Ухвала суду № 8292422, 17.02.2010, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"17" лютого 2010 р.                               м. Київ                                        К-26765/06

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого                                                  Сергейчука О.А.

Суддів                                                            Голубєвої Г.К.

Ланченко Л.В.

                                                                      Пилипчук Н.Г.

Степашка О.І.

секретар судового засідання                              Сватко А.О.

за участю представників:

позивача: неявка;

відповідача: неявка;

Генеральної прокуратури України: Дубас В.А.;

розглянувши касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси

на постанову Господарського суду Одеської області від 25.05.2006р.

та ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від 18.07.2006р.

у справі №13/69-06-2059А

за позовом          Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Ільметсервіс»

до          Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси

за участю          Прокурора Приморського району м. Одеси

про          скасування податкових повідомлень-рішень

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Фірма «Ільметсервіс»(далі по тексту –позивач, ТОВ «Фірма «Ільметсервіс») звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси (далі по тексту –відповідач 1, ДПІ у Приморському районі м. Одеси) про скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Господарського суду Одеської області від 25.05.2006 р. у справі №13/69-06-2059А (суддя Панченко О.Л.), яку залишено без змін ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 18.07.2006 р., позовні вимоги задоволено повністю. Скасовано податкові повідомлення-рішення від 03.02.3006 року №000052350/0 та №0000062350/0.

ДПІ у Приморському районі м. Одеси, не погоджуючись з постановою Господарського суду Одеської області від 25.05.2006 р. та ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 18.07.2006 р. у справі №13/69-06-2059А, звернулась з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх в судовому засіданні представників сторін, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга ДПІ у Приморському районі м. Одеси підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 03.02.2006 року ДПІ у Приморському районі м. Одеси прийнято податкові повідомлення-рішення:

-          №000052350/0, яким зменшено позивачу суму бюджетного відшкодування у розмірі 1393 177 грн.

-          №0000062350/0, яким позивачу визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість в розмірі 647 868 грн., в тому числі: 431 912 грн. основного платежу та 215 956 грн. штрафних санкцій.

Зазначене податкове повідомлення-рішення прийнято відповідачем на підставі акту «Про результати документальної перевірки правильності задекларованого до відшкодування з бюджету податку на додану вартість Товариством з обмеженою відповідальністю «Ільметсервіс»за лютий, березень, квітень, травень 2005 року»від 01.02.2006р. №4/23-1009/30445870 (далі по тексту –Акт перевірки).

Відповідно до висновків Акту перевірки, позивачем в порушення вимог п. 1.8 ст. 1, п.п. 7.7.5 п. 7.5 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»безпідставно віднесено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість на підставі податкових накладних, виписаних контрагентами позивача по ланцюгу постачання, якими, на думку податкового органу, не сплачено податок на додану вартість до бюджету при взаємовідносинах з позивачем, внаслідок чого останнім занижено податок на додану вартість.

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили, зокрема, з того, що факт проведення позивачем господарських операцій підтверджується документально, а саме податковими накладними. Також оскаржувані судові рішення містять висновки про те, що оскільки сума податку на додану вартість, сплаченого позивачем при придбанні товару, підтверджується документально, а саме податковими накладними, отриманими від постачальників товару, то сума податку на додану вартість правомірно включена до сформованого позивачем податкового кредиту.

Проте, суд касаційної інстанції не може погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки вони зроблені без повного та всебічного з’ясування обставин справи, ґрунтуються здебільшого лише на факті наявності у позивача податкових накладних, виданих його контрагентами.

За змістом пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

На думку суду касаційної інстанції, наявність податкових накладних дійсно є обов’язковою обставиною для визначення правильності формування податкового кредиту та відшкодування податку на додану вартість з бюджету, але не вичерпною.

Підпунктом 7.2.3 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»встановлено, що податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом. Згідно п.п. 7.2.4 цього пункту право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку.

Таким чином, обов’язковою умовою складення податкової накладної є складення її особою, яка зареєстрована податковим органом як платник податку та якій присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість.

Однак, всупереч вимогам ст. 138 Кодексу адміністративного судочинства України судами попередніх інстанцій не були вжиті передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Суди попередніх інстанцій повинні були витребувати від податкового органу докази того, що податкові накладні, видані позивачу його контрагентами, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки не відповідають фактичним обставинам та вимогам чинного законодавства. З урахуванням вимог процесуального закону про допустимість доказів ці обставини могли бути підтверджені, зокрема, вирокам про визнання осіб, які видали податкові накладні, винними в скоєнні відповідних злочинів. Докази не відповідності фактичним обставинам та вимогам чинного законодавства податкових накладних судам не надавались.

Судами попередніх інстанцій не була надана належна правова оцінка угодам, укладеним позивачем з його контрагентами.

Першою та апеляційною інстанціями не було з’ясовано та встановлено, чи мали операції з реалізації товарно-матеріальних цінностей реальний товарний характер, яким чином перевозився і зберігався Товар (чиїм транспортом, за чий рахунок), можливість здійснення господарських операцій з урахуванням віддаленості контрагентів один від одного.

При підтвердженні висновків про безтоварність операцій, визначення податкового кредиту було б безпідставним та податок з бюджету не підлягав би відшкодуванню, не дивлячись на наявність у платника податку –позивача у справі податкових накладних, які за формою відповідають вимогам чинного законодавства, та доказів сплати продавцю вартості товару з податком на додану вартість.

Поряд з цим, це має безпосереднє відношення для правильного вирішення даного спору по суті, оскільки за змістом частини 1 статті 228 Цивільного кодексу України правочин, спрямований на незаконне заволодіння майном держави, вважається таким, що порушує публічний порядок, а отже, згідно з частиною 2 згаданої статті, є нікчемним.

Частиною 2 статті 215 Цивільного кодексу України визнання судами нікчемних правочинів недійсними не вимагається. А у відповідності з частиною 1 статті 216 цього Кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

У разі встановлення факту протиправних дій позивача, не визнання судами в інших справах недійсними угод, укладених позивачем, не може бути перешкодою для відмови в позові про відшкодування з бюджету суми ПДВ.

Крім того, суд касаційної інстанції вважає, що наявність у покупця належно оформлених документів, які відповідно до Закону України «Про податок на додану вартість»необхідні для віднесення певних сум до податкового кредиту, зокрема, виданих продавцями податкових накладних, не є безумовною підставою для відшкодування податку на додану вартість, якщо податковий орган доведе, що відомості, які містяться в таких документах, не відповідають дійсності, як у випадку не здійснення самих операцій. Також суд в кожному конкретному випадку має перевіряти факт надмірної сплати податку на додану вартість платником, який підлягає встановленню в судовому процесі, як юридичний факт, оскільки з ним Закон пов’язує виникнення права платника податку на отримання бюджетного відшкодування.

Вимога щодо всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в сукупності як підстави для оцінки судом доказів встановлена ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Проте, судами всупереч приписам вказаної норми не встановлено предмет доказування у справі, не зобов’язано податковий орган надати в необхідному обсязі докази на обґрунтування своїх доводів та не витребувано необхідних і достатніх доказів з власної ініціативи.

Відповідно до ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.

Судами попередніх інстанцій при розгляді справи не були враховані приписи частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України щодо здійснення розгляду і вирішення справ в адміністративних судах на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно, частинами 4 та 5 цієї статті на суд покладається обов’язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи; зобов’язує суд запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

За вказаних обставин, суд касаційної інстанції вважає, що висновки попередніх судових інстанцій не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства та є передчасними.          

Зазначене неповне встановлення обставин справи є суттєвим порушенням ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України та виключає можливість висновку суду касаційної інстанції щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору, оскільки передбачені ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями.

Відповідно до вимог Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення»рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно з ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

Вищий адміністративний суд України зазначає, що оскільки допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення спору та не можуть бути усунені судом касаційної інстанції, то всі винесені судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду слід врахувати викладене та вирішити спір відповідно до закону.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси на постанову Господарського суду Одеської області від 25.05.2006 р. та ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від 18.07.2006 р. у справі №13/69-06-2059А задовольнити частково.

Постанову Господарського суду Одеської області від 25.05.2006 р. та ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від 18.07.2006 р. у справі №13/69-06-2059А скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.