Рішення № 81788359, 07.05.2019, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 травня 2019 р. Справа№805/1241/15-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Тарасенка І.М.,

при секретарі судового засідання: Ковальовій А.В.,

за участю:

позивача: ОСОБА_1 ,

представників відповідачів: Пономарьова А.О., Тернинко С.М.,

розглянувши в порядку загального провадження у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства доходів і зборів України, Донецької митниці ДФС, державної фіскальної служби України про визнання незаконними та скасування наказу від 12.03.2015 року № 150-о поновлення на посаді заступника начальника Східної митниці Міндоходів – начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання запропонувати посаду в штаті Донецької митниці ДФС,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства доходів і зборів України, Східної митниці Міндоходів, Державної фіскальної служби України про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середньомісячного заробітку, зобов`язання запропонувати посаду.

В обґрунтування позову зазначив, що наказом Міністерства доходів і зборів України № 150-о від 12 березня 2015 року був незаконно звільнений з посади заступника начальника Східної митниці Міндоходів – начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» (п.7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України).

Просив визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 12.03.2015 року № 1540-о «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Східної митниці Міндоходів – начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями; стягнути зі Східної митниці Міндоходів на свою користь середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу з 12.03.2015 року до дня поновлення на роботі; зобов`язати Державну фіскальну службу України запропонувати ОСОБА_1 , згідно з вимогами статті 49-2 Кодексу законів про працю України, посаду в штаті Донецької митниці ДФС.

08 квітня 2015 року відкрито провадження по справі.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 20 травня 2015 року зупинено провадження у справі до прийняття Конституційним Судом України рішення за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади».

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 21 березня 2019 року поновлено провадження у справі, та призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження на підставі п. 10 ч. 1 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року замінено відповідача 2 – Східну митницю Міндоходів на Донецьку митницю ДФС.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року, вирішено питання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, замінено спрощене провадження на засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 26 квітня 2019 року закрито підготовче провадження по справі та призначено справу до судового розгляду.

Позивач у судовому засіданні підтримав свої позовні вимоги, просив задовольнити позов у повному обсязі.

Представник Донецької митниці ДФС – у судовому засіданні заперечував проти вимог позивача, просив відмови у задоволенні позову у повному обсязі, 16 квітня 2019 року через відділ діловодства та документообігу надав письмовий відзив на позовну заяву.

Представник державної фіскальної служби України – у судовому засіданні заперечував проти вимог позивача, просив відмови у задоволенні позову у повному обсязі, 10 квітня 2019 року через відділ діловодства та документообігу надав письмовий відзив на позовну заяву.

Представник Міністерства доходів і зборів України до судового засідання не з`явився.

Заслухавши пояснення позивача та представників відповідачів, перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд встановив наступне.

Позивач – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 05 червня 2002 року згідно наказу Донецької регіональної митниці від 05.06.2002 року № 121-к прийнятий на роботу інспектором пересувної оперативної групи № 2 сектору митної варти відділу митної варти Відділення по боротьбі з контрабандою та порушеннями митних правил Донбаської регіональної митниці.

В період з 05 червня 2002 року по 03 червня 2013 року обіймав посади інспекторського та керівного складу підрозділів боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями митниці.

04 червня 2013 року наказом Міністерства доходів і зборів України від 04.06.2013 року № 1054-о ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника Східної митниці Міндоходів – начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями та присвоєно дев`ятий ранг державного службовця.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 року № 160 утворено Державну фіскальну службу як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, реорганізувавши Міндоходів шляхом перетворення.

Постановою Кабінету Міністрів України від 06.08.2014 року № 311 утворено як юридичну особу публічного права Донецьку Митницю ДФС, а Східну митницю Міндоходів реорганізовано шляхом її приєднання до Донецької митниці ДФС.

Наказом Міндоходів від 13.11.2014 року № 34 «Про реорганізацію Східної митниці Міндоходів» розпочато реорганізацію Східної митниці Міндоходів.

Наказом ДФС від 24.02.2015 року № 117 «Про початок проведення перевірки відповідно до Закону України «Про очищення влади» стосовно посадових і службових осіб Міндоходів», 02 березня 2015 року розпочато перевірку відповідно до Закону України від 16.09.2014 року № 1682-VII «Про очищення влади», стосовно керівників, їх перших заступників та заступників керівників головних управлінь Міндоходів в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі; Міжрегіонального головного управління Міндоходів – Центрального офісу з обслуговування великих платників, митниць Міндоходів, Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів та Департаменту спеціалізованої підготовки та кінологічного забезпечення Міндоходів.

Зазначений наказ підписано Головою ДФС ОСОБА_2 , який відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 24.02.2015 року № 120 відсторонений від виконання повноважень за посадою Голови Державної фіскальної служби України до завершення службового розслідування.

10 березня 2015 року позивачем надано заяву про незастосування до нього заборон, визначених частиною третьою та четвертою статті 1 Закону України № 1682.

11 березня 2015 року відповідно до наказу Східної митниці Міндоходів № 99-в від 10.03.2015 року ОСОБА_1 вибув у щорічну відпустку.

16 березня 2015 року під час перебування у щорічній відпустці, позивач був викликаний кадровим підрозділом митниці до місця роботи та ознайомлений з наказом Міндоходів від 12.03.2015 року № 150-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Зазначеним наказом ОСОБА_1 звільнено 12 березня 2015 року з посади заступника начальника Східної митниці Міндоходів – начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» та доручено забезпечити проведення розрахунку згідно з діючим законодавством.

Підставою для винесення вищевказаного наказу, зазначено довідку про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці від 12.03.2015 року та доповідну записку директора Департаменту персоналу Державної фіскальної служби України Пригаровського В.М. від 12.03.2015 року № 565/99-99-04-03-01-18, з якими позивач ознайомлений не був.

Зазначений наказ також було підписано ОСОБА_2

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 5-1 Кодексу законів про працю України визначено гарантії забезпечення права громадян на працю. Так, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (пункт 6 частини 1 статті 5-1 Кодексу законів про працю України).

З 16.10.2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року № 1682-VII.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 № 1682-VII очищення влади (люстрація) – це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (надалі – Закон).

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (ч. 3 ст. 1 Закону).

Рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень при виконанні цього Закону оскаржуються в судовому порядку (ч. 9 ст. 1 Закону).

Відповідно до ч. 5 ст. 1 Закону заборона, передбачена частиною третьою або четвертою цієї статті, може застосовуватися до особи лише один раз.

Таким чином, ст. 1 Закону визначає поняття люстрації, основні засади очищення влади та її мету, строки, протягом яких особи, зазначені у ч.ч. 1, 2, 4, 8 ст. 3 цього Закону, не можуть обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади, тобто встановлює заборони.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про очищення влади» заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо: 1) Прем`єр-міністра України, Першого віце-прем`єр-міністра України, віце-прем`єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників; 2) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, керівника податкової міліції, керівника центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, їх перших заступників, заступників; 3) військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації; 4) членів Вищої ради юстиції, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, професійних суддів, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника; 5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх перших заступників, заступників; 6) начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту; 7) посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України; 8) членів Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голів та членів національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв`язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг; 9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб`єкта надання адміністративних послуг; 10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування; 11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1 – 10 цієї частини.

Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Підпунктом 1 пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» визначено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

Відповідно до довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці за результатами перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці ОСОБА_1 , встановлено, що відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених у ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» ОСОБА_1 за період з 21.11.2013 року по 22.02.2014 року обіймав посади щодо яких встановлена заборона, а саме: у період 04.06.2013 року по час складання довідки – посаду заступник начальника Східної митниці Міндоходів – начальник управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями.

Отже, за результатами проведеної перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці встановлено, що до ОСОБА_1 застосовується заборона, визначена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Згідно з ч. 2 ст. 21 та ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.1973 року, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Також, ст. 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006 року, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Згідно з ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 2 Конвенції № 111 від 25.06.1958 року «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04.08.1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (ст. 4 цієї Конвенції).

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.

Парламентська асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію № 1096 «Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», якою надала державам-членам Ради Європи рекомендації, яких слід дотримуватися при запровадженні процедурних заходів, які можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена у кожному конкретному випадку, а особі яка піддається такій процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.

Встановлені згадуваною Резолюцією № 1096 підходи знайшли свій розвиток у практиці Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах (рішення від 14.02.2006 року у справі «Турек проти Словаччини», від 24.04.2007 року у справі «Матиєк проти Польщі», від 17.07.2007 року у справі «Бобек проти Польщі», від 15.01.2008 року у справі «Любох проти Польщі»).

У вказаних рішеннях ЄСПЛ наголошує, що зазначені заходи не можуть слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні та мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді зазначеної категорії справ мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених ст.6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61).

Аналогічні стандарти люстраційних заходів напрацьовані Європейською комісією «За демократію через право» (Венеціанська комісія). Зокрема, у висновку CDL-AD (2012) 028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Цей же висновок говорить про обов`язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості. Крім того, у цьому висновку вказано, що процедура розгляду стосовно перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури. Висновок CDL-AD (2012) 028 вказує також на те, що найменування особи повинне публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Згідно з ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8 Конституції України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) – це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі – посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Застосовуючи норми Конституції України як норми прямої дії, суд прийшов до висновку, що вчинення особою заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини має бути доведено індивідуально у кожному конкретному висновку з наданням особі, яка піддається процедурі люстрації, гарантованого права на захист та право на оскарження відповідного рішення до суду.

Відповідачі не стверджують та не надають докази вчинення позивачем дій та заходів (та / або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 16 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції. Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством.

Отже, відмінні від міністерства центральні органи виконавчої влади виконують функції з реалізації державної політики.

Відповідно до п. 1 Положення про Державну податкову службу України, затвердженого Указом Президента України від 12.05.2011 року № 584/2011, до системи органів Державної податкової служби України (ДПС України) належать центральний апарат та територіальні органи – державні податкові служби в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, округах (на два і більше регіони), державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні, об`єднані та спеціалізовані державні податкові інспекції. ДПС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України (далі – Міністр). ДПС України входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію єдиної державної податкової політики, а також державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, здійснює міжгалузеву координацію у цій сфері.

Згідно з п. 3 Положення про Державну податкову службу України, затвердженого Указом Президента України від 12.05.2011 року № 584/2011, основними завданнями ДПС України є: 1) внесення пропозицій щодо формування державної податкової політики і державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів; 2) реалізація державної податкової політики та політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів; 3) здійснення контролю за додержанням податкового законодавства та іншого законодавства у випадках, коли здійснення такого контролю покладено на органи державної податкової служби, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків, зборів та інших платежів, установлених законодавством (далі - податки, інші платежі); 4) запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх виявлення, розкриття, припинення та розслідування.

Таким чином, з урахуванням зазначеного, Державна податкова служба України була центральним органом виконавчої влади, а отже посада на якій працював позивач не наділена повноваженнями на формування державної податкової політики.

Відповідно до п. 1 Положення про Міністерство доходів і зборів України, затвердженого Указом Президента України від 18.03.2013 року № 141/2013, Міністерство доходів і зборів України (Міндоходів України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міндоходів України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань: забезпечення формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізації єдиної державної податкової, державної митної політики; забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі – єдиний внесок); забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями при застосуванні податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.

Згідно з п.1 постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2013 року № 229 «Про утворення територіальних органів Міністерства доходів і зборів», а також Переліку територіальних органів Міндоходів, які утворюються, що наведений у додатку 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2013 року № 229, територіальні органи Міністерства доходів і зборів, в тому числі й ОСОБА_3 митниця Міндоходів, утворені як юридичні особи публічного права.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2013 року № 229 «Про утворення територіальних органів Міністерства доходів і зборів» передбачено реорганізацію шляхом приєднання до відповідних територіальних органів Міністерства доходів і зборів (в тому числі і до Східної митниці Міндоходів) територіальних органів Державної податкової служби та Державної митної служби (в тому числі і Східної митниці) згідно з додатком 2.

Відповідно до п. 3 постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2013 року № 229 «Про утворення територіальних органів Міністерства доходів і зборів» територіальні органи Міністерства доходів і зборів визначено правонаступниками територіальних органів Державної податкової служби та Державної митної служби, що реорганізуються згідно з пунктом 2 цієї постанови.

Відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 06.08.2014 року № 311 Про утворення територіальних органів Державної фіскальної служби та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України Донецьку митницю ДФС – територіальний орган Державної фіскальної служби утворено як юридичну особу публічного права.

Відповідно до додатку 2 до постанови № 311 Східну митницю Міндоходів реорганізовано шляхом приєднання до Донецької митниці ДФС, яка є правонаступником митниці, що припиняється.

Відповідно до п. 6 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 року № 1074, у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого органу виконавчої влади права та обов`язки органів виконавчої влади переходять до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади.

Відповідно до ч. 4 ст. 21 Закону України від 17 березня 2011 року № 3166-VI «Про центральні органи виконавчої влади» територіальні органи виконавчої влади набувають статусу юридичної особи з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців запису про державну реєстрацію як юридичної особи.

Абзацом 2 частини четвертої вказаної статті Закону визначено, що територіальні органи центрального органу виконавчої влади припиняються як юридичні особи з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців запису про державну реєстрацію їх припинення.

18 листопада 2014 року Донецьку митницю ДФС внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців.

05 листопада 2015 року проведено державну реєстрацію припинення Східної митниці Міндоходів, про що у державному реєстрі зроблено запис від 05.11.2015 року за № 12741120012011052.

Суд зазначає, що статтею 2 Закону України «Про очищення влади» передбачено перелік посад щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), а статтею 3 цього ж Закону визначено критерії, згідно з якими заборона розповсюджується на осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

При цьому під час проходження позивачем державної служби, в тому числі на посаді заступника начальника Східної митниці Міндоходів – начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями, Законами України та іншими нормативно – правовими актами, факт обіймання посади заступника керівника територіального органу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, не визнавався ознакою протиправної поведінки та не тягнув за собою юридичної відповідальності.

Крім того, ці органи не здійснювали формування та реалізацію державної податкової та/або митної політики, оскільки відповідно до Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» такі повноваження належать відповідним міністерствам, а згідно з Положенням про Державну податкову службу України остання утворюється лише для забезпечення реалізації єдиної державної податкової політики.

Таку ж позицію висловив Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 21.06.2017 року по справі № К/800/33174/16.

Отже, звільнення ОСОБА_1 з державної служби з підстав того, що він певний час обіймав певну посаду та сумлінно виконував свої службові обов`язки, є протиправним.

Суд окремо звертає увагу на наступні обставини та правові приписи, що мають істотне значення для вирішення даного спору.

По-перше, якщо позивача звільнено на підставі п.п. 1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», відповідно до якого встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: 1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів, то в наказі про його звільнення має бути зазначено, яка заборона застосовується до нього згідно із ч. 3 ст. 1 Закону.

Проте спірний наказ № 150-о від 12.13.2015 року не містить зазначення того, яка заборона застосовується до ОСОБА_1 , встановлена ч. 3 ст. 1 Закону, яка, в свою чергу, відсилає до ч. ч. 1, 2, 4, 8 ст. 3 цього Закону для визначення кола осіб, щодо яких застосовується заборона обіймати певні посади.

В свою чергу, спірний наказ та довідка, на підставі якої він прийнятий, про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі ОСОБА_1 , взагалі не визначають:

- посаду, щодо якої здійснюється очищення влади згідно із ст. 2 Закону України «Про очищення влади» (яка містить певний перелік посад з одинадцяти пунктів);

- під яку категорію посад підпадає посада ОСОБА_1 згідно із частиною 3 ст. 3 Закону, тобто за яким конкретно критерієм здійснено очищення влади у відношенні позивача.

Виходячи з наведеного, суд дійшов до висновку, що спірний наказ № 150-о від 12 березня 2015 року не відповідає положенням п.п.1 п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», позаяк не встановлює вид заборони обіймати певну посаду стосовно ОСОБА_1 згідно із ч. 3 ст. 1 Закону, визначає замість заборони виключно критерії здійснення очищення влади без конкретизації, щодо якої з посад, наведених у ч. 1 ст. 2 Закону здійснюється очищення влади як захід очищення влади стосовно ОСОБА_1

Відповідно до Остаточного висновку № 788/2014 про Закон України «Про очищення влади» від 19.06.2015 року дискваліфікація, яка основана виключно через посаду, яку займала особа, апріорі не суперечить міжнародним стандартам, за умови, якщо мова йде про посади в установах, відповідальних за серйозні порушення прав людини і винні у серйозних випадках безгосподарності. Венеціанська комісія недостатньо переконана, що всі посади, зазначені в статті 3 (1) - (2), відповідають цій вимозі. Зауважено, що українська влада може краще оцінити, які державні установи відігравали значну роль у недемократичних процесах під час зазначених двох періодів.

У своєму Проміжному висновку Венеціанська комісія відзначила, що за законом про люстрацію особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участь в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. Мабуть, немає жодної можливості посилатися на час, що минув з моменту обіймання посади, або на подальшу поведінку і ставлення. На думку Комісії, однак, той факт, що Закон «Про люстрацію» виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт з принципом «індивідуальної відповідальності», на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2).

Оскільки «Метою люстрації не є покарання людей, які ймовірно є винними /.../, але задля захисту новоствореного демократичного суспільства», а зміни, що можуть відбуватися щодо індивіда, повинні бути фактором, який слід враховувати щодо всіх категорій осіб.

Дотримання принципу забезпечення довіри громадян до держави та створюваного нею закону як вимога, що випливає з принципу верховенства права, означає заборону запроваджувати закони, які можуть створювати ілюзорні правові інститути. З точки зору принципу забезпечення довіри, право на працю має забезпечуватися не через оцінку його сутності, а через оцінку засобів захисту цього права. Відсутність можливості реалізувати це право у межах, встановлених законом, свідчить про те, що створено ілюзорний правовий інститут і, відповідно, має місце порушення Конституції.

Європейський Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

Крім того, у найбільш загальному вигляді позитивні зобов`язання (англ. – «positive obligations», «duties») передбачають активні дії держави, спрямовані на забезпечення, захист та сприяння реалізації прав людини. Загальною юридичною підставою позитивних зобов`язань у межах конвенційної системи правозахисту виступає ст. 1 «Зобов`язання поважати права людини» Конвенції, в якій прямо вказується, що держави гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, передбачені Конвенцією.

Існує п`ять категорій обов`язків, що покладаються на держави позитивними зобов`язаннями за Конвенцією: обов`язки запобігати порушенням прав, гарантованих Конвенцією (обов`язок «превентивних дій» з боку держави, коли є розумні підстави очікувати його виконання) (напр. справи «Осман проти Сполученого Королівства», «Маркс проти Бельгії», «Платформа «Дrtze fьr das Leben» проти Австрії»); обов`язок держави забезпечувати інформування та консультування осіб стосовно порушень прав і свобод, що гарантуються Конвенцією (напр., справа «Гуерра проти Італії»); обов`язок реагувати на порушення прав людини, проводити ефективне розслідування «гідних довір`я» (тобто обґрунтованих) скарг щодо серйозних порушень прав, гарантованих Конвенцією (напр., справи «Айдін проти Туреччини», «Кая проти Туреччини», «Пол і Одрі Едвардс проти Сполученого Королівства»); обов`язки забезпечувати індивідів ресурсами, щоб запобігати порушенню їх прав, гарантованих Конвенцією (справа «Ейрі проти Ірландії»). При цьому, головний позитивний обов`язок держави полягає у створенні «національної правової рамки» (англ. – «national legal framework»), передусім національного законодавства, яке забезпечує ефективний захист прав людини (див. докладне аргументування у справі «Х та Y проти Нідерландів»).

Крім того, ЄСПЛ у своєму рішення по справі Yvonne van Duyn v. Home Office зазначив, що «принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться в законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії». З огляду на принцип юридичної визначеності, держава не може посилатись на відсутність певного нормативного акта, який би визначав механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституції чи інших актах. Така дія названого принципу пов`язана з іншим принципом – відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов`язань для запобігання відповідальності. Захист принципу обґрунтованих сподівань та юридичної визначеності є досить важливим у сфері державного управління та соціального захисту. Так, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію своєї політики чи поведінки, така держава чи такий орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки щодо фізичних та юридичних осіб на власний розсуд та без завчасного повідомлення про зміни у такій політиці чи поведінці, позаяк схвалення названої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у названих осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Судом встановлено, що звільнення ОСОБА_4 з посади відбулося без законних на те підстав, визначених п.п. 1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», та жодний аргумент відповідачів не спростовує вищевикладені обставини, встановлені судом.

Крім того, як вже зазначалось судом, Наказ ДФС № 117 від 24.02.2015 року «Про початок проведення перевірки відповідно до Закону «Про очищення влади» стосовно посадових і службових осіб Міндоходів» та спірний Наказ «Про звільнення ОСОБА_1 » № 150-о від 12.03.2015 року були підписані ОСОБА_2 , який не мав повноважень.

Суд також, вважає за необхідне зазначити, що механізм проведення перевірки достовірності відомостей, що подаються посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також особами, які претендують на зайняття відповідних посад, щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади» визначається постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року № 563.

Згідно з пунктом 4 Порядку організація перевірки покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої проводиться перевірка.

Відповідно до пункту 5 Порядку керівник органу приймає рішення про початок перевірки в якому, зокрема, визначає відповідальним за проведення перевірки кадрову службу чи інший структурний підрозділ такого органу (відповідальний підрозділ).

Саме такий відповідальний підрозділ, згідно з п. 14 Порядку, на підставі відомостей наявних в особовій справі, перевіряє достовірність відомостей зазначених в заяві.

Проведення перевірки посадових осіб Міндоходів відбувалося на підставі наказу ДФС України № 117 від 24.02.2015 року.

Тобто перевірка посадових осіб Міндоходів була розпочата на підставі наказу іншого органу.

При цьому п. 19 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 року № 1074, прямо передбачено право голови комісії з припинення органу виконавчої влади видавати накази використовуючи бланки органу виконавчої влади, що припиняється.

Також у наказі ДФС України № 117 від 24.02.2015 року, в порушення п. 5 Порядку, не визначено відповідальний за проведення перевірки підрозділ.

В наказі Міндоходів від 12.03.2015 року № 150-о , як підставу видання зазначено доповідну записку директора Департаменту персоналу Державної фіскальної служби України Пригаровського В.М.

При цьому жодним нормативно – правовим актом Департамент персоналу Державної фіскальної служби України не був визначений як підрозділ відповідальний за проведення перевірки відомостей наявних в особових справах співробітників Міндоходів України.

Наказом Національного агентства України з питань державної служби № 44 від 05.03.2012 року (діяв до 12.04.2016 року) затверджено Порядок ведення обліку та зберігання особових справ державних службовців. Пунктом 1.3 вказаного Порядку передбачено, що формування, ведення, облік та зберігання особових справ здійснюється службою персоналу органу державної влади, де працює державний службовець. Згідно з п. 5.2 Порядку особові справи державних службовців є документами з обмеженим доступом. Відповідно до п. 5.3. служба персоналу відповідно до вимог Закону України «Про захист персональних даних» не має права розголошувати будь – яку інформацію щодо персональних даних особи.

З огляду на вказані положення, вчинення будь яких дій з особовою справою і в тому числі перевірка відомостей особової справи державного службовця, який приходить службу в Міністерстві доходів і зборів України не входить до компетенції служби персоналу Державної фіскальної служби України.

Компетенція Державної фіскальної служби України щодо перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьої і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади» визначена постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року № 563. Згідно з вказаним нормативно правовим актом до компетенції ДФС належить перевірка відомостей щодо заборон, які можуть бути застосовані до осіб у частині недостовірності відомостей щодо наявності майна (майнових прав), зазначених у поданих ними за попередній рік деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, складених за формою, що встановлена Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», та/або невідповідності вартості майна (майнових прав), зазначеного (зазначених) у поданих ними деклараціях, набутого (набутих) за час перебування на посадах, визначених пунктами 1-10 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади», доходам, отриманим із законних джерел.

Жодних підстав для проведення ДФС України перевірки інших відомостей не передбачено ні Законом України «Про очищення влади» ні постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року № 563.

Враховуючи викладене доповідна записка директора Департаменту персоналу Державної фіскальної служби України Пригаровського В.М. щодо перевірки відомостей зазначених в особовій справі ОСОБА_1 , яка була підставою для видання наказу Міндоходів від 12.03.2015 року № 150-о, підготовлена за межами компетенції вказаного підрозділу та з численними порушеннями нормативно правових актів.

Визначене свідчить про протиправність як вказаної доповідної записки так і виданого на її підставі наказу.

Відсутність визначення передбачених Законом України «Про очищення влади» підстав для звільнення ОСОБА_1 з посади згідно із п.п.1 п.2 Прикінцевих та перехідних положень ЗУ «Про очищення влади» не може бути усунена відповідачами в процесі судового розгляду справи про незаконність звільнення, оскільки це суперечило би виконанню судом завдань, встановлених ч.ч. 1,2 ст. 2 КАС України, та основним засадам адміністративного судочинства (ч. 3 ст. 2 КАС України).

Відповідно до п. 7-2 ч. 1, ч. 2 ст. 36 КЗпП України (в редакції станом на 29.10.2014 року) підставами припинення трудового договору є: з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади». У випадках, передбачених пунктами 7 і 7-1 частини першої цієї статті, особа підлягає звільненню з посади у триденний строк з дня отримання органом державної влади, органом місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією копії відповідного судового рішення, яке набрало законної сили, а у випадку, передбаченому пунктом 7-2, особа підлягає звільненню з посади у порядку, визначеному Законом України «Про очищення влади».

Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що наказ Міністерства доходів і зборів України від 12 березня 2015 року № 150-о про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Східної митниці Міндоходів – начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», є протиправним та підлягає скасуванню.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Під час розгляду даної адміністративної справи судом встановлено, що в Донецькій митниці ДФС, яка є правонаступником Східної митниці Міндоходів, станом на дату прийняття рішення відсутня посада заступника начальника – начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями.

Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що порушене право позивача повинно бути відновлене шляхом зобов`язання Державної фіскальної служби України запропонувати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з вимогами статті 49-2 Кодексу законів про працю України, посаду в штаті Донецької митниці ДФС.

Згідно з ч. 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Судом встановлено, що справа розглядається більше року не з вини позивача.

З урахуванням зазначеного, суд вважає за необхідне стягнути з Донецької митниці ДФС на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу з 13.03.2015 року по 07.05.2019 року (за весь час вимушеного прогулу).

Середній заробіток працівника згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у порядку.

Згідно з правовим висновком зазначеним у Постанові Верховного Суду України від 14.01.2014 року по справі № 21-395а13: суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.

У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» зазначено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. При цьому, враховується положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок), який застосовується у випадку виплати середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Абзацом 3 пункту 3 Порядку визначено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Згідно з п.5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно п. 5 Порядку № 100, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Відповідно до абз.1 п.8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат, працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 порядку).

В рішенні у справі «П`єрсак проти Бельгії» ЄСПЛ зазначив, що він виходитиме з того принципу, що заявник має бути, по можливості, повернений у становище, в якому б він перебував, якби не була порушена стаття 6 Конвенції, таким чином підкреслюючи верховенство обов`язку відновлення status quo ante.

Зміст наведених правових актів дає підстави для висновку про те, що у випадках стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу судом має бути визначений період вимушеного прогулу, останнім днем якого завжди є день ухвалення постанови суду як акту правосуддя, з яким відбулося врегулювання публічно-правового спору, про який зазначено в адміністративному позові, і вирішено завдання адміністративного судочинства, або день поновлення позивача на роботі, та середньоденний заробіток позивача. Отже, суд визначає конкретну суму коштів, яка стягується з відповідача.

З огляду на матеріали справи, суд встановив, що відповідно до довідки Донецької митниці ДФС від 24.04.2019 року № 25 станом на день звільнення середньомісячне грошове забезпечення позивача складало 7397 (сім тисяч триста дев`яносто сім) грн. 04 коп.

Суд також зазначає, що першим робочим днем після звільнення з посади є саме 13 березня 2015 року, а не 12 березня 2015 року, як зазначає позивач у своєму позові.

Крім того, позивач в судовому засіданні звернув увагу суду на те, що не може бути відраховано допомога по безробіттю із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

З цього приводу суд, зазначає, що відповідно до статті 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Отже, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу.

Отже, отримання допомоги по безробіттю не впливає на суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу та Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-511цс16 та у Постанові Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 818/149/17 (провадження № К/9901/2536/17).

Таким чином, оскільки середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 на момент звільнення складало 352,24 грн., які слід помножити на 1038 робочих днів (з 13.03.2015 року по 07.05.2019 року) вимушеного прогулу, що дорівнює 365625, 12 коп., ці кошти підлягають стягненню з Донецької митниці ДФС, оскільки вона є правонаступником прав Східної митниці Міндоходів, як середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до ч. 1. ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 76 КАС України встановлено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

У відповідності до частини 2 цієї статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінюючи правомірність дій та рішень суб`єктів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст. 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

На підставі вищевикладеного, суд частково задовольняє позовні вимоги ОСОБА_1 , оскільки позивач невірно визначив дату, з якої необхідно стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Відповідно до п.2, п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплат заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць, а також поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Тому суд вважає за необхідне допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на посаду в штаті Донецької митниці ДФС та в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 7397 (сім тисяч триста дев`яносто сім) грн. 04 коп.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 77, 78, 90, 139, 205, 241-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства доходів і зборів України, Донецької митниці ДФС, державної фіскальної служби України про визнання незаконними та скасування наказу від 12.03.2015 року № 150-о поновлення на посаді заступника начальника Східної митниці Міндоходів – начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання запропонувати посаду в штаті Донецької митниці ДФС – задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 12.03.2015 року № 150-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Східної митниці Міндоходів – начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями.

Стягнути зі Східної митниці Міндоходів на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу з 13.03.2015 року по 07.05.2019 року у розмірі 365625 (триста шістдесят п`ять тисяч шістсот двадцять п`ять) грн. 12 коп.

Зобов`язати Державну фіскальну службу України запропонувати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з вимогами статті 49-2 Кодексу законів про працю України, посаду в штаті Донецької митниці ДФС.

В іншій частині позовних вимог – відмовити.

Судове рішення підлягає негайному виконанню в частині поновлення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на посаду в штаті Донецької митниці ДФС та в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 7397 (сім тисяч триста дев`яносто сім) грн. 04 коп.

Вступна та резолютивна частина рішення виготовлена та проголошена у судовому засіданні 07 травня 2019 року.

Повний текст рішення виготовлений 17 травня 2019 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Першого апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Тарасенко І.М.