Рішення № 82867199, 08.07.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/2789/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Корой С.М., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

03 травня 2019 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивач просить суд:

- скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області «Про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого громадянці В`єтнаму ОСОБА_1 »;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити обмін посвідки на постійне місце проживання ОД НОМЕР_1 1650 від 18.10.2007 року, виданої ОСОБА_1 , у зв`язку з досягненням 45-річного віку.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що вона у 2007 році на підставі рішення №303364 отримала дозвіл на імміграцію та 18.10.2017 року була документована посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 терміном дії - безстроково. 16.03.2018 року у зв`язку із досягненням 45- річного віку, позивач звернулась до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про обмін посвідки на постійне проживання з наданням відповідних документів, проте, ОСОБА_1 було отримано лист про необхідність здачі посвідки у зв`язку із її скасуванням.

У позовній заяві зазначено, що дозвіл на імміграцію в Україну №303364 від 18.10.2007 року, було отримано на підставі того, що дитина позивача має підстави для набуття громадянства України за територіальним походженням на підставі ч.3 ст.8 ЗУ «Про громадянство України». Таким чином, на думку позивача, за наведених обставин, прийняте відповідачем рішення підлягає скасуванню, а вимоги позивача задоволенню.

Зважаючи на вищевикладене та посилаючись на положення ст.1, ст.9 Закону України «Про імміграцію», рішення Європейського суду з прав людини у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, позивач просить суд задовольнити позовні вимоги у поновному обсязі.

Ухвалою суду від 08 травня 2018 року судом прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі, встановлено сторонам строки для подання заяв по суті справи та витребувано у відповідача належним чином засвідчені копії всієї особової справи ОСОБА_1 .

Судом вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до ст.262 КАС України.

30 травня 2019 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву разом з матеріалами справи про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянці В`єтнаму ОСОБА_1 .

Так, у відзиві на позовну заяву зазначено, що Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області не визнає даний адміністративний позов виходячи з наступного. Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області вказує, що громадянка СР В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 звернулась до Малиновського РВ у м. Одесі ГУ ДМС України в Одеській області із заявою щодо зміни посвідки на постійне проживання в Україні у зв`язку з 45-річчям.

З посиланням на положення п.4.2, п.4.5 розділу IV Наказу МВС від 15.07.2013 №681 «Про затвердження Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання», п.21 Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 року № 1983, відповідач вказує, що позивач у 2007 році звернулась до ВГІРФО ГУМВС України в Одеській області з клопотанням про залишення в Україні на постійне проживання у зв`язку з тим, що її діти мають підстави для набуття громадянства України за територіальним походженням згідно ч.3 ст.8 ЗУ «Про громадянство України». Після розгляду матеріалів та отримання повідомлень про відсутність заперечень з боку Управління СБУ та УІТ, 28.08.2007 року відділом ВГІРФО ГУМВС України в Одеській області, керуючись п.1 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію», було надано дозвіл на імміграцію в Україну громадянці СР В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .. 18.10.2007 громадянка СР В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , документована посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 терміном дії безстроково. Головне управління ДМС України в Одеській області вказує, що згідно висновку по справі, дозвіл на імміграцію в Україну вказана іноземка отримала відповідно до п.1 ч.3 ст.4 ЗУ «Про імміграцію» (як мати громадян України), однак, неповнолітнім дітям позивача - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , не було підтверджено належність до громадянства України, тобто на момент надання матері дозволу на імміграцію у громадянстві України діти не перебували.

Отже, зазначає відповідач у відзиві, громадянці СР В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , дозвіл на імміграцію в Україну було надано з порушенням Закону України «Про імміграцію» та посвідкою на постійне проживання документовано безпідставно.

Враховуючи вищевикладене та посилаючись на положення ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію», абз. 3 п. 2.9. розд. II Наказу МВС від 15.07.2013 № 681 «Про затвердження Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання», відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Станом на 08.07.2019 року відповіді на відзив та заперечень до суду не надходило.

Статтею 258 КАС України визначено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Відповідно до ч.1 ст.120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Згідно з ч.6 ст.120 КАС України якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Оскілки шістдесятий день припадає на вихідний (неробочий) день (07.07.2019 року), з урахуванням положень ч.1, ч.6 ст.120, ст.258 КАС України, останнім днем для вирішення даної справи є 08.07.2019 року.

Отже, дана адміністративна справа вирішується судом 08.07.2019 року у межах строку, визначеного ст. 258 КАС України.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, відзиву на позов і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79 КАС України, судам встановлено наступні факти та обставини.

Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є громадянкою Соціалістичної Республіки В`єтнам, що підтверджується копією паспорта № НОМЕР_3 , який виданий 02.08.2011 року з терміном дії до 02.08.2021 року.

27.02.2018 року до Державного реєстру фізичних осіб внесено інформацію про одержання ОСОБА_1 ідентифікаційного номеру НОМЕР_4 , що підтверджується карткою платника податків № НОМЕР_5 від 05.03.2018 року (т.1 а.с.22).

Згідно Довідки (виписки з домової книги про склад сім`ї), позивач разом із іншими членами сім`ї зареєстрована у АДРЕСА_1 .

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_6 , ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_2 , який згідно довідки про реєстрацію особи громадянином України №312075 з 28.07.2008 року є громадянином України.

Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_7 , ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_4 , який є громадянином України, що підтверджується паспортом вказаної особи, копія якого міститься в матеріалах справи.

Судом встановлено, що громадянка В`єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 16.05.2007 року звернулась із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, оскільки її діти народились в Україні у м.Одесі.

28 серпня 2007 року інспектором ВГІРФО ГУМВС України в Одеській області складено висновок про розгляд заяви гр. В`єтнаму ОСОБА_1 щодо надання їй дозволу на імміграцію в Україну та документування посвідкою на постійне місце проживання в Україні, який затверджено начальником ВГІРФО ГУМВС України в Одеській області.

Вказаним висновком встановлено, що громадянка В`єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженка м.ФУ Тхо СРВ на території України перебуває на законних підставах по паспорту № НОМЕР_8 та реєстрації № НОМЕР_9 терміном дії до 11.12.2007 року. Також, у висновку зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_5 в Україні народився син заявниці – ОСОБА_3 (свідоцтво про народження НОМЕР_10 , видане 22.09.1998 року Відділом РАГС виконкому Одеської області), а ІНФОРМАЦІЯ_6 в Україні, в м.Одесі народився другий син заявниці – ОСОБА_2 (свідоцтво про народження НОМЕР_11 , видане 26.04.1999 року Відділом РАГС виконкому Одеської області).

Зважаючи на вищевикладене, посадова особа вважала доцільним:

- перебування на території України гр.СРВ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 вважати законним;

- у зв`язку із тим, що сини ОСОБА_1 народились в України, остання має право на отримання дозволу на імміграцію Україну згідно п.1 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію»;

- надати громадянці СРВ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 дозвіл на імміграцію в Україну;

- документувати громадянку СРВ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 посвідкою на постійне проживання в Україні.

04 вересня 2007 року громадянці В`єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі п.1 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію» видано Дозвіл на імміграцію в Україні №303364.

18 жовтня 2007 року позивач звернулась до ВГІРФО ГУМВС України в Одеській області із заявою про видачу посвідки на постійне місце проживання до якої було додано копію паспорта, копію дозволу на імміграцію та фотокартку і 08.11.2007 року ОСОБА_1 отримано посвідку, про що свідчить її підпис у вказаній заяві.

Разом з цим, судом встановлено, що 06.03.2018 року провідним спеціалістом відділу з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та ОБГ ГУ ДМС України в Одеській області складено та начальником ГУ ДМС в Одеській області затверджено висновок про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянки Соціалістичної республіки В`єтнам ОСОБА_1 .

У вказаному висновку зазначено, що до ГУ ДМС в Одеській області з Малиновського РВ у м.Одесі надійшли матеріали щодо обміну посвідки на постійне місце проживання в Україні гр. Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та провідним спеціалістом відділу з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та ОБГ ГУ ДМС України в Одеській області додатково перевірені матеріали справи щодо надання дозволу на імміграцію в Україну даному громадянину та встановлено, що дозвіл на імміграцію в Україну ОСОБА_1 отримала згідно п.1 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію» (як мати громадян України), однак, неповнолітнім дітям заявниці ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , не було підтверджено належності до громадянства України, тобто на момент надання матері дозволу на імміграцію у громадянстві України діти не перебували.

Отже, зазначено у висновку, громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , дозвіл на імміграцію в Україну було надано в порушення Закону України «Про імміграцію» та посвідкою на постійне місце проживання документовано безпідставно.

На підставі вищевикладеного, у висновку зазначено, що особи вважали за можливе, зокрема:

- згідно вимог п.6 ст.12 Закону України «Про імміграцію» скасувати дозвіл про імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

- визнати недійсною посвідку на постійне місце проживання в Україні серії НОМЕР_2 , видану 18.10.2007 року.

06 березня 2018 року Головним управлінням ДМС в Одеській області за №303364 прийнято рішення «Про скасування дозволу на імміграцію в Україну», яке видане громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , національний паспорт серії НОМЕР_3 , виданий 02.08.2011 року терміном дії до 02.08.2021 року про те, що їй на підставі п.1 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію» скасовано дозвіл на імміграцію в Україну.

06.03.2018 року відповідачем на адресу позивача направлено супровідний лист №/3-303364 о/с, в якому зазначено про прийняття вищевказаного рішення, яким скасовано дозвіл на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 та вказано, що посвідка на постійне місце проживання серії НОМЕР_12 , видана 18.10.2007 року визнана недійсною та такою, що підлягає скасуванню.

Водночас, в матеріалах особової справи громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 відсутні докази направлення та отримання (вручення) позивачу вищевказаного листа Головного управління ДМС в Одеській області.

Судом встановлено, що 16.03.2018 року ОСОБА_1 звернулась до Начальника ГУ ДМС в Одеській області із заявою про обмін посвідки, яка зареєстрована за №103.

У вказаній заяві причиною обміну посвідки позивач зазначила досягнення неї 45-річного віку.

Вказана заява зареєстрована Головним управлінням 16.03.2018 року за №103.

Листом від 17.03.2018 року №5114/277 заступником начальника Малиновського РВ у м.Одесі Головного управління ДМС в Одеській області направлено начальнику Головного управління ДМС в Одеській області матеріали справи щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні гр. Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (т.1 а.с.121).

Судом встановлено, що Начальником Головного управління ДМС в Одеській області О.Г. Погребняк прийнято рішення про відмову в оформленні посвідки на постійне (тимчасове) проживання на підставі п.17 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2017 року №251, про що здійснено відмітку в графі «Прийняте рішення» заяви громадянка Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 від 16.03.2018 року за №103.

При цьому суд зазначає, що в графі «Прийняте рішення» заяви громадянка Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 від 16.03.2018 року за №103 відсутні дані щодо дати прийняття рішення про відмову в оформленні посвідки на постійне (тимчасове) проживання.

З наданої до суду копії листа від 14.03.2018 року №5100.5.3-4068/51.1-18, який складено у відповідь на запит адвоката Тонкошкур І.В. щодо гр. СРВ ОСОБА_1 , судом встановлено, що підставою для визнання недійною посвідки на постійне проживання та визнання її такою, що підлягає вилученню були висновки, встановлені при перевірці матеріалів особової справи позивача про надання дозволу на імміграцію в Україну за результатами якої прийнято спірне рішення від 06.03.2019 року.

Вважаючи рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області «Про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого громадянці В`єтнаму ОСОБА_5 Тионг» таким, що підлягає скасуванню, позивач звернулась до суду з даною позовною заявою.

Вирішуючи дану адміністративну справу, суд виходить з наступного.

Так, спірні правовідносини врегульовані, зокрема, але не виключно, Законом України “Про імміграцію”, Порядком оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженим наказом Міністерства юстиції № 251 від 28.03.2012 року, Тимчасовим порядком розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженим наказом Міністерства юстиції № 681 від 15.07.2013 року, Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26.12.2002 року та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, ч. 2 ст. 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України встановлює Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Згідно п.п. 8, 17 ч.1 ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в`їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні. Посвідка на постійне проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначає Закон України від 7 червня 2001 року № 2491-III “Про імміграцію”.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про імміграцію” імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Статтею 11 Закону України «Про імміграцію» визначений порядок в`їзду іммігрантів в Україну і видачі посвідки на постійне проживання, згідно якої особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

Пунктом 1 частини 3 статті 4 Закону України “Про імміграцію” визначено, що дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Статтею 12 ЗУ “Про імміграцію” визначено підстави для скасування дозволу на імміграцію.

Так, дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Отже, п.6 ч.1 ст.12 Закону України “Про імміграцію” є нормою “відсильного характеру”, а саме, при посиланні на нього має бути також зазначена норма іншого закону, яка передбачає такі інші випадки, передбачені законами України, а саме, інші підстави для скасування дозволу на імміграцію, крім тих, що наведені у ст.12 Закону України “Про імміграцію”.

Зі змісту висновку та рішення про скасування дозволу на імміграцію в України, щодо громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , вбачається, що вони прийнято на підставі п.6 ст.12 Закону України “Про імміграцію”.

Водночас, доказів, які б свідчили про наявність обставин передбачених п.1-п.5 ч. 1 ст. 12 Закону України “Про імміграцію” та могли слугувати підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідачем до суду не надано.

Також, відповідачем не надано доказів існування інших підстав для скасування наданого Позивачу дозволу на імміграцію та вилучення у нього посвідки на постійне проживання в України, які передбачені ст.12 Закону України “Про імміграцію”, а саме: відповідачем не надано суду вироку суду, яким іммігранта засуджено до позбавлення волі; будь-яких доказів того, що дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що скасування дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем, також, не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Разом з цим, станом на момент прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ВГІРФО ГУМВСУ в Одеській області, як спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань імміграції, було перевірено надані до заяви документи та будь-яких порушень законодавства не встановлено, у тому числі, не було встановлено і подання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 недостовірних даних.

Відповідно до п.п. 21-23 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983, дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію. Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України “Про імміграцію”, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу. У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України “Про імміграцію”, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу. ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Однак, Головним управлінням ДМС в Одеській області у справі не надано будь-яких доказів надіслання (вручення) позивачу запрошення про надання пояснень у зв`язку із початком розгляду питання щодо скасування їй дозволу на імміграцію та не надано доказів вручення (надсилання) рішення (висновку).

Надаючи оцінку вищевказаній обставині, суд враховує, що ефективність засобу юридичного захисту у значенні статті 13 ЄКПЛ не залежить від визначеності сприятливого для заявника результату. Крім того, “орган”, що згадується в цій статті, не обов`язково має бути судовим. Однак при визначенні того, чи є звернення до нього ефективним засобом юридичного захисту мають ураховуватися його повноваження і процесуальні гарантії, які він забезпечує (рішення у справі “Klass та інші проти Німеччини” від 6 вересня 1978 року, п. 67).

Під визначенням терміну “процесуальні гарантії” суд вважає, зокрема, право бути вислуханим компетентним органом під час проведення процедури, що передувала оскаржуваному рішенню.

Так, у суду немає сумніву, що оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень, в разі набрання законної сили, неминуче призведе до негативних наслідків для позивача. Такими наслідками відповідно до ст. 13 Закону України "Про імміграцію" є обов`язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа яка не виїхала протягом місяця підлягає видворенню в порядку передбаченому Законом.

З огляду на викладене, суд звертає увагу на те, що Комісар Ради Європи з прав людини видав рекомендацію стосовно прав іноземців, які бажають в`їхати на територію держав-членів Ради Європи, та виконання рішень про видворення (CommDH(2001)19). Зазначена рекомендація, датована 19 вересня 2001 року, містить такий пункт:

“ 11. У випадках, коли особа стверджує, що компетентні органи порушили право, гарантоване Європейською конвенцією з прав людини (ЄКПЛ), або що існує можливість порушення ними цього права, необхідно забезпечити, щоб право на засіб юридичного захисту у значенні статті 13 ЄКПЛ гарантувалося не лише законом, але також на практиці”.

При цьому, суд зазначає, що конвенційний механізм захисту прав передбачає, зокрема те, що основоположні права, гарантовані ЄКПЛ повинні виконуватися безпосередньо на державному рівні, зокрема, державними органами.

Так, право особи на безпосередню участь у проведенні процедури про скасування дозволу на імміграцію в Україну гарантовано національним законодавством України, а саме п.23 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26.12.2002 року.

На думку суду, громадянин країни, якого стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинен мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.

За таких умов, суд вважає, що відповідачем – органом міграційної служби порушено вимоги п. 23 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26.12.2002 року, оскільки позивача, у даному випадку, позбавлено процесуальних гарантій, встановлених статтею 13 ЄСПЛ щодо безпосередньої участі сторони у процедурі прийняття рішення компетентним органом.

Аналогічні висновки, викладені у постанові Верховного суду від 18.04.2018 року по справі №820/2262/17.

В той же час, суд зазначає, що у висновку вказано, що перевірка правомірності видачі позивачу дозволу на імміграцію була проведена відповідачем 06.03.2019 року у зв`язку із надходженням до ГУ ДМС в Одеській області з Малиновського РВ у м.Одесі матеріалів щодо обміну посвідки на постійне місце проживання в Україні гр. Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Однак, протягом усього строку розгляду даної адміністративної справи до суду так і не надано копій вказаних матеріалів.

В той же час, наявними в матеріалах справи доказами підтверджується, що і заявою по обмін посвідки позивач звернулась 16.03.2018 року,тобто вже після перевірки відповідачем правомірності видачі ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , дозволу на імміграцію.

Окрім того, суд зазначає, що спірне рішення про скасування дозволу на імміграцію в України, видане громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та висновок про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянки Соціалістичної республіки В`єтнам ОСОБА_1 не містить обґрунтування, що вивчались обставини наявності у позивача, дітей, які народились в Україні, права на набуття ними громадянства України, тривалість терміну перебування дітей в Україні, їх соціальні зв`язки, можливі негативні наслідки якщо діти мають розлучатись з матір`ю.

При цьому, суд зазначає, що діти позивача народилися в Україні, знаходяться на її утриманні і потребують допомоги, у зв`язку з цим, суд вважає, що рішення, прийняте відповідачем, порушує не лише права позивача, але й права і інтереси її дітей.

Як вже зазначалось вище, згідно до вимог ч.ч. 2, 3 ст.13 Закону України “Про імміграцію”, особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення. Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України.

Враховуючи те, що вимушений виїзд позивача з території України може позбавити родину законного джерела доходу, а тому рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області тягне за собою порушення інтересів дітей.

Так, відповідно до ст.ст. 8, 11, 14 Закону України “Про охорону дитинства”, кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного із них та на піклування батьків. Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за випадком, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Кожна дитина має право на рівень життя, достойний для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

У Преамбулі Закону України “Про охорону дитинства” зазначено, що цей Закон визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний, загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров`я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, встановлює основні засади державної політики у цій сфері.

Згідно статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" №3477- ІV від 23.02.2006 року суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

В свою чергу, відповідно до ст.6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ст.8 Конвенції кожен має право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Крім цього, статтею 2 Протоколу №4 до Конвенції передбачено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.

На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово нагадував, що будь-яке втручання у право особи має бути: 1) здійснено згідно з законом; 2) переслідувати легітимну мету або цілі; 3) бути необхідним у демократичному суспільстві (тобто пропорційним цілям, які мали бути досягнуті та виправданим).

Стаття 8 Конвенції зобов`язує державу поважати, зокрема, приватне життя. Відтак, носії державної влади мають враховувати ці зобов`язання, приймаючи рішення про якійсь захід, котрий може впливати на один з інтересів, захищених статтею 8. При цьому таке рішення має справедливо урівноважувати зазначені права громадян та інші відповідні інтереси.

В той же час, суд зазначає, що приймаючи рішення про скасування дозволу на імміграцію в України, виданого громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області не враховано й те, що з моменту отримання позивачем дозволу на імміграцію в України та посвідки на постійне проживання пройшло понад 10 років.

Таким чином, це рішення не відповідає справедливому балансу між цілями, яких намагався досягнути суб`єкт владних повноважень та несприятливими наслідками для прав, свобод і інтересів позивача , які настали внаслідок прийняття цього рішення.

З матеріалів справи вбачається, що позивач має стійкий правовий та соціальний зв`язок з Україною, адже в Україні проживають її чоловік, діти, які народилися на території України.

Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що у Головного управління Державної міграційної служби були відсутні підстави для складення висновку, на підставі якого Державною міграційною службою України прийнято спірне рішення.

Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області «Про скасування дозволу на імміграцію в Україну» від 06.03.2018 року №303364, яким громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , національний паспорт серії НОМЕР_3 , виданий 02.08.2011 року терміном дії до 02.08.2021 року на підставі п.1 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію» скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, є таким, що підлягає скасуванню.

В свою чергу, вирішуючи вимоги позивача в частині зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити обмін посвідки на постійне місце проживання ОД НОМЕР_1 1650 від 18.10.2007 року, виданої ОСОБА_1 , у зв`язку з досягненням 45-річного віку, суд виходить з наступного.

Порядок оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2012 р. № 251 (далі – Порядок № 251), який визначає механізм оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання (далі - посвідки) іноземцям та особам без громадянства, які іммігрували в Україну на постійне проживання або прибули в Україну на тимчасове проживання.

Строк дії посвідки на постійне проживання не обмежується. Посвідка на постійне проживання підлягає обміну в разі досягнення особою 25- і 45-річного віку (п. 9 Порядку № 251).

Відповідно до п. 14 Порядку № 251 обмін посвідки здійснюється у разі:

1) зміни прізвища, імені та по батькові іноземця та особи без громадянства тощо;

2) установлення розбіжностей у записах (невідповідності внесених до посвідки записів записам в інших документах);

3) непридатності посвідки до користування (пошкодження з різних причин тощо).

Згідно п. 15 Порядку № 251 для обміну посвідки подаються:

1) заява, зразок якої встановлюється МВС;

2) паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства (після пред`явлення повертається), та його копія;

3) посвідка, що підлягає обміну;

4) квитанція про сплату державного мита або документ, який підтверджує наявність пільг щодо його сплати;

5) документи, що підтверджують обставини, на підставі яких посвідка підлягає обміну (документи, видані компетентними органами іноземних держав, підлягають легалізації в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України);

6) дві фотокартки іноземця та особи без громадянства розміром 3,5 х 4,5 сантиметра (на матовому папері).

Зазначені документи іноземець та особа без громадянства подають не пізніше ніж через місяць після зміни прізвища та (або) власного імені чи по батькові, встановлення розбіжностей у записах або непридатності посвідки для користування.

Суд зазначає, що позивач при зверненні до органу міграційної служби надала відповідні документи згідно переліку визначних п. 15 Порядку № 251, необхідних для обміну посвідки, що не заперечувалось учасниками справи.

За приписами п.11 Порядку № 251 за результатами розгляду заяви протягом семи днів (для оформлення посвідки на постійне проживання) або не більш як 15 днів (для оформлення посвідки на тимчасове проживання) з дня подання всіх визначених цим Порядком документів приймається рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, яке затверджується Головою ДМС, а у разі його відсутності - заступником Голови ДМС чи начальником територіального органу або підрозділу ДМС чи його заступником. У заяві робиться відмітка про прийняте рішення або зазначаються причини відмови у видачі посвідки.

Відповідно до п.3 ч.1 ст. 5 Закону України “Про імміграцію” Кабінет Міністрів України затверджує зразок посвідки на постійне проживання, правила та порядок її оформлення і видачі.

На виконання вказаної норми Закону України “Про імміграцію” постановою Кабінету Міністрів України № 251 від 28.03.2012 р. затверджено Порядок оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання і технічного опису їх бланків, пунктом 2 якого встановлено, що заяви для оформлення посвідок подаються іноземцями та особами без громадянства до територіальних органів або підрозділів ДМС за місцем проживання. Зразки заяв та порядок їх розгляду визначаються МВС.

На підставі зазначених положень постановою Кабінету Міністрів України № 681 від 15.07.2013 р. затверджено Тимчасовий порядок розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання (далі - Порядок № 681).

Пунктами 4.5, 4.6 Порядку № 681 передбачено, що працівник територіального органу чи підрозділу ДМС України при надходженні заяви про обмін посвідки перевіряє наявність підстав для обміну посвідки, звіряє відомості про іноземців чи осіб без громадянства, указані в їхніх паспортних документах, з даними, що містяться в цих заявах, перевіряє відсутність підстав для прийняття рішення про відмову у видачі посвідки, передбачених пунктом 17 Порядку № 251.

Після прийняття рішення матеріали, які стали підставою для обміну посвідки, долучаються до справи, на підставі якої посвідка видавалася вперше. У разі якщо посвідка видавалася одним територіальним органом (підрозділом) ДМС України, а обмін посвідки провадиться іншим органом (при зміні місця проживання), то до органу, який видав посвідку вперше, надсилається повідомлення про видачу нової посвідки, а недійсна посвідка - для знищення.

За результатами розгляду заяви у строк не більше семи днів (для посвідки на постійне проживання) і п`ятнадцяти днів (для посвідки на тимчасове проживання) з дня подачі всіх визначених цим Тимчасовим порядком документів начальниками (або їх заступниками) територіальних органів чи підрозділів ДМС України приймається рішення про видачу або відмову у видачі нової посвідки, яке затверджується Головою ДМС, а у разі його відсутності - заступником Голови ДМС України чи начальником територіального органу або підрозділу ДМС України чи його заступником.

Про прийняте рішення робиться відмітка в заяві із зазначенням терміну (у разі обміну посвідки на тимчасове проживання), до якого видається посвідка, або про причини відмови в її видачі.

Рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, прийняті з порушенням вимог закону, скасовуються наказом голови ДМС повністю або в окремій частині. Посвідки, що були видані на підставі рішень, які скасовані наказом Голови ДМС, визнаються недійсними та підлягають вилученню.

Наказ Голови ДМС про скасування рішення про видачу або відмову у видачі посвідки може бути оскаржений до суду.

З аналізу вказаних положень вбачається, що пункт 2.9 Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства юстиції № 681 від 15.07.2013 року не передбачає підстав для скасування посвідок, а лише визначає процедурні питання їх складання та оформлення.

В свою чергу, пунктом 17 Порядку № 251, на який посилається пункт 4.5 Порядку № 681, визначено перелік підстав, за наявності яких приймається рішення про відмову у видачі посвідки іноземцеві та особі без громадянства.

Згідно з п.17 Порядку № 251, (в редакція, яка діяла станом на дату подачі позивачем заяви про обмін посвідки) рішення про відмову у видачі посвідки іноземцеві та особі без громадянства приймається в разі:

1) необхідності забезпечення національної безпеки або охорони громадського порядку;

2) необхідності охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні;

3) коли паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, підроблений, зіпсований або не відповідає встановленому зразку чи належить іншій особі;

4) подання завідомо неправдивих відомостей або підроблених документів;

5) коли виявлено факти невиконання ними рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або вони мають інші майнові зобов`язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи ті, що пов`язані з попереднім видворенням за межі України, у тому числі після закінчення строку заборони подальшого в`їзду в Україну (для осіб, що отримують посвідку на тимчасове проживання);

6) інших випадках, передбачених законами.

Пункт 18 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на постійне проживання, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012 № 251 (далі - Порядок № 251) визначено, що посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію".

Як вже встановлено судом з наданої до суду копії листа від 14.03.2018 року №5100.5.3-4068/51.1-18, який складено у відповідь на запит адвоката Тонкошкур І.В. щодо гр. СРВ ОСОБА_1 , підставою для визнання недійною посвідки на постійне проживання та такою, що підлягає вилученню були висновки, встановлені при перевірці матеріалів особової справи позивача про надання дозволу на імміграцію в Україну за результатами якої складено спірне рішення від 06.03.2019 року.

В той же час, у самому рішенні не зазначено пункт Порядку № 251 на підставі якого позивачу відмовлено у видачі посвідки на постійне місце проживання.

Судом встановлено, що у відповідачів були відсутні підстави для скасування посвідки ОСОБА_1 на постійне місце проживання, у зв`язку із висновками суду про відсутність підстав для скасування дозволу на імміграцію позивача.

В той же час, протягом усього строку розгляду даної адміністративної справи Головним управлінням ДМС України в Одеській області не зазначено, а судом не встановлено наявність інших випадків, передбачених законами для скасування посвідки на постійне місце проживання позивача.

При цьому, у самому рішенні, яке міститься в графі “Прийняте рішення” заяви ОСОБА_1 від 16.03.2018 року, Головним управлінням ДМС України в Одеській області не вказано обставину, яка слугувала підставою для прийняття вказаного рішення, а лише у листах повідомлено позивача про наявність рішення від 06.03.2018 року Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області «Про скасування дозволу на імміграцію в Україну» від 06.03.2018 року.

Суд зазначає, що при прийнятті рішення про відмову в обміні посвідки Головним управлінням ДМС України в Одеській області не було встановлено невідповідність поданих ОСОБА_1 документів, вимогам п.15 Порядку № 251 та п. 4.2 вказаного Тимчасового Порядку №68.

Зважаючи на викладене та враховуючи висновки суду про відсутність підстав для скасування посвідки на постійне проживання в Україні громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , суд вважає, що у відповідача були відсутні підстави для прийняття рішення про відмову в обміні посвідки, яке викладене в графі “Прийняте рішення” заяви ОСОБА_1 від 16.03.2018 року.

Згідно з ч.2 ст. 9 КАС України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зважаючи на вищевикладене, оскільки у Головного управління ДМС в Одеській області як суб`єкта владних повноважень були відсутні підстави для прийняття рішення про відмову в обміні посвідки, яке викладене в графі “Прийняте рішення” заяви ОСОБА_1 від 16.03.2018 року, з метою повного захисту прав та інтересів позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог позивача і визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління ДМС в Одеській області про відмову в обміні посвідки, яке викладене в графі “Прийняте рішення” заяви ОСОБА_1 від 16.03.2018 року №103.

Як вже встановлено судом, при прийнятті рішення про відмову в обміні посвідки Головним управлінням Державної ДМС в Одеській області не було встановлено невідповідність поданих ОСОБА_1 документів, вимогам п.15 Порядку № 251 та п. 4.2 вказаного Тимчасового Порядку №68.

В той же час, Головним управлінням ДМС України в Одеській області не було спростовано обставин, які слугували підставою для подачі заяви про обмін посвідки.

Тобто, відповідач - Головне управління ДМС України в Одеській області розглянув заяву позивача по суті та прийняв рішення по суті заяви ОСОБА_1 про відмову в обміні посвідки з підстав, які визнані судом необґрунтованими та такими, що не можуть бути застосовані у даних правовідносинах, зважаючи на наявні в матеріалах справи докази та норми чинного законодавства.

Зважаючи на вищевикладене, оскільки Головне управління ДМС України в Одеській області розглянуло заяву позивача по суті та прийняло рішення по суті заяви ОСОБА_1 , відповідні повноваження відповідача щодо обміну посвідки на постійне місце проживання в даних спірних правовідносинах не є дискреційними повноваженнями відповідача.

З огляду на вищевикладене, оскільки ГУ ДМС України в Одеській області при прийнятті рішення, яке міститься в графі “Прийняте рішення” заяви ОСОБА_5 Тионг від 16.03.2018 року №103 по суті розглянуто заяву позивача з питання щодо наявності підстав для обміну посвідки, зважаючи на те, що при подачі заяви позивачем виконано передбачені Тимчасовим Порядком №681 та Порядком № 251 вимоги, та судом не встановлена наявність підстав, визначених п.17 Порядку № 251 для відмови у видачі довідки, враховуючи висновки суду про скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області «Про скасування дозволу на імміграцію в Україну» від 06.03.2018 року, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити обмін посвідки на постійне місце проживання ОД НОМЕР_1 1650 від 18.10.2007 року, виданої ОСОБА_1 , у зв`язку з досягненням 45-річного віку є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

За викладених обставин, суд вважає, що вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно зі ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Перевіряючи обґрунтованість та законність дій та рішень суб`єкта владних повноважень, суд враховує наведене нормативне регулювання та вимоги частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи..

Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Вирішуючи спір, суд також враховує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії” (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії суд приймає у справах, де відповідач допустив неправомірну бездіяльність за умови обов`язку вчинити певну дію. В цьому випадку суд повинен зазначити, яку саме дію повинен вчинити відповідач, але не повинен втручатися в його компетенцію.

Принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішення має бути прийняте з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі “Суомінен проти Фінляндії” (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У Рішенні від 10 лютого 2010 року у справі “Серявін та інші проти України” Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

У Рішенні від 27 вересня 2010 року по справі “Гірвісаарі проти Фінляндії” зазначено, що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 262, 295, КАС України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити.

Скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області «Про скасування дозволу на імміграцію в Україну» від 06.03.2018 року №303364, яким громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , національний паспорт серії НОМЕР_3 , виданий 02.08.2011 року терміном дії до 02.08.2021 року на підставі п.1 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію» скасовано дозвіл на імміграцію в Україну.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління ДМС в Одеській області про відмову в обміні посвідки, яке викладене в графі “Прийняте рішення” заяви ОСОБА_5 Тионг від 16.03.2018 року №103.

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити обмін посвідки на постійне місце проживання ОД НОМЕР_1 1650 від 18.10.2007 року, виданої ОСОБА_1 , у зв`язку з досягненням 45-річного віку.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання до П`ятого апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 );

Відповідач – Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул.Преображенська, 44, м.Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384).

Суддя Корой С.М.

.