Рішення № 82137392, 21.05.2019, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №1.380.2019.000021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2019 року м. Львів

10 год. 56 хв.

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Качур Р.П., за участю секретаря судового засідання Кушика Й.-Д.М., перекладача Антоненко Ю.М., позивача 2 ОСОБА_1 , представника позивачів ОСОБА_2 , представниці відповідачів Бути Н.І., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом громадян Російської Федерації: ОСОБА_3 , ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; адреса для листування: АДРЕСА_2 ) до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (79007, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 11), Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9), про визнання протиправними рішень, зобов`язання вчинити дії, визнати протиправними дії, -

у с т а н о в и в:

Громадяни Російської Федерації: ОСОБА_3, ОСОБА_1 звернулися до Львівського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України, в якому просять суд:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 257-18 від 17.08.2018 про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 258-18 від 17.08.2018 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України визнати громадян Російської Федерації ОСОБА_3 та ОСОБА_1 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;

- визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині не роз`яснення позивачам причин відмови та порядку оскарження рішення.

В обґрунтування позову зазначено про те, що оскаржувані рішення відповідача прийнято без урахування позиції Львівського апеляційного адміністративного суду, що викладена у постанові від 19.10.2017 у справі № 876/9261/17, за наслідками перегляду постанови Львівського окружного адміністративного суду від 31.07.2017 у справі № 813/1589/17, якою апеляційні скарги ОСОБА_3 , ОСОБА_1 задоволено частково: постанову Львівського окружного адміністративного суду від 31.07.2017 у справі №813/1589/17 скасовано та прийнято нову, якою адміністративний позов ОСОБА_3 , ОСОБА_1 задоволено частково; визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 121-17 та № 122-17 від 29 березня 2017 року про відмову у визнанні громадян Російської Федерації ОСОБА_3 та ОСОБА_1 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту; зобов`язано Державну міграційну служби України повторно розглянути заяви ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту та прийняти рішення відповідно до вимог чинного законодавства України. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Звернувшись до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - ГУ ДМС України у Львівській області) із заявами про визнання їх біженцями чи особами, які потребують додаткового захисту, позивачі повідомили, у тому числі, що не можуть повернутися до країни свого походження через політичні та релігійні причини, а саме, через приналежність до політичної партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" та сповідування Ісламу із суворим дотриманням його постулатів. Позивачі побоюються переслідувань у вигляді кримінального переслідування у випадку повернення до Росії, оскільки ситуація з політичними та релігійними переслідуваннями кожен день погіршується і це підтверджується інформацією про країну походження.

Працівники відповідачів, з позиції позивачів, дослідили інформацію щодо країни походження позивачів поверхнево та формально, без виконання положень Керівництва та Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 25.06.2009.

Однак, не зважаючи на рішення судів, які набрали законної сили, а також погіршення ситуації в країні походження, Відповідачами прийнято оскаржувані рішення всупереч приписам ч. 4 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з врахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення ДМС. Однак, зі змісту повторних рішень про відмову позивачам у наданні їм статусів біженцями чи особами, які потребують додаткового захисту, мотивувальні частини рішення судів при ухвалені рішень № 257-18 та № 258-18 від 17.08.2018 враховані не були. З огляду на викладене, у такому випадку позивач вважає належним способом захисту прав позивачів саме визнання вказаних осіб, громадян Російської федерації ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Ухвалою суду від 08.01.2019 провадження у справі відкрито за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 28.03.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивачі та їх представник позовні вимоги підтримали повністю, з підстав, що викладені у позовній заяві та відповіді на відзив (а.с.22-34), просили позов задовольнити.

Представниця відповідачів проти позову заперечила повністю. При цьому, позиція відповідача 2 викладена у письмовому відзиві на позовну заяву (а.с.56-65).

Представниця відповідачів зазначила, що 18.12.2017 до ГУ ДМС у Львівській області надійшло рішення ДМС України від 27.11.2017 за № 66-17, прийняте відповідно до ч. 10 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» на виконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду № 876/9261/17 від 19.10.2017. Вказаним рішенням ГУ ДМС у Львівській області зобов`язано повторно розглянути заяву громадянки Російської Федерації ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом вищевказаного рішення ДМС України. Відповідно до наказу ГУ ДМС у Львівській області від 28.12.2017 № 310 розпочато повторний розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Російської Федерації ОСОБА_3 . На виконання рішення ДМС України від 27.11.2017 № 66-17 ГУ ДМС у Львівській області було повторно розглянуто заяву громадянки Російської Федерації ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування Львівським апеляційним адміністративним судом рішення ДМС від 29.03.2017 № 121-17. В результаті повторного аналізу матеріалів особової справи № 2016LV0008, з урахуванням постанови Львівського окружного адміністративного суду від 04.08.2017 у справі №813/1589/17/14099/17 та постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 19.10.2017 у справі № 876/9261/17, було встановлено, що в обставинах справи заявниці відсутні підстави для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Також, на виконання рішення ДМС України від 27.11.2017 № 66-17 ГУ ДМС у Львівській області було повторно розглянуто заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування Львівським апеляційним адміністративним судом рішення ДМС від 29.03.2017 № 121-17. В результаті повторного аналізу матеріалів особової справи № 2016LV0007, з урахуванням постанови Львівського окружного адміністративного суду від 04.08.2017 у справі №813/1589/17/14099/17 та постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 19.10.2017 у справі № 876/9261/17, було встановлено, що в обставинах справи заявника відсутні підстави для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до вимог чинного законодавства, вказані висновки та матеріали особових справ позивачів (№ 2016LV0008, № 2016LV0007) були скеровані до Державної міграційної служби України для прийняття рішення по суті.

Рішенням ДМС України від 17.08.2018 № 257-18 громадянці Російської Федерації ОСОБА_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

06.09.2018 Головним управлінням ДМС України у Львівській області повідомлено ОСОБА_3 щодо прийнятого ДМС України рішення про відмову їй у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (повідомлення № 136 від 06.09.2018).

Рішенням ДМС України від 17.08.2018 № 258-18 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

10.09.2018 Головним управлінням ДМС України у Львівській області повідомлено ОСОБА_1 щодо прийнятого ДМС України рішення про відмову йому у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (повідомлення № 137 від 10.09.2018).

Представниця відповідачів зазначила, що Державна міграційна служба України у повному обсязі дослідила матеріали особових справ шукачів притулку та дійшла обґрунтованого висновку про відмову громадянам Російської Федерації ОСОБА_3 , ОСОБА_1 у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту у зв`язку із відсутністю умов, передбачених п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Суд, заслухав вступне слово учасників судового розгляду, з`ясував фактичні обставини та відповідні їм правовідносини та встановив таке.

Матеріалами справи підтверджується та не заперечується сторонами, що громадяни Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , звернулися 08.04.2016 до ГУ ДМС України у Львівській області із заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

З матеріалів особової справи №2016LV0007 ОСОБА_1 з`ясовано, що позивач народився у м. Альмєтьєвськ, Республіки Татарстан, Російська Федерація. Громадянин Російської Федерації, за національністю - татарин, віросповіданням - мусульманин, освіта вища, закінчив Альметьєвський Державний інститут нафти за кваліфікацією «інженер». Сімейний стан - одружений. Вільно володіє татарською та російською мовами, англійською - читає і перекладає зі словником.

Дані про особу ОСОБА_1 встановлені на підставі копії паспорта громадянина Російської Федерації, виданого 19.12.2006 НОМЕР_4 відділом УВС Росії в Республіці Татарстан по Альметьєвському районі. У Російській Федерації ОСОБА_1 проживав в АДРЕСА_6 . В країні походження мав бізнес, а саме пекарню та автосервіс. Станом на сьогоднішній день відомості про роботу не відомі.

Згідно з довідкою № 1437 від 09.05.2016 ОСОБА_1 є членом політичної партії «Хізб ут-Тахрір» з 2007 року. Прийнятий в партію «Хізб ут-Тахрір» в місті Альметьєвськ, Республіці Татарстан Російської Федерації. На даний момент приписаний до українського відділення організації «Хізб ут-Тахрір».

З матеріалів особової справи №2016LV0008 ОСОБА_3 видно, що позивачка народилась у м. Нижньокамськ, Республіки Татарстан, Російська Федерація. Громадянка Російської Федерації, за національністю - татарка, віросповіданням - мусульманка, освіта вища, закінчила Альметьєвський Державний інститут нафти за спеціальністю «Промислова теплоенергетика».

Сімейний стан - заміжня. Вільно володіє татарською та російською мовами, англійською - читає і перекладає зі словником. Безробітна.

Дані про особу ОСОБА_3 встановлені на підставі копії паспорта громадянки Російської Федерації НОМЕР_1 , виданого 14.08.2009 відділом УВС Росії в Республіці Татарстан по Альметьєвському району. У Російській Федерації ОСОБА_3 проживала за адресою: АДРЕСА_6 .

Згідно з довідкою №1437/5 від 09.05.2016 ОСОБА_3 є членом політичної партії «Хізб ут-Тахрір» з 2009 року. Прийнята в партію «Хізб ут-Тахрір» в місті Альмєтьєвськ Республіки Татарстан Російської Федерації. На даний момент приписана до українського відділення організації «Хізб ут-Тахрір».

Крім того, дані ОСОБА_3 внесені до Переліку організацій і фізичних осіб, щодо яких є відомості про їх причетність до екстремістської діяльності або тероризму, на підставі підпунктів 6, 7 пункту 2.1 статті 6 Федерального закону від 07.08.2001 N 115-ФЗ «Про протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму».

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є подружжям, що підтверджується, зокрема, свідоцтвом про укладення шлюбу НОМЕР_3 від 06.08.2009.

Позивачі виховують двоє неповнолітніх дітей ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

30.03.2016 ОСОБА_1 та ОСОБА_3 прибули на територію України на автомобілі без дітей, державний кордон України перетнули поза пунктом пропуску. Діти подружжя прибули на територію України у супроводі матері ОСОБА_1 . Позивачі в Україні проживали у знайомих за адресою: АДРЕСА_1 . Під час проведення другої співбесіди позивачі повідомили про зміну місця проживання, а саме: АДРЕСА_7 .

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 звернулися із заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

29.04.2016 ГУ ДМС України у Львівській області розпочало процедуру оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачам статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, відповідно до наказу ГУ ДМС України у Львівській області від 11.07.2016 №153 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 документовані довідками ГУ ДМС України у Львівській області про звернення за захистом в Україні № 003639 та № 003640 від 08.04.2016.

За результатами розгляду особових справ позивачів, проведених співбесід з позивачами, ГУ ДМС України у Львівській області дійшло до висновку, що громадяни Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не підпадають під критерії визначення осіб, які потребують додаткового захисту у відповідності до вимог п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що оформлено висновками про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27.02.2017.

Висновки від 27.02.2017 та матеріали особових справ позивачів №2016LV0008, №2016LV0007 ГУ ДМС у Львівській області скерувало до Державної міграційної служби України для прийняття рішення по суті.

На підставі абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ДМС України дійшла висновку про необхідність прийняти рішення про відмову громадянам Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону - відсутні.

Рішенням ДМС України від 29.03.2017 №121-17 громадянину Російської Федерації ОСОБА_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС України від 29.03.2017 №122-17 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , не погоджуються із вказаними рішеннями відповідача, звернулися з адміністративним позовом до суду.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 31.07.2017 у справі №813/1589/17 у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19.10.2017 у справі № 876/9261/17 постанову Львівського окружного адміністративного суду від 31.07.2017 у справі №813/1589/17 скасовано та прийнято нову постанову, якою позовні вимоги задоволено частково, визнано протиправними та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 121-17 та № 122-17 від 29.03.2017 про відмову у визнанні громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту; зобов`язано Державну міграційну служби України повторно розглянути заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту та прийняти рішення відповідно до вимог чинного законодавства України; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

18.12.2017 до ГУ ДМС у Львівській області надійшло рішення ДМС України від 27.11.2017 за № 66-17, прийняте відповідно до ч. 10 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» на виконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду № 876/9261/17 від 19.10.2017.

На виконання рішення ДМС України від 27.11.2017 № 66-17 ГУ ДМС у Львівській області було повторно розглянуто заяву громадянки Російської Федерації ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування Львівським апеляційним адміністративним судом рішення ДМС від 29.03.2017 № 121-17.

В результаті повторного аналізу матеріалів особової справи № 2016LV0008, з урахуванням постанови Львівського окружного адміністративного суду від 04.08.2017 у справі №813/1589/17/14099/17 та постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 19.10.2017 у справі № 876/9261/17, було встановлено, що в обставинах справи заявниці відсутні підстави для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Крім цього, на виконання рішення ДМС України від 27.11.2017 № 66-17 ГУ ДМС у Львівській області було повторно розглянуто заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування Львівським апеляційним адміністративним судом рішення ДМС від 29.03.2017 № 121-17. В результаті повторного аналізу матеріалів особової справи № 2016LV0007, з урахуванням постанови Львівського окружного адміністративного суду від 04.08.2017 у справі №813/1589/17/14099/17 та постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 19.10.2017 у справі № 876/9261/17, було встановлено, що в обставинах справи заявника відсутні підстави для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Вказані висновки та матеріали особових справ позивачів (№ 2016LV0008, № 2016LV0007) були скеровані до Державної міграційної служби України для прийняття рішення по суті.

Рішенням ДМС України від 17.08.2018 № 257-18 громадянці Російської Федерації ОСОБА_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

06.09.2018 Головним управлінням ДМС України у Львівській області повідомлено ОСОБА_3 щодо прийнятого ДМС України рішення про відмову їй у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (повідомлення № 136 від 06.09.2018).

Рішенням ДМС України від 17.08.2018 № 258-18 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

10.09.2018 Головним управлінням ДМС України у Львівській області повідомлено ОСОБА_1 щодо прийнятого ДМС України рішення про відмову йому у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (повідомлення № 137 від 10.09.2018).

Не погоджуючись з вказаними рішеннями, позивачі звернулись з даним позовом до суду.

Вирішуючи справу суд керується таким.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог ст. 14 Загальної декларації прав людини 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VІ від 08.07.2011 року (далі - Закон №3671-VI).

Згідно з пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

У ст. 5 Закону №3671-VI визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч. 5 якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з ч.ч. 1, 7 ст. 7 цього Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 10 Закону №3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч. 6 ст. 8 цього ж Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 цього ж Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно з Позицією Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

За вимогами ч. 2 ст. 13 Закону №3671-VI, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, як слідує з Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Отже, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть бути отриманими від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Відповідно до абзацу 5 пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 16.03.2012 (далі - Постанова № 3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Згідно з ч. 3 ст. 78 КАС України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

У висновках від 12.07.2018 викладено обставини, які стали підставою для відмови ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у наданні захисту в Україні (т. 1, а.с. 79-88, т. 2, а.с. 34-43).

Відповідач керувався тим, що партія «Хізб ут-Тахрір» заборонена у країнах світу, де переважну або велику частину населення становлять мусульмани, та зважаючи на певні ідеологічні основи «Хізб ут-Тахрір» та своєрідне трактування Корану її представниками, перестороги таких країн, тим більше у час загострення світової терористичної загрози, є зрозумілими, тому вважати упередженою заборону такої організації у Росії недоречно.

Заявники на момент вступу в ряди партії знали про її заборону на території Росії, їх не турбували наслідки, які за собою несе членство в будь-яких заборонених Законом організаціях, проте розуміння правильності вибраного шляху стало підставою рухатися по ньому надалі, що являє собою свідоме порушення законодавства країни громадянської належності.

Відповідно до п. 56 частини першої Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону згідно з традиційним правом. Особи, які рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, яка переховується від правосуддя.

Отже, враховуючи вищенаведене, відповідач вважає, що заявники не мають обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідно у них немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У рішеннях ДМС України від 17.08.2018 за № 258-18 (т. 1, а.с. 75) та № 257-18 (т. 2, а.с. 31) вказано, що стосовно заявників умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Аналізуючи рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захист, суд враховує наступне.

Політична партія «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» («Партія ісламського визволення ») є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою її діяльності є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського способу життя. Своїм завданням «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливою є розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія не має військового крила чи озброєних прибічників.

Так, речник організації у Великій Британії від імені «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю . Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «Amnesty International», визнавали членів цієї партії, засуджених до ув`язнення у країнах СНД, політичними в`язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в цих країнах.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_10 , який є головою Інформаційного офісу «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в Україні, зазначив, що «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» міжнародна ісламська політична партія, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат. Всі погляди, ідеї та метод партії побудовані виключно на Ісламі. «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» обмежив діяльність по відновленню Халіфату виключно у мусульманських країнах. За межами ісламського світу (в т.ч. в Росії та Україні) «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і не мусульман ідей Ісламу. В Україні «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою, рівно як і не зазіхає на територіальну цілісність, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським. Тому в Україні «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» діє скоріше як релігійна організація, а не як політична партія.

Суд встановив, що «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії). В даний час «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії (Саудівська Аравія , Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов`язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів «Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі » звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насилля, чи підготовки до таких. Єдиною країною, де «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація», є Росія.

Розпорядженням Уряду Російської Федерації №1014-р. від 14.07.2006 «Российскую газету» визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами Російської Федерації терористичними.

У федеральному випуску «Российской газеты» № 4130 від 28.07.2006 (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом Російської Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під №17 у якому значиться «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі»).

Водночас «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями № 1267 (1999), № 1989 (2011) та № 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, «Аль-Каїді» та пов`язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями (http: //www.un/org/sc/suborg/ru/sanctions/1267/agsanctionslist).

«Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США (http: //www/state/gov/j/ct/other/des/123085.htm).

Згідно з інформацією з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, які суд вважає надійними та об`єктивними, не відносить діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» до терористичної та/або екстремістської.

З огляду на наведене, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» є не пов`язаною з тероризмом ісламською релігійно-політичною організацією, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення.

Доцільно звернути увагу і на те, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» на території України.

Встановлені судом обставини свідчать, що переслідування громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в рамках чинного законодавства країни їх походження за ознаками причетності до діяльності забороненої терористичної організації суперечить самій суті «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та відношенню до цієї організації у розвинутих демократичних країнах і законодавству України.

Крім цього, як видно з матеріалів справи, Управління СБУ у Львівській області не встановило жодних обставин, за наявності яких громадяни Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не можуть бути визнані біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, тобто членство позивачів у політичній партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не може бути перешкодою при прийнятті відповідного рішення ДМС України.

Аналізуючи ситуацію з правами людини в Російській Федерації, суд приходить до висновку, що у випадку повернення позивачів до країни громадянської належності їх життю, здоров`ю, гідності та свободі, буде загрожувати реальна небезпека, через що в них є цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через політичні та релігійні причини.

Позивачами наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності позивачі зазнавали переслідувань через своє активне членство у «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Оскільки загальна ситуація з правами людини в Російській Федерації після залишення її позивачами не покращилася, то суд вважає цілком обґрунтованими побоювання позивачів зазнати переслідувань у разі їх повернення до Росії.

При цьому, судом не встановлено умов, які перешкоджають наданню позивачам правового статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, передбачені статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи встановлені судом фактичні обставини та виходячи із наданих у пунктах 4 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» понять «додаткового захисту» та «особи, яка потребує додаткового захисту», суд дійшов до переконання, що ОСОБА_1 та його дружина ОСОБА_3 , є особами, які потребують захисту, оскільки вони змушені прибути в Україну та залишитися в Україні внаслідок загрози свободі в країні походження.

З урахуванням вищевикладеного, суд вважає, що відносно позивачів відповідачами не встановлено об`єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право на отримання статусу біженців або осіб, що потребують додаткового захисту.

Суд вважає, що приймаючи оскаржувані рішення, відповідачами належним чином не було досліджено та не проаналізовано інформацію, повідомлену позивачами в заявах про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкетах та протоколах співбесід, а також не враховано поточної та актуальної інформації по ситуації в Російській Федерації й не спростовано можливості загрози життю позивачів, їх безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам ст. 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

Отже, при прийнятті оскаржуваних рішень відповідачем 1 та відповідачем 2 не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI від 08.07.2011 пов`язує надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з чим оскаржувані рішення є протиправними та такими, що підлягають скасуванню.

З урахуванням досліджених судом фактичних даних в контексті вищенаведених норм, суд дійшов висновку, що відповідач, ДМС України, безпідставно погодився з висновками відповідача, ГУ ДМС України у Львівській області, про відсутність встановлених пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI умов для визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, що призвело до прийняття оскаржуваних рішень від 17.08.2018 за № 257-18 та № 258-18 про відмову у визнанні громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

На переконання суду, така відмова не відповідає міжнародним принципам, так як позивачами обґрунтовано свою заяву та повідомлено всі важливі факти. При цьому, відповідачем дані факти не визнані неправдоподібними чи такими, що суперечать конкретній чи загальній інформації по справі заявника.

Згідно з ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини

До того ж, згідно позиції Європейського суду з прав людини, яку він висловив у п. 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». На думку суду, жодних вагомих, чітких та узгоджених доказів, які б вказували на правомірність та обґрунтованість спірних рішень відповідач не подав, натомість такі прийнято лише з формальних підстав.

В контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між їх суб`єктами, суд дійшов висновку, що спірні рішення ДМС України від 17.08.2018 за № 257-18 та № 258-18 про відмову у визнанні громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, не відповідають критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності (зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)), визначеним у ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак порушують права та законні інтереси позивачів, які підлягають ефективному судовому захисту шляхом визнання протиправними та скасування таких рішень.

Щодо позовних вимог позивачів про зобов`язання Державну міграційну службу України визнати громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд зазначає таке.

Пунктом 25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 26.06.2011 (із змінами та доповненнями) передбачено, що відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов`язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов`язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Верховний Суд у постанові від 25.10.2018 у справі № 815/2691/15 зазначив, що суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Статтею 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Частинами 3 та 4 ст. 245 КАС України встановлено, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Отже, щодо вимоги позивачів про зобов`язання відповідача прийняти рішення про визнання громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, суд вважає за необхідне зазначити, що суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи за нього інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

З огляду на викладене, для належного захисту порушеного права особи, суд, з врахуванням встановлених вище обставин та наявної компетенції відповідача 2, вважає за необхідне зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяви громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту з врахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

Отже, позовна вимога позивачів в частині зобов`язання відповідача 2 визнати громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, не підлягає до задоволення.

Що стосується позовної вимоги позивачів про визнання протиправними дій Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині не роз`яснення позивачам причин відмови та порядку оскарження рішень, то суд не встановив порушень відповідачем 1 вимог законодавства щодо не роз`яснення причин відмови та порядку оскарження рішень, оскільки із наявних в матеріалах справи повідомлень ГУ ДМС у Львівській області від 06.09.2018 № 136 та від 10.09.2018 № 137 слідує, що в таких чітко роз`яснено порядок та строки їх оскарження.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовна вимога про визнання протиправними дій Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області щодо не роз`яснення позивачам причин відмови та порядку оскарження рішень не підлягає до задоволення.

Щодо постановлення судом окремої ухвали, слід зазначити таке.

Відповідно до частин 1,2,3 ст. 249 КАС України, суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб`єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

У разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними.

Суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків (в тому числі якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства адвокатом або прокурором. Окрема ухвала щодо прокурора або адвоката надсилається органу, до повноважень якого належить притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора або адвоката відповідно.

Із системного аналізу даної норми права слідує, що суд, виявивши під час розгляду даної справи порушення закону, має право постановити окрему ухвалу та направити її відповідному суб`єкту владних повноважень з метою припинення порушення закону шляхом вжиття останнім заходів щодо усунення причин та умов, які сприяли такому порушенню.

Вказана норма закону дає можливість суду відреагувати на деякі порушення закону, стосовно яких він не може самостійно вжити заходів для усунення цих порушень, причин та умов, що їм сприяли, для встановлення винних осіб та притягнення їх до юридичної відповідальності.

Окрема ухвала є реакцією на ті порушення, які не усуваються судовим рішенням, а також на причини й умови вчинення порушень для запобігання їх повторенню.

Крім того, суд звертає увагу позивача на те, що винесення окремої ухвали є правом суду, а не його обов`язком, суд не встановив підстав для постановлення окремої ухвали, а тому у задоволенні вказаного клопотання слід відмовити.

Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

З врахуванням наведеного, доводи позивачів є частково обґрунтованими, підтвердженими письмовими доказами, а відтак, позов підлягає частковому задоволенню.

Згідно з ч. 5 ст. 139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Приймаючи до уваги те, що позивачів звільнено від сплати судового збору, а відповідачами не понесені судові витрати, відсутні підстави для компенсування останніх за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст.ст. 19, 22, 25,72-77, 90, 139, 241-246, 250, пп. пп. 15.5 п. 15 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України, суд -

в и р і ш и в:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від № 257-18 від 17.08.2018 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Російської Федерації ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від № 258-18 від 17.08.2018 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

4. Зобов`язати Державну міграційну службу України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9; код ЄДРПОУ: 37508470) повторно розглянути заяви, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішень № 257-18 від 17.08.2018 та № 258-18 від 17.08.2018.

5. У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

6. Судові витрати розподілу не підлягають.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

В судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 31.05.2019

Суддя Качур Р.П.