Рішення № 82711966, 26.06.2019, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2019 року м. Житомир справа № 240/5293/18

категорія 109020100

Житомирський окружний адміністративний суд

у складі: судді Романченка Є.Ю.,

розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області про визнання протиправною відмову, скасування наказу від 02.10.2018 №196, зобов`язання надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою,

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просить:

- визнати протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою ОСОБА_1 викладену у наказі від 02.10.2018 з послідуючою передачею земельної ділянки в оренду на термін 49 років для сінокосіння за клопотанням від 03.05.2018;

- скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 02.10.2018 №196;

- зобов`язати Головне управління Держеокадастру у Житомирській області надати дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення проекту землеустрою земельної ділянки для сінокосіння за кадастровим номером НОМЕР_1 , яка розташована на території Бердичівського району Житомирської області з послідуючою передачею в оренду на 49 років.

В обґрунтування позову зазначив, що рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 08 серпня 2018 року було визнано протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, оформлену листом № Г-6183/0-3629/0/22-18 від 20 червня 2018 року та зобов`язано Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 03.05.2018. На виконання рішення суду від 08 серпня 2018 року відповідачем видано наказ від 02.10.2018 №196, яким відмовлено у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою земельної ділянки для сінокосіння за кадастровим номером НОМЕР_1 . Позивач вважає, що наказ Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 02.10.2018 № 196 не відповідає вимогам ст. 123 Земельного кодексу України, оскільки в ньому відсутнє посилання на невідповідність розташування земельної ділянки згідно графічних матеріалів долучених до клопотання від 03.05.2018, а тому належить скасуванню.

Ухвалою суду вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін у судове засідання.

Головним управлінням Держгеокадастру у Житомирській області, в строк, встановлений ухвалою суду про відкриття провадження в адміністративній справі, направлено до суду відзив на позов, у якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Заперечуючи проти пред`явлених позовних вимог відповідач стверджував, що позивачем порушено вимоги ст.ст. 34, 123, 134 Земельного кодексу України, а тому наказ про надання відмови від 02.10.2018 № 196 є правомірним. Стверджував, що набути права користування на бажану земельну ділянку може виключно на конкурентних засадах шляхом проведення аукціону. Також відповідачем указано, що в Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області відсутні повноваження щодо розпорядження землями водного фонду, до яких належить земельна ділянка на яку претендує позивач.

Позивач з`явився до суду та подав клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження, в якому вказав, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання не прибув, надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Ознайомившись із клопотанням та матеріалами справи, судом постановлено протокольну ухвалу про подальший розгляд справи в письмовому провадженні, зважаючи на відсутність потреби заслухати свідка чи експерта.

Перевіривши матеріали справи, усебічно й повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов і відзив, об`єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Як видно із матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області із клопотанням від 03 травня 2018 року щодо надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою земельної ділянки для сінокосіння з послідуючою передачею в оренду терміном на 49 років за кадастровим номером НОМЕР_1, площею 52,0461 га, яка розташована на території Бердичівського району Житомирської області. Додатками до клопотання зазначено графічні матеріали.

Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області листом від 20.06.2018 №Г-6183/0-3629/0/22-18, відмовило позивачу у задоволенні клопотання.

Питання розгляду відповідачем вказаного клопотання ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку проектом землеустрою були предметом розгляду в адміністративній справі №0640/3407/18.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 08 серпня 2018 року, яке набрало законної сили, позов задоволено частково, визнано протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, оформлену листом № Г-6183/0-3629/0/22-18 від 20 червня 2018 року, у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у користування земельної ділянки кадастровий номер НОМЕР_1 площею 52,0461 га, яка розташована на території Бердичівського району Житомирської області, для сінокосіння за клопотанням від 03.05.2018; зобов`язано Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 03.05.2018 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у користування земельної ділянки кадастровий номер НОМЕР_1 площею 52,0461 га, яка розташована на території Бердичівського району Житомирської області, для сінокосіння, та прийняти рішення із врахуванням встановлених обставин справи та у відповідності до норм Земельного кодексу України. В решті позовних вимог відмовлено.

Частиною четвертою статті 78 КАС України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом

На виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 08 серпня 2018 року у справі №0640/3407/18 відповідачем повторно розглянуто клопотання позивача від 03.05.2018 та наказом Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 02 жовтня 2018 року №196 відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у користування строком на 49 років земельної ділянки для сінокосіння, площею 52,0461 га, яка розташована на території Бердичівського району Житомирської області, згідно клопотання ОСОБА_1 від 03 травня 2018 року, у зв`язку з порушенням вимог ст.34, 123, 134 Земельного кодексу України

Не погоджуючись із даною відмовою, вважаючи спірний наказ протиправним і таким, що підлягає скасуванню, наголошуючи, що відповідач повторно протиправно відмовляє у надання дозволу на розробку проекту землеустрою за клопотанням від 03.05.2018, позивач звернувся із вказаним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, суд зазначає наступне.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями статті 13 Основного Закону проголошено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону. Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Відповідно до статті 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Частиною першою статті 3 Земельного кодексу України від 25.10.2001 №2768-III (далі - Земельний кодекс України) визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно із ч.1 ст.22 Земельного кодексу України, землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Відповідно до частини другої статті 22 Земельного кодексу України, до земель сільськогосподарського призначення належать: сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Положеннями частини третьої статті 22 Земельного кодексу України встановлено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування, зокрема, громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Частиною першою статті 34 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни можуть орендувати земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби.

Частиною другою статті 116 Земельного кодексу України визначено, що набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно із частиною п`ятою статті 116 Земельного кодексу України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування визначені статтею 122 Земельного кодексу України.

Так, положеннями статті 122 Земельного кодексу України передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні ради передають земельні ділянки у власність або у користування з відповідних земель спільної власності територіальних громад для всіх потреб.

Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування визначено статтею 123 Земельного кодексу України.

Частиною першою статті 123 Земельного кодексу України встановлено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання).

Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою.

Надання у користування земельної ділянки в інших випадках здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У такому разі розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, крім випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу.

Згідно із частиною другою статті 123 Земельного кодексу України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до частини третьої статті 123 Земельного кодексу України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Забороняється відмова у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, місце розташування об`єктів на яких погоджено відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування згідно із статтею 151 цього Кодексу. У разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення документації із землеустрою або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення документації із землеустрою без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Згідно із частиною другою статті 134 Земельного кодексу України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі: передачі громадянам земельних ділянок для сінокосіння і випасання худоби, для городництва.

Здійснивши системний аналіз норм чинного законодавства суд зазначає, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, при цьому зобов`язує орган державної влади або орган місцевого самоврядування у випадках ухвалення рішення про відмову в надані такого дозволу належним чином мотивувати причини цієї відмови. Підставою для відмови в задоволенні заяви про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

У свою чергу, наказ Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 02.10.2018 №196, яким позивачу відмовлено в задоволенні клопотання від 03.05.2018, не містить посилання про невідповідність місця розташування земельної ділянки, зазначеної позивачем: вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів; вимогам генерального плану населених пунктів; вимогам іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель цих же адміністративно-територіальних одиниць; вимогам проектів землеустрою щодо впорядкування території цих же населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

У вказаному наказі відповідач обмежився лише посиланням на порушення позивачем вимог ст. 34, 123, 134 Земельного кодексу України без зазначення конкретної підстави для відмови, що визначені у частині 3 статті 123 ЗК України. При цьому суд наголошує на тому, що у статті 123 ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою та на неприпустимість його розширення.

Щодо посилань відповідача у відзиві на положення статті 59 Земельного кодексу України, як на підставу підтвердження правомірності оскаржуваного наказу, то суд зазначає наступне.

Відповідно до положень частини другої статті 77 КАС України відповідач не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Оскаржуваний наказ не місить посилань на положення статті 59 Земельного кодексу України, як на підставу для відмови позивачу у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення у користування строком на 49 років земельної ділянки для сінокосіння, площею 52,0461 га, яка розташована на території Бердичівського району Житомирської області, згідно клопотання ОСОБА_1 від 03 травня 2018 року, а тому вказані доводи не можуть бути покладені відповідачем та враховані судом в обґрунтування правомірності оскаржуваного рішення.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до положень частини другої статті 134 Земельного кодексу України, на яку також посилається відповідач, не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі: передачі громадянам земельних ділянок для сінокосіння і випасання худоби, для городництва, а тому доводи відповідача в частині проведення аукціону є неправомірними.

Беручи до уваги наведене та відсутність в оскаржуваному наказі Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 02 жовтня 2018 року №196 посилань на підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, визначені ч. 3 ст. 123 Земельного кодексу України, суд вважає, що наказ Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 02 жовтня 2018 року №196 прийнятий з порушенням частини другої статті 19 Конституції України та не відповідає вимогам частини другої статті 2 КАС України.

Положеннями ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 №3477-IV, рішення Європейського суду з прав людини підлягають застосуванню судами як джерела права.

Так, у справі "Салах Шейх проти Нідерландів" ЄСПЛ вказав, що ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

Відповідно до рішення ЄСПЛ від 17 липня 2008 року у справі "Каіч та інші проти Хорватії" для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Держава несе обов`язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема, через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

Верховний Суд у постанові від 18 жовтня 2018 року у справі №815/1048/16 зазначив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії, чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникла б необхідність повторного звернення до суду.

Враховуючи вищевикладене та керуючись повноваженнями, наданими частиною другою статті 245 КАС України, суд вважає за необхідне визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 02 жовтня 2018 року №196 щодо відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у користування строком на 49 років земельної ділянки для сінокосіння, площею 52,0461 га, яка розташована на території Бердичівського району Житомирської області, згідно клопотання ОСОБА_1 від 03 травня 2018 року.

Щодо позовних вимог в частині визнання протиправною відмови, викладеної у наказі Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області 02 жовтня 2018 року №196 суд зазначає, що визнання протиправним та скасування спірного наказу Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 02 жовтня 2018 року №196, як спосіб захисту порушеного права охоплює та відновлює порушене право позивача внаслідок протиправної відмови, оформленої спірним наказом.

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги у вказаній частині окремому задоволенню не підлягають у зв`язку із обраним позивачем способом захисту порушеного права та його відновленню внаслідок задоволення інших позовних вимог.

Щодо позовних вимог в частині зобов`язання Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області надати дозвіл ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою для сінокосіння земельної ділянки за кадастровим номером НОМЕР_1 площею 52,0461 га, яка розташована на території Бердичівського району Житомирської області, з послідуючою передачею в оренду на 49 років, суд зазначає наступне.

Надання земельної ділянки у користування є комплексним процесом, що складається з етапів надання дозволу на розробку проекту землеустрою, розробки проекту вказаного проекту, його погодження та затвердження у встановленому Земельним кодексом України та прийняття відповідним органом рішення про надання земельної ділянки у користування.

Суд зазначає, що надання дозволу не гарантує особі прийняття відповідним органом рішення про надання земельної ділянки у власність чи у користування. Дозвіл і проект землеустрою, розроблений на його підставі, є лише стадіями єдиного процесу надання земельної ділянки у власність чи користування, а тому заявлені позивачем вимоги є передчасними, а тому не підлягають задоволенню.

Водночас, з метою забезпечення ефективного механізму захисту порушеного права та його відновлення у судовому порядку, суд зазначає наступне.

Відповідно до наявних у матеріалах справи доказів, відповідач систематично відмовляє ОСОБА_1 у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою на земельну ділянку за кадастровим номером НОМЕР_1 площею 52,0461 га, яка розташована на території Бердичівського району Житомирської області, з послідуючою передачею в оренду на 49 років, згідно з клопотанням ОСОБА_1 від 03 травня 2018 року з підстав, що не передбачені Земельним кодексом України.

Зобов`язання судом повторно розглянути вказане клопотання має наслідком повторне надання протиправної відмови, що не відновлює порушене право позивача та покладає на останнього необхідність захисту порушеного права у судовому порядку.

Суд критично ставиться до доводів представника відповідача в частині втручання у дискреційні повноваження та зазначає, що втручанням у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов`язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб`єкта владних повноважень.

Також, поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

Проте, у даній справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд, зокрема, надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою, або ні. Безперечно, правомірним у даному випадку є лише один варіант поведінки, залежно від фактичних обставин, а тому повноваження відповідача у спірних правовідносинах не є дискреційними.

Вказана правова позиція щодо дискреційних повноважень суб`єктів владних повноважень узгоджується з позицією висловленою Верховним Судом у постанові від 27 лютого 2018 року №К/9901/4844/18 та постанові від 18 жовтня 2018 року у справі №806/1316/18 (адміністративне провадження №К/9901/58147/1).

Враховуючи наявність порушеного права та необхідність застосування судом ефективного механізму для його відновлення, суд вважає за можливе зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області надати ОСОБА_1 дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення у користування (в оренду) строком на 49 років, для сінокосіння, земельної ділянки за кадастровим номером НОМЕР_1 площею 52,0461 га, яка розташована на території Бердичівського району Житомирської області, згідно з клопотанням ОСОБА_1 від 03 травня 2018 року.

Покладення такого обов`язку на відповідача не є перебиранням функції іншого суб`єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до виключної компетенції такого суб`єкта та зобов`язанням його приймати рішення, які входять до його компетенції чи до компетенції іншого органу, з огляду на обов`язковість ефективного механізму захисту порушеного права.

Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 72 вказаного Кодексу).

За змістом статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд також ураховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Беручи до уваги приписи зазначених норм, оцінюючи наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, суд вважає, що позов ОСОБА_1 необхідно задовольнити частково.

Вирішуючи питання щодо стягнення з відповідача на користь позивача понесених витрат на професійну правничу допомогу, суд ураховує таке.

Відповідно до ч.2 ст.134 КАС України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Частиною 3 цієї ж статті визначено, що для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4 ст.134 КАС України).

Частиною 5 цієї статті передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

З аналізу викладених норм слідує, що витрати на правничу допомогу адвоката мають бути:

- пов`язаними з конкретною справою;

- співмірними із: складністю справи, що визначається предметом спору, обсягом дослідження доказів, тривалістю розгляду справи, тощо; ціною позову; обсягом наданих послуг, що має бути підтверджено актами наданих послуг, актами виконаних робіт, тощо; витраченим часом адвоката на надання правничої допомоги;

- підтверджені належними доказами, а саме: квитанцією до прибуткового касового ордера, платіжним дорученням з відміткою банку або іншим банківським документом, касовим чеком, тощо.

В контексті відшкодування витрат на правову допомогу у цій справі, суд зазначає, що з договору № 2 від 08.11.2018 та розрахунку оплати праці неможливо встановити, в якій конкретній (-ому) справі/позові надавались правничі послуги.

В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження фактичного отримання коштів в сумі 2606,10 грн адвокатом Нестеренком М.М. від ОСОБА_1 , що може бути підтверджено витягом з Книги обліку доходів і витрат адвоката як фізичної особи, яка провадить незалежну професійну діяльність за період листопад 2018 року. При цьому сама по собі квитанція до прибуткового касового ордера № 1 від 10.11.2018 на суму 2606,10 грн, підписана та видана адвокатом, без доказів дійсного оприбуткування цих коштів у відповідності до норм податкового законодавства України, не може слугувати достатнім доказом понесення витрат на правничу допомогу позивачем.

З огляду на вказане та недостатність безспірних доказів, які б підтверджували понесені позивачем витрати на оплату правничої допомоги, суд не вбачає підстав для задоволення вимоги щодо їх стягнення в сумі 2606,10 грн.

Керуючись статтями 9, 77, 90, 194, 229, 242-246, 250, 255, 257- 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ) до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області (вул. Довженка, 45, м. Житомир, 10002, код ЄДРПОУ 39765513) про визнання протиправною відмову, скасування наказу від 02.10.2018 №196, зобов`язання надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 02 жовтня 2018 року №196.

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області надати ОСОБА_1 дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення у користування (в оренду) строком на 49 років, для сінокосіння, земельної ділянки за кадастровим номером НОМЕР_1 площею 52,0461 га, яка розташована на території Бердичівського району Житомирської області, згідно з клопотанням ОСОБА_1 від 03 травня 2018 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Є.Ю. Романченко