Рішення № 83626010, 13.08.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

13 серпня 2019 року № 640/3183/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справуза позовомгромадянина Російської Федерації ОСОБА_1 доДержавної міграційної служби Українипровизнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні діїпредставники сторін:позивача: ОСОБА_2 , відповідача: Мужицька К.О., ВСТАНОВИВ:

22.02.2019 громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України (надалі - відповідач), у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 та відповідача повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на положення п. 1 ч. 1 ст. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI «Про статус біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671), Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання» 1984 року, Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, ст. 17 Закону України від 23.02.2006 №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зі ствердженням того, що працівники відповідача та Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській не поцікавились актуальною ситуацією у країні походження позивача під час прийняття оскаржуваного рішення, не зважаючи на те, що такі дані були наведені позивачем у своїй заяві-анкеті, а інформація про країну походження позивача, Російську Федерацію, міститься у загальнодоступних та авторитетних джерелах інформації, що, відповідно до ч. 3 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), не потребує її доказування; позивач має об`єктивні причини побоюватися за своє життя та здоров`я через свої політичні переконання, систематичне порушення прав людини по всій країні, позивач не шукає пригод і не бажає подивитися світ, залишити країну походження його змусили обставини, які унеможливлюють безпечне проживання у ній. Позивач вважає, що працівники відповідача та Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області дослідили інформацію по країні-походження позивача формально, не виконавши положення Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН (надалі за текстом - Керівництво), а у випадку дотримання цих вимог вони б дійшли висновку, що для позивача існує об`єктивна загроза бути підданим катуванню, бути ув`язненим або навіть вбитим, а також в країні його походження існує загроза систематичного порушення прав людини.

Справу відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями було передано для вирішення судді Пащенку К.С.

04.03.2019 ухвалою суду позовну заяву було прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі №640/3183/19 та призначено її до розгляду в порядку загального провадження, підготовче засідання призначено на 11.04.2019.

08.04.2019 відповідачем було подано до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що 13.04.2015 позивач прибув до України, а 30.08.2018 звернувся до УДМС у Київській області з письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наказом УДМС у Київській області від 20.09.2018 №312 стосовно позивача було прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Із заявником проведені співбесіди від 14.09.2018 та від 25.10.2018.

11.04.2019 представником позивача було подано відповідь на відзив, у якому зазначено, що відповідно до положень п.п. 196 та 197 Керівництва, яке є обов`язковим для застосування суб`єктами владних повноважень України в силу Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців від 23.09.1999, ратифікованої Законом України від 21.10.1999 №1185-XIV, загальний правовий принцип полягає в тому, що зобов`язання надавати докази лежить на особі, яка подає клопотання, те, що заявник не в змозі підкріпити свою заяву документальними або іншими доказами, і випадки, коли особа, яка клопоче [про визнання її біженцем], може надати докази в підтвердження своєї заяви, скоріше виняток ніж правило. У більшості випадків, особа яка рятується від переслідування, переїжджає до іншої країни у кризовому стані та дуже часто навіть без документів, які посвідчують особу. Таким чином, хоча обов`язок надати докази лежить на заявнику, завдання встановлення та опрацювання відповідних фактів повинне бути вирішене сумісно з особою, яка розглядає заяву. У деяких випадках, саме уповноваженій особі доводиться використовувати наявні в нього засоби для того, щоб зібрати всі необхідні докази, які підтверджують клопотання. Однак, навіть цей незалежний пошук не завжди призводить до успіху, та можуть бути заяви, які неможливо підтвердити доказами. У таких випадках, якщо викладене заявником видасться правдоподібним, то перевіряючий повинен витлумачити сумніви на користь заявника, якщо в нього немає вагомих причин дійти протилежного висновку. Таким чином, вимога надати докази не повинна сприйматися надто буквально, з огляду на те, що їх складно здобути у тій особливій ситуації, в якій перебуває особа, яка клопоче про надання їй статусу біженця. Під час звернення до відповідача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач надав достатньо доказів, які свідчать про існування ризику переслідувань його за ознакою віросповідання та політичних переконань з боку влади Російської Федераціх у разі його повернення. Відповідач натомість не поцікавився належним чином ситуацією у країні походження позивача під час прийняття оскаржуваного рішення, хоча твердження позивача підтверджуються звітами міжнародних правозахисних та урядових організацій, які містяться у відкритому доступі, зокрема, на веб-ресурсах Amnesty International та Посольства США. На час розгляду справи в суді ситуація не змінилася і в країні походження позивача прожовується переслідування щодо чеченців та їх сімей, які брали участь у війні. А тому твердження, що Російська Федерація не переслідує громадян через політичні переконання чеченців не відповідає дійсності. Позивач у разі повернення до Російської федерації буде підданий тортурам, арештований чи навіть вбитий. Більш того, повернення до країни належності позивача наражає на небезпеку не лише позивача, а й всю його сім`ю. Тобто, ситуація у країні походження позивача є доказом того, що його суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідувань за релігійною та політичною ознакою та бути підданим катуванню є цілком обґрунтованими. Відповідачем не були взяті до уваги положення п.п. 39-43 Керівництва. У РФ до сьогоднішнього часу існує систематична ганебна практика застосування тортур, катування, нелюдського та такого, що принижує гідність поводження до осіб, які переслідуються за свої релігійні переконання. Внаслідок відмови позивачеві у визнанні його біженцем, він наражається на небезпеку екстрадиції або взагалі викрадення та подальшого вивезення до РФ, де до нього може бути засновано катування внаслідок переслідування його владою РФ. Крім того в РФ особи, які належать до релігійних організацій, мають свої політичні переконання, зазнають переслідувань з боку держави та ризикують бути підданими тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню або покаранню. Відповідач не виконав обов`язків, покладених на нього Законом, не збирав належним чином та не аналізував навіть тих даних щодо ситуації в країні належності, які наявні у відкритих джерелах, підійшов до розгляду заяви позивача формально і упереджено. ДМС України покладає надмірний обов`язок доказування на Позивача, хоча у даній категорії справ є особливості щодо стандартів доказування, які певною мірою відрізняються від законодавства України, проте працівники ДМС керувалися стандартом доказування «заявник не довів...», хоча шукач притулку не повинен щось доводити. Позивач має «обов`язок подачі фактів та доказів», які є у його розпорядженні (як це передбачено у Керівництві), а «обов`язок доказування» - зовсім інше поняття, і цей обов`язок вже лежить на відповідачеві, який має спростувати факти, надані позивачем, які, на погляд ДМС України, є неправдивими. Пояснення заявника і є доказ (часто єдиний), який ДМС має спростувати у випадку наявності сумнівів. Заявлені позивачем обставини відповідачем не спростовані.

11.04.2019 за результатами підготовчого засідання та виконання дій, передбачених ч. 2 ст. 180 КАС України, судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 04.06.2019.

04.06.2019, зважаючи на заявлене представниками сторін клопотання, суд ухвалив адміністративну справу №640/3183/19, відповідно до ч. 3 ст. 194 КАС України, розглядати в порядку письмового провадження на підставі наявних в матеріалах справи доказів.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

30.08.2018 позивач звернувся до Управління ДМС України в Київській області із заявою про визнання його біженцем (справа №2018 0189), про що йому було видано довідку №009172, строком до 30.09.2018.

14.09.2018 головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Управління ДМС України в Київській області Щегловою О.М. було проведене співбесіду, за результатами якої 20.09.2018 складено висновок, затверджений заступником начальника Управління ДМС України в Київській області Підручним С.І., про прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, додаткового захисту щодо позивача. При цьому у висновку зазначено, що твердження заявника про можливе політичне переслідування громадян, які у будь-який спосіб демонструють свою незгоду з діючим режимом на території Чеченської республіки, підтверджується інформацією про країну походження. При цьому заявник повідомив, що у підтвердження обставин щодо небезпеки його життю з боку представників влади РФ ним будуть надані підтверджуючі матеріали.

Для більш детального з`ясування всіх обставин справи, об`єктивності фактів, які наводить заявник, та прийняття правомірного і обґрунтованого рішення за результатом розгляду заяви шукача захисту необхідно з`ясувати низку питань: визначити реальний рівень загрози його життю та безпеці в країні громадянської належності в разі повернення до РФ; встановити основні причини та мотиви виїзду заявника з країни громадянської належності; з`ясувати, наскільки суб`єктивна сторона справи (твердження заявника) відповідають об`єктивній стороні (фактичній інформації про країну походження). Проведення зазначеної роботи потребує певного обсягу часу для пошуку указаної інформації у відкритій мережі Інтернет та для безпосереднього спілкування із заявником шляхом проведення додаткових та уточнюючих співбесід, а тому для більш детального з`ясування додаткової інформації за цією заявою та встановлення істини за справою необхідно провести ряд процедурних дій.

20.09.2018 наказом начальника Управління ДМС України в Київській області Пустовіта О.О. №312 відповідно до п. 4 ст. 8 Закону №3671 прийнято в оформлення документи громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

25.10.2018 із позивачем було проведено додаткову співбесіду, а 20.12.2018 складено висновок, погоджений заступником начальника відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції УДМС в Київській області Васильонком С.В. та затверджений Першим заступником начальника Управління Державної міграційної служби України в Київській області Рижковим І.В., щодо відмови у визнанні його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

31.01.2019 рішенням заступника директора департаменту - начальником відділу по роботі з шукачами захисту Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України Синявського П.М. №11-19 на підставі абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону №3671, розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884), відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захист.

Не погоджуючись з указаним рішенням, позивач звернувся до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає та враховує наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон №3671.

Частиною 4 ст. 8 Закону №3671 визначено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону №3671, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671).

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671).

Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті (п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону №3671).

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону №3671, поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 №1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення п. 2 ст. 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік), далі - Керівництво УВК ООН СБ, яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Саме обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Суд зазначає, що побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Згідно з п. 195 Керівництва УВК ООН СБ, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і лише після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі доводи та достовірність тверджень заявника.

Відповідно до абз. 5 ст. 6 Закону №3671, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч. 7 ст. 7 Закону №3671 до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центру досліджень проблем міграції, визначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Відповідно до п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Так позивачем було зазначено відповідачу, що виїзд з країни громадянської належності та звернення за міжнародним захистом відбулися через застосування щодо нього тортур, фабрикування кримінальної справи, переслідування з боку представників державної влади невстановленого органу через участь його старшого брата у другій чеченській війні. Позивач вказав, що його багато разів викрадали, застосовували тортури та фізичне насилля щодо нього.

Відповідачем під час розгляду заяви позивача про надання захисту було встановлено, що позивач авіарейсом прибув в Україну (м Дніпропетровськ) 31.12.2014 та виїхав з України 13.01.2015; 09.07.2015 шукач захисту вдруге перетнув державний кордон на підставі паспорта Російської Федерації для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 (в міжнародному аеропорті «Бориспіль»); 23.08.2012 позивач оформив національний паспорт, а 20.07.2012 оформив новий паспортний документ громадянина Російської Федерації для виїзду за кордон, що, на думку суду, свідчить про відсутність будь-яких переслідувань особи з боку представників державних інституцій, які мали змогу перешкодити йому у виїзді за кордон, якби дійсно переслідували його. Крім того позивач неодноразово здійснював виїзди до Азербайджану (2002-2003 роки), Туреччини (2007, 2013, 2015 роки), ОАЄ (2007-2010), Грузії (2011-2013 роки), України (31.12.2014-13.01.2015), де не звертався за отриманням міжнародного захисту, натомість перебував тривалий проміжок часу та займався бізнесом.

Позивач звернувся за захистом до територіального підрозділу ДМС 30.08.2018, однак вдруге прибув на територію України 09.07.2015, тобто позивач звернувся до міграційної служби через більш як три роки перебування на території України (хоча, за його твердженнями, підстави для звернення за захистом з`явились ще до першого його в`їзду в Україну 31.12.2014).

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону №3671, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач не звернувся за захистом під час свого першого візиту до України у грудні 2014 року, а під час другого звернувся лише через 3 роки, з огляду на що суд критично оцінює його пояснення щодо причин подання заяви про визнання біженцем. На переконання суду та обставина, що прибувши на територію України, позивач не відразу звернувся до із заявою про надання йому захисту, а більш як через 3 роки, свідчить про піклування позивача лише про легалізацію на території України, а не отримання захисту.

Окрім того відповідно ж до п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону №3671 статус біженця, або додатковий захист не надаються особі, яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній країні. Будь-яких пояснень з приводу того, чому позивач не міг залишитись в Азербайджані, Туреччині, ОАЄ чи Грузії, країнах, які з огляду на заявлені позивачем підстави звернення за захистом, на думку суду, є безпечними, він не надав.

З урахуванням наведеного, суд вважає, що звернення позивача про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є зловживанням процедурою з метою легалізації в Україні. Ця умова не відповідає критеріям поняття біженець, а підпадає під поняття мігрант, у зв`язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва УВКБ ООН СБ, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

З огляду на встановлені судом підстави прийнятого відповідачем рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та з огляду на положення ч. 5 ст. 12 Закону №3671, суд вважає, що відповідач прийняв законне та обґрунтоване рішення; під час прийняття оскаржуваного рішення відповідач, на думку суду, діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо, добросовісно та розсудливо з дотриманням принципу рівності перед законом, пропорційно та своєчасно.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

На підставі викладеного, керуючись статтями 6, 72-77, 241-246, 250, 255 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко