Рішення № 82403519, 06.06.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

06 червня 2019 р. № 520/2841/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Зоркіної Ю.В.,

за участі

секретаря судового засідання – Пройдак С.М.,

представника позивача – не прибув,

представника відповідачів - Кезлі М.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківській області, управління Державної міграційної служби України в Київській області про скасування рішення, -

встановив

Позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з зазначеним позовом до та просить суд визнати протиправним та скасувати пункт 9 наказу Державної міграційної служби України № 240 від 28.12.2018 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою від 26.03.2019 року у справі відкрито провадження та призначено підготовче судове засідання.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що рішення про скасування дозволу на постійне проживання в Україні від 28.12.2018 року прийнято з порушенням п. 3, п. 8-9 ч. 2 ст. 2 КАС України, тобто необґрунтовано, непропорційно та без урахування права особи на участь у процесі прийняття рішення, через що зазначене рішення є неправомірним та підлягає скасуванню.

Ухвалою від 23.04.2019 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору залучено Управління Державної міграційної служби України в Київській області.

02.05.2019 року відповідачем - Державною міграційною службою України надано до суду відзив на адміністративний позов, у якому відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що перевіркою проведеною Управлінням ДМС України в Київській області було встановлено, що рішення про надання посвідки на постійне проживання було прийнято ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області з порушенням вимог встановлених в абзаці 4 пункту 4 розділу V «Прикінцевих положень» Закону "Про імміграцію", а саме з порушенням позивачем терміну звернення з заявою про надання посвідки на постійне проживання. Пунктом 9 (підпунктом 9.1) Наказу Державної міграційної служби України від 28.12.2018 року № 240, на підставі висновку УДМС в Київській області 30.11.2018 , правомірно визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню посвідку на постійне проживання в Україні серії КВ № 8543/47538 від 14.06.2004 року.

06.06.2019 року позивач подав до суду відповідь на відзив у якому зазначив, що відповідачем не надано правового обґрунтування прийнятого рішення щодо скасування дозволу на імміграцію позивачу, наведені посилання щодо законності прийнятого рішення з підстав недотримання вимог Закону України "Про імміграцію" є такими, що не передбачені самим Законом України "Про імміграцію".

Представник позивача через канцелярію суду 15.05.2019 року надав клопотання про розгляд справи без участі позивача та її представника за довіреністю , заявлені позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача проти позову в судовому засіданні заперечував, просив в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

В судовому засіданні представник третьої особи ГУ ДМС України в Харківській області проти задоволення позовних вимог заперечував, просив позов залишити без задоволення.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини.

Судом встановлено, що позивачка прибула на територію України у 1993 році на професійне навчання згідно з Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнаму та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання на роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981 року. З січня по липень 1993 року позивачка працювала на Київському заводі "Ленінська кузня", після звільнення з роботи залишилася проживати в Україні.

У червні 2004 року звернулася до Макарівського РВ ГУМВС України в Київській області з клопотанням про видачу їй посвідки на постійне проживання. За результатами розгляду вказаної заяви прийнято рішення про документування позивачки посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 /47538 від 14.06.2004 року терміном "безстроково".

Пунктом 9 наказу ДМС України № 240 від 28.12.2018 року на підставі висновку УДМС у Київській області від 30.11.2018 року стосовно громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , скасовано рішення відділу ГІРФО ГУМСВ України в Київській області від 14.06.2004 р. про оформлення посвідки на постійне проживання; посвідка КВ № 8543/47538 від 14.06.2004 року визнана недійсною та такою, що підлягають вилученню та знищенню. Підставою прийняття рішення слугувало те, що рішення про надання посвідки на постійне проживання в Україні прийнято з порушенням вимог абз. 4 п. 4 розділу V “Прикінцевих положень” Закону України “Про імміграцію”- порушення позивачем терміну звернення з заявою про надання посвідки на постійне проживання.

Вирішуючи спір по суті та перевіряючи оскаржуване рішення відповідача на відповідність положенням ст. 2 КАС України суд зазначає,

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначені Законом України "Про імміграцію" від 07.06.2001 № 2491-III (далі по тексту – Закон № 2491) (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).

Так, за визначенням ст. 1 Закону № 2491, імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Відповідно абз.4 п.4 Прикінцевих Положень Закону № 2491, вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Згідно з абз. 6 ст.1 Закону №2491 посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

За твердженням відповідача, на момент звернення позивачки до відповідних органів з клопотанням про надання посвідки норма п.4 розділу V Закону України "Про імміграцію", яка надавала право на оформлення посвідки без оформлення дозволу на імміграцію, втратила чинність. Отже, законодавством, чинним на час оформлення позивачеві посвідки на постійне проживання у 2004 році не передбачено оформлення такої посвідки без надання дозволу на імміграцію відповідно до п. 4 розділу V Закону України “Про імміграцію”. Оскільки позивачка звернулася після передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію", права на оформлення посвідки вона не мала.

З цього приводу суд зауважує, що в абзаці четвертому пункту 4 розділу V Закону України “Про імміграцію” зазначено: “вважати такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземців та осіб без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні”.

Відповідно до абзацу шостого пункту 4 Розділу V Закону України “Про імміграцію” особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12 - 15 цього Закону.

З аналізу вказаних вище норм вбачається, що посвідка на постійне проживання видається уповноваженим органом за заявою, та не передбачає попереднього оформлення дозволу на імміграцію.

Таким чином, позивачці не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки вона прибула до України в 1993 році з метою праці, а Закон України “Про імміграцію”, прийнятий 07 червня 2001 року, передбачив набуття дозволу на імміграцію позивачем в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб`єкта владних повноважень. Отже, позивачці у відповідності до положень Закону України “Про імміграцію” правомірно надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 29.03.2018 по справі № 820/1881/17, від 13.03.2018 по справі № 820/3610/17, від 27.02.2018 по справі № 810/1709/17.

Статтею 12 Закону №2491 передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції) визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі по тексту – Порядок № 1983).

Відповідно до п. 21 Порядку № 1983 (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України “Про імміграцію”, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу (п.22 Порядку № 1983).

За приписами п.23 Порядку № 1983 ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі (п.24 Порядку № 1983).

З наведених вище вимог Закону України “Про імміграцію” та положення Порядку № 1983 вбачається, що перевірка з питання скасування дозволу на імміграцію проводиться за поданням органу внутрішніх справ, іншого органу виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Вказаними нормами на органи, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, як на суб`єктів владних повноважень, покладено обов`язок проведення всебічної перевірки на підставі відповідного подання.

Суд зазначає, що при наданні позивачці посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 № 8543/47538 від 14.06.2004 року на підставі п. 4 Розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", уповноважений орган проводив перевірку підстав залишення на постійне проживання в Україні позивачки, підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну не виявив та надав позивачу посвідку на постійне проживання в Україні.

Разом з тим, цією ж нормою Закону відповідачем обґрунтовано прийняття протилежного рішення - висновку про скасування посвідки на постійне проживання в Україні позивачці.

При цьому, судом не встановлено, що з дати видання посвідки виникли обставини, передбачені ст. 12 Закону України "Про імміграцію", які б тягли за собою скасування дозволу на імміграцію (посвідки на постійне проживання в Україні) позивачці.

Згідно з пунктом 18 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2012 року № 251, посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України “Про імміграцію”.

При цьому, ані статтею 12 Закону України “Про імміграцію”, ані жодною іншою нормою законодавства України не передбачено підставою для прийняття органом міграційної служби рішення про визнання недійсною посвідки на постійне проживання чи скасування дозволу на імміграцію, пропуск заінтересованою особою шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні.

Як зазначалось вище, пунктом 6 частини 1 статті 12 Закону України “Про імміграцію” передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано в інших випадках, передбачених законами України.

Разом з тим, “інших випадків”, зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавством передбачено не було.

Крім того, з приводу доводів відповідача про пропущення шестимісячного строку звернення за отриманням посвідки, слід відмітити, що пунктом 2 розділу V “Прикінцеві положення” Закону України “Про імміграцію” було зобов`язано Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.

Пунктом 3 розділу V “Прикінцеві положення” Закону України “Про імміграцію” рекомендовано Президенту України визначити центральний орган виконавчої влади, на який буде покладено виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції, та привести свої акти у відповідність з цим Законом.

З метою забезпечення виконання Закону України “Про імміграцію” Президентом України видано Указ № 596 від 07.08.2001, яким покладено на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов`язано Кабінету міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 розділу V “Прикінцеві положення” Закону України “Про імміграцію”.

Таким підзаконним актом стала постанова КМУ “Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання” від 26.12.2002 №1983. Відповідно до вступної частини постанова видана на виконання статті 5 Закону України “Про імміграцію”, тобто поза межами шестимісячного строку, визначеного абзацом четвертим пункту 4 розділу V “Прикінцеві положення” Закону України “Про імміграцію” (з простроченням на 1 рік 2 місяці).

Таким чином, документування посвідками на постійне місце проживання в`єтнамських громадян на підставі Закону України “Про імміграцію” відповідними міграційними органами фактично розпочато після 26.12.2002 у порядку, передбаченому постановою КМУ від 26.12.2002 №1983 вже після спливу шестимісячного терміну, передбаченого “Прикінцевими положеннями” Закону України “Про імміграцію”.

Відповідно до вищенаведеного, жоден громадянин Соціалістичної республіки В`єтнам не міг звернутися і бути документованим посвідкою на постійне проживання у визначений законом термін до 07.02.2002, оскільки порядок видачі таких посвідок було затверджено Кабінетом Міністрів України, всупереч п.2 розділу V Прикінцевих положень Закону України “Про імміграцію” та Указу Президента України № 596 від 07.08.2001.

Отже, суд зазначає, що на момент звернення позивачки з клопотанням про надання посвідки було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до п. 4 розділу V Закону України “Про імміграцію”, разом з тим, недотримання позивачем передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну не є підставою для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання.

Згідно з частинами першою, другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Судові витрати підлягають розподілу відповідно до ст. 139 КАС України.

На підставі викладеного, керуючись ст.19 Конституції України, ст.ст.6-9,139,242-246,295 КАС України, суд ,-

вирішив:

Адміністративний позов - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати п.9 наказу Державної міграційної служби України “Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання” №240 від 28.12.2018 року, що стосується громадянки СРВ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнути з Головного управління Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470; 01001, м. Київ, вул. Володимирська, б. 9) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , іпн. НОМЕР_3 ) судовий збір у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) грн.40 коп.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України, тобто протягом 30 днів з дати складення судового рішення у повному обсязі, а набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду.

Скарга може бути подана у порядку ч.1 ст.297 КАС України безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду або у порядку п.15.5 Розділу VII КАС України до Другого апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд.

У повному обсязі рішення виготовлено 14.06.2019

Суддя Зоркіна Ю.В.