Рішення № 81561720, 06.05.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

06.05.2019 р. справа №520/2544/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Сліденка А.В.,

за участі:

секретаря - Стрєлка О.В.,

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача - ОСОБА_2,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні справу за позовом

ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю "Веста" до Головного управління ДФС у Харківській області проскасування податкових повідомлень-рішень, -

встановив:

Позивач, ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю «Веста» (далі за текстом – ОСОБА_3, ТОВ, заявник, позивач), у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про скасування повідомлень – рішень Головного управління державної фіскальної служби у Харківській області від 20.09.2018 р. №0002561307 та від 20.09.2018 р. №0002571307.

Підставами позову є доводи про те, що оплата навчання фізичної особи–громадянина здійснювалась за рахунок коштів комітента, а податок на доходи з фізичних осіб за червень 2018 р. своєчасно перерахований, але на рахунку Пенсійного Фонду України, тобто надійшов до Державного бюджету України.

Відповідач, Головне управління ДФС у Харківській області, з поданим позовом не погодився.

Підставами заперечень проти позову є доводи про те, що здійснюючи оплату навчання громадянина ОСОБА_3 повинно було нарахувати і перерахувати до бюджету податок з доходів фізичних осіб та військовий збір. Також відповідач стверджував, що податок на доходи фізичних осіб за червень 2018 р. ОСОБА_3 не сплатило, у зв’язку з цим дану суму слід вважати заниженням (недоплатою) грошових зобов’язань з податку.

Суд, вивчивши доводи позову і заперечень проти позову, заслухавши представників сторін, повно виконавши процесуальний обов'язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, з'ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

За матеріалами справи судом установлено, що ОСОБА_3 здійснено оплату 417.750,13 грн. за навчання працівника – ОСОБА_4 у Приватному вищому учбовому закладі «Міжнародний інститут менеджменту» з 15.02.2016 р. по 31.03.2018 р.

Вказані обставини визнані заявником.

Окрім того, судом установлено, що ОСОБА_3 нарахувало податок на доходи фізичних осіб за червень 2018 р. у сумі 29.769,85 грн. і здійснило перерахування цієї суми на рахунки Пенсійного фонду України, вважаючи податковий обов’язок виконаним у повному обсязі.

Натомість, суд зазначає, що ч. 2 ст. 72 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" містить імперативне правило, у силу якого кошти Пенсійного фонду не включаються до складу Державного бюджету України.

Таким чином, оплата заявником будь-яких коштів на рахунки Пенсійного фонду України не може кваліфікуватись як виконання саме податкового обов’язку у розумінні ст. 38 Податкового кодексу України.

Водночас із цим, за цією подією відсутній факт заниження грошового зобов’язання з податку на доходи фізичних осіб, адже сума у розмірі 29.769,85 грн. була задекларована ОСОБА_3 за відомостями документу обов’язкової податкової звітності за формою 1ДФ.

Вказані обставини визнані учасниками справи.

Головним управлінням ДФС у Харківській області була проведена документальна планова виїзна перевірка ОСОБА_3 з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період 01.01.2015 р. - 30.06.2018 р.

Результати проведеної перевірки оформлені актом від 06.09.2018 р. №3712/20-40-14-03-07/31060248 (далі за текстом - ОСОБА_5).

ОСОБА_5 містить судження контролюючого органу про вчинення особою низки податкових правопорушень, зокрема (у контексті предмету спору): п.п. 164.2.20 ст. 164, п.п. 168.1.1 ст. 168, п.п. «а» п. 176.2 ст. 176 Податкового кодексу України за рахунок не нарахування та неутримання 54.397,45 грн. податку на доходи фізичних осіб при оплаті вартості послуг з навчання працівника; п.п. 168.2.1 ст. 168 Податкового кодексу України за рахунок несплати до бюджету 29.769.85грн. податку на доходи фізичних осіб за червень 2018 р.; п. 16-1 підрозділу 10 розділу ХХ Податкового кодексу України за рахунок не нарахування та неперерахування до бюджету 3.717,20 грн. військового збору при оплаті вартості послуг з навчання працівника; п.п.168.1.2 ст.168 Податкового кодексу України за рахунок неперерахування до бюджету військового збору у сумі 3.395,65 грн. при виплаті доходу за червень 2018 р.

20.09.2018 р. з посиланням на ОСОБА_5 контролюючий орган видав податкові повідомлення-рішення №0002561307 про збільшення суми грошового зобов’язання з податку на доходи фізичних осіб в загальному розмірі 137.202,97 грн. (основний платіж – 84.167,30 грн.; штраф – 44.034,24 грн.; пеня – 9.001,43 грн.) та №0002571307 про збільшення грошового зобов’язання з військового збору у загальному розмірі 11.758,03 грн. (основний платіж – 7.112,85 грн.; штраф – 4.030,07 грн.; пеня – 615,11 грн.).

Перевіряючи відповідність закону оскаржених рішень владного суб’єкта, суд зазначає, що суд відзначає, що до відносин, які склались на підставі установлених судом обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Згідно з п.п. 163.1.1 ст. 163 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід.

Відповідно до п.п. 164.1 ст. 164 цього ж кодексу базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід, з урахуванням особливостей, визначених цим розділом. Загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.

Отже, згідно зі ст. 163 Податкового кодексу України та відповідно до п.п. 1.2 п. 161 підрозділу 10 розділу ХХ Податкового кодексу України і об’єктом справляння податку з доходів фізичних осіб, і об’єктом справляння військового збору є одержаний фізичною особою у звітному податковому періоді дохід.

Суд відмічає, що норми Податкового кодексу України не містять визначення доходу.

Тому суд вважає за необхідне при вирішенні спору застосувати положення Закону України “Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні”, де у ст. 1 законодавцем указано, що активи - ресурси, контрольовані підприємством у результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до отримання економічних вигод у майбутньому; зобов'язання - заборгованість підприємства, що виникла внаслідок минулих подій і погашення якої в майбутньому, як очікується, приведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють у собі економічні вигоди; витрати - зменшення економічних вигод у вигляді зменшення активів або збільшення зобов'язань, що призводить до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілення власниками); доходи - збільшення економічних вигод у вигляді збільшення активів або зменшення зобов'язань, яке призводить до зростання власного капіталу (за винятком зростання капіталу за рахунок внесків власників).

Безоплатне (тобто безкомпенсаційне) одержання фізичною особою – громадянином освітньої послуги, вартість якої відшкодована іншим суб’єктом права, у розумінні ст.1 Закону України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні» призводить до виникнення у споживача послуги доходу за критерієм додаткового блага, яким згідно з п.п. 14.1.47 ст. 14 Податкового кодексу України є кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов'язаний з виконанням обов'язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (крім випадків, прямо передбачених нормами розділу IV цього Кодексу).

У силу п.п. 14.1.180 ст. 14 Податкового кодексу України податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб - юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ), самозайнята особа, представництво нерезидента - юридичної особи, інвестор (оператор) за угодою про розподіл продукції, які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або негрошовій формі) зобов'язані нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом IV цього Кодексу, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність контролюючим органам та нести відповідальність за порушення його норм в порядку, передбаченому статтею 18 та розділом IV цього Кодексу.

Підпунктом 171.1 ст. 171 Податкового кодексу України передбачено, що особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку.

За приписами п. «а» п. 171.2 ст. 171 Податкового кодексу України особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з інших доходів, є податковий агент - для оподатковуваних доходів з джерела їх походження в Україні.

Відповідно до п.п. «а» п. 176.2 ст. 176 Податкового кодексу України особи, які відповідно до цього Кодексу мають статус податкових агентів, зобов'язані своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, що виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати за її рахунок.

У ході розгляду справи судом з’ясовано, що ОСОБА_3 при оплаті послуг з навчання працівника не здійснювало нарахування та утримання як податку на доходи фізичних осіб, так і військового збору.

Ці обставини заявником визнаються.

Посилання заявника на відсутність згаданого вище обов’язку судом відхиляються, адже договір про надання освітніх послуг №DS 16-26 від 15.02.2016 р. був укладений ОСОБА_3 як замовником без згадки на виконання зобов’язань за будь-яким договором комісії (а.с. 40-41).

При цьому, суд зважає, що у розумінні ст.ст. 179, 190, 192, 193 Цивільного кодексу України гроші (грошові кошти) є одночасно і річчю, і майном, і валютними цінностями.

Розглядаючи справу, суд бере до уваги, що національне законодавство України не містить визначення моменту набуття особою права власності на кошти.

Разом із тим, з положень ст. 317 Цивільного кодексу України (якими розкрито зміст права власності) та притаманності коштам як речі матеріального світу виключно родових ознак, суд доходить висновку, що за відсутності окремого застереження про зворотне право власності на кошти набувається з моменту фізичного одержання особою готівкових коштів або з моменту зарахування на рахунки особи у банку безготівкових коштів.

Згідно з ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Органом управління юридичної особи у формі товариства з обмеженою відповідальністю відповідно до ст. 145 Цивільного кодексу України (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) та відповідно до ст. 62 Закону України “Про господарські товариства” (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) є, зокрема, директор.

Таким чином, оплата за навчання працівника здійснювалось ОСОБА_3 за рахунок власних коштів, а не коштів третьої сторонньої особи.

У зв’язку з викладеним доводи заявника про необхідність донарахування податку на додану вартість та військового збору за подією надання працівнику додаткового блага у вигляді безоплатного (безкоштовного) навчання іншій третій сторонній особі – комітенту слід визнати юридично неспроможними.

З огляду на викладене, за вказаним епізодом (на який припадає 54.397,45 грн. податку на доходи фізичних осіб та 3.717,20 грн. військового збору) суд визнає доведеним факт вчинення особою податкового правопорушення.

Вирішуючи спір в частині епізоду донарахування 29.769,85 грн. податку на доходи фізичних осіб за червень 2018 р. та 3.395,65 грн. військового збору за червень 2018 р., суд зазначає, що згідно з п.п. 54.3.2 ст. 54 Податкового кодексу України контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму грошових зобов'язань платника податків, якщо дані перевірок результатів діяльності платника податків, крім електронної перевірки, свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов'язань, суми бюджетного відшкодування та/або від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або від'ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках.

Отже, заниженням грошового зобов’язання з податку (збору) у розумінні п. 54.1 ст. 54 та п.п. 54.3.2 ст.54 Податкового кодексу України (тобто недоплатою) є різниця між розміром самостійно задекларованих особою зобов’язань у документах обов’язкової податкової звітності та розміром цих зобов’язань, обчислених контролюючим органом за наслідком податкової перевірки.

У ході розгляду справи судом з’ясовано, що 29.769,85 грн. податку на доходи фізичних осіб за червень 2018 р. та 3.395,65 грн. військового збору за червень 2018 р. були піддані ОСОБА_3 процедурі декларування.

Достатнім підтвердженням указаній обставині є зміст ОСОБА_5, де контролюючий орган виявив лише факт неперерахування цієї суми до бюджету, не констатувавши при цьому існування факту заниження (недоплати) цієї суми.

Суд бере до уваги, що заниження особою грошового зобов’язання з податку (збору) та неперерахування особою грошового зобов’язання з податку (збору) до бюджету є різними за змістом та суттю діяннями як невід’ємними складовими елементами виконання податкового обов’язку, позаяк процедура декларування податків (зборів) передбачена п. 54.1 ст. 54 Податкового кодексу України, а процедура оплати задекларованих податків (зборів) передбачена ст. 57 Податкового кодексу України.

З огляду на викладене, за вказаним епізодом суд визнає факт вчинення особою податкового правопорушення не доведеним контролюючим органом за правилами ч.2 ст.77 КАС України.

Продовжуючи розгляд справи в частині застосування контролюючим органом штрафу, суд бере до уваги, що згідно з абз. 1 п. 127.1 ст. 127 Податкового кодексу України ненарахування, неутримання та/або несплата (неперерахування) податків платником податків, у тому числі податковим агентом, до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 25 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету.

Відповідно до абз. 2 п. 127.1 ст. 127 Податкового кодексу України ті самі дії, вчинені повторно протягом 1095 днів, - тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі 50 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету.

За правилом абз. 3 п. 127.1 ст. 127 Податкового кодексу України дії, передбачені абзацом першим цього пункту, вчинені протягом 1095 днів втретє та більше, - тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі 75 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету.

Таким чином, зміст п. 127.1 ст. 127 Податкового кодексу України охоплює одразу три окремих та самостійних склади податкового правопорушення, за вчинення кожного з яких накладається штраф у розмірі 25% від заниження (недоплати), 50% від заниження (недоплати), 75% від заниження (недоплати).

У ході розгляду справи судом з’ясовано, що розмір застосованих контролюючим органом штрафів арифметично не відповідає жодному із абзаців п. 127.1 ст. 127 Податкового кодексу України.

Тому, суд виходить із того, що на заниження 54.397,45 грн. податку на доходи фізичних осіб та 3.717,20 грн. військового збору за правилами абз. 1 п. 127.1 ст. 127 Податкового кодексу України припадає 13.599,36 грн. та 929,30 грн. штрафу відповідно.

У решті сум застосування контролюючим органом штрафу (30.434,88 грн. як добуток арифметичної дії 44.034,24 грн. – 13.599,36 грн.; та 3.100,77 грн. як добуток арифметичної дії 4.030,07 грн. – 929,30 грн.) слід визнати неправильним.

Вирішуючи спір, суд зазначає, що правовідносини з приводу нарахування пені унормовані приписами ст.129 Податкового кодексу України.

Так, згідно з п. 129.1 ст. 129 означеного кодексу нарахування пені розпочинається: у порядку п.п. 129.1.1 ст. 129 Податкового кодексу України (при нарахуванні суми грошового зобов'язання, визначеного контролюючим органом за результатами податкової перевірки) - починаючи з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати платником податків податкового зобов'язання, визначеного цим Кодексом (у тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження); у порядку п.п. 129.1.2 ст. 129 Податкового кодексу України (при нарахуванні суми податкового зобов'язання, визначеного контролюючим органом у випадках, не пов'язаних з проведенням податкових перевірок) - починаючи з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати податкового зобов'язання (в тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження); у порядку п.п. 129.1.3 ст. 129 Податкового кодексу України (при нарахуванні суми податкового зобов'язання, визначеного платником податків або податковим агентом) - після спливу 90 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку сплати податкового зобов'язання.

З процитованої норми закону чітко та однозначно випливає, що законодавцем передбачено три процедури нарахування пені, а саме: 1) у порядку п. 129.1.1 ст. 129 Податкового кодексу України за рішеннями контролюючого органу, прийнятими по результатам податкової перевірки; 2) у порядку п. 129.1.2 ст. 129 Податкового кодексу України за рішеннями контролюючого органу, винесеним у випадках коли податкове зобов’язання визначається органом доходів і зборів у силу закону; 3) у порядку п.п. 129.1.3 ст. 129 Податкового кодексу України за самостійно поданими платником деклараціями.

При цьому, у кожному з окреслених випадків нарахування пені розпочинається виключно після настання події узгодження грошового зобов'язання з податку (збору).

Можливість нарахування пені на недоїмку (тобто на занижене платником грошове зобов'язання) від календарної дати закінчення певного звітного податкового періоду нормами Податкового кодексу України чітко не передбачена.

Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 р. по справі “Щокін проти України” (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та у рішенні Європейського суду з прав людини від 07.07.2011 р. по справі “Серков проти України” (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05) Європейським судом з прав людини фактично надане тлумачення змісту ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та принципу верховенства права, згідно з яким національне законодавство має бути чітким та узгодженим, відповідати вимозі “якості” закону, забезпечувати адекватний захист осіб від свавільного втручання у права заявника, а у разі протилежного (тобто у разі неоднозначного трактування норми права) підлягає застосуванню найбільш сприятливий для заявника підхід.

У спірних правовідносинах пеня була нарахована контролюючим органом у зв’язку з проведенням податкової перевірки, виявленням факту заниження платником грошових зобов’язань з податку (збору), винесенням власних рішень про визначення грошових зобов’язань платника, тобто у порядку п.п. 129.1.1 ст. 129 Податкового кодексу України.

Разом із тим, оскільки положеннями Податкового кодексу України не встановлено чіткого порядку нарахування пені на занижене грошове зобов'язання платника до моменту настання події узгодження такого зобов'язання за рішенням контролюючого органу (а такоє події на момент прийняття оскаржених рішень не настало і об’єктивно настати не могло), то у цій частині позов підлягає до задоволення, оскаржені податкові повідомлення рішення підлягають скасуванню в частині нарахування пені у повній сумі нарахувань.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Судовим розглядом знайшов підтвердження факт скоєння платником податкового правопорушення за епізодом 54.397,45 грн. податку на доходи фізичних осіб та 3.717,20 грн. військового збору, що зумовлює відмову у позові в цій частині з урахуванням показників штрафу у розмірі 25% від недоплати.

У решті епізодів слід дійти висновку, що контролюючий орган у порядку ч. 2 ст. 77 КАС України не довів факту скоєння особою податкового правопорушення у розумінні п.109.1 ст.109 Податкового кодексу України.

Тому, вимоги позову в цій частині підлягають задоволенню.

При розв’язанні спору, суд зважає на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення від 21.01.1999 р. у справі «ОСОБА_6 проти Іспанії», від 22.02.2007 р. у справі «Красуля проти Росії», від 05.05.2011 р. у справі «Ільяді проти Росії», від 28.10.2010 р. у справі «Трофимчук проти України», від 09.12.1994 р. у справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 01.07.2003 р. у справі «Суомінен проти Фінляндії», від 07.06.2008 р. у справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та ОСОБА_7 (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії»), згідно з якими право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Разом із тим, суд бере до уваги, що за змістом перелічених рішень вимога п.1 ст.6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

У ході розгляду справи суд надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору, та дослухався до усіх аргументів сторін, які ясно і чітко сформульовані та здатні вплинути на результат вирішення спору.

Розподіл судових витрат слід провести за правилами ст. 139 КАС України та Закону України “Про судовий збір”.

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 6-9, ст.ст. 72-77, 211, 241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Визнати протиправними та скасувати податкове повідомлення - рішення Головного управління Державної фіскальної служби у Харківській області від 20.09.2018 р. №00002561307 в частині визначення 29.769 (двадцять дев'ять тисяч сімсот шістдесят дев'ять) грн. 85 коп. основного платежу та в частині застосування 30.434 (тридцять тисяч чотириста тридцять чотири) грн. 88 коп. штрафу і в частині нарахування 9.000 (дев'яти тисяч) грн. 01 коп. пені.

Визнати протиправними та скасувати податкове повідомлення - рішення Головного управління Державної фіскальної служби у Харківській області від 20.09.2018 р. №00002571307 в частині визначення 3.717 (три тисячі сімсот сімнадцять) грн. 20 коп. основного платежу та в частині застосування 3.100 (три тисячі сто) грн. 77 коп. штрафу і в частині нарахування 615 (шістсот п'ятнадцять) грн. 11 коп. пені.

У решті вимог позов - залишити без задоволення.

Роз'яснити, що рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у порядку п. 15.5 Розділу VII КАС України та у строк згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, а саме: протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.

Роз'яснити, що рішення набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України, а саме: після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду.

Рішення виготовлено у повному обсязі у порядку ч. 3 ст. 243 КАС України 7 травня 2019 року.

Суддя Сліденко А.В.