Рішення № 83039113, 16.07.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/2906/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 липня 2019 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Вовченко O.A.,

секретар судового засідання Іщенко С.О.,

за участю:

представника відповідача - Погожого Д.В. (за довіреністю),

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду 11 травня 2019 року надійшов позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивач просить суд:

1. Визнати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 78 від 23.04.2019 р., про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протиправним і скасувати його.

2. Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення відносно ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою суду від 15 травня 2019 року прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 , відкрито провадження у адміністративній справі. У задоволенні клопотання позивача про розгляд справи за правилами загального позовного провадження відмовлено. Визначено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін. Призначено перше судове засідання.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що в 2019 році звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про звернення за захистом в Україні. 10.05.2019 р. позивач отримав повідомлення № 5/1-104 від 23.04.2019 р. про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу №78 від 23.04.2019 року. Прийняте рішення порушує права позивача, гарантовані Конституцією України та міжнародними договорами України, зокрема право на отримання притулку в Україні, на розгляд всіх обставин, що стосуються міграційної справи позивача. Так дядьком позивача, який належить по політичної партії Авамі Ліг, з наміром заволодіння земельною ділянкою було вбито батька та брата позивача. Після цього позивач неодноразово отримував погрози з боку свого дядька, але через належність до політичної партії BNP не зміг отримати захист зі сторони представників влади країни. Внаслідок зазначених обставин позивач був змушений покинути країну походження. Позивач має об`єктивні побоювання за своє життя та здоров`я.

04 червня 2019 року до суду від відповідача за вх.№20142/19 надійшов відзив на позов (а.с.30-38), у якому з посиланням на обставини, встановлені висновком про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23.04.2019 року, відповідач просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

У судове засідання позивач та його представник не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. 27.06.2019 року представник позивача подав клопотання про розгляд справи, призначений на 10.07.2019 року без участі позивача та його представника.

Представник відповідача у судовому засіданні просив у задоволенні позовних вимог відмовити.

Дослідивши подані до суду документи та матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Як вбачається з матеріалів особової справи №2019OD0061 (а.с.41-123), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Бангладеш, уродженцем м.Сілет, с.Пошчімбак, за національністю - бангладеші, за віросповіданням - мусульманин-суніт. Прибув в Україну сам.

Члени сім`ї, який не супроводжують заявника: ОСОБА_3 (батько), помер у 2015 році; ОСОБА_4 (мати), проживає в Бангладеш, м. Сілет, с.Рахалгондж ; ОСОБА_5 (брат), помер у лютому 2017 року ; ОСОБА_6 (сестра), проживає в Бангладеш, м.Сілет , с. Болді ; ОСОБА_8 , проживає в Бангладеш, м.Сілет , с . Куджар Кхола.

Навчався в: державній початковій школі Кучай; середній школі та коледжі «Ісраб Алі» у 2000-2004 роках та у 2006-2008 роках; Мурарі Чанд університеті та коледжі на факультеті біології у 2008-2013 роках; Лондонській школі технологій (London school of technology) у 2013-2016 роках.

Працював в Бангладеш репетитором шкільних предметів у 2008-2013 роках та у школі культури «Шопан» бухгалтером у 2011-2013 роках.

Позивач 24.06.2018 року легально виїхав з країни постійного проживання на чемпіонат світу з футболу до Російської Федерації в м.Москва без візи на підставі штампу у паспорті літаком, авіарейсом Дакка (Бангладеш) - Шарджа ( ОАЕ ) - Москва (РФ). У Шарджа (ОАЕ) перебував 8-10 годин, у м.Москва (РФ) - місяць. 30.07.2018 року перетнув кордон України (місце перетину йому невідоме) на автомобілі, 19.12.2018 року потрапив в м.Одеса.

12 квітня 2019 року позивач звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області (а.с.54-56) та подав анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.60-64), у якій обґрунтовує причини звернення наступним. Позивач зазначає, що він та його брат були членами партії БНП (національна партія Бангладеш), були певні проблеми між опозиційною партією (Авамі Ліг) та БНП, дядько позивача (брат батька) був членом Авамі Ліг . Батько помер та дядько позивача хотів переписати їх дім на себе, брат не хотів віддавати йому дім, через це дядько вбив брата позивача 16.02.2017 року. Позивач написав заяву до поліції м. Сілет в березні 2017 року щодо смерті брата, люди зі сторони його дядька сказали позивачу забрати заяву або його уб`ють якщо не забере її, тому позивач вирішив виїхати з Бангладеш.

23 квітня 2019 року за результатами розгляду особової справи заявника №2019OD0061 управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області дійшло висновку про доцільність відмовити громадянину Бангладеш ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.97-102).

Вказаний висновок управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області обґрунтувало тим, що за результатами розгляду матеріалів особової справи шукача захисту можливо визначити, що він не переслідувався в країні громадянської належності за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи. Також, по відношенню до заявника не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Аналізом проведених із заявником анкетування та протоколу співбесіди можливо підтвердити відсутність у нього побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв`язку із ймовірною загрозою зазнати смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання за вищевказаними ознаками, відповідно до п.13 ст. 1 вищевказаного Закону. Особа повідомила про ймовірність власного переслідування з боку членів провладної політичної партії Бангладеш «Авамі ліг», що пов`язане із членством особи в опозиційній партії БНП, а також побоювання зазнати розправи з боку рідного дядька через майнові суперечки. Стосовно обґрунтування причини, за якої заявник наразі не може повернутися до країни походження, заявник надає суперечливу інформацію, що істотно зменшує рівень довіри до його клопотання в цілому. В заяві про звернення за міжнародним захистом від 12.04.2019 року шукач захисту стверджує, що його батько помер від руки його рідного брата, в свою чергу рідного брата особи вбили політичні опоненти. Натомість, під час проведення протоколу співбесіди від 22.04.2019 року, було встановлено, що саме брата заявника вбив їхній дядько, стосовно смерті батька спочатку була отримана інформація про інфаркт міокарда як причину смерті, після чого твердження були змінені та загибель батька особи стала справою рук дядька. Крім цього, зі слів особи, він почав отримувати погрози від дядька та його посібників після написання заяви з приводу вбивства брата до поліції м. Сілет (березень 2017 року, що, зі слів особи, є основною причиною неможливості повернення), однак територію Бангладеш заявник залишив лише наприкінці червня 2018 року. Слід зазначити, що, навіть якщо припустити існування таких погроз, останнє попередження від дядька надійшло шукачу захисту в квітні 2018 року та протягом двох місяців (до моменту виїзду) жодних труднощів на Батьківщині він не зазнавав. Права особи та його рідних в Бангладеш жодним чином не порушувались, будь-яких проблем з представниками влади в них ніколи не виникало, жодних проблем в його родичів через його так звану політичну діяльність не було. Будь-яких проблем з представниками влади Бангладеш під час виїзду з країни громадянської належності в шукача захисту також не виникало. Слід враховувати, що у відповідності до отриманих пояснень, жодних підтверджень переслідувань, вбивств рідних або членства особи в партії «БНП» в особи немає. Було повідомлено про існування випадків розправ з політичних мотивів на території Бангладеш, однак жодних конкретних фактів або усних тверджень з приводу цього отримано не було, з урахуванням об`єктивної можливості надання такої інформації, вказане свідчить про те, що заявник не надав до територіального підрозділу ДМС усі важливі факти, що були у його розпорядженні та не зробив реальної спроби обґрунтувати свою заяву про звернення за захистом. Отримані пояснення містять суттєві розбіжності та підлягають сумніву. Зі слів особи, до свого приїзду в Україну в 2018 році він перебував на території РФ (м. Москва, м. Санкт-Петербург) протягом місяця, де відвідував спортивні заходи та подорожував. Враховуючи приєднання Російської Федерації до Конвенції 1951 року та Протоколу про біженців 1967 року міграційною службою вважається, що у разі наявності обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань біженець звертається за захистом в першій країні потрапляння. За матеріалами особової справи, виїзд заявника на територію нашої країни не обумовлений потребою у міжнародному захисті та в свою чергу, пов`язаний лише з бажанням тимчасової легалізації в нашій країні. Зокрема, встановлено, що шукач захисту потрапив в Україну в липні 2018 року, у період з вересня по грудень 2018 року перебував в ПТШ, водночас із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся із зволіканнями 12.04.2019 року. Можливо дійти висновку, що відносно особи не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, через відсутність доведених фактів його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було. Заявник не зміг чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до регіону постійного проживання, було повідомлено про побоювання зазнати переслідувань від членів опозиційної партії та дядька, які були спростовані вище. Водночас встановлено, що матір та дві сестри шукача захисту залишилися проживати в околицях м. Сілет (Бангладеш), не зазнавали та не зазнають жодних проблем проживаючи в Бангладеш. Також, зі слів особи в цілому ситуація в крайні його громадянської належності розцінюється як задовільна, проживання в цілому є безпечним. Виїзд до України відбувся лише у червні 2018 році, після невдалої спроби потрапляння до Португалії.

На підставі висновку головного спеціаліста відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області Осадчого М.В., начальником Головного управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області О.Г. Погребняк видано наказ №78 від 23 квітня 2019 року (а.с.109) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянина Бангладеш ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , особова справа №2019ОD0061.

23 квітня 2019 року ОСОБА_1 було направлено повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.13-14, 110-112).

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв`язок у їх сукупності, суд зазначає наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Згідно з ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У свою чергу, п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону визначають, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли би бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до Бангладеш позивач не надав, та обґрунтованих пояснень не навів.

Суду не надано доказів на підтвердження того, що брата позивача було вбито членами опозиційної партії Авамі Ліг та що вказане було здійснено саме з політичних мотивів приналежності брата позивача до національної партії Бангладеш чи з мотивів членства позивача в такій партії.

При цьому суд приймає до уваги пояснення позивача, надані у судовому засіданні 27 червня 2019 року, що причиною вбивства брата позивача є земельна ділянка, яка належала його батьку.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частина 1 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.

Згідно частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд вважає необхідним зазначити, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, оскільки підставами його побоювань повернення в країну громадянської належності є родинний спір щодо володіння нерухомим майном, а підставою приїзду до України є «пошук кращого життя» (а.с.55).

Суд також зазначає, що брата позивача було вбито (за його словами) 16 лютого 2017 року, при цьому позивач аж до 24 червня 2018 року (тобто більше одного року) проживав у Бангладеш та виїхав за межі країни громадянської належності лише 24.06.2018 року до Російської Федерації.

Суд також враховує, що позивач виїхав з території Бангладеш легально до Російської Федерації в місто Москва, де перебував більше місяця, тобто згідно з п.22 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивач знаходився в третій безпечній країні та не звернувся за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту.

Російська Федерація, в свою чергу, підпадає під таке визначення третьої безпечної країни, оскільки:

- має дотримуватись міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання);

- має дотримуватись міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту (Постановою Верховного Совєта Російської Федерації від 13.11.1992 № 3870-1 "Про приєднання Російської Федерації до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців" Конвенцію про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року було приєднано до законодавства Російської Федерації);

- має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок (до чинного законодавства Російської Федерації належить Федеральний Закон Російської Федерації "Про біженців" від 19.02.1993 № 4528-1) яким, окрім іншого, визначено порядок забезпечення особі ефективного захисту проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним.

Крім цього, наявність необхідних ознак для визначення Російської Федерації третьою безпечною країною відповідно до ч. 22 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» підтверджується постановами Верховного Суду від 26.09.2018 року по справі №815/6623/15, від 02.10.2018 року по справі №826/880/17, від 18.10.2018 року по справі №826/16199/18.

Таким чином, в разі обґрунтованості побоювань зазнати переслідувань на батьківщині позивач мав звернутись за захистом на території Російської Федерації, приймаючи до уваги той факт, що він потрапив до вказаної країни легально.

Також судом встановлено, що потрапивши на територію України 30 липня 2018 року, позивач звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту лише 12 квітня 2019 року, тобто більше ніж через вісім місяців.

При цьому перебування позивача у пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства з 03.09.2018 року по 18.12.2018 року не є доказом об`єктивної відсутності у позивача можливості звернення до органів міграційної служби.

Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дані звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.

Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.

Так, Верховний Суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.

Суд звертає увагу на те, що позивач ніколи не брав участі в діяльності політичних партій, релігійних та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної чи релігійної меншості.

Таким чином, суд вважає, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Заявлена позивачем інформація не містить обґрунтованих, достовірних та несуперечливих відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що за відсутністю підстав, та з урахуванням розбіжностей в інформації наданої заявником, дане звернення розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України.

Тобто, позивач не відповідає критеріям поняття «біженець», а згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_1 відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи і є правомірним.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Таким чином, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення прийнято Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв`язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Керуючись ст.ст.7, 9, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про: визнання протиправним і скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 78 від 23.04.2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення відносно ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 ).

Відповідач - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул.Преображенська, 44, м.Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384).

Повний текст рішення складено та підписано 16.07.2019 року.

Суддя О.А. Вовченко

.