Рішення № 82456008, 12.06.2019, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

Справа № 638/11860/15-ц

Провадження № 2/638/2153/19

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12.06.2019 Дзержинський районний суд міста Харкова в складі

головуючого судді Штих Т.В.

за участі секретаря Тарасової О.П.

розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору позики та договору цесії недійсним,

встановив:

ОСОБА_1 звернувся що суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

Із зустрічним позовом звернувся ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору позики та договору цесії недійсним.

Відповідно до ухвали від 26 січня 2016 року вказані позовні заяви об`єднані в одне провадження.

Відповідно до ухвали від 24 березня 2016 року у справі призначено судово почеркознавчу та технічну експертизи.

Згідно з хвалою від 30 червня 2016 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду.

Відповідно до ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справ апеляційного суду Харківської області вказану ухвалу суду скасовано.

11 квітня 2017 року ОСОБА_1 уточнив позовні вимоги, не змінюючи суми позовних вимог.

ОСОБА_1 надав заяву, де просив розглядати справу за його відсутності, наполягав на задоволенні своїх позовних вимог, просив відмовити в задоволенні зустрічних позовних вимог, у подальшому 17 травня 2018 року представник за довіреністю Бєлецького Р.М. звернулась до суду із заявою про розгляд справи за її відсутності.

ОСОБА_4 мотивує свої уточнені позовні вимоги тим, що 25 жовтня 2014 року між ОСОБА_3 , як позикодавцем та світлим ОСОБА_5 було укладено договір позики грошових коштів у розмірі п`ятсот двадцять тисяч гривен, що на той час було еквівалентом сорока тисяч доларів США, за умови повернення ОСОБА_2 грошових коштів у строк до 25 листопада 2014 року. Як зазначає ОСОБА_1 ОСОБА_3 передав кошти ОСОБА_2 , тобто виконав покладені на нього договором обов`язки, проте ОСОБА_2 не повернув кошти у визначений договором термін. У подальшому 09 липня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір відступлення права вимоги за вказаним договором позики. Відповідно до положень, якого ОСОБА_1 виплатив ОСОБА_3 суму 878800 гривен. Як зазначає ОСОБА_1 він вважає, що всі права вимоги за договором позики зі ОСОБА_2 перейшли до нього, тому просить стягнути з відповідача на його користь 980200 гривен, як суму боргу та суму процетів, зазначених у договорі.

В зустрічному позові ОСОБА_2 посилається на те, що жоден з договорів з ОСОБА_3 він не укладав, не знайомий з ОСОБА_1 чи ОСОБА_3 та не отримував від них кошти, підпис на договорі позики не належить йому, і тому, вбачаючи схему по відібранню у нього житла шахрайськими діями вже звернувся до правоохоронних органів. Просить визнати вказані договори фіктивними.

В судове засідання ОСОБА_1 не з`явився, надавав заяву, де зазначив про можливість розгляду справи за його відсутності. Також вказав, що він наполягає на задоволенні своїх позовних вимог та просить відмовити в задоволенні зустрічних позовних вимог.

ОСОБА_2 та його представник заперечували проти первинних позовних вимог, просили відмовити в їх задоволенні. Наполягали на задоволенні зустрічних позовних вимог.

Суд, вислухавши пояснення сторін та їх представників, повно і всебічно дослідивши матеріали справи, дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задоволення позову ОСОБА_2 з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини наголошує, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право порушити в суді чи відповідному органі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов`язків; таким чином, пункт передбачає «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору.

Відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановлені його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріплені можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

В судовому засіданні досліджено наданий оригінал договору позики від « 25 жовтня 201..» ( т.с. 1 а.с.88), тобто встановити точної дати укладання даного договору неможливо. На зворотній стороні вказаного договору містяться підписи « ОСОБА_3 » та слово « Святогор», інших підписів на вказаному документі не міститься. Умовами даного договору є передача Литвиненком ОСОБА_6 Світлому Святогору «Гаврііловичу» суми сорок тисяч гривен з кінцевим строком повернення не пізніше 25 листопада 2014 року.

Судом встановлено, що анкетні дані зазначені в договорі не відповідають анкетним даним відповідача по первинному позову, а саме правильним даним - « Світлий Святогор Гавріїлович».

Відповідно до договору відступлення права вимоги цесії за договором позики від 09 липня 2015 року його між собою уклали ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , де ОСОБА_1 отримав право вимоги за вказаним кредитним договором.

Порівнюючи підписи ОСОБА_3 на двох вказаних договорах та на копії паспорта громадянина України ОСОБА_3 ( т.с. 2 а.с.32) суд приходить до висновку, що вказані підписи суттєво відрізняються.

Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч.2 ст.76 ЦПК України, ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

При цьому, відповідно до ч.1 ст.95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Із пояснень ОСОБА_2 вбачається, що в нього тне вперше намагаються відібрати квартиру, тому мабуть і з`являються вказані підробні договори. Він зазначає, що його волі на укладання договору позики не було. До матеріалів справи долучено копії повісток викликів до слідчого Московського РВ ГУМВС України в Харківській області ОСОБА_7 на січень 2015 року.

Суд звертає увагу, що у подальшому саме ОСОБА_7 була представником ОСОБА_1 у даній справі та зверталась з апеляційною скаргою на ухвалу Дзержинського районного суду міста Харкова про залишення позову без розгляду, відповідно до довіреності, яку видав ОСОБА_1 24 травня 2016 року в м. Київ посвідчену приватним нотаріусом Збирит О.В., внесена в реєстр № 554.

Відповіло до витягу з ЄРДР від 18 січня 2016 року зареєстровано повідомлення про вчинення кримінального правопорушення за ч.4 ст. 358 КК України за фактом підроблення договору займу грошових коштів на сорок тисяч доларів США, який ОСОБА_2 не підписував. Досудове слідство триває.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до вимог ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із вимогами ст. 203 ЦК України, для чинності правочину, його зміст не може суперечити нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 230 ЦК України, згідно якої - якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

За ч.1 ст.626 ЦК України договором є двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

З роз`яснень, викладених у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 (далі - Постанова ПВСУ № 9) вбачається, що відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину.

У п. 20 вказаної Постанови ПВСУ № 9 роз`яснено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Для визнання правочину фіктивним слід встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, даний правочин визнається недійсним.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Згідно із статями 80 і 81 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи все вищевикладене, суд вважає, що договір позики від 25 жовтня 201.. року та договір відступлення права вимоги « цесії» за договором позики від 09 липня 2015 року підлягають визнанню недійсними.

Щодо інших аргументів або міркувань позивача за первинним позовом, то вони не дають підстав для висновку про порушення прав, свобод чи інтересів позивача, а тому не беруться судом до уваги.

При цьому, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ч.ч.1 і 3 ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно зі ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

Керуючись ст.258,259,263,264,265 ЦПК України, -

вирішив :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики – залишити без задоволення.

Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору позики та договору цесії недійсним – задовольнити.

Визнати договір позики укладений між ОСОБА_3 ІПН НОМЕР_1 та ОСОБА_2 від 25 жовтня 2014 року та договір відступлення права вимоги (цесії) за договором позики від 09 липня 2015 року укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 – недійсними.

Судовий збір сплачений ОСОБА_1 вважати сплаченим позивачем за первинним позовом, стягнути з ОСОБА_1 на користь держави суму судового збору в розмірі 243 гривни 60 копійок.

Рішення може бути оскаржено до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з моменту проголошення через районний суд, шляхом подачі апеляційної скарги.

Рішення ухвалено та надруковано суддею в нарадчій кімнаті.

Суддя Т.В. Штих.