Рішення № 83037790, 07.06.2019, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 червня 2019 року Справа № 185/1422/19 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, третя особа: Управління праці та соціального захисту населення Павлоградської міської ради про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

11.02.2019р. ОСОБА_1 звернулася з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, третя особа: Управління праці та соціального захисту населення Павлоградської міської ради та, з урахуванням позовної заяви від 01.04.2019р., просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у невиплаті, починаючи з 01.09.2018р., пенсії позивачеві;

- зобов`язати відповідача поновити позивачеві виплату пенсії з моменту припинення - 01.09.2018р. на загальних підставах без застосування законодавства в сфері внутрішньо переміщених осіб негайно після проголошення судового рішення.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що вона є внутрішньо переміщеною особою, з 11.02.2009р. отримує пенсію за віком та з листопада 2014 року перебувала на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України м. Павлоград в Дніпропетровській області як внутрішньо переміщена особа. 09.11.2017р. позивач змінила місце проживання на м. Павлоград та звернулася до пенсійного органу із відповідною заявою про виплату пенсії в загальному порядку, на підставі якої отримувала пенсію з грудня 2017 року по серпень 2018 року. У зв`язку із не виплатою позивачеві пенсії у вересні 2018 року, вона звернулася до пенсійного фонду із заявою щодо повідомлення підстав припинення виплати пенсії, на яку отримала відповідь за №М17492-18 від 12.11.2018р., у якій було запропоновано позивачеві звернутися до пенсійного органу із заявою про поновлення виплати пенсії із відповідним пакетом документів, встановленим постановою Кабінету Міністрів України №365 від 08.06.2016р. Позивач вважає протиправною бездіяльність пенсійного органу щодо не виплати їй пенсії з вересня 2018 року, оскільки вона має право на отримання пенсії згідно ст.46 Конституції України, відповідач припинив виплату пенсії позивачеві з підстав не передбачених ст.49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

Ухвалою суду від 08.04.2019р. було відкрито провадження у даній справі, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов`язано відповідача, зокрема, надати відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.45).

23.04.2019р., на виконання вимог вищевказаної ухвали суду, відповідач подав до канцелярії суду письмовий відзив на позов, у якому просив відмовити позивачеві у задоволенні її позовних вимог в повному обсязі посилаючись на те, що в матеріалах пенсійної справи позивача міститься лист Управління соціального захисту населення Павлоградської міської ради від 16.11.2017 року №319/08 про скасування довідки №1216000082 від 17.10.2014р., що унеможливлює реалізацію права на пенсійне забезпечення для позивача (а.с.53-54).

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Отже, рішення у даній справі приймається 07.06.2019р., тобто у межах строку, встановленого ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі розгляду адміністративної справи за відсутності учасників справи, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у справі.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є пенсіонером та отримує пенсію за віком з 20.01.2009р., що підтверджується копією пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 , з терміном дії: довічно та копією розпорядження №9757 від 12.08.2014р. (а.с.9,55).

Згідно копії довідки №1216000082 від 17.10.2014р. ОСОБА_1 взято на облік як особу переміщену з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції Управлінням праці та соціального захисту населення Павлоградської міської ради Дніпропетровської області (а.с.63(зворот)-64).

З 01.09.2018р. позивачеві була припинена виплата пенсії за віком, що не заперечується учасниками справи.

06.11.2018р. позивач звернулася до пенсійного органу із заявою щодо повідомлення підстав припинення виплати пенсії, що підтверджується копією відповідної заяви (а.с.14).

Листом №М17492-18 від 12.11.2018р. Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області запропонувало позивачеві звернутися до пенсійного органу із заявою про поновлення виплати пенсії із відповідним пакетом документів, встановленим постановою Кабінету Міністрів України №365 від 08.06.2016р., що підтверджується копією відповідного листа (а.с.15-17).

Предметом даного спору є бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області яка полягає у невиплаті, починаючи з 01.09.2018р., пенсії позивачеві, а тому позивач просить зобов`язати відповідача поновити позивачеві виплату пенсії з моменту припинення - 01.09.2018р. на загальних підставах без застосування законодавства в сфері внутрішньо переміщених осіб негайно після проголошення судового рішення посилаючись на порушення відповідачем ст.49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

При цьому, в даному випадку, слід вийти за межі позовних вимог позивача та розглянути протиправність дій відповідача щодо припинення виплати позивачеві пенсії з 01.09.2018р. з урахуванням того, що саме активні дії відповідача слугували припиненню виплати пенсії позивачеві, а не його бездіяльність, відповідно до вимог ст.ст. 5, 9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.

Частиною 3 ст. 2 Протоколу №4 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (далі - Конвенція) визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Згідно до ч.2 ст.2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України або підставою для їх обмеження.

Також і за приписами рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009р., встановлено, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні, держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того де проживає особа, якій призначена пенсія.

З 22.11.2014 набрав чинності Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" від 20.10.2014 № 1706-VII (далі - Закон №1706), яким відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, закріплені гарантії для внутрішньо переміщених осіб.

Зокрема, відповідно до ст.7 цього Закону №1706, для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на пенсійне забезпечення, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина-інвалід та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи.

У пункті 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 N 637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" встановлено, що призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 N509. Виплата (продовження виплати) пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення (далі - соціальні виплати), що призначені зазначеним особам, здійснюється виключно через рахунки та мережу установ і пристроїв публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України".

Тобто, за приписами наведеної норми умовами призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам є: знаходження внутрішньо переміщених осіб на обліку місця перебування, що підтверджується довідкою; наявність рахунку в установі ПАТ "Державний ощадний банк".

Визначення поняття внутрішньо переміщеної особи за національним правом міститься у ст. 1 Закону N1706, який набрав чинності 22 листопада 2014 року.

Це визначення має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства). З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка: перебуває на території України на законних підставах; має право на постійне проживання в Україні; була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Отже, спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.

Проте реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Серед таких особливих потреб - доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб, тощо.

Очевидно, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або "інші права", як це зазначено у ст. 9 Закону N 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.

Згідно п. 6 Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N509 від 01.10.2014 (в редакції постанови КМ N 352 від 08.06.2016) (далі - Порядок N509) довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 Закону та абзацом шостим цього пункту. Довідка, видана до 20 червня 2016 р., яка не скасована і строк дії якої не закінчився, є дійсною та діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 Закону.

Відповідно ст. 12 Закону №1706 підставою для скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та внесення відомостей про це в Єдину інформаційну базу даних про внутрішньо переміщених осіб є обставини, за яких внутрішньо переміщена особа: 1) подала заяву про відмову від довідки; 2) скоїла злочин: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; посягання на територіальну цілісність і недоторканність України; терористичний акт; втягнення у вчинення терористичного акту; публічні заклики до вчинення терористичного акту; створення терористичної групи чи терористичної організації; сприяння вчиненню терористичного акту; фінансування тероризму; здійснення геноциду, злочину проти людяності або військового злочину; 3) повернулася до покинутого місця постійного проживання; 4) виїхала на постійне місце проживання за кордон; 5) подала завідомо недостовірні відомості.

За приписами п. 7-1 Порядку N509 у разі наявності підстав, передбачених статтею 12 Закону, МВС, Національна поліція, ДМС, СБУ, Адміністрація Держприкордонслужби, Мінфін подають уповноваженому органу відповідну інформацію для прийняття рішення щодо зняття з обліку внутрішньо переміщених осіб.

Рішення про скасування дії довідки відповідно до статті 12 Закону приймається керівником уповноваженого органу за місцем проживання особи та надається їй протягом трьох днів з дати прийняття такого рішення або надсилається на адресу місця проживання, зазначену в довідці.

Уповноважений орган на підставі прийнятого рішення невідкладно вносить до Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб запис про скасування дії довідки.

Пунктом 2 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N 365 від 08 червня 2016 року встановлено, що контроль за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам здійснюють структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - структурні підрозділи з питань соціального захисту населення) шляхом відвідування не рідше ніж один раз на шість місяців фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи, про що складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім`ї за формою, встановленою Мінсоцполітики.

Відповідно до п.п. 5 п. 12 зазначеного Порядку соціальні виплати припиняються, зокрема, отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Разом з тим, із наданих копій документів, судом встановлено, що довідка №1216000082 від 17.10.2014р. про взяття позивача на облік внутрішньо переміщеної особи є чинною і на сьогоднішній день, оскільки доказів про скасування вказаної довідки з 16.11.2017р. у спосіб та у порядок, встановленому вищенаведеними нормами, про що також зазначає і пенсійний орган, ані відповідачем, ані третьою особою суду не надано.

Отже, за умови не надання відповідачем та третьою особою доказів, які свідчать про скасування довідки внутрішньо переміщеної особи стосовно позивача, у пенсійного органу були відсутні підстави для припинення позивачеві виплати пенсії.

Також, слід зазначити, що загальні принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон №1058).

Частиною 3 ст.4 Закону №1058 встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Згідно до ч.1 ст.5 Закону №1058 передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон №1058. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом № 1058, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Відповідно до ч.1 ст.47 Закону №1058 визначено, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" визначено підстави для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду, а саме: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Аналізуючи вказані норми можна дійти висновку, що саме ст.49 вказаного вище Закону №1058 встановлено виключний перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіального органу Пенсійного фонду, норми якого носять пріоритет над нормами постанов Кабінету Міністрів України, а тому і підлягають застосуванню, так як носять вищу юридичну силу.

Зазначеної правової позиції дотримується Верховний Суд у своєму рішенні від 03.05.2018р. у зразковій справі №805/402/18, що набрало законної сили 04.09.2018р.

Дана адміністративна справа відповідає ознакам типової справи, що визначені у пункті 113 рішення Верховного Суду у справі №805/402/18.

Відповідно до ч.3 ст.291 Кодексу адміністративного судочинства України, при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

Так, як вбачається із наданих суду документів, позивач з 20.01.2009р. є пенсіонером та отримує пенсію за віком, що підтверджується копією пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 , з терміном дії: довічно та копією розпорядження №9757 від 12.08.2014р. (а.с.9,55).

З 17.10.2014р. позивач набула статусу внутрішньо переміщеної особи на підставі довідки №1216000082 від 17.10.2014р., яка не була скасована у порядку встановленому ст.12 Закону №1706, відповідних доказів суду не надано.

Пенсійний орган з 01.09.2018р. припинив виплату пенсії позивачеві, фактично, на підставі листа Управління соціального захисту населення Павлоградської міської ради №319/08 від 16.11.2017р., у якому повідомлено пенсійний орган, що з 16.11.2017р. довідку внутрішньо переміщеної особи позивача було скасовано (а.с.69).

Разом з тим, таке повідомлення не є належним доказом прийняття рішення суб`єктом владних повноважень про скасування довідки внутрішньо переміщеної особи в порядку та у спосіб визначений ст.12 Закону №1706.

Проаналізувавши зміст вищевказаної довідки, пенсійного посвідчення та вищенаведені норми чинного законодавства у сукупності, можна дійти висновку, що довідка про взяття позивача на облік як внутрішньо переміщену особу №1216000082 від 17.10.2014р. (яка є чинною і на 07.06.2019р., що не спростовано відповідачем) діяла і станом на 01.09.2018р., а відповідно, дії відповідача щодо припинення позивачеві виплати пенсії за віком з 01.09.2018р., тобто у період дії вказаної вище довідки, є протиправними, необґрунтованими та такими, що суперечать ст.49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, нормам Конвенції, Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", рішенню Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009р. та рішенню Верховного Суду від 03.05.2018р. у зразковій справі №805/402/18.

При цьому, висновки Верховного Суду у зразковій справі підлягають застосуванню адміністративним судом згідно до вимог ч.3 ст.291 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, відповідачем не було надано суду жодних належних і допустимих доказів, які б свідчили про правомірність дій відповідача щодо припинення виплати позивачеві пенсії з 01.09.2018р. з урахуванням норм вищенаведеного пенсійного законодавства, аналізу наданих суду доказів, які не спростовані відповідачем жодними доказами, з урахуванням норм Конвенції, правової позиції Верховного Суду у зразковій справі №805/402/18 та Конституційного Суду України, зазначених вище.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, перевіривши дії відповідача щодо припинення виплати позивачеві пенсії за віком з 01.09.2018р., суд приходить до висновку, що при вчиненні таких дій відповідача діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Отже, суд приходить до висновку, що дії відповідача щодо припинення виплати позивачеві пенсії за віком з 01.09.2018р. призвели до порушення саме відповідачем прав та інтересів позивача на належне пенсійне забезпечення, а тому такі порушені права підлягають судовому захисту шляхом визнання протиправними дій відповідача щодо припинення виплати позивачеві пенсії за віком з 01.09.2018р.

Також підлягають і задоволенню похідні позовні вимоги позивача про зобов`язання відповідача поновити позивачеві виплату пенсії з моменту припинення - 01.09.2018р., з урахуванням того, що судом встановлено протиправність дій відповідача щодо припинення виплати позивачеві пенсії за віком з 01.09.2018р. та належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача виходячи із наданих повноважень адміністративного суду, встановлених ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.

Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі "Чуйкіна проти України" констатував: " 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.

Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог позивача про зобов`язання відповідача поновити позивачеві виплату пенсії з моменту припинення - 01.09.2018р. є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Разом з тим, не підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача поновити позивачеві виплату пенсії на загальних підставах без застосування законодавства в сфері внутрішньо переміщених осіб негайно після проголошення судового рішення, виходячи з наступного.

Відповідно до положень ч.1 ст.370 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що є обов`язковим та підлягає виконанню лише те судове рішення, яке набрало законної сили.

Згідно до ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Частиною 1 ст.295 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що апеляційна скарга, зокрема, на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, при цьому, у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Таким чином, з аналізу наведених процесуальних норм, вбачається, що є обов`язковим та підлягає виконанню лише те судове рішення, яке набрало законної сили, при цьому, на момент складання повного судового рішення, прийнятого в порядку письмового провадження, таке судове рішення є таким, що ще не набрало законної сили, а тому і підстави для зобов`язання відповідача вчинити певні дії саме з моменту проголошення судового рішення у адміністративного суду відсутні, виходячи з вищенаведених положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Окрім того, слід зазначити, що відповідно до вимог ч.4 ст.250 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що, зокрема, у разі ухвалення рішення, винесеного без повідомлення учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Таким чином, у наведеній частині позовних вимог адміністративний позов задоволенню не підлягає.

Приймаючи до уваги викладене, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат відповідно до ч.3 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд виходить із того, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

За таких обставин, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на користь позивача судові витрати позивача по сплаті судового збору понесені позивачем згідно квитанції №NOKE533595 від 01.02.2019р. у розмірі 512 грн. 27 коп. відповідно до розміру пропорційно задоволених позовних вимог, виходячи з наведеного розрахунку, а саме: 768,40/3*2 (а.с.1).

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262, 291 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, третя особа: Управління праці та соціального захисту населення Павлоградської міської ради про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо припинення ОСОБА_1 виплати пенсії за віком з 01.09.2018р.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 26, код ЄДРПОУ 21910427) поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) виплату пенсії з моменту припинення - 01.09.2018р.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 26, код ЄДРПОУ 21910427) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) - судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 512 грн. 27 коп. (п`ятсот дванадцять грн. 27 коп.).

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції протягом тридцяти днів з дня з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України та у порядку, встановленому п.п.15.1 п.15 Розділу VІІ Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва