Рішення № 83022992, 09.07.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

09 липня 2019 року № 826/17695/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Патратій О.В., розглянувши в спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до 1. Головного управління МВС України в м. Києві

2. Печерського районного управління Головного управління МВС України

в місті Києві

треті особи 1. Міністерство внутрішніх справ України

2. Державна казначейська служба України

3. Національна поліція України

про стягнення неотриманого грошового забезпечення та відшкодування

моральної шкоди

ВСТАНОВИВ:

Позивач - ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління МВС України в м. Києві (далі - Відповідач-1), Печерського районного управління Головного управління МВС України в місті Києві (далі - Відповідач-2), в якому просить:

- стягнути з Печерського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві на користь ОСОБА_1 неотримане грошове забезпечення (заробітну плату) за період з 03.02.2017р. по 16.08.2018р. з урахуванням індексації в розмірі 51 214,76 грн.;

- стягнути з Печерського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві на користь ОСОБА_1 100 000 (сто тисяч) грн. на відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27.11.2018р. відкрито спрощене позовне провадженні без повідомлення (виклику) учасників справи.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що її було незаконно звільнено з роботи в органах внутрішніх справ під час перебування у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трьох річного віку, у зв`язку з чим рішенням суду її було поновлено на посаді. Однак, рішення суду про поновлення на роботі було виконано із затримкою аж 30.03.2017 року. Після завершення відпустки по догляду за дитиною (03.02.2017) до дати повторного звільнення з посади через скорочення штатів (16.08.2018) позивачу не було виплачено грошове забезпечення, чим порушено статті 116, 117 Кодексу законів про працю України. У зв`язку з цим просить стягнути на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 03.02.2017 по 16.08.2018 в сумі 51214,76 грн., а також моральну шкоду в сумі 100 000 грн., завдану бездіяльністю відповідачів з виконання судового рішення про поновлення на роботі та невиплатою грошового забезпечення, яка (шкода) проявляється в психологічних стражданнях позивача від втрати роботи, ділової репутації, матеріального забезпечення її сім`ї та звичної організації життя.

Відповідач-1 - Головне управління МВС України в м. Києві у відзиві проти позову заперечив та просить відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що своїм наказом від 30.03.2017 № 16 о/с він поновив позивача на посаді, однак, фактично не забезпечив позивача роботою у зв`язку з перебуванням відповідачів у процедурі ліквідації, згідно з пунктом 5 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VIII, та скороченням всіх штатів наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2015 № 1388 «Про організаційно штатні питання». Стосовно грошового забезпечення Відповідач-1 вказав, що відповідно до п. 3.6.2. наказу МВС України від 31.12.2007 № 499 «Про впорядкування структури та умов грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ», в період перебування позивача у відпустці по догляду за дитиною грошове забезпечення їй не виплачувалось. Після закінчення відпустки по догляду за дитиною грошове забезпечення позивачу не виплачувалось у зв`язку з тим, що відповідачі перебувають у процедурі ліквідації, всі штатні одиниці скорочені, подальше використання поновлених осіб на службі в органах внутрішніх справ неможливе. У зв`язку з цим наказом ГУ МВС України в м. Києві від 16.08.2018 № 34 о/с Позивача повторно звільнено з органів внутрішніх справ згідно з пп. «г» (через скорочення штатів) п. 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Відповідач-2 - Печерське районне управління Головного управління МВС України в місті Києві у відзиві проти позовних вимог позов не визнає та просить відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що наказом ГУ МВС України у м. Києві від 30.03.2017 № 16 о/с позивача поновлено на посаді, однак, фактично не забезпечено роботою, не нараховано і не виплачено грошове забезпечення у зв`язку з перебуванням відповідачів у процедурі ліквідації, згідно з пунктом 5 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VIII, та скороченням всіх штатів наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2015 № 1388 «Про організаційно штатні питання». Також, Відповідач-2 вказує, що при скороченні позивача їй було виплачено одноразову грошову допомогу при звільненні в сумі 17941,50 грн (з вирахуванням податків 17672,38 грн) та компенсацію за 20 діб невикористаної щорічної оплачуваної відпустки в сумі 1708,33 грн (з вирахуванням податків 1682,71 грн). Крім того, на думку Відповідача-2 позивач не довів причинного зв`язку між моральною шкодою і діями відповідача-2, а також не довів розмір заявленої моральної шкоди в 100 000 грн.

Ухвалою від 27.11.2018р. суд залучив в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача Міністерство внутрішніх справ України, Державну казначейську службу України, Національну поліцію України.

Міністерство внутрішніх справ України у наданому поясненні зазначило, що норми Кодексу законів про працю України на спірні правовідносини не розповсюджується. В обґрунтування своєї позиції третя особа-1 вказує, що умови та порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України врегульовано спеціальним законодавством - Постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», Наказом МВС України від 31.12.2007 № 499 «Про впорядкування структури та умов грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ» та Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженою Наказом МВС України від 31.12.2007 № 499, а Кодексом законів про працю України не передбачено таких виплат, отже він не застосовується до спірних правовідносин. Також, третя особа-1 зазначає, що відповідно до п. 1.5. - 1.6. зазначеної Інструкції, підставою для виплати грошового забезпечення є наказ начальника органу внутрішніх справ про призначення на штатну посаду, яка входить у його номенклатуру або наказ про зарахування в розпорядження відповідного органу та встановлення конкретного розміру окладів, надбавок, доплат тощо. Грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ виплачується за місцем служби і виключно в межах асигнувань, затверджених кошторисом доходів і видатків органу, підрозділу, закладу чи установи МВС на грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ. Позивач проходила службу в Печерському РУГУ МВС України у м. Києві, яке з 06.11.2015 перебуває у стані припинення, отже спір стосується позивача та її безпосереднього роботодавця - Печерського РУГУ МВС України у м. Києві.

Треті особи - Державна казначейська служба України та Національна поліція України не скористались своїм правом на надання письмових пояснень щодо позову або відзивів.

Дослідивши обставини справи та оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

ОСОБА_1 перебувала на службі в органах внутрішніх справ України з 01 вересня 2003 року.

Наказом Головного управління МВС України в м. Києві від 29.04.2014р. № 327 о/с ОСОБА_1 (Позивача) було призначено старшим слідчим відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров`я особи, слідчого відділу Печерського районного управління з посадовим окладом 900 гривень, установивши надбавку за виконання особливо важких завдань у розмірі 100% посадового окладу з урахуванням окладу за спеціальним званням та надбавки за вислугу років, звільнивши її з посади слідчого відділення розслідування злочинів у сфері господарської діяльності слідчого відділу Деснянського районного управління. (а.с. 12).

Згідно наказу ГУ МВС України в м. Києві від 15.07.2014р. № 383 ОСОБА_1 , старший слідчий відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров`я особи слідчого відділу Печерського районного управління, перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 16.05.2014р. по 03.02.2017р. відповідно до статті 18 Закону України «Про відпустки» (а.с. 13).

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року №730 "Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ" ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства внутрішніх справ, у тому числі Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві та Печерське районне управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, та створено новий орган - Головне управління Національної поліції у місті Києві.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 листопада 2015 року №1388 "Про організаційно штатні питання" вирішено вважати такими, що втратили чинність, штати органів, підрозділів, закладів, установ та підприємств згідно з відповідним переліком змін у штатах, у тому числі скорочуються всі посади у Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.

Наказом начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 06.11.2015 № 1021 о/с «Щодо особового складу», згідно з пунктами 10, 11 Розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, майора міліції ОСОБА_1 (М-185757), старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров`я особи слідчого відділу Печерського районного управління звільнено 06.11.2015 р. з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) за п. 64 пп. «г» (через скорочення штатів) (а.с. 14).

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.11.2016р. у справі № 826/751/16 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління МВС України в місті Києві від 06.11.2015 № 1021 о/с в частині звільнення 06.11.2015 в запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) за ст. 64 пп «г» (через скорочення штатів) майора міліції ОСОБА_1 (М-185757), старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров`я особи слідчого відділу Печерського районного управління. Поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров`я особи слідчого відділу Печерського районного управління Головного управління МВС України в місті Києві з 07 листопада 2015 року. Допущено негайне виконання постанови суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров`я особи слідчого відділу Печерського районного управління Головного управління МВС України в місті Києві з 07 листопада 2015 року. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вказана постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.11.2016р. у справі № 826/751/16 залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21.02.2017р. та постановою Верховного Суду від 13.03.2019р.

Наказом ГУМВС України в м. Києві від 30.03.2017р. № 16 о/с, на виконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 08.11.2016р. у справі № 826/751/16, ОСОБА_1 поновлено на посаді старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров`я особи, слідчого відділу Печерського районного управління ГУМВС України в м. Києві, із 07.11.2015р. (а.с. 36).

На підставі постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 08.11.2016р. № 826/751/16 та ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 21.02.2017р. по справі № 826/751/16 Наказом Головного управління МВС України в м. Києві від 05.07.2017р. № 26 о/с (за підписом голови ліквідаційної комісії Нечитайло В . О. ) скасовано наказ ГУ МВС України в м. Києві від 06.11.2015 №1021 о/с, у частині звільнення 06.11.2015р. в запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) за ст. 64 пп «г» (через скорочення штатів) Позивача (майора міліції ОСОБА_1 ) старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров`я особи слідчого відділу Печерського районного управління (а.с. 35).

Наказом Головного управління МВС України в м. Києві від 16.08.2018 № 34 о/с Позивача повторно звільнено з органів внутрішніх справ згідно з пп. «г» (через скорочення штатів) п. 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, 16.08.2018, про що позивача повідомлено листом ГУМВС України в м. Києві від 16.08.2018 № ЛК5827/125/01/26-2018 (за підписом заступника голови ліквідаційної комісії Подорожнього М.В. ).

З Довідок Ліквідаційної комісії Деснянського РУГУ МВС України в м. Києві б/н від 08.01.2019р. (а.с. 141), № 1646 від 28.08.2018р. (а.с. 47) встановлено, що загальна сума доходу ОСОБА_1 за період з 01.03.2014р. по 28.04.2014р. склала 5 312,58 грн.

З Довідки члена Ліквідаційної комісії Печерського РУГУ МВС України в м. Києві Коломієць Ю.В . № 87.01.1 від 09.01.2019 р. встановлено, що сума доходу ОСОБА_1 за 29.04.2014 склала 170,00 грн.

На адвокатський запит від 29.06.2017р., в інтересах Позивача, ГУ МВС України в м. Києві надано відповідь від 06.07.2017р. про те, що враховуючи те, що з 07.11.2015р. Печерське РУ ГУМВС України в м. Києві перебуває в стані ліквідації та діє ліквідаційна комісія, фактично припинено функціонування юридичної установи, а всіх працівників міліції звільнено 06.11.2015р., відтак асигнування на оплату праці головним розпорядником коштів МВС України не надаються.

Щодо виплати грошового забезпечення, листом Головного управління в м. Києві від 12.12.2017р. № 120аз/125/05/26-2017 та 11.01.2018р. № К-414оп/125/26/05-2018 Позивача повідомлено про те, що виплатити суму грошового забезпечення можливо на підставі рішення суду. При цьому, Відповідачем-1 у листі від 10.03.2016р. №1702/125/52-2016 повідомлено Позивача про те, що підстави для виплати одноразової допомоги при звільненні зі служби відсутні.

Як зазначає позивачка, після численних її звернень їй все таки було виплачено одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби, проте відповідачем не було виплачено позивачу кошти за час вимушеного прогулу з 03.02.2017р. (завершення відпустки по догляду за дитиною) по 16.08.2018р. (383 робочі дні).

Із встановлених судом обставин та змісту позовних вимог вбачається, що між сторонами виник спір стосовно оплати вимушеного прогулу за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, оплати грошового забезпечення за період з моменту поновлення позивача на роботі і до моменту повторного звільнення з посади, а також відшкодування моральної шкоди.

З даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (https://usr.minjust.gov.ua) судом встановлено, що Головне управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві та Печерське районне управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ у м. Києві з 06.11.2015 року перебувають у стані припинення і на момент винесення судом рішення у справі відповідачі не виключені з ЄДР як юридичні особи.

Оцінивши наявні в матеріалах справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов таких висновків.

Стосовно стягнення неотриманого грошового забезпечення (заробітної плати) за період з 03.02.2017р. по 16.08.2018р. в розмірі 51 214,76 грн., суд зазначає наступне.

Порядок проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, у тому числі звільнення зі служби, регулюється Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 року №114 (далі по тексту - Положення №114).

Підпунктом «є» п.49 Положення №114 визначено, що особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надаються додаткові та соціальні (по вагітності, родах і догляду за дитиною), творчі, у зв`язку з навчанням відпустки. Крім того, п.61 Положення №114 встановлено, що додаткові і соціальні відпустки особам рядового начальницького складу надаються відповідно до законодавства.

Згідно з п.17 Положення №114 вагітні жінки і матері з числа осіб рядового і начальницького складу користуються всіма правами і пільгами, встановленими законодавством.

Пунктом 24 Положення № 114 передбачено, що у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов`язків, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на службі розглядається більше одного року не з вини особи рядового, начальницького складу, така особа має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до підпункту г) пункту 64 Положення № 114, особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Питання складу грошового забезпечення, умов та порядку його виплати особам рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ врегульовано спеціальним законодавством, яке було чинним на момент виникнення спірних правовідносин - Постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2007р. № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова № 1294) та Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ від 31.12.2007р. № 499 (далі - Інструкція № 499).

Постановою № 1294 встановлено, що грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення (п.1). Виплата грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу здійснюється в порядку, що затверджується Міністерством внутрішніх справ (п.2), а також затверджено схеми посадових окладів осіб рядового і начальницького складу у розмірах згідно з додатками 9-23 (п.3).

Інструкцією № 499 передбачено, що грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ визначається залежно від посади, спеціального звання, наукового ступеня і вченого звання, тривалості та умов служби (п. 1.3.). Підставою для виплати грошового забезпечення є наказ начальника органу внутрішніх справ про призначення на штатну посаду, яка входить у його номенклатуру, або наказ про зарахування в розпорядження відповідного органу та встановлення конкретного розміру окладів, надбавок, доплат тощо. (п. 1.5.). Грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ виплачується за місцем служби і виключно в межах асигнувань, затверджених кошторисом доходів і видатків органу, підрозділу, закладу чи установи МВС на грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ. (п.1.6.). Особам рядового і начальницького складу за час перебування у відпустці по догляду за дитиною грошове забезпечення не виплачується. Таким особам призначається державна допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку згідно із Законом України "Про державну допомогу сім`ям з дітьми". (п. 3.6.2.). При переміщенні, переведенні, а також звільненні осіб рядового і начальницького складу фінансовий апарат (бухгалтерія) зобов`язаний задовольнити їх усіма належними видами грошового та дорожнього забезпечення і про виплачені суми зробити відповідні записи в грошовому атестаті, зразок якого наведено у додатку до цієї Інструкції. (п. 4.1.).

Оскільки нормами спеціального законодавства, що наведено вище, не врегульовано питання строків та розміру виплати грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, строків проведення розрахунків у разі звільнення за скороченням штатів, відшкодування моральної шкоди, тому Суд доходить висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин положень Кодексу законів про працю України.

Відповідно до статті 1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), вказаний кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Відповідно до частини 1 статті 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до статті 236 КЗпП України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Відповідно до статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше від наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Виходячи з наведених вимог закону, всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.

Судом встановлено, що відповідно до Наказу № 383 від 15.07.2014р. відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею 3-х років, у позивача закінчилась 03 лютого 2017 року і з 04 лютого 2017 року позивач мала приступити до роботи на своїй посаді, однак, через затримку виконання відповідачами судового рішення про її поновлення на роботі, вона не змогла цього зробити. Наказ № 16 о/с про поновлення позивача на посаді було видано відповідачем-1 аж 30.03.2017 року.

Таким чином, з 04 лютого 2017 року і до 30 березня 2017 року позивач в силу статті 236 КЗпП України має право на отримання оплати вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі у розмірі середнього заробітку.

Середній заробіток працівника згідно з частиною 1 статті 27 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 року №108/95-ВР визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середнього заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (далі по тексту - Порядок №100).

Згідно з ч.3 п.2 Порядку №100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Пунктом 5 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до ч.1 п.8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Як слідує з наявних у матеріалах справи довідок Ліквідаційної комісії Деснянського РУГУ МВС України в м. Києві б/н від 08.01.2019р. (а.с. 141), № 1646 від 28.08.2018р. (а.с. 47) про доходи, останніми фактично відпрацьованими місяцями Позивача були березень та квітень 2014 року, а її грошове забезпечення за ці місяці склало 5482,58 грн. (2737,12 грн - за березень та 2745,46 грн - за квітень).

Кількість робочих днів у відповідних періодах визначена в листі Міністерства праці та соціальної політики України від 04.09.2013 №9884/0/14-13/13 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2014 рік», згідно з яким у березні 2014 року кількість робочих днів становила 20, а у квітні - 21. Отже загальна кількість робочих днів у березні та квітні 2014 року склала 41 день.

Таким чином, середньоденна заробітна плата (грошове забезпечення) позивача за останні два робочі місяці перед виходом у відпустку по догляду за дитиною (березень та квітень 2014 року) становила: 5482,58 грн : 41 робочий день = 133,72 грн.

Таким чином, за період з 04 лютого 2017 року і по 29 березня 2017 року позивач в силу статті 236 КЗпП України має право на отримання оплати вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі у розмірі середнього заробітку.

Кількість днів вимушеного прогулу позивача розрахована відповідно до листа Міністерства праці та соціальної політики України від 05.08.2016 року № 11535/0/14-16/13 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2017 рік» та становить 37 робочих днів (у лютому 2017 року - 17 робочих днів, у березні 2017 року - 20 робочих днів).

Відповідно, сума середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь позивача за час вимушеного прогулу з 04.02.2017р. по 29.03.2017р. обрахована шляхом множення середньоденного заробітку (133,72 грн.) на кількість робочих днів за період вимушеного прогулу (37 днів) та становить 4 947,64 грн.

Вирішуючи питання про порядок обчислення належного до виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу та нормативно-правове урегулювання спірних правовідносин суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 12 грудня 2018 року по справі № 826/25887/15, де зазначено наступне.

При розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю.

Можливість субсидіарного застосування загальних правових норм до відносин публічної служби, як правило, закріплена у спеціальному законі, що регулює такий вид публічної служби. Подібна законодавча техніка спрямована на усунення прогалин у правовому регулюванні.

Так, відповідно до пункту 4 розділу XI Закону України "Про Національну поліцію" до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються до цих правовідносин в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 "Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції" виплата грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ із специфічними умовами навчання здійснюється в порядку, що затверджується Міністерством внутрішніх справ. Ця норма є бланкетною та обумовлює існування спеціального нормативно-правового акта для унормування порядку (механізму) нарахування і виплати грошового забезпечення поліцейським.

Такий "Порядок і умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання" затверджено наказом Міністерства внутрішніх справ України № 260 від 06 квітня 2016 року та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29 квітня 2016 року за № 669/28799.

Відповідно до пункту 2 наказу, він набирає чинності з дня його офіційного опублікування та застосовується з дня набрання чинності Законом України "Про Національну поліцію".

Вперше Закон № 580-VIII був опублікований в офіційному виданні - газеті "Голос України" 06 серпня 2015 року (№ 141-142), отже, відповідно до статті 1 Розділу ХІ Прикінцеві та перехідні положення Закону, окремі положення закону набрали чинності 07 серпня 2015 року, а Закон в цілому - 07 листопада 2015 року.

Відповідно до частини сьомої статті 15 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" накази міністерства, які є нормативно-правовими актами і пройшли державну реєстрацію, набирають чинності з дня офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня офіційного опублікування.

Порядок № 260 був опублікований та, відповідно, набрав чинності, 27 травня 2016 року (Офіційний вісник України від № 39).

Водночас, у справі, що розглядається, період вимушеного прогулу позивача тривав з 03.02.2017р. по 16.08.2018р.

Проте заробіток за час вимушеного прогулу підлягає розрахунку виходячи з розміру грошового забезпечення позивача за останні два місяці, що передували першому звільненню, тобто за березень та квітень 2014 року. Тобто за період, в якому спеціального нормативно-правові акту не існувало, а чинним був лише загальний - Порядок №100 .

Враховуючи, що на момент звільнення позивача зі служби в органах внутрішніх справ норми спеціального нормативно-правового акта хоча і набрали законної сили, натомість на момент виплати йому останнього грошового забезпечення (березень та квітень 2014 року) існували лише норми загального нормативно-правового акту - Постанова КМУ № 100, дія якої поширюється на підприємства, установи і організації усіх форм власності, а затверджений нею Порядок застосовується в усіх випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться, виходячи із середньої заробітної плати, суд, з урахуванням алгоритму, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року по справі № 826/25887/15, приходиться до висновку про неможливість застосування Порядку № 260 до спірних правовідносин та застосування у спірних правовідносинах саме Порядку № 100.

Також суд встановив, що після видання наказу про поновлення позивача на роботі (30.03.2017р.) і по дату повторного звільнення позивача з роботи (16.08.2018р.) їй не нараховувалось і не виплачувалось грошове забезпечення.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Таке поняття заробітної плати, передбачене і у частині першій статті 94 КЗпП України і частині першій статті 1 Закону України «Про оплату праці», як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно ст. 97 КЗпП України власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Згідно ст. 22 цього Закону суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

Відповідно до вимог ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Згідно ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі пунктами 21, 24 рішення у справі «Федоренко проти України» (№ 25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства («Stretch - United Kingdom» № 44277/98).

У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 рішення Європейського суду з прав людини «Фон Мальтцан та інші проти Німеччини»). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність («Von Maltzan and Others v. Germany» № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02).

Таким чином, з огляду на те, що право людини на заробітну плату гарантоване Конституцією України, нормами КЗпП, Законам України «Про оплату праці», а позивач знаходилася з відповідачем-1 у трудових відносинах до 16.08.2018, при звільненні не отримала всі належні їй платежі, майнові вимоги позивача щодо їх отримання відповідають критеріям правомірних очікувань в розумінні практики Європейського Суду.

Спеціальним законодавством не передбачено особливостей щодо строків розрахунку при звільненні особового складу органів внутрішніх справ, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 116 КЗпП України. Отже, відповідач-1, як роботодавець позивача, зобов`язаний був провести повний розрахунок з позивачем у строк, встановлений статтею 116 КЗпП України.

Посилання відповідачів на скорочення штатів у зв`язку з ліквідацією органів міліції та відсутність бюджетного фінансування на виплату позивачу грошового забезпечення не є достатньою підставою для звільнення від обов`язку забезпечити роботою та оплатити працю осіб, з якими вони перебувають у трудових відносинах.

Враховуючи, що відповідач-2 не нараховував позивачу грошове забезпечення за період перебування з ним у трудових відносинах з 30.03.2017р. і по 16.08.2018р., суд вважає справедливим нарахувати грошове забезпечення за вказаний період на основі доходу позивача за 2 календарні місяці перед виходом у відпустку по догляду за дитиною.

Як вище вирахувано судом, середньоденний заробіток позивача у березні - квітні 2014 року становив 133,72 грн. Кількість робочих днів за період з 30.03.2017р. по 16.08.2018р. становить 344.

Виходячи з кількості робочих днів, судом присуджується до стягнення з відповідача-2 на користь позивача грошове забезпечення за період з 30.03.2017 по 16.08.2018 у розмірі 45 999,68 грн. (133,72 грн. х 344 робочі дні).

Таким чином, суд частково задовольняє вимогу позивача про стягнення з Відповідача-2 невиплачених коштів за період з 04.02.2017р. по 16.08.2018р. на загальну суму 50 947,32 грн. (в тому числі, 4 947,64 грн. - середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі з 04.02.2017р. по 29.03.2017р. та 45 999,68 грн. - грошове забезпечення за період з 30.03.2017р. по 16.08.2018р.).

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Як частиною першою статті 94 КЗпП України, так і частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 Закону України «Про оплату праці», як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов`язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя.

Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.

Положення статті 236 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

Отже, вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, а також вимога про стягнення грошового забезпечення за час перебування позивача з відповідачем-2 у трудових відносинах є спором про оплату праці і позивач не обмежений будь-яким строком на звернення до суду в силу частини другої статті 233 КЗпП України.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Згідно зі статтею 372 КАС України, у разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні. Так само на відповідних суб`єктів владних повноважень можуть бути покладені обов`язки щодо забезпечення виконання рішення. Судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Виконання судового рішення може бути зупинене у випадках, визначених цим Кодексом. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом. Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах, вирішує суддя адміністративного суду одноособово, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Зважаючи на вказане, суд дійшов висновку про необхідність звернення до негайного виконання рішення в частині стягнення грошового забезпечення у межах суми стягнення за один місяць, що становить: 133,72 грн х 22 робочих дні = 2 941,84 грн.

Стосовно посилання МВС України на те, що норми Кодексу законів про працю України на спірні правовідносини не розповсюджується, суд зазначає наступне.

За загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні питання або коли про це йдеться у спеціальному законі. Дана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 у справі № 21-8а15.

Проте оскільки ні Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 р. № 114 , ні нормами діючого на час звільнення ОСОБА_1 . Закону України «Про міліцію» не врегульовано процедури порядку відшкодування коштів за час вимушеного прогулу, суд приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин саме положень Кодексу законів про працю України.

Стосовно позовної вимоги в частині стягнення моральної шкоди, суд зазначає наступне.

Позивач, крім іншого, просить стягнути з відповідача-2 моральну шкоду в розмірі 100 000,00 грн., спричинену незаконним звільненням позивача та затримкою виконання судового рішення про поновлення позивача на роботі.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

За змістом статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування …».

Згідно частини 1 статті 1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Отже, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Згідно роз`яснень, які містяться в постанові Пленуму ВС України № 4 від 31.03.1995р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб (п.3 постанови).

Проте, позивачем не зазначено, в чому саме виразились його моральні страждання, не доведено причинного зв`язку між стражданнями позивача та діями відповідача, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір моральної шкоди, не надано відповідних доказів.

Вирішуючи питання щодо стягнення компенсації за завдану моральну шкоду суд вважає, що мова йде про справедливе та розумне відшкодування, а не про покарання відповідача за його неправомірні дії, що не відповідає принципам та завданням Кодексу адміністративного судочинства України.

Крім того, зі змісту наведених норми випливає, що основною умовою відшкодування моральної шкоди є те, що остання повинна бути заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єктів владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин та полягати у фізичному болю та стражданнях, у душевних стражданнях, у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 804/2252/14, від 31.01.2018р. у справі № 813/5138/13-а та в рішеннях Верховного Суду від 12.02.2018р. у справі № 800/500/16, від 01.03.2018 у справі № 9901/377/18.

Суд зазначає, що така моральна шкода має бути обов`язково підтверджена належними та допустимими доказами заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру.

Проте позивач не виконала свого обов`язку щодо доказування та не надала суду жодного доказу на підтвердження моральних страждань у зв`язку з її незаконним звільненням та затримкою виконання судового рішення, а також не надала жодного обґрунтування щодо заявленого розміру моральної шкоди.

Оскільки під час розгляду справи позивачем не представлено належних доказів заподіяння йому неправомірними та винними діями відповідача шкоди, що є необхідною умовою відшкодування моральної шкоди, тому в цій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа (ч. 1 ст. 139). При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору. (ч. 3. ст. 139). У разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, або залишення позовної заяви без розгляду чи закриття провадження у справі, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. (ч. 5 ст. 139).

Зважаючи на те, що позивач звільнена від сплати судового збору за розгляд вимоги про стягнення заробітної плати на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», доказів про понесення інших судових витрат позивач суду не надала, судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідачів.

Враховуючи відмову в задоволенні позовної вимоги про стягнення моральної шкоди, сплачений позивачем судовий збір в сумі 1000,00 грн, згідно квитанції № 81147 від 21.11.2018р. розподілу не підлягає та покладається на позивача.

Відповідачі не надали суду доказів понесення судових витрат у справі, відтак, розподіл таких витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 77, 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Печерського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (01010, м. Київ, вул. Московська, 30; код ЄДРПОУ 08672911) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі з 04.02.2017р. по 29.03.2017р. у розмірі 4 947,64 грн. (чотири тисячі дев`ятсот сорок сім) гривень 64 коп., а також грошове забезпечення за період з 30.03.2017р. по 16.08.2018р. у розмірі 45 999,68 грн. (сорок п`ять тисяч дев`ятсот дев`яносто дев`ять) гривень 68 коп.

3. Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Печерського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (01010, м. Київ, вул. Московська, 30; код ЄДРПОУ 08672911) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) грошового забезпечення за один місяць у розмірі 2 941,84 грн. (дві тисячі дев`ятсот сорок одна) гривня 84 коп.

4. В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Суддя О.В. Патратій