Рішення № 81600091, 25.04.2019, Київський районний суд м. Одеси

______________________

Справа № 520/14314/18

Провадження № 2/520/2168/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.04.2019 року Київський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого - судді Огренич І.В.

при секретарі – Сницереві А.С.

за участю представників позивача - адвоката Рашкевич С.О., адвоката- Жучкової С.І., представника відповідача - адвоката Дімової Н.С.,

представника третьої особи – Каневської В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Одеської міської ради про відібрання дитини і повернення її в Україну на постійне місце проживання, суд, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом в якому просить постановити рішення про відібрання у відповідача дитини – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , із місця її незаконного перебування із матір`ю ОСОБА_2 із Республіки Кіпр і повернення її в Україну на постійне місце проживання до батька ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . При цьому позивач посилається на те, що він сумісно з сином 04.07.2018 року приїхав до ОСОБА_2 до Республіки Кіпр, у якій відповідач працевлаштована з 10.03.2018 року, для проведення сімейного відпочинку, під час якого з`ясувалося, що ОСОБА_2 фактично припинила сімейно-шлюбні стосунки з позивачем та заздалегідь планувала самочинно змінити місце проживання їх малолітньої дитини і вимагає від позивача надання дозволу на зміну місця проживання дитини. Позивач відмовився від з`ясування сімейних стосунків, враховуючи інтереси дитини, припинив суперечки з відповідачем та повернувся в Україну для вирішення цього спору законним засобом шляхом звернення до суду. Термін нотаріально посвідченої згоди на перебування дитини, ОСОБА_3 , за кордоном України закінчився 04.10.2018 року. Позивач вважає, що відповідачем було самочинно змінено місце проживання малолітньої дитини. На даний момент батько спілкується з дитиною засобами Інтернету, але не має достатніх фактів вважати, що дитини знаходиться в безпечному місці під належним доглядом матері та має необхідні умови для гармонійного фізичного та психічного розвитку, а тому вимушений звернутись до суду з даним позовом.

Представник позивача адвокат Жучкова С.І. у судовому засіданні позовні вимоги підтримала та просила задовольнити їх у повному обсязі.

Представник відповідача адвокат Дімова Н.С. заперечувала проти задоволення позовних вимог та просила відмовити у їх задоволенні повністю. При цьому відповідачем був наданий відзив на позовну заяву, у якому було викладено заперечення проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що факт незаконного переміщення або утримання дитини відсутній, самочинної зміни місця проживання дитини не було здійснено, оскільки з батьком дитини було погоджено подальше проживання дитини з матір`ю у Республіці Кіпр, що було викладено у нотаріально посвідченій згоді, яку позивач внаслідок особистих образ відкликав після поїздки до Республіки Кіпр на сімейний відпочинок. Батько дитини самостійно привіз хлопчика до матері, що свідчить про відсутність незаконного переміщення дитини. Для оформлення візи тимчасового проживання, враховуючи відсутність можливості знайти спільну мову з батьком дитини та його відмову надавати дозвіл, ОСОБА_2 завчасно до завершення терміну дії туристичної візи, звернулася до суду з позовом про встановлення місця проживання малолітньої дитини з матір`ю та надання судом дозволу на проживання дитини у Республіці Кіпр та оформлення відповідних документів. Відповідач стверджує, що на даний момент дитини адаптувалася, відвідує школу, має свої захоплення і відвідує гуртки, має друзів, активно та різноманітно проводить дозвілля, відвідувала літні та осінні табори. Крім того, дитина забезпечена належним медичним доглядом, а стан здоров`я хлопчика значно покращився за час перебування в кліматичних умовах Республіки Кіпр. Сама дитина бажає залишитися проживати з матір`ю, має стійкий психологічний зв`язок та емоційну прив`язаність до відповідача, а відтак примусове повернення може поставити під загрозу заподіяння психічної шкоди або іншим шляхом створить нетерпиму обстановку для дитини, також ОСОБА_2 зазначила, що має офіційне місце роботи у Республіці Кіпр, заробітна плата дозволяє забезпечувати себе і сина належними житлово-побутовими умовами, повноцінним харчуванням, одягом, шкільним приладдям та іграшками, медичним доглядом, графік роботи дозволяє приділяти увагу сина та займатися його розвитком.

3-я особа: представник Служби у справах дітей Одеської міської ради у судовому засіданні зазначила, що на даний час місце проживання дитини не визначено, місце реєстрації в Україні у м.Одесі у дитини – ОСОБА_3 не має, а тому просять прийняти рішення на розсуд суду, враховуючи інтереси дитини.

Вислухавши сторони, вивчивши матеріали справи, вислухавши пояснення свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , суд приходить до наступного.

Як встановлено у судовому засіданні, ІНФОРМАЦІЯ_3 народився ОСОБА_3 , батьками якого записані: батько ОСОБА_7 , мати – ОСОБА_8 , що підтверджується свідоцтвом про народження дитини серія НОМЕР_1 , актовий запис №4962.

19 липня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 було укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_2 , актовий запис №748, видане 19 липня 2012 року Київським районним у м. Одесі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області. Після укладення шлюбу прізвище чоловіка « ОСОБА_9 », прізвище дружини – « ОСОБА_9 ».

На даний час малолітня дитина ОСОБА_3 не зареєстрований в Україні у м.Одесі, між батьками дитини існує спір щодо визначення місця проживання, для розв`язання якого 12.09.2018 року ОСОБА_2 звернулася до Київського районного суду м. Одеси з відповідними позовними вимогами, ухвалою Київського районного суду від 24.09.2018 у справі №520/12375/18 було відкрито провадження, рішення щодо визначення місця проживання дитини, на момент розгляду даної справи не проголошено.

З 29 серпня 2017 року по 20 червня 2018 року ОСОБА_1 працював за тимчасовим контрактом моряка, що підтверджується копією послужної книжки моряка №0080958 від 22.10.2010 року, сторінка 18-19.

09 січня 2018 року ОСОБА_2 було посвідчено у нотаріально порядку заяву про надання згоди на виїзд за кордон до Республіки Кіпр, Республіки Польща та інших країн Шенгенської угоди малолітньої дитини ОСОБА_3 у супроводі його батька ОСОБА_1 або ОСОБА_6 на період до 01 лютого 2020 року.

Після від`їзду до Республіки Кіпр 23.01.2018 року ОСОБА_2 було залишено малолітню дитину на піклування бабусі ОСОБА_6 за адресою АДРЕСА_1 , де ОСОБА_6 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проживали разом останнім часом, до повернення батька дитини ОСОБА_1 з рейсу, що підтверджується сторонами.

ОСОБА_2 з 10.03.2018 року уклала трудовий контракт, відповідно до якого працює у Компанії «Урмія Лімітед» з встановленим рівнем заробітної плати – 3 076 євро, що підтверджується матеріалами справи, зокрема: копія Трудового контракту від 10.03.2018 з перекладом.

28.03.2018 року відповідачем було укладено договір оренди житла, термін дії якого додатковою угодою від 20.02.2019 року продовжено до 28.03.2020 року. На підтвердження наявності належних житлово-побутових умов відповідачем було надано фотографії помешкання.

04 липня 2018 року ОСОБА_1 разом з малолітнім сином ОСОБА_3 за довіреністю, залишеною матір`ю дитини було перетнуто кордон в напрямку Республіки Кіпр, що підтверджується відміткою у проїзному документі дитини ОСОБА_3 , а також свідченнями позивача та відповідача.

12.07.2018 року ОСОБА_1 повернувся до України один, що підтверджується квитками на 12.07.2018 у напрямку Ларнака, Респуліка Кіпр – Київ, Україна.

Зі слів відповідача, між батьками дитини існувала домовленість про подальше проживання дитини з матір`ю у Республіці Кіпр, яку було зафіксовано у нотаріально посвідченій згоді. Позивач існування даного факту не заперечує, однак зазначає, що таку заяву було ним відкликано та скасовано у встановленому законом порядку.

Також позивачем зазначено у позовній заяві, що письмові повідомлення між позивачем та відповідачем за час з грудня 2017 року по липень 2018 року свідчать про узгодженість питань постійного проживання та переміщення дитини, що не заперечує і відповідач.

05.10.2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою про повернення дитини, оскільки 04.10.2018 року закінчився термін дії туристичної візи, відкритої ОСОБА_3

Доводи позивача про те, що ОСОБА_2 незаконно утримує дитину на території Республіки Кіпр, та що цей випадок підпадає під дію Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, до якої Україна приєдналась відповідно до Закону України №3303-IV від 11.01.2006, та учасником якої є Республіка ОСОБА_10 , судом не приймаються оскільки, згідно ст. 1 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, цілями Конвенції є: a) забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та b) забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.

У відповідності до статті 3 Конвенції переміщення або утримування дитини вважаються незаконними, якщо:

c) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та

d) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

За таких умов стаття 8 Конвенції 1980 року надає право особі, яка стверджує, що дитина була переміщена або утримується з порушенням прав піклування, звернутися з заявою до Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини.

Так в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач звертався до Міністерства юстиції України як Центрального органу України з виконання Конвенції 1980 року через Центральний орган Республіки Кіпр із заявою про повернення дитини.

Малолітню дитину ОСОБА_3 перетнув кордон України 04.07.2018 у напрямку Республіки Кіпр, про що зроблено відповідну відмітку у закордонному документі дитини, у супроводі батька на підставі нотаріально посвідченої згоди матері, що підтверджується матеріалами справи і поясненнями сторін.

Таким чином, позивачем самостійно добровільно було переміщено дитину до Республіки Кіпр, що свідчить про відсутність порушення чи обмеження його прав піклування у момент переміщення.

За таких обставин, факт незаконного переміщення дитини в розумінні Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року відсутній.

Поряд з цим, відповідно до Узагальнень практики застосування судами під час розгляду цивільних справ Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, викладених у листі ВСС ЦКСУ від 01.01.2017 року, враховуватись мають обставини, що передували вивезенню дитини, зокрема наміри та плани батьків щодо постійного місця проживання та заходи, що вживалися у цьому напрямі безпосередньо перед вивезенням дитини в Україну.

Згідно з преамбулою Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року:

держави, які її підписали, твердо переконані в тому, що перш за все саме інтереси дітей є найважливішим у справі турботи про них, а їх повернення має здійснюватися неодмінно з метою надання дітям захисту в міжнародному масштабі від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримання.

Відповідно до п.11 викладеного у Листі Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ від 01.01.2017 року «Узагальнення практики застосування судами під час розгляду цивільних справ Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей»:

Предметом позовних вимог у справах про повернення дитини є: визнання незаконним вивезення та/або утримування на території країни тимчасового перебування дитини; забезпечення повернення її до постійного місця проживання.

Підставами позовних вимог у цій категорії справ є наявність факту незаконного переміщення (утримування) дитини та необхідність її повернення до місця постійного проживання з метою подолання негативних наслідків, які виникли у зв`язку з одноосібним рішенням особи (як правило, одного з батьків) змінити місце проживання дитини.

При цьому, як передбачено у п. 13 викладеного у Листі Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ від 01.01.2017 року «Узагальнення практики застосування судами під час розгляду цивільних справ Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей»:

Таким чином, обов`язок доведення наявності підстав для прийняття рішення про повернення дитини до постійного місця проживання або забезпечення здійснення права доступу до дитини покладається на позивача, а про відмову у поверненні - на відповідача, тобто на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

Однак, позивачем не надано доказів наявності негативних наслідків для малолітньої дитини пов`язаних зі зміною місця проживання, а також не надано доказів існування необхідності повернення дитини на території України, яка не може вичерпуватися виключно бажанням батька, зміною позиції щодо місця проживання дитини або відкликання спершу наданого дозволу.

Згідно з приписами ст. 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року:

судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

особа, установа або інший орган, що піклувалися про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення чи утримування або дали згоду на переміщення чи утримування або згодом не заперечували проти такого переміщення чи утримування;

існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної чи психічної шкоди або "іншим шляхом створить для дитини нестерпні умови".

Право піклування в контексті Конвенції охоплює не лише визначення батьками місця проживання дитини, а й вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд дитини за межі держави, в якій вона проживає.

Крім того, важливим є те, щоб права піклування до переміщення дитини реально здійснювались особою, яка звернулась із заявою про повернення дитини на підставі Конвенції (дані висновки викладені у Рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2019 у справі № 752/24280/17).

За змістом статей 150, 155 Сімейного кодексу України, здійснюючи свої права та виконуючи обов`язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, батьківські права не можуть здійснюватися усупереч інтересам дитини.

Відповідно до ст. 20 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей у поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод.

Таким чином, при вирішенні позовних вимог про повернення дитини необхідно з`ясувати насамперед чи прижилася дитина в її новому середовищі.

При цьому, відповідно до п. 13 викладеного у Листі Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ від 01.01.2017 року «Узагальнення практики застосування судами під час розгляду цивільних справ Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» передбачено:

Про наявність того, що дитина прижилася у своєму новому середовищі, можуть свідчити такі факти: відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, відвідує різноманітні гуртки, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини тощо. Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо.

Відповідачем надано належні та допустимі докази того, що дитина адаптувалася та прижилася у новому середовищі, відвідує школу в Республіці Кіпр, футбольну академію, дитячий табір (літній, осінній), також відповідачем надано докази того, що за дитиною здійснюється належний медичний догляд, на підтвердження чого надавались довідки про стан здоров`я хлопчика від 21.08.2018, 23.08.2018, 20.11.2018.

Крім того, ОСОБА_2 надані докази на підтвердження того, що вона спроможна забезпечити дитині належні умови проживання, займатися вихованням і розвитком сина, забезпечувати його повноцінним харчуванням, необхідним одягом, шкільним приладдям та іграшками, а також, що за станом здоров`я та з урахуванням наявного графіку роботи здатна приділяти достатньо уваги сину та піклуватися про нього.

ОСОБА_1 в обґрунтування заявлених вимог надав докази офіційного працевлаштування в Україні з 03.10.2018 та договір оренди квартири АДРЕСА_2 строком на 2 роки, при цьому позивач зазначив, що квартира АДРЕСА_3 , власником якої він є, знаходиться в стадії ремонту.

У судовому засіданні представник позивача не зміг конкретизувати місце проживання (адресу), до якого повернути дитину в Україну на постійне місце проживання до батька ОСОБА_1 , а тому суд не може приймати дані докази як такі, що доводять необхідність повернення дитини до батька та наявність негативних наслідків для ОСОБА_3 під час проживання з матір`ю.

Тобто, судом не приймаються до уваги посилання позивача на необхідність повернення дитини через перебування дитини у небезпечному місці з відсутністю належного догляду його матері та відсутності необхідних умов для гармонійного фізичного та психічного розвитку дитини, оскільки відповідачем доведено зворотне.

Відповідно до п.12 викладеного у Листі Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ від 01.01.2017 «Узагальнення практики застосування судами під час розгляду цивільних справ Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» передбачено, що під час розгляду справи суди мають на підставі наданих доказів встановити:

а) чинність Гаазької конвенції в державі, в якій незаконно перебуває дитина, у взаємовідносинах між Україною та іншими державами; чи відбулося протиправне переміщення після початку дії Конвенції стосовно України;

б) в якій державі було постійне місце проживання дитини до виникнення правовідносин та з ким із батьків вона постійно проживала;

в) чи вивезення або утримування дитини відбулося в порушення батьківських прав заявника;

г) чи має заявник права опіки щодо дитини:

- згідно із законодавством запитуючої держави;

- згідно із рішенням суду, винесеним в запитуючій державі;

- згідно із письмовою угодою, затвердженою нотаріально чи рішенням суду;

ґ) чи відбулося переміщення або утримування дитини в Україні з порушенням судового наказу чи розпорядження, виданого в іноземній державі, яким заборонено вивозити дитину за межі юрисдикції відповідної адміністративно-територіальної одиниці чи держави;

д) чи вважається повернення недопустимим, керуючись основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20 Гаазької конвенції);

е) чи прижилася дитина в її новому середовищі (у разі коли подання заяви відбулося після сплину річного терміну з дати незаконного переміщення чи утримування дитини в Україні).

є) підстави для відмови у задоволенні позову, наявність виняткових обставин (стаття 13 Гаазької конвенції):

чи здійснювалося позивачем фактично право піклування про дитину на момент переміщення або утримування;

наявність мовчазної згоди позивача на переміщення або утримування;

чи пов`язане повернення дитини із серйозним ризиком заподіяння їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку;

сама дитина заперечує проти повернення та досягла віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку;

чи вважається повернення недопустимим, керуючись основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20 Гаазької конвенції);

чи доведено, у разі подання заяви більше ніж через рік після протиправного переміщення, що дитина вже прижилася у її новому середовищі.

Враховуючи вищевикладене, судом було встановлено, що коли батько, який працював моряком знаходився в рейсах тривалий час (7-9 місяців) дитина проживала з матір`ю, а під час відпусток батька – з матір`ю та батьком. Вивезення малолітньої дитини відбулося за власною волею ОСОБА_1 , а відтак без порушення його батьківських прав, а в умовах проживання дитини у Республіці Кіпр доказів перешкоджання відповідачем у реалізації ОСОБА_1 своїх батьківських прав не надано, що ж стосується права обох батьків визначати місце проживання – даний спір вирішується у судовому порядку та не є предметом позову у даній справі. Переміщення дитини та її перебування у Республіці Кіпр відбувається без порушенням судового наказу чи розпорядження, виданого в іноземній державі або в Україні, яким заборонено вивозити дитину за межі юрисдикції відповідної адміністративно-територіальної одиниці чи держави. Перед переміщенням дитини між батьками було досягнуто згоди щодо самого переміщення, а також місця проживання дитини. Крім того, з огляду на соціальну адаптацію дитини за новим місцем проживання, а також прив`язаність до матері, примусове відібрання малолітньої дитини від матері для проживання з батьком може мати за собою наслідки заподіяння психічної шкоди чи створення для дитини нетерпимої обстановки.

Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про відібрання дитини, суд вважає за необхідним зазначити наступне:

Частиною 1 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 р. (ратифікована Україною 27 лютого 1991 р., дата набуття чинності для України 27 вересня 1991 р.) визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно із ч. ч. 2, 8, 9, 10 ст. 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Відповідно до ст. 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Статтею 160 СК України, передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Відповідно до ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може бути вирішений органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Місце проживання малолітньої дитини визначається за домовленістю батьків. Оскільки в даному випадку сторони не дійшли згоди з цього питання - місце проживання малолітнього сина сторін визначається за рішенням суду і не підлягає розгляду у даній справі.

Малолітня дитина має проживати у встановленому місці проживання, яке не може бути змінене самочинно як волею сторонніх осіб, так і волею якогось одного із її батьків. Якщо така особа змінить місце проживання дитини, зокрема шляхом викрадення, заінтересована особа має право подати до суду позов про повернення дитини у місце її проживання. Заінтересованими особами можуть бути фізичні особи, з якими проживала дитина, дитячий заклад (установа), в якому проживала дитина, а також інші особи, які є родичами дитини. В разі подачі такого позову суд має негайно його розглянути та прийняти рішення про повернення дитини у попереднє місце її проживання.

Стаття 162 СК України передбачає, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Згідно ч. 2 ст. 163 СК України батьки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.

Сам по собі факт проживання дитини на період відпусток позивача спільно з дитиню не є достатньою підставою для відібрання дитини від матері, бо виключних обставин для закріплення такого проживання дитини з батьком та розлучення із своєю матір`ю в ході розгляду справи не встановлено, факт утримання відповідачем дитини не на підставі закону або рішення суду не доведено.

При цьому, в ході розгляду справи позивачем не надано доказів про наявність виняткових обставин, передбачених ч.2 ст.161 СК України для відібрання малолітньої дитини від матері.

Суд вважає за необхідне зазначити, що всі міжнародно-правові акти щодо прав дитини будуються за принципом першочергового врахування інтересів дитини.

У принципі 6 Декларації прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959, проголошено, що дитина для повної гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння; вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989, що ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789-XII від 27.02.1991, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до ст. 9 цієї Конвенції Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Відповідно до ч. 1 ст. 170 СК України, суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5частини першої статті 164цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання.

Згідно з п. 2-5 ч. 1 ст. 164 СК України, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва.

Відповідно до ч. 1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд вважає, що ОСОБА_1 та його представники не надали доказів, які б підтвердили, що мати дитини не виявляла би щодо неї батьківського піклування; ухилялася би від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; жорстоко поводилася з дитиною; була хронічним алкоголіком або наркоманом; вдавалася б до будь-яких видів експлуатації дитини, примушувала її до жебракування та бродяжництва, не надано доказів і щодо того, що залишення дитини з матір`ю є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання, чи будь-яких інших доказів, які б свідчили про необхідність розлучення дитини з матір`ю у зв`язку з чим слід відмовити у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про відібрання дитини від матері.

На підставі вищевикладеного, та з огляду на те, що основним завданням цивільного судочинства при розгляді справ про повернення дитини є захист порушених прав і охоронюваних законом інтересів неповнолітньої дитини, суд вважає, що у даному випадку повернення малолітньої дитини до батька не відповідає інтересам дитини, а тому суд вважає вимоги ОСОБА_1 недоведеними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч.2 ст. 141 ЦПК України, Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Позивачем надано докази сплати судового збору у розмірі 794,8 грн., а також заявлено орієнтовні судові витрати у розмірі 10 000 грн.

Відповідачем не було заявлено та підтверджено до відшкодування судових витрат.

Враховуючи, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню, суд вважає, що понесені позивачем витрати, у тому числі, судовий збір, покладаються на нього.

Керуючись ст.ст.10,13,76,81,89,259,263,265,354,355 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Одеської міської ради про відібрання дитини і повернення її в Україну на постійне місце проживання – відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання його повного тексту. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено та підписано 08.05.2019 року.

Суддя Огренич І. В.