Ухвала суду № 8299500, 04.03.2010, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"04" березня 2010 р.                               м. Київ                                        К-9879/07

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бившева Л.І., Маринчак Н.Є., Степашко О.І., Шипуліна Т.М.

при секретарі Альошиній Г.А.

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Оболонському районі міста Києва (далі –ДПІ)

на постанову господарського суду міста Києва від 22.12.2006

та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 18.04.2007

у справі № 49/296-А

за позовом ДПІ

до товариства з обмеженою відповідальністю «УкраМакт»(далі –ТОВ «УкраМакт», відповідач-1)

та товариства з обмеженою відповідальністю «Престо»(далі –ТОВ «Престо», відповідач-2)

про визнання угоди недійсною та застосування передбачених законом наслідків недійсності угоди.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

У березні 2006 року ДПІ звернулася до господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсним правочину, укладеного відповідачами у справі, та про застосування наслідків недійсності цього правочину шляхом зобов’язання ТОВ «УкраМакт»повернути відповідачу-2 отримані за цим правочином кошти у сумі 29880 грн. та стягнення з ТОВ «Престо»на користь держави 29880 грн. вартості виконаних робіт.

Ухвалою названого суду від 22.12.2006 провадження у справі в частині позовних вимог до відповідача-2 закрито з причин ліквідації ТОВ «Престо»у зв’язку з його банкрутством.

Постановою господарського суду міста Києва від 22.12.2006, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 18.04.2007, у задоволенні позову щодо решти позовних вимог відмовлено. У прийнятті цього рішення судові інстанції виходили з недоведеності ДПІ наявності суб’єктивного наміру у відповідачів порушити інтереси держави під укладення спірного правочину. Крім того, за висновком судів, в даному разі строк застосування адміністративно-господарських санкцій, установлений статтею 250 Господарського кодексу України, сплинув, що виключає можливість застосування до учасників оспорюваної угоди наслідків її недійсності.

У касаційній скарзі до Вищого адміністративного суду України ДПІ просить скасувати оскаржувані судові акти та закрити провадження у справі, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Зокрема, позивач наголошує, що відповідно до пункту 5 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України ліквідація підприємства, установи, організації, які були стороною у справі є підставою для закриття провадження у справі в цілому (а не лише щодо однієї із сторін), тоді як визнання недійсними в судовому порядку установчих документів ТОВ «УкраМакт»з причин зазначення у них недостовірних відомостей щодо засновників цього товариства та ухилення останнього від оподаткування результатів виконання спірного правочину є достатніми доказами протиправності цього правочину.

У судове засідання представники сторін не з’явились.

Заслухавши суддю-доповідача по справі, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, надання правової оцінки обставин справи, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для зміни оскаржуваних судових актів з огляду на таке.

Судовими інстанціями у розгляді даної справи встановлено, що 06.02.2004 відповідачами у справі було укладено правочин шляхом вчинення фактичних дій на його виконання, а саме –ТОВ «УкраМакт»(виконавець) було виконано на користь ТОВ «Престо»(замовник) підрядні роботи вартістю 29880грн., що підтверджується, зокрема, актом приймання-передачі виконаних робіт, складеною ТОВ «УкраМакт»податковою накладною від 06.02.2004 № 96. В подальшому рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 13.02.2006 у справі № 2-224-1/06 було визнано недійсними установчі та реєстраційні документи ТОВ «УкраМакт»з мотивів реєстрації цього товариства на підставних осіб, які не мали будь-якого відношення до його діяльності. Ухвалою господарського суду міста Києва від 31.08.2006 у справі № 23/261-б про банкрутство ТОВ «Престо»відповідача-2 було ліквідовано у зв’язку з визнанням його банкрутом та на підставі цього виключено з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі у разі, зокрема, ліквідації підприємства, установи, організації, які були стороною у справі.

Таким чином, попередні судові інстанції цілком правомірно закрили провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ «Престо». Однак з огляду на участь у справі двох відповідачів спір підлягає вирішенню в частині позовних вимог до ТОВ «УкраМакт».

Слід погодитися з наданою судами правовою оцінкою обставин справи, відповідно до якої позивачем не доведено наявності у сторін оспорюваного правочину протиправного наміру при його укладенні діяти з метою уникнути оподаткування фінансово-господарських результатів виконання цього зобов’язання.

Так, частиною першою статті 207 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Отже, обов’язковою підставою для визнання недійсним господарського зобов’язання на підставі наведеної норми Закону є наявність суб’єктивного наміру сторін (або принаймні однієї з них) порушити вимоги закону, що полягає у розумінні таким учасником угоди її протиправності та у його свідомому прагненні до настання відповідних негативних наслідків.

Власне ж укладення спірного правочину від імені відповідача-1 підставною особою не є достатнім свідченням наявності у цього товариства суб’єктивного наміру порушити вимоги закону під час укладення названого правочину.

Визнання ж недійсними установчих документів юридичної особи, як вірно зазначено судами, самі по собі не призвели до недійсності всіх угод, укладених з моменту державної реєстрації такої особи до моменту виключення її з державного реєстру. На час укладення спірного правочину відповідач-1 був включений до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, а також мав свідоцтво про реєстрацію платника ПДВ.

Відповідно до статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то вони вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до цього реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні, за винятком випадків, коли вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Водночас податковим органом не подано жодних доказів на підтвердження наявності у ТОВ «УкраМакт»податкового боргу, що виник внаслідок несплати відповідачем-1 необхідних сум податку з господарської операції за цим правочином. Наявний у матеріалах справи акт про результати позапланової документальної перевірки дотримання вимог податкового законодавства ТОВ «УкраМакт»за період з 23.10.2003 по 01.10.2004 від 28.01.2005 № 14/23-20/32669297, як правильно зазначили суди, свідчить про порушення відповідачем-1 податкової дисципліни під час оподаткування результатів господарських операцій з товариством з обмеженою відповідальністю «Аледо», тобто з іншим суб’єктом господарювання, ніж позивач у справі.

Разом з тим відповідно до частини першої статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований, зокрема, на незаконне заволодіння майном держави. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частина друга цієї статті).

Згідно з частиною другою статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відтак провадження у справі в частині позовних вимог щодо визнання недійсним спірного правочину підлягає закриттю з огляду на те, що визнання нікчемного правочину недійсним в судовому порядку не вимагається.

Що ж стосується наслідків недійсності спірного договору, то відповідно до частини першої статті 208 Господарського кодексу України якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Однак, як правильно зазначили суди, оскільки названі санкції за своєю правовою природою є адміністративно-господарськими санкціями, то їх застосування можливо лише протягом строків, установлених статтею 250 Господарського кодексу України, тобто - протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Таким чином, встановивши, що з дати укладення спірного правочину (06.02.2004) до моменту звернення ДПІ до суду з цим позовом (березень 2006 року) минув термін понад один рік, судові інстанції дійшли вірного висновку про неможливість застосування до учасників правочину зазначених конфіскаційних заходів також і з причин пропуску строку їх застосування.

З урахуванням викладеного оскаржувані рішення попередніх інстанцій підлягають частковій зміні.

Керуючись статтями 160, 167, 220, 2214, 223, 225, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України                    

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Оболонському районі міста Києва задовольнити частково.

2. Постанову господарського суду міста Києва від 22.12.2006 та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 18.04.2007 у справі №49/296-А скасувати в частині позовних вимог до товариства з обмеженою відповідальністю «УкраМакт»про визнання угоди недійсною .

Провадження у справі в цій частині закрити.

3. В решті постанову господарського суду міста Києва від 22.12.2006 та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 18.04.2007 у справі №49/296-А залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її постановлення і може бути оскаржена до Верховного Суду України за винятковими обставинами протягом 1 місяця з дня виявлення цих обставин.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:Л.І. Бившева Н.Є. Маринчак О.І. Степашко Т.М. Шипуліна