Рішення № 82706497, 27.06.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

27 червня 2019 року № 826/14710/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Чудак О.М., суддів Пащенка К.С., Шейко Т.І., розглянувши в письмовому провадженні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення,

встановив:

21.09.2016 ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (ДМС України), в якому просила визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 15.07.2016 №389-16 про втрату статусу біженця.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що не погоджується з оскаржуваним рішенням, оскільки вона не поверталася до країни, яку залишила внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, а обставини, на які посилається відповідач в вищевказаному рішенні відсутні (недоведені) та не відповідають фактам. У зв`язку з цим оскаржуване рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.09.2016 у справі відкрито провадження, проведено підготовчі дії та призначено її до розгляду по суті.

На підставі рішення зборів суддів Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.10.2017 згідно з розпорядженням керівника апарату Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.10.2017, справу передано на автоматичний розподіл справ між суддями. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.10.2017, для її подальшого розгляду і вирішення визначено суддю-доповідача Чудак О.М.

15.12.2017 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), шляхом його викладення в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Тобто, розгляд даної справи після 15.12.2017 здійснено відповідно до приписів нової редакції КАС України, за правилами загального позовного провадження.

Так, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.02.2018 справу прийнято до провадження та призначено до розгляду.

В судовому засіданні позивач та представник позивача заявлені вимоги підтримали та просили їх задовольнити в повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві та наданих у справу додаткових документів (доказів).

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував з підстав, викладених у письмових запереченнях, зокрема повторно зазначив, що позивач позбавлена статусу біженця на підставі положень пункту 3 частини першої статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту», оскільки листом від 31.08.2015 №01/33074 Міністерство закордонних справ Грузії надіслало до Посольства України в Грузії (м. Тбілісі) повідомлення про те, що позивач на підставі проїзного документу №ТD002933 перетнула Державний кордон Грузії, зокрема, через контрольно-пропускний пункт «Садахло», який знаходиться на перетині кордону між Грузією та Республікою Вірменією, що підтверджується штампом прикордонного відомства Грузії у проїзному документі позивача.

Зважаючи на відсутність перешкод для розгляду справи у судовому засіданні та потреби заслухати свідка чи експерта, суд за клопотаннями представників сторін, на підставі частини третьої статті 194 КАС України ухвалив розглянути справу в порядку письмового провадження.

Отже, дослідивши матеріали справи, оцінивши пояснення надані учасниками судового процесу, а також докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступне.

Рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій від 23.02.2011 №188-11 ОСОБА_1 надано статус біженця відповідно до абзацу 1 статті 4 Закону України «Про біженців» від 21.06.2001 №2557-ІІІ, а саме у зв`язку з сприянням забезпеченню єдності сімей біженців.

Рішенням ДМС України від 15.07.2016 №389-16 відповідно до пункту 3 частини першої, частини чотирнадцятої статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та підпункту «а» пункту 7.7 розділу VII Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884 позивача позбавлено статусу біженця у зв`язку з тим, що вона добровільно повернулася до країни, яку залишила внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Вважаючи рішення ДМС України протиправним, позивач звернулася до суду з даним позовом.

Суд, визначаючись щодо заявлених вимог по суті, виходить з того, що законом, що визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI.

Відповідно до статті 1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951, пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Правові підстави і порядок розгляду питання щодо втрати і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також порядок прийняття відповідного рішення з таких питань і наслідки прийняття такого рішення визначені статтею 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Так, згідно положень частини першої статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа:

1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства);

2) набула громадянства України або добровільно набула громадянства, яке мала раніше, або набула громадянства іншої держави і користується її захистом;

3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

4) будучи особою без громадянства, може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставин, за яких її було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує;

5) отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;

6) не може відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставин, на підставі яких особу було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує.

Згідно частини восьмої статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» уповноважені посадові особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за наявності підстав, зазначених у частинах першій, п`ятій та шостій цієї статті, вносять до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, подання про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за власною ініціативою.

Положеннями частини дев`ятої статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що у поданні про втрату або позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мають бути викладені обставини та долучені документи, що підтверджують наявність підстав для втрати або позбавлення статусу біженця чи додаткового захисту або для скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може вимагати додаткової інформації від уповноваженої посадової особи, яка внесла подання.

Тобто, рішення про втрату статусу біженця повинно прийматись центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ДМС України), на основі всебічного вивчення і оцінки документів та матеріалів.

Згідно пункту 125 Керівництва по процедурах і критеріях визначення статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), в тих випадках, коли біженець відвідує країну свого колишнього звичайного місця проживання, але не з національним паспортом, а наприклад, з проїзним документом, виданим країною його місця проживання, він розглядається деякими державами в якості особи, що відновила використання захисної країни свого попереднього звичайного місце проживання і такий, що втратив свій статус біженця у відповідності із теперішній станом про припинення. Але такі випадки слід розглядати із врахуванням індивідуальних обставин. Відвідування батьків похилого віку або хворих будуть мати іншу оцінку відносин біженця із країною свого походження колишнього місце проживання, аніж регулярні візити в цю країну, які здійснені для проведення відпустки або в цілях встановлення ділових відносин.

З матеріалів справи вбачається, що підставою для висновку відповідача про те, що позивач перебувала на території Вірменії є лист Міністерства закордонних справ Грузії від 31.08.2015 №01/33074, в якому представники закордонних справ Грузії повідомили, що позивач на підставі проїзного документу біженця №ТD002933 у період з 01.01.2011 по 17.08.2015 перетнула Державний кордон Грузії шляхом проходження контрольно-пропускних пунктів через відділи прикордонно-міграційного контролю «Аеропорт Тбілісі», «Садахло» і «Гугуті», з яких «Садахло» є пунктом перетину грузинсько-вірменської ділянки кордону.

Згідно наявної у матеріалах справи копії проїзного документу №ТD002933 вбачається, що 13.06.2011 позивач вилетіла з Міжнародного аеропорту «Бориспіль» (Україна, Київ) авіарейсом «Київ-Тбілісі» та у цей же день 13.06.2011 перетнула контрольно-пропускний пункт «Садахло» автомобільним транспортом, про що зроблено відмітки у вказаному проїзному документі позивача.

Крім того, із протоколу співбесіди від 16.11.2015 між позивачем та співробітником управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби у місті Києві вбачається, що позивач повідомила суб`єкта владних повноважень про те, що в статусі біженця до країни Вірменії не їздила. До Грузії їздила на весілля до родича (чоловіка двоюрідної сестри) у Тбілісі разом із батьками.

Відповідно до інформації, що міститься у матеріалах особової справи ОСОБА_1 №10.25.0103-01 її батьками є - ОСОБА_2 (батько, посвідчення біженця - НОМЕР_5) і ОСОБА_3 (мати, посвідчення біженця - НОМЕР_6). Фактичною причиною виїзду з Вірменії було переслідування за політичні погляди її батька, а підставою для отримання статусу біженця позивач зазначила: «оскільки мої батьки отримали статус біженця (11.10.2010), а я увесь час була з ними, власне виїхала із-за переслідувань батька, тому мені необхідно мати персональні документи як члена сім`ї біженця».

Тобто, можна дійти висновку, що позивач набула статус біженця у зв`язку з переслідуванням за політичні погляди її батька, та як зазначено в рішенні про надання статусу біженця у зв`язку з сприянням збереженню єдності сімей біженців.

При цьому, позивач стверджує, що виїжджала за кордон з батьками, для спільного проведення часу та відвідин весілля родича (чоловіка двоюрідної сестри) у Тбілісі і до Вірменії не їздила.

Проте, до вказаних доводів (тверджень) суд ставиться критично, оскільки це не відповідає дійсності, як вбачається з листа Міністерства закордонних справ Грузії від 31.08.2015 №01/33074. Так. окрім інформації про перетин контрольно-пропускного пункту «Садахло» автомобільним транспортом, про що зроблено відмітку у проїзному документі позивача №ТD002933, наявна інформація про перетин контрольно-пропускного пункту «Садахло» її батьками та про те що зафіксовані такі документи (які були використані під час перетину кордону): ОСОБА_2 (проїзний документ біженця TD002836, паспорти громадянина Вірменії № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 ) і ОСОБА_3 (проїзний документ біженця TD002835, паспорти громадянина Вірменії № НОМЕР_3 , № НОМЕР_4 ).

Враховуючи інформацію, яка підтверджує перетин кордону позивачем та її батьками, тобто повернення та перебування на території країни походження, користування її батьками національними документами, наявні підстави вважати, що вказані особи користуються захистом країни громадянської належності (безпечний та безперешкодний в`їзд та перебування на території країни походження), а відтак, суд доходить висновку про правомірність прийнятого суб`єктом владних повноважень оскаржуваного рішення.

Крім того, суд вважає, що твердження позивача про те, що вона не пам`ятає звідки з`явився штамп у її проїзному документі є безпідставним, оскільки це офіційний документ, і робити свавільні (не передбачені законом або міжнародними договорами) відмітки в ньому суворо забороняється.

Також, суд зазначає, що посилання на те, що у проїзному документі №ТD002933 відсутні штампи прикордонної служби Вірменії, що, у свою чергу, свідчить про відсутність факту перетину позивачем кордону країни, яку вона (і її батьки) залишили внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, а сам перетин позивачем кордону у контрольно-пропускному пункті, зокрема, «Садахло» не є належним доказом в`їзду на територію Вірменії не обґрунтовані, оскільки контрольно-пропускний пункт «Садахло» в Грузії «пропускає» лише на територію Вірменії, а відсутність відмітки у проїзному документі №ТD002933 не може свідчити про не перетинання кордону, у зв`язку з тим, що виїжджаючи з території Грузії вони фактично перетинають кордон та опиняються на території Вірменії .

Важливо також те, що позивачем не надано жодних доказів на підтвердження гострої необхідності для відвідування країни походження, що могло б вплинути на прийняття ДМС України іншого рішення.

Згідно з частинами першою, другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи, що вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими, не відповідають дійсним обставинам та не знайшли своє підтвердження в матеріалах справи, в той час, коли ДМС України належним чином наведені позивачем посилання спростовано, суд доходить висновку про відсутність необхідності захисту прав позивача в судовому порядку.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246 КАС України,

вирішив:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач - ОСОБА_1 (місце проживання фізичної особи: АДРЕСА_1 ).

Відповідач - Державна міграційна служба України (місцезнаходження юридичної особи: 01001, місто Київ, вулиця Володимирська, будинок 9; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 37508470).

Головуючий суддя О.М. Чудак

Суддя К.С. Пащенко

Суддя Т.І. Шейко