Рішення № 82683815, 27.06.2019, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 червня 2019 року м. Мукачево Справа №303/2456/19

2/303/1176/19

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

у складі: головуючого – судді Кость В.В.

секретар судового засідання Немеш Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в м. Мукачево цивільну справу

за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 від імені яких діє ОСОБА_4

до відповідачів (1): ОСОБА_5 ( АДРЕСА_1 )

(2): ОСОБА_6 ( АДРЕСА_1 )

(3): ОСОБА_7 ( АДРЕСА_1 ) в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_8 , ОСОБА_9

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Мукачівської міської ради (89600 м.Мукачево, пл. Духновича, 2)

про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням

За участю:

представника позивачів – ОСОБА_4 ;

представника третьої особи – Степанової О.Р..

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 від імені яких діє ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до відповідачів про визнання їх такими, що втратили право користування будинком АДРЕСА_2 (надалі – АДРЕСА_3 ).

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що позивачам належить на праві власності по 1/3 частині ОСОБА_10 . Відповідачі зареєстровані у вказаному Будинку, але з вересня 2016 року в ньому не проживають. Реєстрація відповідачів у Будинку порушує права позивача як власника майна, спричиняє проблеми зі сплати надмірних комунальних послуг. За наведених обставин, вважає, що є всі підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право на користування вищевказаним Будинком.

Нормативно – правовою підставою для задоволення позовних вимог вказані приписи ст. 391, 405 Цивільного кодексу України, статтями 64,156, 168 Житлового кодексу України.

Позивачі в судове засідання не з`явилися, про причини неявки суд не повідомили.

Представник позивачів в судовому засіданні позовні вимоги просила задоволити в повному обсязі та пояснила, що відповідачі у вказаному Будинку не проживають, догляд за ОСОБА_11 не здійснювали та не здійснюють, комунальні послуги не сплачували. Наразі Будинок перебуває в аварійному стані.

Належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи відповідачі (в судове засідання не з`явилися, відзив на позовну заяву не надали.

Уповноважений представник третьої особи у задоволенні позовних вимог у частині, яка стосується Дітей просили відмовити з огляду на те, що орган опіки та піклування не володіє даними відносно наявності у ОСОБА_12 на праві користування іншого житла, у тому за такими повинно зберегтися право користування спірним житлом до досягнення ними повноліття.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши подані по справі доказові матеріали, суд констатує наступне.

1. Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд виходить з того, що згідно із частиною першою ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способом захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається у ст. 16 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

2. Не оспорюється учасниками справи той факт, що матеріально-правовим об`єктом, з привиду якого виникло конфліктне правовідношення між сторонами справи є нерухоме майно, а саме ОСОБА_13 .

В контексті хронології існуванням спірних правовідносин пов`язаних і Будинком суд наводить наступні обставини справи.

Наявні у справі доказові матеріали (свідоцтва про право власності на спадщину за законом від 18 липня 2014 року серії НАА №328680, серії НАА №328678, серії НАА №328679, а АДРЕСА_4 с. 8, 11, 14, витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, а.с. 10, 13, 16) свідчать про те, що Будинок належить на праві приватної спільної часткової власності позивачам (по 1/3 частці).

Відповідачі зареєстровані у Будинку, що підтверджується даними листів Центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Мукачівської міської ради від 22.04.2019 за номерами 01-40/4778, 01-40/4774, 01-40/4776, 01-40/4782, 01-40/4781 (а.с. 35-39).

3. Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи та спірним правовідносинам, у контексті з доводами та запереченнями учасників справи, суд враховує наступні норми права та наводить мотиви їх застосування.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

У ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV передбачено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права».

Виходячи з міжнародно-правових зобов`язань держави, положень ст. 8 Конституції та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), яка відповідно до вимог ч. 1 ст. 9 Конституції ратифікована Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», дотримання принципу верховенства права є однією з підвалин демократичного суспільства.

Так, у частині першій ст. 1 Першого протоколу до Конвенції «Захист власності» передбачено, що «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

З огляду на вказане, право власності кожної фізичної і юридичної особи, неурядової організації й групи приватних осіб, повинне поважитися.

З положеннями частини першої ст. 1 Першого протоколу до Конвенції в повній мірі кореспондуються і приписи частин першої та другої ст. 321 Цивільного кодексу України, якими, зокрема передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

У частині другій п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.96 №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначено, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Приписами частини першої ст. 316 Цивільного кодексу України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі ст. 317 та частиною першою ст. 318 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 Цивільного кодексу України).

Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 Цивільного кодексу України та передбачають правомочності щодо використання житла для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Таким чином, гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права.

Також і в ст. 150 Житлового кодексу Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 Житлового кодексу Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника ( подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Підстави втрати членом сім`ї власника житла права користування цим житлом передбачені частиною другою статті 405 Цивільного кодексу України, згідно з якою член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Інших підстав для втрати членом сім`ї власника житла права користування житлом Цивільний кодекс України не визначає.

Факт відсутності по місцю реєстрації відповідачів з вересня 2016 року підтверджується даними акту від 2 лютого 2019 року №9 (а.с. 17).

З огляду на вищевказані фактичні дані на предмет їх відповідності наведеним вище положенням матеріального права, слід констатувати, що відповідач (1), яка є двоюрідною сестрою позивачів (1), (2), та відповідачі (2), (3), які є двоюрідними племінниками позивачів (1), (2) - без поважних причин понад один рік не проживають у спірному Будинку, а тому втратили право користування цим житлом.

Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року по справі № 758/3889/16-ц.

Будь-яких доказів у підтвердження обставин щодо вчинення позивачами перешкод ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 у доступі до спірного житла протягом року відповідачами суду не подано.

Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відтак, за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 Цивільного кодексу України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 Житлового кодексу Української РСР слід дійти висновку що положення статей 383, 391 Цивільного кодексу України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 Житлового кодексу Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів та членів його сім`ї.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постановах: від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 та Верховним Судом у постанові від 16 січня 2019 року по справі №309/2477/16-ц.

Обставини по справі на предмет їх відповідності вказаним вище положенням законодавства свідчать про те, що реєстрація відповідачів у Будинку, за умови документально підтвердженого права власності позивача на даний об`єкт нерухомості, перешкоджає їм вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном. При цьому вказані правомочності є абсолютними, непорушними та гарантованими законом.

Отже, вимога за предметом позову у частині визнання ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 такими, що втратили право користування Будинком, у повній мірі відповідає законодавчо встановленому способу захисту порушеного права (ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України), яке не визнається відповідачами.

Як встановлено по справі, позивачі є співвласниками Будинку у встановленому законом порядку, тому мають право на власний розсуд розпоряджатися своєю власністю згідно з положеннями ст. 318 Цивільного кодексу України, в тому числі і щодо вирішення питань стосовно можливості проживання в ній інших осіб.

Щодо вимог позивачів про визнання ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі - Діти) такими, що втратили право користування Будинком, суд зазначає наступне.

Діти є троюрідними онуками позивачів (1), (2).

Діти набули право користування спірним Будинком у встановленому законом порядку з моменту народження та реєстрації їхнього місця проживання в Будинку як членів сім`ї власника житла.

За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Згідно з частинами першою, другою та четвертою статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

На час розгляду справи судом, Діти не досягли віку, за якого можуть вільно визначати своє місце проживання.

Згідно з даними акту №9 Діти з вересня 2016 року дійсно не проживають у спірному Будинку, однак їх місце проживання батьками не визначено, та тому діти мають право користуватися житлом родичів, в якому вони зареєстровані на законній підставі.

Разом з тим, вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні цивільне, житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Станом на 27 червня 2019 року ОСОБА_14 та ОСОБА_9 не досягли повноліття, а відтак не набули повної цивільної дієздатності, що свідчить про поважність причин не проживання їх у Будинку, а тому підстави для визнання їх такими, що втратили право користування цим Будинком, передбачені частиною другою ст. 405 Цивільного кодексу відсутні.

У відповідності до частини третьої ст. 12 та частини першої ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Правовий зміст наведених законодавчих норм окреслює предмет доказування у цивільному процесі.

Відповідно до статті 76 Цивільного процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина 6 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України).

Разом з тим, належних та допустимих доказів на підтвердження того, що малолітні Діти набули право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачі не надали, а твердження, що останні разом з ОСОБА_7 проживають за адресою: АДРЕСА_5 є лише припущенням позивачів.

Факт несплати Дітьми коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання їх такими, що втратили право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) малолітніх дітей.

Вищевказаний висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, які викладена в постанові від 04.07.2018 у справі №711/4431/17 (провадження № 61-11933св18).

При цьому суд зазначає, що Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Враховуючи вищевказані обставини справи, з огляду на їх узгодженість з нормами Конституції України, позовні вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право користування Будинком підлягають задоволенню частково.

Питання про розподіл судових витрат суд вирішує в порядку, передбаченому ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 8, 41, 124, 1291 Конституції України, ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 76-81, 141, 263-265, 281, 282, 284, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

УХВАЛИВ:

1. Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 від імені яких діє ОСОБА_4 – задоволити частково.

2. Визнати ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_15 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_2 .

3. В задоволені іншої частини позовних вимог – відмовити.

4. Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 суму 256 (двісті п`ятдесят шість) гривень 13 копійок у відшкодування витрат зі сплати судового збору.

4.1. Стягнути з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 суму 256 (двісті п`ятдесят шість) гривень 13 копійок у відшкодування витрат зі сплати судового збору.

4.2. Стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 суму 256 (двісті п`ятдесят шість) гривень 13 копійок у відшкодування витрат зі сплати судового збору.

5. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому цим Кодексом.

6. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

7. Позивачі: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , АДРЕСА_6 , ІПН НОМЕР_1 );

ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , АДРЕСА_6 , ІПН НОМЕР_2 );

ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , АДРЕСА_6 , ІПН НОМЕР_3 );

Представник позивача: ОСОБА_4 , АДРЕСА_7 , ІПН НОМЕР_4 .

Відповідачі: (1) ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 , АДРЕСА_1 );

(2) ОСОБА_16 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 , АДРЕСА_1 );

(3) ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_8 , АДРЕСА_1 ), яка діє в інтересах ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ..

Третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Мукачівської міської ради (89600, м. Мукачево, пл. Духновича. 2, код ЄДРПОУ 04053743).

Представник третьої особи: Степанова Ольга Рудольфівна (89600, м.Мукачево, пл. Духновича. 2).

Суддя В.В. Кость

Повний текст рішення суду виготовлено та підписано 27.06.2019.