., виконано з недотриманням «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (затверджених Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007р.) та ЗУ «Про захист прав споживачів» (п. 3 висновку додаткової судово - економічної експертизи).

Висновком додаткової судово - економічної експертизи також було встановлено наступне.

Так, згілно п.1.1. кредитного договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007р. процентна ставка за користування кредитом становить 12,50% річних. За даними додатку №1 до кредитного договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007р. реальна процентна ставка становить 15,80%, абсолютне значення подорожчання кредиту складає - 23 947,96 грн.. За результатами експертизи, встановлено, що абсолютне значення подорожчання кредиту (сукупна вартість кредиту у грошовому виразі) на момент укладення кредитного договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007р. складає 24850,97 дол.США (по курсу НБУ на дату укладення договору складає 125497,40 грн.) та не відповідає абсолютному значенню подорожчання кредиту в додатку №1 до договору в сумі 23 947,96 грн.

Згідно п.1.1. додаткового договору №1 від 23.04.2008р. до договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007р. процентна ставка за користування кредитом становить 13,30% річних. В межах наявних матеріалів реальна процентна ставка (у процентах річних) та абсолютне значення подорожчання кредиту за додатковим договором №1 від 23.04.2008р. до кредитного договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007р. не визначені. За результатами експертизи, що реальна процентна ставка (сукупна вартість кредиту в процентному значенні) на момент укладення додаткового договору №1 від 23.04.2008р. складає 15,83% та не відповідає передбаченій ставці за договором (13,30% річних.); абсолютне значення подорожчання кредиту (сукупна вартість кредиту в грошовому виразі) на момент укладення додаткового договору №1 від 23.04.2008р. - складає 28852,60дол.США.

Відповідно до п.1.1. додаткового договору №2 від 18.06.2008р. до договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007р. процентна ставка за користування кредитом становить 13,80% річних. В межах наявних матеріалів реальна процентна ставка (у процентах річних) та абсолютне значення подорожчання кредиту за додатковим договором №2 від 18.06.2008р. - не визначені. За результатами експертизи встановлено, що реальна процентна ставка (сукупна вартість кредиту в процентному значенні) на момент укладення додаткового договору №2 від 18.06.2008р. складає 16,29% та не відповідає передбаченій ставці за договором (13,80% річних); абсолютне значення подорожчання кредиту (сукупна вартість кредиту в грошовому виразі) на момент укладення додаткового договору №2 від 18.06.2008р. - складає 37383,49дол.США.

Згідно п.1.1. додаткового договору №3 від 10.09.2008р. до договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007р. процентна ставка за користування кредитом становить 14,40% річних. В межах наявних матеріалів реальна процентна ставка (у процентах річних) та абсолютне значення подорожчання кредиту за додатковим договором №3 від 10.09.2008р. до договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007р. не визначені. За результатами експертизи встановлено, що реальна процентна ставка (сукупна вартість кредиту в процентному значенні) на момент укладення додаткового договору №3 від 10.09.2008р. складає 16,95% та не відповідає передбаченій ставці за договором (14,40% річних); абсолютне значення подорожчання кредиту на момент укладення додаткового договору №3 від 10.09.2008р. - складає 45848,48дол.США.

У пункті 4 висновку додаткової судово - економічної експертизи вказано, що за наявними матеріалами, не встановлена відповідність фактичних даних (зокрема, щодо документально обґрунтованого щомісячного платежу, реальної сукупної вартості та абсолютного значення подорожчання кредиту) за кредитним договором №130/07/К-Ф від 03.10.2007 р. (в т.ч. додатковим угодам до нього) даним, які до укладення кредитного договору викладені в змісті письмової інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, у зв`язку з наступним:

- наявні в матеріалах справи «Умови кредитування по програмі «Іпотечний кредит» (кредит на споживчі цілі під заставу нерухомості) від 02.10.2007 р., не містять повної інформації про умови кредитування до укладення договору, в т.ч. перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням, обслуговуванням та поверненням кредиту та детальних умов повернення заборгованості (кількість платежів, їх частоту та обсяги), виходячи з суми наданого кредиту, що передбачено п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»;

- в умовах додаткових договорів (№1 від 23.04.2008р., №2 від 18.06.2008р., №3 від 10.09.2008р.) до кредитного договору №130/07/К-Ф від 03.10.2008р. відсутні визначені показники реальної сукупної вартості та абсолютного значення подорожчання кредиту, а також розміру обґрунтованого щомісячного платежу з урахуванням супутніх витрат по кредиту, що передбачено Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 р.

Також встановлено, що відповідачем документально необґрунтовано застосовано метод нарахування процентів «30/360» при формуванні платежів на погашення заборгованості по відсотках, зазначених в Додатку №1 до кредитного договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007р., що не відповідає методу «факт/факт» («фактична кількість днів у місяці та році»), передбаченому умовами п.3.1.6. кредитного договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007 р.

Серед наявних матеріалів справи (в т.ч. наданих у відповідь на клопотання експерта) відсутні додатки до додаткових договорів №1 від 23.04.2008р., №2 від 18.06.2008р., №3 від 10.09.2008р. до договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007р., в т.ч. відсутні графіки платежів на погашення заборгованості по кредиту з визначеними сумами погашення нарахованих відсотків за користування кредитом, тому не можливо встановити чи відповідає метод нарахування відсотків по додатковим договорам умові п.3.1.6. договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007р. (в т.ч. умовам додаткових договорів до нього).

Таким чином, підсумовуючи вищенаведене вбачається, що висновком додаткової судово - економічної експертизи встановлено обставини та неспростовані відповідачем факти невірного визначення ним у кредитному договорі та додаткових договорах до нього, річної процентної ставки (у тому числі, у вигляді суми абсолютного значення по кредиту (у валюті кредиту), які фактично є меншими ніж реальна ставка (у тому числі, щодо реальної суми абсолютного значення подорожчання кредиту (у валюті кредиту) та відсутність узгоджених графіків погашення кредиту, що є несправедливими умовами договору, а відтак оманливою практикою), які стосуються вартості кредиту, наданого споживачеві та порядку його погашення.

Постановою Пленуму Верховного суду України № 8 від 30.05.1997 р. "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах" встановлено, що судова експертиза як один із засобів доказування сприяє повному, всебічному та об`єктивному дослідженню обставин справ, постановленню законних і обґрунтованих судових рішень.

Враховуючи що відповідачем не надано суду доказів, які б ставили під сумнів правильність і обгрунтованість Висновку додаткової судово - економічної експертизи № 2330 від 25.09.2017 р. та спростовували встановлені ним обставини, а також те, що іншого передбаченого законом способу доведення обставин обману позичальника фактично не існує, то за таких умов, суд визнає даний Висновок достатнім, належним, допустимим та достовірним доказом по справі.

В зв`язку з цим суд вважає, що дослідженим в судовому засіданні Висновком додаткової судово - економічної експертизи підтверджуються наведені позивачем доводи і обставини введення банком її в оману щодо істотних умов кредитного договору, який укладено нею під впливом відсутності з вини банку необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації, про умови кредитування та ціну фінансової послуги.

У результаті цього, кредитор отримав можливість отримати від позивача як позичальника, сплати на його користь надлишкової суми по кредиту (тобто, суму переплати позичальником по кредиту), яка є більшою від розміру передбаченого сторонами на момент укладення кредитного договору абсолютного значення подорожчання кредиту (загальної вартості кредиту), яка не була узгоджена з позичальником в письмовій формі.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що банк, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи недобросовісно та порушуючи при цьому норми і вимоги діючого законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення кредитного договору на вкрай невигідних для неї умовах, з якими позичальник як споживач, була позбавлена з вини кредитора реальної можливості ознайомитись та оцінити належно. Тому з урахуванням наведеного суд погоджується з доводами представника позивача, що позивач підписавши кредитний договір, хоча і підтвердила свій намір на отримання банківського кредиту, однак, таке її волевиявлення не було вільним та спрямованим на настання реальних правових наслідків саме на таких умовах.

Крім того, суд виходячи із встановлених в судовому засіданні обставин, що сам текст кредитного договору розроблявся відповідачем, вважає, що відповідальність щодо змісту кредитного договору покладається повністю на відповідача.

Пунктами 1, 2 статті 3 Директивиа Ради 93/13/ЄEC від 5 квітня 1993 року щодо несправедливих умов споживчих договорів встановлено, що умова договору, що не обговорювалась індивідуально, має розглядатись у якості несправедливої, якщо за порушення вимоги сумлінності вона викликає значні невідповідності в правах та обов`язках сторін, що випливають з договору, на шкоду споживачу. Умова має завжди розглядатись як така, що не була обговорена індивідуально, якщо вона була складена заздалегідь, і тому споживач не мав можливості вплинути на склад умови, особливо у зв`язку із заздалегідь сформульованим стандартним договором. Той факт, що деякі елементи умови або одна конкретна умова були обговорені індивідуально, не має виключати застосування цієї Статті до іншої частини договору, якщо загальна оцінка договору вказує на те, що він, проте, є заздалегідь сформульованим стандартним договором. Якщо будь-який продавець або постачальник стверджують, що стандартну умову було обговорено індивідуально, тягар доведення у зв`язку з цим має бути покладений на нього.

Відповідно до частини 1 статті 6 Директиви 2005/29/ЄС, торгівельна практика розглядається як оманлива, якщо вона містить хибну інформацію і отже є невірною або будь-якою мірою, включаючи загальну презентацію, обманює чи здатна обманути середнього споживача, навіть якщо інформація є фактично коректною відносно одного чи кількох наступних елементів, та у будь-якому разі спонукає або може підштовхувати його до прийняття ділового рішення, яке за інших умов він би не прийняв , зокрема щодо ціни або засобу калькуляції ціни, або існування специфічних цінових переваг (d).

За умовою статті 7 цієї Директиви 2005/29/ЄС, торгівельна практика повинна розглядатися як оманлива, якщо у її фактичному контексті, беручи до уваги усі її характеристики та обставини і обмеження середовища комунікації, вона умовчує фактичну інформацію, яку потребує середній споживач, відповідно до контексту, щоб прийняти поінформоване ділове рішення, і таким чином спонукає або здатна підштовхнути середнього споживача прийняти ділове рішення, яке за інших обставин він би не прийняв (ч.1.).

Оманливим умовчанням також вважається, коли беручи до уваги питання, які розглядалися у пункті 1, торговець приховує або надає у неясній, незрозумілій, двозначній або недоречній формі таку фактичну інформацію, яка передбачена у тому пункті, або не може ідентифікувати торгівельну ціль торгівельної практики, ще не зрозумілу з контексту, та коли у будь-якому випадку, це спонукає або може підштовхнути середнього споживача прийняти ділове рішення, яке за інших обставин він би не прийняв (ч.2.).

У статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на дату укладення оспорюваного кредитного договору було встановлено заборону нечесної підприємницької практики, яка включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно ціни або способу розрахунку ціни. Такі дії суперечать правилам, торговим чи іншим чесним звичаям, що впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції, та у відповідності до правила ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», є нечесною підприємницькою практикою, яка заборонена. А правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, у відповідності до правила ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», є недійсні.

Таким чином встановлені судом обставини, зокрема і встановлені Висновком додаткової судово - економічної експертизи дані, що Банк під час укладання кредитного договору приховав від позивача повну та об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупності вартості кредиту та ефективної (реальної) відсоткової ставки за цим договором, а також те, що всі розбіжності у розрахунках здійснені виключно на користь Банку, суд вважає це умислом у діях Банку з метою отримання ним прихованого прибутку. За таких обставин, суд приходить до висновку, що підписання оспорюваного кредитного договору позивачем було здійснено під впливом омани з боку відповідача.

Статтями 18 і 19 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено підстави для визнання кредитного договору недійсним у випадку включення до нього умов, які є несправедливими та угод, які здійснені з використанням нечесної підприємницької практики. Несправедливими умовами зокрема є установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» і відповідно до ч. 4 зазначеної статті, цей перелік не є вичерпним.

Стаття 18 Закону України „Про захист прав споживачів містить самостійні підстави визнання угоди ( чи її умов) недійсними.

Так за змістом частини пятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому.

Враховуючи вищевикладені обставини по справі, суд приходить до висновку, що оскаржуваний кредитний договір №130/07/К-Ф від 03 жовтня 2007 року, є укладений з використанням банком нечесної підприємницької практики, а тому наявні підстави для визнання його недійсним у цілому.

Суд також відзначає, що хоч позивачем виконувалися умови кредитного договору, однак, це не є підставою вважати, що вона погодилася на умови кредитування, які у подальшому виявилися такими, що не відповідали волевиявленню сторін, оскільки згідно п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» виконання чи невиконання сторонами зобов`язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.

Відповідно до положень ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію, та ціну продукції визначено неналежним чином. В зв`язку з цим, суд вважає, що підлягає до задоволення позовна вимога про визнання порушеним права позивача як споживача фінансових послуг.

Згідно з ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов`язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов`язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

В зв`язку з цим підлягає задоволенню і позовна вимога про визнання недійсним договору іпотеки № 130/07/І-Ф від «03» жовтня 2007 року.

Суд також відзначає, що згідно Висновку додаткової судово - економічної експертизи від 25.09.2017 року за №2330 є відсутнім документальне підтвердження первинними документами факту видачі відповідачем кредиту позичальнику в порядку та у спосіб, передбачений умовами п.3.1.1. кредитного договору. Про це вказано у п.7 Висновку додаткової судово - економічної експертизи від 25.09.2017 року за №2330, де зокрема зазначено наступне: «За наявними матеріалами справи, відсутнє документальне підтвердження первинними документами факту видачі ВАТ АБ «Укргазбанк» кредиту Позичальнику в порядку та у спосіб, передбачений умовами п.3.1.1. кредитного договору (а саме відсутні меморіальні документи, які підтверджують здійснення безготівкових операцій з надання кредитних коштів, оформлені відповідно до вимог нормативно-правових актів НБУ (в т.ч. п.4.1., п.4.2. Постанови Правління НБУ від 18.06.2003 №254 та п.2.1.1. Постанови Правління НБУ №566 від 30.12.1998р.), а саме (докладно див. дослідну частину експертизи):

- в сумі 28000,00 дол.США згідно з умовами п.1.1. кредитного договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007р.;

- в сумі 35000,00 дол.США згідно з умовами додаткового договору №1 від 23.04.2008р. до кредитного договору № 130/07/К-Ф від 03.10.2007р.;

- в сумі 45000,00 дол.США згідно з умовами додаткового договору №2 від 18.06.2008р. до кредитного договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007р.;

- в сумі 55000,00 дол.США згідно з умовами додаткового договору №3 від 10.09.2008р. до кредитного договору №130/07/К-Ф від 03.10.2007р.»

Щодо заперечення представника відповідача про пропуск строку позовної давності та застосування наслідків пропуску строків позовної давності, то суд не приймає його до уваги з наступних підстав.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ч.1 ст.257 ЦК України) та обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу (ч.1 ст.260 ЦК України).

Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

В пункті 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 р. №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що перебіг позовної давності, щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Зазначене свідчить, що за змістом цієї норми, для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення його прав. При цьому, момент обізнаності Позивача про порушення його прав або можливість такої обізнаності, слід розглядати через призму його фактичної обізнаності оскільки, норма ч.1 ст.261 ЦК містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав. (Правовий висновок Верховного Суду України, який викладений у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14).

Таким чином, на підставі вищенаведеного суд погоджується з доводами позовної заяви про дотримання позивачем позовної давності та у звязку із цим, приходить до висновку про відхиленя заяви представника відповідача, про застосування спливу позовної давності та про відмову на цій підставі у задоволенні позову.

Суд також відхиляє посилання представника відповідача в частині заперечення про те, що позивач не скористалась своїм правом на відкликання згоди на укладення кредитного договору згідно з ч.6 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», які спростовуються тим, що у відповідності до п.п. 1, 2 ч.7 ст.11 зазначеного Закону, таке право споживача на відкликання своєї згоди не застосовується щодо споживчих кредитів, забезпечених іпотекою та споживчих кредитів, отриманих на придбання житла.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При зверненні до суду позивачем було сплачено 3654 грн. судового збору, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 89, 141, 259, 260 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства акціонерний банк "Укргазбанк" про захист порушеного права споживача фінансових послуг, визнання недійсним Кредитного договору №130/07/К-Ф від 03 жовтня 2007 року задовольнити.

Визнати недійсним з дати укладення кредитний договір №130/07/К-Ф від 03 жовтня 2007 року, укладений між ПАТ АБ "Укргазбанк" та ОСОБА_3 .

Визнати недійсним з дати укладення договір іпотеки №130/07/К-Ф від 03 жовтня 2007 року, укладений між ПАТ АБ "Укргазбанк" та ОСОБА_3 шляхом виключення запису № 2950 з Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна.

Стягнути з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ОСОБА_3 3654 грн. у відшкодування судових витрат.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Рівненського апеляційного суду через Костопільський районний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_3 , АДРЕСА_5 ; ІПН: НОМЕР_3 .

Відповідач: Публічне акціонерне товариство акціонерний банк "Укргазбанк", юридична адреса: 01004, м. Київ вул. Єреванська, 1; код ЄДРПОУ 23697280.

Повний текст рішення виготовлено 09 серпня 2019 року.

СуддяП. В. Олійник