Рішення № 8249313, 19.02.2010, Господарський суд Луганської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

91000, м. Луганськ, пл. Героїв ВВВ, 3а. Тел. 55-17-32

______ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.02.10                                                                                 Справа № 8/2

За позовом Відкритого акціонерного товариства «Укртранснафта», м. Київ, до Державного підприємства «Лисичанське управління магістральних нафтопродуктопроводів», м. Лисичанськ Луганської області, -

про стягнення 30213 грн. 23 коп.

Суддя господарського суду Луганської області Середа А.П.,

при секретарі судових засідань Качановській О.А.,

за участю представників сторін:

від позивача - Непран І.В. - юрисконсульт, - довіреність №152 від 16.12.2009 року;

від відповідача - Конюхов М.П.- начальник, - наказ №169-к/к від 07.09.2004 року; паспорт серії ЕМ 868822, вид. Лисичанським МВ УМВС України в Луганській обл. 10.04.2001 року, -

розглянувши матеріали справи, -

в с т а н о в и в :

          суть спору: позивач просить стягнути з відповідача:

основний борг у сумі 29000,00 грн., пеню у сумі 830,67 грн., інфляційні нарахування у сумі 261,00 грн. та 3% річних у сумі 121,56 грн., мотивуючи свої вимоги неналежним виконанням з боку відповідача умов договору про надання позики №3, укладеного між сторонами 25.05.2009 року;

судові витрати.

На підставі ст. 77 ГПК України розгляд справи було відкладено з 22 січня до 19 лютого 2010 року –з метою надання сторонам можливості подати додаткові докази та вжити заходів до врегулювання спору.

До початку судового засідання, призначеного на 19.02.10 року, від представників сторін надійшло клопотання про відмову від здійснення фіксації судового процесу технічними засобами, яке не суперечить вимогам ст.ст.4-4,22 та 81-1 ГПК України, а тому його задоволено судом.

Представник позивача підтримав позовні вимоги у повному обсязі.

Крім того, він подав заперечення на відзив відповідача на позов, у якому наполягає на задоволенні своїх вимог у повному обсязі, не погоджуючись з тим, що відповідач визнає лише основний борг у сумі 29000,00 грн., посилаючись на факт наявності з 17.04.2000 року мораторію, введеного ухвалою господарського суду Луганської області від 17.04.2000 року по справі про банкрутство Державного підприємства «Лисичанське управління магістральних нафтопродуктопроводів»(далі –ДП «ЛУМН») за №11/12-б, порушеної 17.04.2000 року (заперечення за вих. №05-02/97/833 від 12.02.10 року).

З пропозицією відповідача про сплату боргу до 31.05.10 року не згоден.

Представник відповідача позов визнав частково: лише в частині основного боргу - та не визнав його в частині нарахування пені, 3% річних та інфляційних нарахувань, пославшись на те, що ухвалою господарського суду Луганської області від 17.04.2000 року по справі про банкрутство №11/12-б, порушеній щодо ДП «ЛУМН», введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; він зобов’язується сплатити борг до 31.05.10 року (відзив на позов від 10.01.10 року за вих. №1).

І.Заслухавши представників сторін, дослідивши наявні докази, суд встановив наступні фактичні обставини справи.

17.04.2000 року господарським судом Луганської області порушено провадження по справі №11/12-б про банкрутство Державного підприємства «Лисичанське управління магістральних нафтопродуктопроводів»; того ж дня ухвалою суду введено мораторій на задоволення вимог кредиторів (п.3) (а.с.52).

Ухвалою господарського суду від 31.10.08 року провадження по справі №11/12-б зупинено, повноваження ліквідатора Воронька О.О. зупинено, дані про призначення іншого ліквідатора у справі відсутні (а.с.53).

Вищезгаданий договір про надання позики укладено начальником ДП «ЛУМН»Конюховим М.П. 25.05.09 року.

Як вбачається з матеріалів справи (а.с.53-58 та ін.), у тому числі –довідки з ЄДРПОУ за №4917177 від 18.01.10 року, виданої державним реєстратором виконавчого комітету Луганської міської ради (а.с.45-47), станом на час вирішення цього спору по суті відповідача не визнано банкрутом та не припинено його діяльність як юридичної особи, - тобто він може бути учасником цивільних та господарських правовідносин, а також стороною судового спору.

На підтвердження цього висновку суду 25.05.09 року між позивачем (позикодавець) та відповідачем (позичальник) в особі начальника ДП «ЛУМН»Конюхова М.П. укладено договір про надання позики №3, відповідно до якого позикодавець зобов’язався надати позичальнику позику у сумі 29000,00 грн. (без нарахування процентів за користування нею) шляхом перерахування вказаної суми коштів у безготівковому порядку у строк до 30.05.09 року на рахунок позичальника, а позичальник зобов’язується повернути її позикодавцю у строк до 01.10.09 року (пункти 1.1, 2.1-2.2, 3.1 та 3.4 договору).

Сторони за договором, будучи обізнані з приводу порушення щодо позичальника вищезгаданої справи про банкрутство, у п.6.1 договору про відповідальність позичальника за порушення зобов’язань за договором передбачили, що при простроченні повернення позики (її частини) позичальник сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що встановлена на момент виконання зобов’язання, від неповернутої суми позики за кожний день прострочення, але не більше 3% від неповернутої суми позики (у даному випадку –870,00 грн.).

Договір набирає чинності з моменту надання позикодавцем суми позики позичальнику та діє до повного виконання останнім своїх зобов’язань за договором (п.8.1) (а.с.9-10).

На виконання своїх зобов’язань за договором позивач платіжним дорученням №291 від 28.05.09 року перерахував на розрахунковий рахунок відповідача грошові кошти у сумі 29000,00 грн. (а.с.13), що повністю підтверджено відповідачем.

З огляду на те, що ДП «ЛУМН»не повернуло суму позики, позивач 12.10.09 року за вих. №27-00/597/4948 звернувся до нього з Вимогою про виконання грошових зобов’язань за договором позики, запропонувавши у 7-денний термін погасити суму боргу (а.с.11), однак відповідач не зробив цього.

Остання обставина стала підставою для звернення позивача з позовом до суду.

ІІ.Заслухавши представників сторін, оцінивши наявні у справі докази, суд вважає, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі з наступних підстав.

1.Позивач по справі у розумінні абз. 6 ст.1 Закону України від 14.05.92 року №2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»(далі –ЗУ №2343-ХІІ) є поточним, а не конкурсним кредитором.

Відповідно до абз.24 ст. 1 вищеназваного Закону мораторій на задоволення вимог кредиторів- це зупинення виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

          Згідно частині 4 ст.12 Закону мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів: забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства; не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов’язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів).

          Отже, вищевикладене дає підстави дійти виснову, що дія мораторію не поширюється на позовні вимоги поточних кредиторів, які витікають з договорів, укладених боржником після порушення провадження по справі про банкрутство.

Тобто, позивач, посилаючись на те, що його позовні вимоги до відповідача виникли після порушення провадження по справі та введення мораторію на задоволення вимог кредиторів, правомірно вважає, що на його вимоги в частині нарахування пені, 3% річних та інфляційних нарахувань мораторій не поширюється.

Цей висновок суду, крім вищевикладеного, грунтується також на наступному.

          Згідно абз.2 п.5.4 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 04.06.04 року №04-5/1193 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»»дія мораторію не поширюється на задоволення вимог поточних кредиторів та виплату (стягнення) заробітної плати, аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю та життю громадян, авторської винагороди (частини 6 та 24 статті 1, частина 6 статті 12 Закону №2343-ХІІ).

          Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 18.12.09 року №15 «Про судову практику в справах про банкрутство»підкреслює, що за змістом статті 12 Закону №2343-ХІІ мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), які виникли після введення мораторію; їх виконання для боржника є обов'язковим, але пеня, штраф та інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), що застосовуються до платника податків за порушення податкового законодавства, не нараховуються, оскільки ця норма визначає конкретний проміжок часу, який відповідає строку дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, але ніяк не пов'язаний із його суттю (абз.4 п.17).

          Позовні вимоги та санкції за їх невиконання, заявлені до стягнення по цій справі, не належать до податків і зборів (обов’язкових платежів).

          Як сказано у абз.1 п.50 вищезгаданої постанови Пленуму Верховного Суду України, оскільки на передбачені статтями 536 та 625 ЦК проценти та індекс інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання не поширюється заборона на їх нарахування в період провадження справи про банкрутство, то кредитор не позбавлений права подавати додаткові вимоги щодо стягнення процентів та інфляційних втрат відповідно до порядку, встановленого Законом №2343-ХІІ. Те саме стосується процентів за позику та кредит (статті 1048, 1054 та 1057 ЦК).

          Таким чином, предметом позову у даному випадку правомірно заявлено основний борг у сумі 29000,00 грн., пеню у сумі 830,67 грн, інфляційні нарахування у сумі 261,00 грн. та 3% річних у сумі 121,56 грн.

          2.При вирішенні спору по суті суд виходить з наступного.

Згідно частинам 1-2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.           Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦКУ). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків ( частина 1 ст. 626 ЦКУ); він є обов’язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦКУ), - а сторони, між іншим, згідно п.6.1 договору про надання позики №1 від 25.05.09 року домовилися про повернення позичальником не тільки суми позики, але також і пені у сумі, що не перевищує 3% суми позики.

          Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1. ст. 628 ЦКУ).

          Правовідносини, що є предметом спору по цій справі, належать до договору позики.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (ст.1046 ЦКУ).

Уклавши договір про надання позики, сторони набули низку прав та зобов’язань.

Зобов'язанням є правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певні дії (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певних дій, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (частина 1 ст.509 ЦКУ).

          Закон –ст.525 ЦКУ – не передбачає права сторони на односторонню відмову від виконання зобов'язань, а згідно ст.526 ЦКУ зобов'язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

          Статтею 527 ЦКУ встановлено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор –прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання.

          Як сказано у частині 1 ст. 530 ЦКУ, якщо у зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

          Згідно частинам 1 та 3 ст.1049 Кодексу позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

У разі неповернення позичальником суми позики застосовуються наслідки, передбачені частиною 1 ст. 1050 ЦКУ, а саме: якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Відповідач не виконав своїх зобов’язань за договором.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦКУ).

Згідно п.п.3 та 4 статті 611 Кодексу у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки та відшкодування збитків та моральної шкоди.

          Частинами 1 та 2 статті 612 ЦКУ визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.

          З урахуванням викладеного та наявних у справі доказів суд вважає, що позивач належним чином довів наявність вини відповідача у невиконанні умов договору, а тому особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності його вини (умислу чи необережності), якщо інше не встановлено законом або договором (частина 1 ст.614 ЦКУ).

          Боржник, який порушив зобов'язання, повинен відшкодувати кредиторові спричинені збитки. Розмір збитків, спричинених порушенням зобов'язання, доказується кредитором (частини 1 та 2 ст.623 ЦКУ).

          Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків. Договором може бути встановлено обов'язок відшкодувати збитки лише в тій частині, в якій вони не покриті неустойкою. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків (ст. 624 ЦКУ).

          При вирішенні питання про стягнення інфляційних нарахувань та 3% річних суд керується ст. 625 ЦКУ, згідно якій боржник не звільняється від відповідальності за

неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Спосіб захисту порушеного права відповідає ст. 16 Цивільного кодексу України.

Виходячи з доведеності вини відповідача у невиконанні умов договору про надання позики, - у суду маються достатні фактичні та правові підстави для висновку про задоволення позову у повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 44,47-1 та 49 ГПК України, суд покладає судові витрати на відповідача.

На підставі викладеного, ст.ст.16,202-208,215,509,525-527,530,610-614,623-625,1046-1050 Цивільного кодексу України, керуючись ст.ст.4-3,22,32-324,36,43,44.47-1,49, та 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

в и р і ш и в :

1.Позов задовольнити у повному обсязі.

2.Стягнути з Державного підприємства «Лисичанське управління магістральних нафтопродуктопроводів», ідентифікаційний код 05509369ё яке знаходиться за адресою: місто Лисичанськ-17 Луганської області, - на користь Відкритого акціонерного товариства «Укртранснафта», ідентифікаційний код 31570412, яке знаходиться за адресою: місто Київ, вул. Кутузова, 18/7, - основний борг у вигляді суми неповернутої позики у розмірі 29000 (двадцять дев’ять тисяч) грн. 00 коп., пеню у сумі 830 (вісімсот тридцять) грн. 67 коп., інфляційні нарахування у сумі 261 (двісті шістдесят одна) грн. 00 коп., 3% річних у сумі 121 (сто двадцять одна) грн. 56 коп., а також судові витрати: державне мито у сумі 302 (триста дві) грн. 13 коп. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у сумі 236 (двісті тридцять шість) грн. 00 коп.; видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Відповідно до ст.85 ГПК України у судовому засіданні 19.02.10 року за згодою представників сторін оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення.

          Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання, оформленого відповідно до ст. 84 ГПК України.

Рішення може бути оскаржено до Луганського апеляційного господарського суду у 10-денний термін з дня підписання.

          Рішення складено у повному обсязі та підписано – 23 лютого 2010 року.

Суддя                                                   А.П.Середа