Рішення № 83463981, 06.08.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

06.08.2019 р. справа №520/6426/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засіданням з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення адміністрації Московського району Харківської міської ради провизнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди, -

встановив:

Позивач, ОСОБА_1 (далі за текстом - заявник, громадянин, позивач) у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про 1) визнання бездіяльності УПСЗН адміністрації Московського району Харківської області, яка полягає у невиплаті вартості грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки згідно заяви від 17.06.2017 р., протиправною; 2) зобов`язання УПСЗН адміністрації Московського району Харківської міської ради здійснити ОСОБА_1 виплату грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки згідно заяви від 17.06.2017 р.; 3) стягнення з УПСЗН адміністрації Московського району Харківської міської ради грошової суми у вигляді компенсації моральної шкоди у розмірі 1000 грн.

Аргументуючи вимоги заявник послався на не, що бездіяльність з приводу невиплати грошової компенсації замість санітарно-курортної путівки є протиправною.

Відповідач, Управління праці та соціального захисту населення адміністрації Московського Харківської міської ради (далі за текстом - владний суб`єкт, Управління, УПтаСЗН), з поданим позовом не погодився.

Підставами заперечень проти позову є доводи про те, що вирішення порушеного заявником питання знаходиться поза межами компетенції УПтаСЗН.

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Відповідно до виданого УФРЕ Управління МВСУ в Харківській області посвідчення серії НОМЕР_1 заявник набув правовий статус інваліда другої групи і має право на пільги як ветеран війни-інвалід війни.

Заявник письмовим зверненням від 16.06.2017 р. порушив перед владним суб`єктом питання виплати замість путівки на санаторно-курортне лікування за 2017-2018 р.р. грошової компенсації як інваліду війни другої групи у розмірі середньої вартості путівки.

Дане звернення було одержано Управлінням 19.06.2017 р.

Окрім того, 19.06.2017 р. заявником було подано до Управління ще одне звернення з цього ж самого питання, але за формуляром згідно з наказом Міністерства соціальної політики України від 21.04.2015 р. №441.

Листом від 20.06.2017 р. №08-5741 Управління сповістило заявника про включення до списку на виплату компенсації за невикористане санаторно-курортне лікування за 2017-2018 р.

04.03.2019 р. заявник письмово сповістив Управління про те, що з червня 2018 р. одержує пенсію від ГУ ПФУ у Харківській області по лінії Міністерства внутрішніх справ України.

Листом від 06.03.2019 р. №05-2552 Управління повідомило заявника про те, що вирішення питання про надання грошової компенсації замість путівки на санаторно-курортне лікування віднесено до компетенції ГУ ПФУ у Харківській області.

19.04.2019 р. заявник подав до Управління звернення, де висловив незгоду із вчиненою, на його думку, відмовою у виплаті грошової компенсації.

Листом від 24.04.2019 р. Управління повідомило заявника про те, що вирішення питання про надання грошової компенсації замість путівки на санаторно-курортне лікування знаходиться поза межами повноважень Управління.

Перевіряючи відповідність закону вчинених владним суб`єктом діянь управлінського характеру, суд зазначає, що до відносин, які склались на підставі встановлених судом обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (у редакції станом на дату первісного звернення заявника до Управління - 19.06.2017 р.) було визначено, що інвалідам війни у якості пільги надається безплатне позачергове щорічне забезпечення санаторно-курортним лікуванням з компенсацією вартості проїзду до санаторно-курортного закладу і назад. Інваліди війни з числа осіб, які брали безпосередню участь у бойових діях під час Великої Вітчизняної війни та війни з Японією, безплатно забезпечуються санаторно-курортним лікуванням першочергово із числа позачерговиків. Порядок надання путівок, розмір та порядок виплати компенсації визначаються Кабінетом Міністрів України. Інваліди війни забезпечуються путівками відповідно Міністерством оборони України, Міністерством внутрішніх справ України, Службою безпеки України, центральними органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах охорони здоров`я, соціального захисту населення, захисту державного кордону, та іншими органами за місцем перебування інваліда на обліку або за місцем його роботи. За бажанням інвалідів замість путівки на санаторно-курортне лікування вони можуть один раз на два роки одержувати грошову компенсацію: інваліди війни I - II груп - у розмірі середньої вартості путівки, інваліди війни III групи - у розмірі 75 процентів середньої вартості путівки. Грошова компенсація надається незалежно від наявності медичного висновку про необхідність санаторно-курортного лікування або медичних протипоказань.

З положень наведеної норми закону слідує, що підставою для одержання грошової компенсації замість путівки на санаторно-курортне лікування вони можуть один раз на два роки є виключно власне бажання інваліда (особи з інвалідністю).

Отже, указане право приватної особи за своїм характером та способом реалізації має абсолютний безумовний характер і залежить лише від вільної волі громадянина.

Виконання обов`язку з практичної реалізації цього права покладено законодавцем на Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Службу безпеки України, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері соціального захисту населення, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону, та інші органи за місцем перебування інваліда на обліку або за місцем його роботи.

Відтак, суд вважає, що у разі виконання особою з інвалідністю трудової функції найманого працівника (публічного службовця) обов`язком з реалізації права у порядку п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» обтяжені органи за місцем роботи чи служби, тобто Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону тощо.

Натомість, у разі коли особа з інвалідністю не працює, обов`язком з реалізації права у порядку п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» обтяжені, зокрема, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері соціального захисту населення, а також інші органи за місцем перебування інваліда на обліку.

До таких інших органів за обсягом владних управлінських функцій належить і Управління.

У будь-якому випадку органи Пенсійного фонду України не віднесені законодавцем до переліку органів, згаданих у п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Тому, судження Управління про необхідність звернення заявника до ГУ ПФУ у Харківській області слід визнати юридично неспроможним.

Продовжуючи розгляд справи, суд відзначає, що на подальший розвиток норм п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» означеного закону КМУ було видано постанову від 17.06.2 004р. №785, якою затверджений Порядок виплати грошової компенсації вартості санаторно-курортного лікування деяким категоріям громадян (далі за текстом - Порядок №785).

Відповідно до п. 2 цього Порядку №785 грошова компенсація виплачується за місцем обліку один раз на два роки з дня звернення із заявою про виділення путівки або виплату грошової компенсації за бажанням, якщо ці особи протягом двох років не одержували безоплатних санаторно-курортних путівок, незалежно від наявності медичного висновку про необхідність санаторно-курортного лікування або медичних протипоказань.

Заявник звернувся до Управління 19.06.2017 р.

Дворічний строк від цієї календарної дати збіг - 19.06.2019 р.

Таким чином, право заявника на одержання грошової компенсації виникло лише 20.06.2019 р. і до указаної дати об`єктивно не могло бути порушеним з боку Управління у зв`язку з фізичною відсутністю.

За правилами п. 3 Порядку №785 підставою для виплати грошової компенсації є такі документи: заява про виплату грошової компенсації; посвідчення особи, що підтверджує її належність до категорії громадян, зазначених у пункті 2 цього Порядку; облікові дані про одержання путівок та грошової компенсації.

У ході розгляду справи суд бере до уваги, що недотримання заявником вимог стосовно комплектності та обсягу матеріалів звернення Управлінням виявлено не було.

Відповідно до п. 8 Порядку №785 грошова компенсація за умови подання довідки з місця роботи, навчання, служби про те, що протягом попередніх двох років особа не одержувала безоплатної санаторно-курортної путівки, виплачується: структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчими органами міських, районних у містах у разі їх утворення (крім мм. Києва та Севастополя) рад особам, які перебувають в них на обліку для забезпечення санаторно-курортним лікуванням; територіальними відділеннями Фонду соціального захисту інвалідів особам, які перебувають на обліку для забезпечення санаторно-курортним лікуванням у Міноборони, МВС, Мінінфраструктури, СБУ, ДСНС, Службі зовнішньої розвідки, Мін`юсту, Управлінні державної охорони, Адміністрації Держприкордонслужби, Держспецзв`язку, Держспецтрансслужбі та ДФС.

Оскільки матеріали справи не містять об`єктивних даних на підтвердження факту знаходження заявника на обліку в МВС України, то суд доходить до переконання про те, що обов`язок з виплати грошової компенсації у даному конкретному випадку має бути виконаний саме Управлінням.

Строк виконання такого обов`язку визначений п. 6 Порядку №785, де указано, що грошова компенсація виплачується особам через два роки після звернення із заявою про виділення путівки або виплату грошової компенсації, якщо вони протягом цього періоду не одержували безоплатної санаторно-курортної путівки. Для осіб, які не перебувають на обліку для санаторно-курортного лікування, вперше грошова компенсація виплачується у разі звернення із заявою через два роки після набрання чинності Законом України "Про внесення змін до статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Розв`язуючи спір, суд зважає на те, що діюче законодавство визначає початок перебігу строку на виконання обов`язку з виплати грошової компенсації (збіг строку у два роки від події звернення особи із заявою), але не встановлює присікального моменту завершення цього строку.

Таке правове регулювання не узгоджується з вимогами ст.8 Конституції України у частині принципу юридичної визначеності як структурного елементу верховенства права та не відповідає вимогам ч. 2 ст. 2 КАС України у частині критеріїв добросовісності, розсудливості, пропорційності діянь владного суб`єкта.

Згідно з п. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Обов`язок доведення відповідності оскарженого рішення (діяння) закону за критеріями п. 2 ч. 2 КАС України у силу ч. 2 ст. 77 КАС України покладено саме на владного суб`єкта.

Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, суд відзначає, що в абсолютному вигляді указане правило тягаря доказування може бути застосовано до випадку оскарження рішення владного суб`єкта, котрим для приватної особи створено новий обов`язок або створено перешкоди у реалізації вже існуючого права (інтересу).

Натомість у випадку, коли приватна особа у судовому порядку звертається до владного суб`єкта з метою набуття нового (раніше не існуючого) права у сфері публічно-правових відносин, на думку суду, відсутні підстави для абсолютизації цього правила, адже суб`єктивне право приватної особи у галузі публічно-правових відносин не може виникати виключно з помилки (свідомої чи неумисної), незаконного рішення або протиправного діяння владного суб`єкта (окрім права на стягнення збитків та права на компенсацію шкоди).

У спірних правовідносинах має місце другий із позначених випадків.

Підсумовуючи викладені вище міркування та беручи до уваги обсяг доказів, наявних у розпорядженні владного суб`єкта, суд не знаходить правових підстав для визнання юридично правильними та фактично обґрунтованими тих мотивів, які покладені в основу судження про перебування питання виплати грошової компенсації замість путівки на санаторно-курортне лікування поза межами повноважень Управління.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд зазначає, що владний суб`єкт з 20.06.2019 р. обтяжений обов`язком провести виплату грошової компенсації на користь заявника, однак декларує відсутність наміру виконувати такий обов`язок.

Заявник звернувся до суду 27.06.2019 р., тобто через сім календарних днів після події виникнення у владного суб`єкта обов`язку виконати управлінську функцію.

За таких умов в діянні Управління відсутні ознаки протиправності.

Відсутність протиправності зумовлює і відсутність підстав для задоволення вимоги про стягнення моральної шкоди.

Водночас із цим, доведена до відома суду правова позиція Управління з приводу виплати спірної грошової компенсації змушує суд застосувати інститут виходу за межі позовних вимог і обтяжити Управління обов`язком прийняти рішення про виплату заявникові як інваліду війни другої групи грошової компенсації замість путівки на санаторно-курортне лікування за 2017-2018 роки у розмірі середньої вартості путівки.

Решту вимог позову слід визнати недоведеною у зв`язку з відсутністю протиправності діяння Управління та виникнення у заявника права на одержання грошової компенсації лише з 20.06.2019 р.

При розв`язанні спору, суд зважає на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян ( MESROP MOVSESYAN ) проти Вірменії"), згідно з якими право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Разом із тим, суд бере до уваги, що за змістом перелічених рішень вимога п. 1 ст. 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

У ході розгляду справи суд надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору, та дослухався до усіх аргументів сторін, які ясно і чітко сформульовані та здатні вплинути на результат вирішення спору.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст. 139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Вийти за межі позовних вимог.

Зобов`язати Управління праці та соціального захисту населення адміністрації Московського Харківської міської ради прийняти рішення про виплату ОСОБА_1 (код - НОМЕР_2 ; місцезнаходження - АДРЕСА_1 ) як інваліду війни другої групи грошової компенсації замість путівки на санаторно-курортне лікування за 2017-2018 роки у розмірі середньої вартості путівки.

У решті вимог позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у порядку п.15.5 Розділу VII КАС України та у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення).

Суддя Сліденко А.В.