Рішення № 82374366, 12.06.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/946/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2019 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Соколенко О.М.;

при секретарі судового засідання Хлевитській С.І.

за участю:

позивача - ОСОБА_1 ,

перекладача – ОСОБА_2 (згідно паспорту та довідки);

представника позивача - Маркочевої Н.В (адвоката, згідно ордеру),

представника відповідача – Топової О.П.(за довіреністю),-

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу і про зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

19 лютого 2019 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій позивач просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №30 від 13.02.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону, прийняти рішення про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 .

Так, в обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у лютому 2019 року звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про звернення за захистом в Україні. 15.02.2019 року він отримав повідомлення за №5/1-43 від 13.02.2019 року від Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, складене на підставі наказу № 30 від 13.02.2019 року.

Позивач зазначає, що вказана відмова мотивована відповідачем очевидною необґрунтованістю його заяви, однак, позивач вважає протиправним рішення відповідача № 30 від 13.02.2019 року, з огляду на наступне.

Як вказує позивач, його заява не належить до жодного визначення, наведеного у п.6 ст.8 Закону України “Про статус біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, оскільки не носить характеру зловживання.

Також, позивач стверджує, що у повідомленні №5/1-43 від 13.02.2019 року про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазначено, що переслідування позивача компетентними органами Туреччини не містить конвенційних ознак визначення статусу біженця. Однак, позивач при зверненні за міжнародним захистом вказав свою етнічну належність – «курд», і наголосив на існуванні причинного зв`язку між відкритим кримінальним провадженням на території Туреччини та власною етнічною належністю та політичною діяльністю у курдській «Партії Мира та Демократії». Проте, співробітниками Державної міграційної служби при прийнятті оскаржуваного рішення не було проаналізовано зазначені факти, а наявна інформація по країні походження підтверджує обґрунтованість побоювань заявника, оскільки курди зазнають численних утискань з боку влади Туреччини, і загальна ситуація щодо політичної свободи залишається вкрай проблематичною.

З посиланням на викладене, позивач вважає, що у нього наявні умови, зазначені в п.1 ст.1 Закону, що є підставою для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також позивач зазначає, що він побоюється повернення до країни громадянської належності через свою етнічну належність. Та більш того, як вказує позивач, оскільки він виїжджав із країни походження через побоювання за своє життя та здоров`я, та не підпадає під визначення, перелічені в п. 6 ст.8 Закону, на яке відповідач посилається, то у нього наявні умови, зазначені п.1 та п.13 ч.1 Закону, і саме тому заява позивача про звернення за захистом в Україні не може вважатися необґрунтованою.

Зважаючи на вищевикладене, позивач вважає рішення Головного управління ДМС України в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 25.02.2019 року судом:

- прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 ;

- відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу і про зобов`язання вчинити певні дії;

- вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 12.03.2019 року об 11:20 год.;

- встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву.

Ухвалою суду від 12.03.2019 року, яка прийнята на місці та занесена до протоколу судового засідання, судом, з урахуванням того, що позивач не володіє державною мовою, прийнято рішення про забезпечення участі перекладача та відкладено розгляд справи на 10.04.2019 року об 11:00 год.

Підготовче засідання 10.04.2019 року судом відкладено, у зв`язку із неявкою позивача та його представника на 23.04.2019 року.

19 березня 2019 року за вх. №9762/19 (у строк, встановлений судом) через канцелярію суду від відповідача надійшов відзив на позовну (т.1 а.с.48-56,58), разом із матеріалами особової справи Єян Рамазан Шахабеттін №2019OD0020 (т.1 а.с.59-288) та доказами направлення їх копій на адресу позивача (т.1 а.с.57).

Так, у відзиві на позовну заяву зазначається, що Головне управління ДМС України в Одеській області не визнає даний позов, та вважає, що співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Відповідач зазначає, що перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту”, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Крім того, відповідач вказує, що аналіз матеріалів особової справи позивача об`єктивно вказує на наміри позивача уникнути кримінальної відповідальності в країні громадянської належності.

Враховуючи викладене, а також, з посиланням у відзиві на позов на ті ж обставини та підстави, які встановлені у висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 13.02.2019 року, відповідач вказує, що рішення (наказ) ГУ ДМС України в Одеській області №30 від 13.02.2019 року приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Таким чином, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовної заяви у позовному обсязі.

В підготовчому засіданні 23.04.2019 року судом залучено до матеріалів справи відзив відповідача на позовну заяву та матеріали особової справи ОСОБА_1 , встановлено сторонам строки для подання інших заяв по суті справи, зважаючи на що, ухвалою суду від 23.04.2019 року продовжено шістдесятиденний строк підготовчого провадження у справі на тридцять днів і відкладено підготовче засідання на 13.05.2019 року об 11 год. 40 хв.

Ухвалою суду від 13.05.2019 року судом закрито підготовче провадження в даній справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 23.05.2019 року о 09:15 год.

У судовому засіданні 23.05.2019 року судом заслухано вступне слово представника позивача, позивача та оголошено перерву у судовому засіданні до 04.06.2019 року о 14:00 год.

У судовому засіданні 04.06.2019 року судом продовжено заслуховування вступного слово позивача та заслухано вступне слово представника відповідача, досліджено письмові докази, які містяться в матеріалах справи.

Під час вступного слова позивач пояснив, що в м. Адана (Туреччина) він перебував в курдській партії, яка часто змінювала назву через переслідування та однією з яких була «Громадянська демократична партія». Позивач вказав, що двічі працював на виборах, особисто приносив у партію гроші, брав участь у мітингах з приводу несправедливості до курдів.

Щодо ситуації, після позивач вирішив покинути Туреччину, він повідомив, що одного дня на фабрику (ферму), в якій він та його сім`я працювали та частка якої належить сім`ї ОСОБА_1 , приїхав ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ) з людьми та розшукували позивача, хотіли забрати їх баранів, однак працівники ферми (фабрики) їх не віддали. Наступного дня ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ) знову приїхав з людьми на фабрику (ферму) із іншими особами, які оточили фабрику та затримали позивача, але йому вдалося втекти. При цьому, від дій цих людей постраждав, в тому числі, батько позивача. Пояснюючи причини приїзду ОСОБА_5 ( ОСОБА_6 з людьми на фабрику, як стверджує ОСОБА_1 є те, що на території фабрики розміщувався прапор курдської політичної партії, а люди, які приїжджали на неї переслідують етнічних курдів. Як зазначив позивач, після цих подій він переїхав до Іраку у 2012 році, де отримав статус біженця. Однак, після того, як влітку 2015 року біля інтернет-кафе, яким володів позивач в Іраку, він побачив людей з кола тих осіб, які нападали на його родину у 2012 році на фабриці, він вирішив поїхати до України.

Представник позивача у судовому засіданні під час вступного слова наголошувала на тому, що спірне рішення є протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки у разі повернення до Туреччини позивачу загрожує небезпека через його приналежність до курдів.

Також, у судовому засіданні 04.06.2019 року представником позивача надано фотокартки з гул-мапи, на яких зображений комбінат (фабрика), де сталась подія, через яку розшукують ОСОБА_1 , та на якій зображено прапор курдів (HDP «Народна демократична ІНФОРМАЦІЯ_1 »), до яких належить позивач.

Вказані докази, на думку представника позивача, підтверджують події, які трапились з позивачем.

Ухвалою суду від 04.06.2019 року, яка прийнята на місці та занесена до протоколу судового засідання, судом залучено до матеріалів справи надані з боку представника позивача роздруківки з гул-мапи у вигляді фотокарток.

Представник відповідача під час вступного слова наголошувала на тому, що єдиною причиною звернення позивача за міжнародним захистом є бажання уникнення особою кримінальної відповідальності в країні громадянської належності.

Позивач та представник позивача у судовому засіданні 04.06.2019 року підтримали позовні вимоги та просили суд позов задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві та у наданих під час вступного слова поясненнях.

Представник відповідача у судовому засіданні 04.06.2019 року заявлений позов не визнала, та просила суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на обставини, викладені у відзиві на позов, у наданих під час вступного слова поясненнях, а також, зважаючи на подані до суду докази.

Вивчивши матеріали справи, ознайомившись з позовною заявою, з відзивом відповідача на позов, заслухавши вступне слово позивача, представників позивача та відповідача, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються заяви по суті справи та перевіривши їх доказами, що містяться в матеріалах справи, суд встановив наступні обставини.

З наявної в матеріалах адміністративної справи копії особової справи Єян Рамазан ОСОБА_7 №2019OD0020, ІНФОРМАЦІЯ_2 , судом встановлено наступне.

12 лютого 2018 року Генеральною республіканською прокуратурою міста Адани Турецької республіки направлено запит до компетентних органів України про видачу правопорушника – ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 (порушено кримінальну справу про звинувачення у вчиненні умисного вбивства, провадження у справі триває) (т.1 а.с.109-123).

22.03.2018 року посольством Турецької Республіки направлено до Міністерства закордонних справ України клопотання про екстрадицію, із проханням тимчасово на 40 діб арештувати ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , який розшукується на національному рівні відповідно до ордеру на арешт №2016/156 від 21.03.2016 року, виданого 2-им Вищим кримінальним судом провінції Адана по звинуваченню «умисне вбивство, нанесення тілесних ушкоджень, придбання, носіння та зберігання вогнепальної зброї та бойових приписів без відповідного дозволу», а також екстрадувати вказану особу до Туреччини (т.1 а.с.108).

Згідно протоколу затримання, складеного оперуповноваженим ВКП Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області від 30.10.2018 року, на підставі вищевказаного ордеру на арешт № 2016/156 від 21.03.2016 року, співробітниками Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області був затриманий позивач - ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (т.1 а.с.101-104).

01.11.2018 року керівником Одеської місцевої прокуратури №3 слідчому судді Приморського районного суду м. Одеси надано клопотання про застосування тимчасового арешту до громадянина Турецької Республіки ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , терміном на 40 діб до надходження запиту про його видачу від компетентних органів Турецької Республіки. При цьому, також у клопотанні зазначається, що утримувати громадянина Турецької Республіки Йеяна ОСОБА_11 в Державній установі «Одеська установа виконання покарань №21» Південнного міжрегіонального управління з питань виконання покарань та пробації Міністерства юстиції України.

З матеріалів особової справи позивача вбачається, що 01.11.2018 року слідчим суддею Приморського районного суду м. Одеси Самойленко Д.О. прийнято ухвалу по справі № 522/19269/18, якою задоволено клопотання керівника Одеської місцевої прокуратури № 3, застосовано до ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , тимчасовий арешт строком на 40 (сорок) діб до надання запиту про його видачу від компетентних органів Турецької Республіки, в Державній установі «Одеська установа виконання покарань № 21» Південного міжрегіонального управління з питань виконання покарань та пробації Міністерства юстиції України.

Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, 22.12.2018 року ОСОБА_1 подано через чергового помічника ДУ ОСІ заяву від 20.12.2018 року на ім`я начальника Управління державної міграційної служби України в Одеській області, в якій позивач просив визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки за своєю національністю він є курдом і на цій підставі підданий переслідуванням в республіці Туреччина (т.1 а.с.174, 186).

Вказана заява направлена ДУ «Одеський слідчий ізолятор» 22.12.2018 року до ГУ ДМС України в Одеській області, яка зареєстрована в ГУ ДМС України в Одеській області 10.01.2019 року за вх. №474/1/5101-19 (т.1 а.с.173,174,185,186).

У відповідь на вказану заяву відповідач листом від 10.01.2019 року №5100.5.1-376/51.3-19 повідомив позивача (за адресою ДУ «Одеський слідчий ізолятор»), з посиланням на положення Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, що відповідна заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту подається заявником особисто до міграційного органу (т.1 а.с.175-176, 182-183).

28.12.2018 року Прокуратурою Одеської області, у зв`язку із вирішенням питання про видачу (екстрадицію) до Турецької Республіки ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , для притягнення до кримінальної відповідальності у кримінальній спраі №2016/156 за ч.1 ст.81 (умисне вбивство), ч.1 ст.86 (завдання тілесних ушкоджень) КК Турецької Республіки, стосовно якого ГУ ДМС України в Одеській області видавалась посвідка на тимчасове проживання від 13.07.2017 року, направлено на адресу ГУ ДМС України в Одеській області запит щодо повідомлення чи не є вказана особа громадянином України на даний час та чи не звертався він з приводу отримання політичного притулку або дозволу на постійне проживання, а також з заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.177,184).

На вказаний запит ГУ ДМС України в Одеській області повідомлено Прокуратуру Одеської області листом від 10.01.2019 року, що 10.01.2019 року надійшло звернення позивача з ДУ «Одеський слідчий ізолятор», однак воно не відповідає вимогам законодавства, а тому розглянуто відповідно до положень Закону України «Про звернення громадян». Також, у листі зазначено, що ОСОБА_12 документований посвідкою на постійне проживання в Україні від 13.07.2017 року (т.1 а.с.181).

11.01.2019 року Прокуратурою Одеської області знову направлено до ГУ ДМС України в Одеській області, в якому запитувач просив повідомити щодо повторного звернення ОСОБА_13 до органу міграційної служби (т.1 а.с.179-181,196-197).

На вказаний запит ГУ ДМС України в Одеській області надало відповідь від 15.01.2019 року, з повідомленням про те, що ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_12 вручено під підпис примірник відповіді на його звернення від 22.12.2018 року (т.1 а.с.178).

Згідно з ч. 1 ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.7 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

Судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1 , громадянин Туреччини, ІНФОРМАЦІЯ_2 , 24.01.2019 року звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за №20 (т.1 а.с.66-69).

У вказаній заяві-анкеті ОСОБА_1 , зокрема, зазначив, що коли він був дитиною, його село спалили, та він із родиною переїхали у Діярбакир, де проживали разом із родичами та дядьком позивача у приватному будинку. Позивач вказав, що в той час поліція дуже часто навідувала його будинок, та його родину постійно відвозили на допити, та вони часто отримували листи з погрозами. Також, ОСОБА_1 повідомив, що його брата було засуджено на 10 років за те, що він розповсюджував книги партії, членом якої був, а його дядька було випадково вбито поліцією, з приводу чого родина позивача звернулась до Міжнародного суду з прав людини та «виграла справу». У зв`язку із тим, що на той час родина позивача отримувала листи з погрозами, позивач зазначає, що його родина переїхала у м.Адану. Позивач зазначає, що протягом двох періодів виборів він із сім`єю працювали на виборчих дільницях у якості спостерігачів за виборчими урнами в партії, приблизно в 2011 році, де, як вказує позивач, він познайомився з Ахметом Кая, який був проти партії БДП (BDP). Також, позивач повідомив, що Ахмет проживав в районі, де жив його брат, і він почав залякувати позивача, та одного разу збив його автомобілем. Позивач також повідомив, що одного дня, коли він був на мітингу, до нього додому прийшло 3 чи 4 чоловіки та з`ясовували де він знаходиться. Як вказав позивач, дані люди прибули з метою заволодіння тваринами, яких розводила сім`я позивача, однак, співробітники, які працювали на родину позивача їх не віддали. Наступного дня, коли позивач знаходився дома до них прибули 4 чи 5 «автівок», які скоїли напад на місце його роботи. Єян Рамазан Шахабеттін повідомив, що під час сутички пролунали постріли та його батько впав біля позивача, після чого особи, що прибули почали стрілянину по позивачу та його братам, чим завдали поранень. Позивач повідомив, що за допомогою сусідів він помістив батька до автомобіля та він був доставлений до лікарні. Після цього, як вказує позивач, у нього почали стріляти та він дістав поранення, та він був вимушений тікати. Потім, як вказує позивач, він переїхав до Іраку в місто Ербіль, де проживав протягом трьох років, після чого переїхав до України. В Україні, як зазначив позивач, він одружився та у нього є син, наявна посвідка на постійне місце проживання в Україні. Позивач вказував, що він є курдом, в зв`язку з чим не відчуває себе в безпеці в Туреччині. Чоловіки, які здійснили напад на місце праці родини позивача, як вказав позивач, зараз його розшукують з метою вбивства.

У зв`язку із тим, що позивач є курдом, він зазначив, що бажає отримати статус біженця в Україні тому, що в Туреччині у нього є загроза життю та загроза смерті.

Переклад вказаної заяви здійснено перекладачем Чічек А.О.

Також, як вбачається з матеріалів справи, працівником органу міграційної служби 24.01.2019 року заповнено реєстраційний листок на ОСОБА_1 , як на особу, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.143-146, т.2 а.с.42-45). У вказаному реєстраційному листку вказані ті ж самі дані, які зазначені позивачем у заяві-анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Додатково, позивач повідомив, що з Туреччини до Іраку він виїхав у 2012 році та зазначив, що він звертався до УВКБ ООН в м.Ербіль. Причинами виїзду з останньої країни постійного проживання в реєстраційному листку зазначено: «інші»: уникнення від кримінальної відповідальності», та вказано, що особа розшукується компетентними органами Туреччини.

24.01.2019 року позивачу видано довідку про звернення за захистом в Україні (т.1 а.с.72-73).

Відповідно до ч.1 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Разом з цим, відносно позивача 24.01.2019 року проведено анкетування, в результаті чого складено анкету особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.133-142, т.2 а.с.37-41), в якій зазначено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 є громадянином Туреччини, уродженцем м. Діарбакир, за національністю курд, сповідує езидізм, під час проживання на території Туреччини сповідував іслам. Документами, що посвідчують особу позивача ОСОБА_1 вказав: оригінал національного паспорту серії НОМЕР_2 , виданого Генеральним Консульством Туреччини в м.Одесі 27.04.2016 року із строком дії до 26.04.2017 року; внутрішній паспортний документ, виданий в м.Ербіль, в Іраку, безстроковий. Під час анкетування позивач зазначив, що він з 28.11.2015 року одружений з громадянкою України ОСОБА_14 ОСОБА_15 ) ІНФОРМАЦІЯ_5 та має неповнолітнього сина, громадянина України. Позивач зазначив, що до України він прибув сам, а у Туреччині у нього залишись проживати: мати, батько, три сестри та три брати. Рідною мовою ОСОБА_1 є курдська та він вільно володіє турецькою мовою, розуміє англійську та спілкується російською.

Під час анкетування 24.01.2019 року щодо виїзду з останньої країни постійного проживання позивач повідомив, що в 2015 році він вибув з ОСОБА_16 АДРЕСА_1 до України, авіарейсом ОСОБА_17 – Тегеран (Іран) – Єреван (Вірменія) – Одеса (Україна), легально, на підставі паспортного документа. Позивач зазначив, що не звертався за наданням притулку або за наданням статусу біженця в інших країнах, оскільки не було такої потреби. Позивач повідомив, що на території України він перебуває на підставі посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 , виданої ГУ ДМС України в Одеській області 13.07.2017 року.

Також, позивач зазначив, що в Іраку він проживав приблизно 3,5-4 роки та був там власником інтернет-кафе.

Окрім цього, під час анкетування 24.01.2019 року причинами виїзду з країни постійного проживання, окрім зазначеного у заяві, позивач додатково зазначив, що в м. Адана діяв курдський парламент, де працював позивач в районній курдській адміністрації на волонтерській основі (партія БДП, вона не бувала в турецькому парламенті, була сама по собі). Проти курдів виступала турецька армія (МХП - МНР) - фашистська партія. Одного члена - Ахмеда позивач знав особисто, вони були сусідами родини позивача. Ця особа бачила, що позивач працює в курдській партії і вирішила його вбити, та кожен день він намагався збити машиною позивача. ОСОБА_18 дня ОСОБА_19 з іншими особами прийшов до будинку позивача, однак матір повідомила, що позивача немає дома. Позивач зазначив, що вони хотіли поговорити з ним, і поїхали на ферму, де він працював з батьком та братами, і хотіли безоплатно забрати у нас всіх баранів. Як вказав позивач, в той момент він на місці роботи не перебував, і вказані особи сказали, що знайдуть його і вб`ють. Наступного дня позивач прийшов вранці на роботу, приїхало туди 4-5 машин, було приблизно 20-25 чоловік з цієї турецької партії, на місці також були позивач, його батько і два брати - ОСОБА_20 та Джамал. Як вказує позивач, вони зайшли на роботу, його схопили 3 чи 4 особи ти насильницьким шляхом посадити в машину, однак позивач вирвався і побіг до батька, та в цей час вказані особи почали стріляти в батька та брата. У в`язку із отриманим пораненням, батько впав на підлогу поблизу позивача, почалася просто стрілянина, а у позивача, його батька та братів зброї не було. ОСОБА_21 ОСОБА_22 зазначив, що його поранили в ногу, брата також підстрелили, стріляли з усіх сторін, щоб, як вказує позивач, його вбити. Позивач повідомив, що в подальшому приїхала швидка допомога і поліція, нападники втекли і позивач також втік, а поліція потім зібрала 7 одиниць зброї. Також, як зазначив позивач, його батька намагались вбити в лікарні, поліція запобігла цій події та заарештувала нападників. Також, під час стрілянини загинув один чоловік, з яким ОСОБА_1 не був знайомий. Разом з цим, позивач зазначає, що декілька друзів ОСОБА_23 , який хотів його вбити, також були поранені, через що вони дали свідчення в поліції, що нібито саме позивач хотів вбити їх та власного батька. ОСОБА_1 вказав, що після вказаного інциденту він не звертався до лікарні, та одразу втік до Іраку у м.Ербіль, оскільки побоювався, що його вб`ють. Вказані події, як вказав позивач, відбулись приблизно у березні 2012 році. Також, позивач повідомив, що в Іраку він звернувся до Організації об`єднаних націй, де розповів свою ситуацію та отримав документ на 6 місяців, із подальшим можливим отриманням статусу біженця. Як вказав позивач, у нього було інтернет-кафе в м.Ербілі, і одного разу його почали розшукувати люди з Туреччини. Як зазначив позивач, він впізнав одну людину з Туреччини з нападників, і після цього втік до України. Також, позивач зазначив, що в Туреччині, в Іраку та в Україні в нього немає ніяких кримінальних проблем, одночасно зазначивши, що якщо він повернеться до Туреччини, то його посадять у тюрму та вб`ють там. Як вказав позивач, його розшукують в Туреччині ті особи, а його родина побоюється за своє життя, оскільки ці люди співпрацюють з поліцією та сплачують їм гроші, щоб розшукати ОСОБА_1 .

Щодо притягнення до кримінальної відповідальності, позивач повідомив, що в Туреччині заведена кримінальна справа, оскільки, нібито, позивач стріляв в батька та вбив людину. Він дізнався про міжнародний розшук з боку представників поліції (розшук через Інтерпол), і особисто прийшов до поліції, та потім його помістили у СІЗО за рішенням суду на 65 діб.

Також, ОСОБА_1 вказав, що він служив в армії 15 місяців, в 2006-2007 роках в м. Ехдир, у військових діях участі не брав.

З текстом вказаної анкети позивач ознайомлений, заперечень він не висловлював, що підтверджується його підписом на кожному аркуші анкети, а також підписом перекладача, який здійснював переклад.

Судом встановлено, що 11.02.2019 року заступником начальника управління – начальником відділу по роботі з шукачами захисту Голотенком В.О. російською мовою із залученням перекладача – ОСОБА_24 проведено із заявником співбесіду та складено відповідний протокол співбесіди (т.1 а.с.150-156). Під час співбесіди 11.02.2019 року Єян ОСОБА_22 були більш детально викладені відомості, які зазначені у поданій ним заяві та під час анкетування.

З вказаним протоколом позивач ознайомлений 11.02.2019 року, про що свідчить його підпис та підпис перекладача.

Судом встановлено, що 13.02.2019 року заступником начальника управління – начальником відділу по роботі з шукачами захисту Голотенком В.О. російською мовою із залученням перекладача – ОСОБА_24 проведено із заявником додаткову співбесіду, за результатами якої складено протокол співбесіди з громадянином Туреччини ОСОБА_1 (т.1 а.с.167-169).

Під час вказаної співбесіди 13.02.2019 року ОСОБА_1 більш детальніше повідомив обставини інциденту у 2012 році, та зокрема, що під час інциденту з стріляниною, яка відбулась у 2012 році, у нього та його родичів не було зброї, а з боку нападників були близько 6-7 пістолетів, декілька рушниць та 2-3 великі ножі (мачете). Одну одиницю вогнепальної зброї було вилучено поліцією під час спроби нападу на батька позивача у лікарні, і цю зброю також використано на місці події. Відповідно до балістичної експертизи у всіх нападників на руках було знайдено матеріали, які підтверджують використання ними вогнепальної зброї, в той же час, як вказав позивач, на руках його сім`ї одних слідів зброї не знайдено. Позивач вказав, що метою дій цих осіб було показати свою силу шляхом здійснення цього нападу.

З даним протоколом позивач ознайомлений 13.02.2019 року, про що свідчить його підпис та підпис перекладача.

Відповідно до ч.6 ст.9 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.

З матеріалів особової справи позивача судом встановлено, що на виконання зазначених приписів Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області були направленні запити для здійснення перевірки щодо наявності або відсутності інформації, яка б перешкоджала б наданню статусу біженця в Україні відносно громадянина ОСОБА_1 , копії яких містяться в особовій справі позивача.

Водночас, як вбачається з матеріалів особової справи позивача, прокуратурою Одеської області були направлені на адресу ГУ ДМС України в Одеській області листи-запити від 30.01.2019 року та від 05.02.2019 року (т.1 а.с.199, 208) щодо надання інформації про результати розгляду питання щодо надання ОСОБА_25 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. При цьому, разом із листом від 05.02.2019 року на адресу ГУ ДМС України в Одеській області були надані копії документів екстрадиційної справи щодо позивача.

На вказані запити, листами від 04.02.2019 року та від 12.02.2019 року ГУ ДМС України в Одеській області повідомила прокуратуру про те, що рішення за результатами клопотання позивача від 24.01.2019 року не прийнято (т.1 а.с.198,207).

13.02.2019 року за розглядом заяви та особової справи №2019ОD0020 ОСОБА_1 , на підставі проведених анкетування, інтерв`ю та вивчення наявних матеріалів особової справи, з урахуванням актуальної ІКП та отриманих екстрадиційних матеріалів, заступником начальника управління – начальником відділу по роботі з шукачами захисту складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відносно ОСОБА_1 (т.1 а.с.215-222) із додатками №№1,2,3 до нього (інформаційні матеріали до висновку) (т.1 а.с.223-227).

У вказаному висновку зазначено, що оскільки заява громадянина Туреччини ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є очевидно необґрунтованою, за відсутності умов, визначених пунктами 1, 13 частини першої ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, є доцільним на підставі п.6 ст.8 вказаного Закону вважається за необхідне відмовити особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, з посиланням на фактичні обставини, які повідомлені позивачем під час анкетування, проведених співбесід, враховуючи матеріали щодо екстрадиції позивача, у висновку від 13.02.2019 року щодо політичних переконань позивача зазначено, що під час проживання на території Туреччині він підтримував діяльність прокурдської політичної партії «ВDР» (Партія миру та демократії), при цьому, інформація щодо будь-якої політичної діяльності особи на території України за матеріалами особової справи відсутня.

У висновку вказано, що за матеріалами особової справи встановлено, що на початку 2012 року заявник нелегальним шляхом вибув з Туреччини (м. Адана) до м. Ербіль (Ірак, Іракський Курдистан), де проживав до 2015 року, працював власником Інтернет-кафе. На території Іраку здійснив спроби тимчасової легалізації в країні шляхом звернення до УВКБ ООН, та зі слів особи, його було визнано біженцем вказаною організацією, документальні підтвердження відсутні. На території Іраку також звертався до дипломатичного представництва (Консульства Туреччини в м. Ербіль), де отримав паспортний документ громадянина Туреччини, на підставі якого здійснено виїзд з ОСОБА_26 та в`їзд в Україну 29.08.2015 року. 28.11.2015 року уклав шлюб з громадянкою України ОСОБА_27 , ІНФОРМАЦІЯ_5 04.01.2016 року заявник був документований посвідкою на тимчасове проживання серії НОМЕР_4 , термін дії якої продовжено до 22.12.2017 року, та 13.07.2017 року документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_3 , яка є діючою станом на теперішній час. Також, під час проживання на території України заявник звертався до Генерального Консульства Туреччини в м. Одесі, де був документований паспортним документом громадянина Туреччини терміном дії з 27.04.2016 року до 26.04.2017 року.

Як зазначено у висновку від 13.02.2019 року, згідно з матеріалами, наданими прокуратурою Одеської області від 05.02.2019 року, особу позивача 30.10.2018 року затримано співробітниками Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області відповідно до ст.208, ст.582 КПК України на підставі ордеру на арешт № 2016/156 від 21.03.2016 року, виданого 2-м Вищим кримінальним судом м. Адана (Туреччина), для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого: ч.1 ст.13 Закону № 6136; ч. 1 ст. 81 КК Туреччини (вбивство Бакіра Ільхамі), ч. 1-3 (е) ст. 86, ч. 1 (б) - 3 ст. 87, ч. З ст. 22 КК Туреччини (заподіяння тілесних ушкоджень Йеяну Шахабеттіну); ч. 1-3 (е) ст. 86, ч. 1 (d) ст. 87, ч.1 ст.37 КК Туреччини (заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_28 ); ч. 1-3 (е) ст. 86, ч.1 ст.37 КК Туреччини (заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_29 ); ч.1-3 (е) ст.86, ч. 3 ст. 87, ч.1 ст.37 КК Туреччини (заподіяння тілесних ушкоджень Каяру Зульфікару), ч.1-3 (е) ст. 86, ч.1 ст.37 КК Туреччини (заподіяння тілесних ушкоджень Каяру ОСОБА_30 ). Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 01.11.2018 року за судовою справою № 522/19269/18 щодо особи обрано запобіжний захід терміном на 40 днів у вигляді тимчасового арешту в умовах Одеської установи виконання покарань № 21, станом на теперішній час запобіжний захід змінено на нічний домашній арешт. Перше клопотання особи надійшло з Одеської установи виконання покарань від 10.01.2019 року за вх.№ 474/1/5101-19, та відповідь на нього надано згідно положень Закону України «Про звернення громадян» через невідповідність надісланого звернення вимогам до оформлення заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту згідно із Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», та особі письмово роз`яснено порядок такого звернення.

У висновку вказано, що 24.01.2019 року шукач захисту особисто звернувся до територіального підрозділу ДМС із належним чином оформленою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до якої шукачем захисту долучено документи, які містяться в матеріалах особової справи (копії паспортів позивача та його дружини, свідоцтв про шлюб та про народження дитини, посвідки на постійне проживання, договору оренди).

Щодо причин звернення заявника за міжнародним захистом, у висновку зазначається, що в ході розгляду клопотання встановлені наступні обставини. В березні-квітні 2012 року, зі слів особи, він та його найближчі родичі (батько та два брати) стали учасниками конфлікту з третіми особами (члени злочинного угрупування на чолі з особою на установчі дані Ахмет Хаяр, які, відповідно до слів заявника, перші скоїли напад на членів його родини на території ферми), в результаті конфлікту розпочалася стрілянина, та заявника, його батька та брата було поранено з мисливської зброї. За словами особи, він та члени його родини не мали при собі вогнепальної зброї, водночас під час сутички розпочалася хаотична стрілянина, нападники також зазнали втрат (одна загибла особа та декілька поранених). Шукач захисту повідомив, що після того як він побачив, що його батька поранено, він за допомогою сусідів відправив батька до лікарні, після чого збіг з місця події, побоюючись подальшої розправи з боку нападників. За словами особи, передумовою конфлікту стали неприязні відносини з ватажком нападників, який, на його думку, мав відношення до протурецької політичної сили «МНР», представники якої переслідують етнічних курдів та представників прокурдських політичних сил. Через побоювання зазнати подальшої розправи, зі слів особи, він без зволікань нелегально вибув з Туреччини до Іраку (м. Ербіль, Іракський Курдистан), де з метою легалізації власного перебування звернувся до партнерів УВКБ ООН, отримав відповідну довідку, яку продовжував кожні 6 місяців, і яка, з його слів, підтверджувала надання йому статусу біженця з боку УВКБ (підтверджувальних матеріалів до територіального підрозділу ДМС не надано). На території Іраку шукач захисту проживав протягом 2012-2015 років, займався приватним бізнесом (був власником Інтернет-кафе) та володів інформацією про порушену проти нього кримінальну справу на території Туреччини та перебування у статусі підозрюваної особи. Влітку 2015 року, відповідно до пояснень шукача захисту, він побачив поблизу власного Інтернет-кафе осіб з кола нападників на членів його родини в 2012 році, та прийняв рішення щодо виїзду до іншої країни (України). З метою уникнення проблем із документами заявник звернувся до дипломатичної установи Туреччини в м. Ербіль, де отримав паспортний документ громадянина Туреччини та офіційним шляхом легалізував власне перебування на території Іраку, після чого 29.08.2015 року безперешкодно в`їхав в Україну, де протягом дозволеного тримісячного терміну перебування оформив шлюб з громадянкою України, та в подальшому на нього оформлено посвідки на тимчасове та постійне проживання в Україні. Інформацію щодо перебування у міжнародному розшуку заявник отримав з боку співробітників ГУНП в Одеській області наприкінці жовтня 2018 року, особу було ознайомлено з відповідними обвинуваченнями з боку турецької сторони, розпочато екстрадиційну перевірку, яка триває станом на теперішній час. Після початку відповідної процедури заявник звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту.

Як зазначено у висновку, в ході розгляду клопотання шукач захисту повідомив про побоювання щодо подальшого повернення до Туреччини через загрозу винесення обвинувачу вального вироку та подальше ув`язнення. Заявник стверджує, що не вважає себе винним в ході інциденту із стріляниною, оскільки на той момент при ньому не було вогнепальної зброї і він не має відношення до завдання вогнепальних поранень членам своєї родини та вбивства одного з нападників. Додатково, шукач захисту вважає, що у разі повернення до Туреччини, він зазнає фізичної розправи з боку колишніх нападників, які, на його думку, є членами злочинного угрупування на чолі з особою на установчі дані Ахмед Хаяр.

За результатами аналізу матеріалів клопотання шукача захисту встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Зокрема, як зазначено у висновку від 13.02.2019 року, наступні елементи вказують на необґрунтованість клопотання особи в контексті існування доведених переслідувань за ознаками раси національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, або ж обґрунтованості побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, а саме: смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини у разі повернення до Туреччини. За матеріалами особової справи, шукач захисту розшукується на території Туреччини для притягнення до кримінальної відповідальності за скоєння низки злочинів (вбивство, завдання тілесних ушкоджень), відповідно до запиту 2-го Вищого кримінального суду м. Адана. Станом на теперішній час остаточного вироку за справою не винесено, передбачуваний запобіжний захід у разі здійснення екстрадиції - утримання під вартою. В ході опитування шукач захисту підтвердив власну участь в інциденті із стріляниною, після інциденту заявник був єдиною особою з числа сторін конфлікту, хто вбік з місця події та виїхав поза межі країни громадянської належності. В ході опитування заявник повідомив, що не має попередніх судимостей як на території Туреччини, так і в інших країнах та, в свою чергу, повідомив, що не вважає, що його можуть незаконно обвинуватити у скоєнні будь-яких інших злочинів. Можливість застосування до особи надмірного або іншого надуманого покарання спростовується його додатковими поясненнями, відповідно до яких, після інциденту правоохоронними органами Туреччини проведено ретельне розслідування інциденту, в результаті якого обвинувачення з членів родини заявника були зняті, члени родини шукача захисту, які були учасниками вказаного конфлікту (батько та брати) станом на теперішній час жодним чином не переслідуються компетентними органами Туреччини, зокрема останні приїжджали до заявника на територію України та були присутні на судових засіданнях з питання обрання особі запобіжного захисту в м. Одесі. Елемент побоювання заявника зазнати фізичної розправи з боку представників іншої сторони конфлікту не вважається територіальним підрозділом ДМС очевидно обґрунтованим. Так, за словами особи, друга сторона конфлікту є членами злочинного угрупування, водночас, позивач не надає додаткової чіткої інформації, лише зазначає, що особисто знає лише одну особу з числа нападників.

У висновку вказано, що запит про видачу турецької сторони підтверджує, що вчинений особою злочин не є політичним, військовим або фінансовим правопорушенням, у разі видачі заявник буде користуватися усіма законними правами, що передбачені національним законодавством та міжнародними конвенціями, ратифікованими Туреччиною, зокрема Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначене додатково підтверджується фактом перебування особи у розшуку каналами Інтерполу за матеріалами екстрадиційної перевірки (червона картка № А- 2639/3-2018).

Аналіз наявних матеріалів особової справи, як зазначається у висновку, об`єктивно вказує на наміри заявника уникнути кримінальної відповідальності в країні громадянської належності, що підтверджується наступними фактами, а саме:

- шукач захисту не заперечує та підтверджує участь разом із іншими членами родини у конфлікті зі стріляниною (арк. 1, 2 співбесіди від 11.02.2019 року; арк. 1, 2 співбесіди від 13.02.2019 року), додатковим підтвердженням зазначеного слугують надіслані на адресу ГУДМС в Одеській області екстрадиційні матеріали (лист прокуратури Одеської області від 05.02.2019 № 14-10176-18, вх. № 1741/1/5101-19 від 11.02.2019);

- шукач захисту підтверджує, що він єдиний збіг з місця події після інциденту із стріляниною, зокрема нелегально вибув до Іраку (м АДРЕСА_2 Ербіль), де переховувався протягом 3-х років (арк. 5 співбесіди від 11.02.2019року; арк.2 співбесіди від 13.02.2019року);

- шукач захисту підтверджує, що члени його родини, які були учасниками вказаного конфлікту (батько та брати), станом на теперішній час жодним чином не переслідуються компетентними органами Туреччини, зокрема останні приїжджали до заявника на територію України та були присутні на судових засіданнях з питання обрання особі запобіжного захисту в м. Одесі (арк. 2 співбесіди від 13.02.2019року);

- шукач захисту підтверджує, що під час перебування на території Іраку з метою переховування від кримінальної відповідальності на території Туреччини, він з 2012 року володів інформацією про те, що його визнано підозрюваним у вчиненні кримінального правопорушення (арк. З співбесіди від 13.02.2019 року);

- шукач захисту підтверджує, що володів інформацією про судові засідання за його справою на території Туреччини, інформацію отримував від членів родини (арк. 2 співбесіди від 13.02.2019 року);

- за матеріалами особової справи шукача захисту прослідковується умисне уникнення останнім кримінальної відповідальності на території Туреччини, на що очевидно вказують наступні факти: незаконний виїзд до Іраку одразу з місця події та здійснені заявником заходи щодо легалізації перебування у вказаній країні шляхом звернення до УВКБ ООН без повідомлення останнім про істинні причини виїзду (арк.3 співбесіди від 11.02.2019 року); здійснені особою подальші заходи для легалізації власного перебування на території Іраку, зокрема, оформлення паспортного документу громадянина Туреччини з метою подальшого виїзду до України (арк.5 співбесіди від 11.02.2019 року); виїзд в Україну, шлюб з громадянкою України та подальше оформлення дозволу на проживання в Україні (арк.3 співбесіди від 11.02.2019 року).

З огляду на викладене, з урахуванням проведеного аналізу встановлено, що у особи відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань у відповідності до п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

У висновку від 13.02.2019 року вказано, що можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст.ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.

Таким чином, відповідачем у висновку зазначається, що аналізом матеріалів справи встановлено, що єдиною причиною звернення за міжнародним захистом є бажання уникнення особою кримінальної відповідальності в країні громадянської належності, на що вказує звернення із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту із значними зволіканнями, недоведені елементи переслідування на території Туреччини та довготривале перебування заявника на території України з 2015 року, без здійснення останнім спроб звернення за міжнародним захистом у визначені діючим законодавством строки.

Відповідно до п.п.4,6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, п.п.4.3, 4.4 Правил наказу МВС від 07.09.2011 року №649, приймаючи до уваги письмовий висновок про відмову в оформленні документів від 13.02.2019 року, відповідачем прийнято наказ №30 від 13.02.2019 року “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту”, яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.228). При цьому, з копії наданого наказу №30 вбачається, що на ньому помилково зазначено дату 13.02.2018 року замість 13.02.2019 року.

Відповідно до ч.7 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

13 лютого 2019 року відповідачем на підставі наказу №30 від 13.02.2019 року, на ім`я ОСОБА_1 складено повідомлення №5/1-1-43 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.9-10, 229-230).

Позивач отримав вказане письмове повідомлення 15.02.2019 року, що підтверджується його підписом на даному повідомленні із зазначенням дати отримання.

Не погодившись з наказом №30 від 13.02.2019 року, позивач 19.02.2019 року звернувся до суду з даною позовною заявою.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємозв`язок їх у сукупності, суд зазначає наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Частиною 4 статті 8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” визначено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, поняття “біженець” включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно з абз.5 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації “Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку”, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центру досліджень проблем міграції, визначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Суд вважає необхідним зазначити, що “побоювання стати жертвою переслідувань” складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання” є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених ним фактів та обставин дійсності в частині його участі діяльності «курдської партії», в частині переслідування його саме за участь в діяльності у цій партії.

Позивачем до заяви, що подана до ГУ ДМС України в Одеській області 24.01.2019 року та під час анкетування і співбесід з ним, не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, жодних доказів про факти погроз з політичних переконань з боку особи, яку він зазначає, як Ахмет ОСОБА_4 , на батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до Туреччини.

При цьому, докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не надавались до ГУ ДМС України в Одеській області при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При розгляді даної справи суд враховує те, що позивач прибув в Україну легально 29.08.2015 року, уклав 28.11.2015 року шлюб з громадянкою України, 04.01.2016 отримав посвідку на тимчасове проживання в Україні, 13.07.2017 року отримав посвідку на постійне проживання в Україні, а вперше звернувся до міграційного органу із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту лише у грудні 2018 року, перебуваючи в ДУ «Одеській слідчий ізолятор» на підставі ухвали слідчого від 01.11.2018 року про його тимчасовий арешт (вказана заява не була прийнята до розгляду, про що позивачу надано відповідь).

Вдруге, із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся 24.01.2019 року.

Тобто, ОСОБА_1 , в порушення вимог ч.1 ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” лише через 3 роки після прибуття в Україну, звернувся за міжнародним захистом до ГУ ДМС України в Одеській області.

В той же час, під час вступного слова позивач стверджував, що йому було невідомо про таку процедуру в Україні і про неї він дізнався лише перебуваючи під вартою.

Суд вважає такі твердження позивача неправдивими, та такими, що не відповідають дійсності, враховуючи те, що позивач, за його твердженням мав статус біженця в Іраку, та виїхав звідти, саме у зв`язку із тим, що як він стверджує, він там більше не знаходився у безпеці. Тобто, приїхавши до України, та маючи переслідування в Туреччині та Іраку (за твердженнями позивача), позивач майже одразу звернувся за отриманням посвідки на тимчасове, а потім на постійне проживання в Україні.

Суд погоджується із твердженнями відповідача, що ці обставини вказують на необґрунтованість ймовірних побоювань позивача зазнати переслідувань у країні громадянської належності та на відсутність першочергової потреби саме у міжнародному захисті, та свідчать, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадянської належності через небажання бути притягнутим до кримінальної відповідальності в Туреччині.

Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом, який становить 3 роки, з урахуванням наявності у нього посвідки на постійне проживання в Україні, ставить під сумнів реальність загрози життю позивача з тих обставин, що ним були повідомлені та вказує на те, що дане звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише наміром заявника уникнути кримінальної відповідальності в країні громадянської належності.

Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.

Так, Верховний суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому, мотив звернення із даною заявою може бути іншим.

Тому,з урахуванням вищенаведеного, та враховуючи те, що дата першого звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, зважаючи на те, що позивач прибув в Україну легально 29.08.2015 року, уклав 28.11.2015 року шлюб з громадянкою України, 04.01.2016 отримав посвідку на тимчасове проживання в Україні, 13.07.2017 року отримав посвідку на постійне проживання в Україні, а вперше звернувся до міграційного органу із заявою при визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у грудні 2018 року, перебуваючи в ДУ «Одеській слідчий ізолятор» на підставі ухвали слідчого від 01.11.2018 року про його тимчасовий арешт, суд дійшов висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд зазначає, що особа, яка має намір отримати статус біженця повинна довести, що не може користуватися захистом країни громадянської належності внаслідок:

- побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань;

- ці побоювання є обґрунтованими, тобто доводяться дійсно існуючими обставинами.

За твердженням позивача він побоюється стати жертвою переслідувань у країні свого громадянства - Туреччині за те, що він приймав участь у діяльності «курдської партії» та відповідно кримінальну справу відносно нього відкрито протиправно, щоб покарати його, оскільки він є курдом.

Разом з тим, родичі та члени сім`ї позивача, які, за його ж твердженням, також є курдами, знаходяться на даний час у Туреччині та позивачем не повідомлялося про їх утиски за ознаками їх приналежності до курдів на теперішній час.

При вирішенні даної адміністративної справи суд враховує позицію, викладену у постанові Верховного суду від 31.01.2019 року по справі №804/4189/16, а саме: «Колегія суддів Верховного Суду вважає вірними посилання судів попередніх інстанцій на те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадянської належності через побоювання відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством як протиправні та суспільно небезпечні за вчинення злочину, передбаченого ст.53/1-2-3, 58/9, 62, 117/1, 220/2 Турецького Кримінального Кодексу №5237 (створення незаконного злочинного угрупування з метою вимагання коштів на території Туреччини), а саме: відбуття покарання строком ув`язнення на 10 років 5 місяців. Таке небажання позивача повертатись до країни громадянської належності, де існує його переслідування в рамках чинного законодавства країни громадянської належності, може лише свідчити про спробу позивача уникнути відповідальності за вчинення протиправних дій. Відповідно до рішення Турецького суду, міра покарання становить 10 років 5 місяців ув`язнення, і смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур заявнику не загрожує.

За таких обставин, наявність загрози життю, безпеці позивача в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, не доведена».

Суд при вирішенні справи також враховує, що за матеріалами особової справи не спостерігається фактів із підтверджуючими доказами переслідування заявника в країні громадянської належності за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Суд також враховує також те, що позивач не відмовляється від користування захистом країни своєї громадської належності, оскільки він 27.04.2016 року оформив паспортний документ громадянина Туреччини, який є діючим станом на момент розгляду справи.

Позивач безперешкодно вибув з країни громадянської належності у 2012 до Іраку, де проживав протягом декількох років та у 2015 році - прибув до України.

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін “не бажає” відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою “внаслідок таких побоювань”. Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни “в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань”. В будь якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

У той же час, елемент виїзду особи з Іраку з використанням паспортного документу для виїзду за кордон, вказує на відсутність елементу його переслідування з боку представників державної влади. Будь-яких проблем з перетинанням кордонів країни у нього не виникало.

Відносно додаткової форми захисту суд зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого.

Так, позивачем взагалі не надано доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що він змушений був прибути до України або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні.

Таким чином, суд вважає, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факту переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Зазначене свідчить про те, що доводи позивача є надуманими, а причини, які він зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, а необхідні для уникнення можливої кримінальної відповідальності, оскільки його оголошено у міжнародний розшук. Такі обставини не узгоджуються із доводами позивача для отримання статусу особи, що потребує додаткового захисту, що суд оцінює як неправдоподібність та суперечливість тверджень позивача.

З урахуванням усього вищенаведеного, суд вважає, що дане звернення є зловживанням процедурою з метою уникнення можливої кримінальної відповідальності на території Туреччини. Однак, ця умова не відповідає критеріям поняття “біженець”.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останнім не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими ймовірними побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_1 відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято ГУ ДМС України в Одеській області на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням своїх повноважень обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.

Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Оскільки судом встановлено правомірність прийняття ГУ ДМС України в Одеській області спірного наказу від 13.02.2019 року №30, то похідна позовна вимога позивача про зобов`язання ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону, прийняти рішення про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 , також не підлягає задоволенню.

При вирішенні даної адміністративної справи суд не приймає до уваги надані представником позивача зображення місця так званої роботи позивача у якості доказів на підтвердження тверджень позивача, оскільки сам факт наявності на фабриці (фермі), де працював Єян Рамазан ОСОБА_7 прапора «курдської партії» не є свідченням того, що вказана особа потребує захисту у вигляді надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Решта доводів позивача та його представника висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Таким чином, з огляду на викладене, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню у повному обсязі.

04.06.2019 року судом оголошено вступну та резолютивну частину рішення суду та зазначено, що повний текст рішення суду буде виготовлено у строк, визначений ч.3 ст.243 КАС України.

Згідно з приписами ч.3 ст.243 КАС України залежно від складності справи складення рішення, постанови у повному обсязі може бути відкладено на строк не більш як десять, а якщо справа розглянута у порядку спрощеного провадження - п`ять днів з дня закінчення розгляду справи.

Згідно з ч. 1 ст. 120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Керуючись ст.ст. 2, 9, 71, 72, 76, 77, 90, 120, 139, 193, 241-246, 255, 295 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул.Преображенська, 44, м.Одеса, 65045) про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №30 від 13.02.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону, прийняти рішення про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено та підписано суддею 12.06.2019 року.

Суддя О.М. Соколенко

.