Постанова № 82456459, 14.06.2019, Слобідський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Комінтернівський районний суд м. Харкова)

Комінтернівський районний суд м.Харкова

Провадження № 2-а/641/20/2019 Справа №641/9557/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 червня 2019 року

Комінтернівський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого судді - Боговського Д.Є.,

за участю секретаря судового засідання - Бєлової Т.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України визнання незаконною та скасування постанови, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 подав до місцевого загального суду як адміністративного суду позов, в якому просить визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Назаровця А.Т. від 29.11.2018 про закінчення виконавчого провадження № 56246184 з примусового виконання виконавчого листа Комінтернівського районного суду м. Харкова від 12.12.2017 у справі № 641/10426/16-а; зобов`язати відповідача відновити виконавче провадження та вчинити дії з забезпечення його примусового виконання шляхом звернення до суду із заявою про зміну способу і порядку виконання судового рішення.

До суду надійшла заява позивача ОСОБА_1 про слухання справи за його відсутності із зазначенням щодо підтримання доводів позовної заяви в повному обсязі.

Представник відповідача Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України у судове засідання не з`явився, причини неявки суду не повідомив, відзив на позов не подавав.

Суд, дослідивши наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, приходить до наступних висновків.

Постановою Комінтернівського районного суду міста Харкова від 04.07.2017, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 16.11.2017 у справі № 641/10426/16-а, адміністративний позов ОСОБА_1 до МВС України було задоволено; визнано протиправними дії Міністерства внутрішніх справ України щодо неприйняття рішення про нарахування і виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги (ОГД) у зв`язку із встановленням інвалідності 3 групи внаслідок захворювання, отриманого під час проходження служби в органах внутрішніх справ та повернення матеріалів про виплату такої одноразової грошової допомоги до Управління поліції охорони в Харківській області без розгляду по їх суті; зобов`язано Міністерство внутрішніх справ України прийняти рішення про нарахування і виплату ОСОБА_1 за рахунок коштів, передбачених державним бюджетом на утримання Міністерства внутрішніх справ України, одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням інвалідності 3 групи внаслідок захворювання, отриманого під час проходження служби в органах внутрішніх справ в розмірі 150-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, а саме 20.09.2016, та здійснити відповідні виплати.

На виконання судового рішення Комінтернівським районним судом міста Харкова було видано виконавчий лист від 12.12.2017 по справі № 641/10426/16-а.

30.03.2018 ОСОБА_1 звернувся з заявою про примусове виконання судового рішення по справі № 641/10426/16-а до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України; 21.05.2018 по пошті було отримано постанову Головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Назаровця А.Т. від 24.04.2018 про відкриття виконавчого провадження № 56246184 з примусового виконання судового рішення, в якому МВС України було встановлено строк для примусового виконання судового рішення - протягом 10 робочих днів з дня отримання цієї постанови державного виконавця.

Того ж дня ОСОБА_1 пошті також було отримано лист УДСО при ГУМВС України в Харківській області від 16.05.2018 № 48/5-506/кнлк та додану до нього копію затвердженого Державним секретарем МВС України Тахтаєм О.В. "Висновку про прийняття рішення щодо нарахування і виплати одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 від 27.04.2018", згідно з яким матеріали про призначення позивачу ОГД були скеровані МВС України до Національної поліції України і в якому МВС України було встановлено Національній поліції України строк для надання інформації про вжиті заходи з нарахування і виплати Позивачу ОГД - до 17.05.2018.

25.05.2018 ОСОБА_1 звернувся до головного державного виконавця ВПВР ДДВС МЮУ Назаровця А.Т. з заявою про неналежне виконання МВС України рішень адміністративних судів по справі № 641/10426/16-а.

Постановою головного державного виконавця ВПВР ДДВС МЮУ Назаровця А.Т. від 16.08.2018 ВП № 56246184 за невиконання судового рішення по справі № 641/10426/16-а на боржника МВС України було накладено штраф у розмірі 5100,00 грн.

Постановою головного державного виконавця ВПВР ДДВС МЮУ Назаровця А.Т. від 29.11.2018 ВП № 56246184 за невиконання судового рішення по справі № 641/10426/16-а на боржника МВС України було накладено штраф у розмірі 10200,00 грн.

21.12.2018 ОСОБА_1 отримав по пошті лист ВПВР ДДВС МЮУ від 29.11.2018 № 56246184/20.1/.24 та постанову головного державного виконавця ВПВР ДДВС МЮУ Назаровця А.Т. від 29.11.2018 про закінчення виконавчого провадження № 56246184 на підставі п. 11 ч. 1 ст. 39, ст. 40 Закону України "Про виконавче провадження" у зв`язку з невиконанням МВС України судового рішення та надсиланням цим державним виконавцем до Головного управління НГТУ у м. Києві повідомлення про вчинення боржником (МВС України) кримінального правопорушення.

При цьому, у встановленому Законом України "Про виконавче провадження" примусовому порядку судове рішення боржником МВС України на сьогодні не виконано, будь-якого рішення про нарахування і виплату одноразової грошової допомоги ні МВС України, ні Національною поліцією України, ні будь-яким іншим органом не прийнято, відповідно кошти ОСОБА_1 не виплачені.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно статті 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку Держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах Держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 № 8-рп/99, від 20.03.2002 № 5-рп/2002).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції ратифіковані Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції". Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод проголошує верховенство права, як частину спільного спадку Договірних Держав.

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Внаслідок бездіяльності боржника МВС України цей орган протиправно позбавляє ОСОБА_1 реалізації своїх прав на отримання від держави одноразової грошової допомоги у зв`язку з інвалідністю, МВС України порушує права Позивача як людини, які передбачені статтею 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожна фізична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до ч. 2 статті 14, статті 370 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Нормами Закону України "Про виконавче провадження" на державних виконавців покладені обов`язки з забезпечення примусового виконання судового рішення у цій справі.

Згідно з частиною 3 статті 33 Закону України "Про виконавче провадження" за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення або роблять його неможливим, сторони, а також виконавець за заявою сторін або державний виконавець з власної ініціативи у випадку, передбаченому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", мають право звернутися до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення.

Резолютивна частина судового рішення не передбачала стягнення коштів з МВС на користь позивача, а зобов`язувала МВС України вчинити певні дії з призначення та виплати відповідної суми коштів позивачу.

Разом з цим, згідно з нормами статті 7 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" виконання рішень суду про зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за якими є державний орган, державне підприємство, юридична особа, здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження", з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. У разі якщо рішення суду, зазначені в частині першій цієї статті, не виконано протягом двох місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, державний виконавець зобов`язаний звернутися до суду із заявою про зміну способу і порядку виконання рішення.

Як свідчить аналіз практики Європейського суду з прав людини, у контексті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод до майна належать, крім рухомих і нерухомих речей, також: акції компаній (пояснення Європейського суду за скаргами № 8588/79 та №8589/79 Бреймлід і Мальстром проти Швеції); позови про відшкодування збитків за внутрішнім законодавством; рішення арбітражного органу в зв`язку зі спором (Справа Грецькі нафтопереробні заводи «Стерн» проти Греції); законні розрахунки на те, що існує певне становище (Справа Компанії «Паїїн Веллі девелопменте Лтд» проти Ірландії); господарські інтереси, пов`язанні з управлінням бізнесом, а також управління клієнтурою (ділова репутація, нематеріальні активи тощо) (Справа Іатрідіс проти Греції, Справа Ван Марле та інші проти Нідерландів); право на пенсію (якщо протягом якогось періоду робилися внески) (Справа Мюллер проти Австрії).

Таким чином, поняття «власності» і «майна» в значенні статті 1 Першого протоколу Конвенції досить широке. Це цілий спектр економічних інтересів, які потрапляють у сферу дії права власності, включаючи рухоме й нерухоме майно, майнові та немайнові інтереси і на практиці поняття власності отримало доволі широке тлумачення та застосування.

В українському законодавстві використовується наступне визначення: право власності - це право особи на річ (майно), яке вона реалізує відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (стаття 316 ЦК України), а отже, до об`єктів права власності віднесено не тільки речі, що є предметами матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки (стаття 179 ЦКУ), але й майно, що визначається як особливий об`єкт права власності, до якого відносять окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (стаття 190 ЦК України).

Європейський суд з прав людини самостійно оцінює визначення терміну «майно», при цьому оцінка може розходитися з визначеннями й оцінками, що зазвичай застосовуються у внутрішньому (національному) праві. Цей метод «автономного» тлумачення широко застосовується Європейським судом.

Так, у справі "Беєлер проти Італії" від 05.01.2000 суд зазначив, що "..поняття «майно» у статті 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується власністю на фізичні речі. Воно є незалежним від формальної класифікації в національному праві: деякі інші права та інтереси, що складають активи, можуть розглядатися, як право власності та, таким чином, як «майно» в цілях даного положення."

Згідно з нормами частини 1 статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Згідно з нормами статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Відповідачем у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби. Адміністративна справа з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця вирішується судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі. Адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист.

Статтею 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Частиною 1 статті 2 КАС України встановлено, що завданням адміністративного судочинства, зокрема, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з частиною 2 статті 2 КАС у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з нормами частини 2 статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно з нормами частини 4 статті 77 КАС України, суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до норм частин 2, 3 статті 245 КАС України, у разі задоволення позову суд, зокрема, може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень, визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій, визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, встановити інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів. У разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Враховуючи вищевикладене, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також, достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, виходячи із засад розумності, зваженості та справедливості, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 10, 13, 14, 72, 241-246, 257, 262-263, 287 КАС України, суд -

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Назаровця А.Т. від 29.11.2018 про закінчення виконавчого провадження № 56246184 з примусового виконання виконавчого листа Комінтернівського районного суду м. Харкова від 12.12.2017 у справі № 641/10426/16-а.

Зобов`язати уповноважену особу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відновити виконавче провадження № 56246184 з примусового виконання виконавчого листа Комінтернівського районного суду м. Харкова від 12.12.2017 у справі № 641/10426/16-а та вчинити усі необхідні дії з забезпечення його примусового виконання.

Стягнути з Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 704,80 грн.

Рішення може бути оскаржено шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня його проголошення апеляційної скарги безпосередньо до Харківського апеляційного адміністративного суду.

Відповідно до п. 15.5 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 .

Відповідач - Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, код ЄДРПОУ 00015622, м. Київ, вул. Городецького,13.

Суддя - Д. Є. Боговський