Рішення № 81493468, 26.04.2019, Хортицький районний суд м. Запоріжжя

26.04.2019 ЄУН 337/1223/17

2/337/9/2019

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 квітня 2019 року Хортицький районний суд м.Запоріжжя в складі:

головуючого судді –Салтан Л.Г.

за участю секретаря – Шаповаловій А.В.

позивача – ОСОБА_1

представника позивача - ОСОБА_2

відповідача – ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Запоріжжі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1, зареєстрованого ІНФОРМАЦІЯ_2) до ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3, РНОКПП НОМЕР_2, який зареєстрований ІНФОРМАЦІЯ_4) , треті особи – ОСОБА_4 ( АДРЕСА_1), приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_5 ( м. Запоріжжя, вул. Василя Сергієнка буд 15 оф.69) , про визнання заповіту недійсним, та за позовом ОСОБА_3( ІНФОРМАЦІЯ_3, РНОКПП НОМЕР_2, який зареєстрований ІНФОРМАЦІЯ_4) до ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1, зареєстрованого ІНФОРМАЦІЯ_2) , ОСОБА_6 ( зареєстрована: ІНФОРМАЦІЯ_5 про усунення перешкод в користуванні власністю, стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

07.04.2017р. позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_3, який мотивує тим, що 09.09.2016р. померла його бабуся ОСОБА_7, 1938р.н. Після її смерті відкрилась спадщина у вигляді квартири АДРЕСА_2. Спадкоємцями першої черги після її смерті є він та його сестра ОСОБА_4, які спадкують за правом представлення (їх батько ОСОБА_3 помер 07.01.2012р.), а також їх дядько – син померлої ОСОБА_3 Він в установленому порядку звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті бабусі, однак у видачі свідоцтва про право на спадщину йому було відмолено, оскільки бабуся залишила заповіт на ім’я свого сина ОСОБА_3 Заповіт було посвідчено приватним нотаріусом ЗМНО ОСОБА_5 22.10.2014р., реєстрований №1858. Вважає вказаний заповіт недійсним, оскільки цей правочин ОСОБА_7 вчинила в момент, коли не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Це пов’язано з тим, що його бабуся ОСОБА_7 страждала на захворювання головного мозку, пов’язаного з недостатністю притоку крові, внаслідок чого мала порушення психічної діяльності, які істотно впливали на її мислення. Так, у неї часто змінювався настрій, вона виявляла агресію до людей, не завжди впізнавала його та інших близьких родичів, виявляла до нього до прихильність, то зневагу, категорично відмовлялась допускати до себе дільничного лікаря. В її квартирі був страшний безлад, сморід, валялися трупи гризунів, вона забороняла наводити лад. ОСОБА_7 завжди виявляла ознаки психічного захворювання, але з 2011р. її хвороба стала прогресувати, стан її здоров’я значно погіршився. В 2016р. він викликав до неї лікаря-психіатра, який оглянув її та призначив лікування, вона була взята на психіатричний облік. Отже, ОСОБА_7 на момент посвідчення заповіту виявляла ознаки психічного захворювання і не усвідомлювала значення своїх дій, вільно керувати ними.

Посилаючись на ст.ст,203, 225, 1257,1266 ЦК України, як підстави для задоволення позову, просить визнати недійсним заповіт, посвідчений 22.10.2014р. приватним нотаріусом ЗМНО ОСОБА_5 за реєстровим №1858, яким ОСОБА_7 заповідала свої майно ОСОБА_3

28.04.2017р. позивач ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_6, мотивуючи його тим, що він є власником квартири АДРЕСА_2. Право власності він набув в порядку спадкування за заповітом після смерті своєї матері ОСОБА_7. Право власності зареєстровано в установленому законом порядку. На даний момент в квартирі зареєстрований відповідач ОСОБА_1, який є його племінником та онуком померлої. ОСОБА_1 зареєстрований у спірній квартирі з 2012р., однак до серпня 2016р. в квартирі фактично не мешкав. За декілька тижнів до смерті ОСОБА_7 відповідачі ОСОБА_1 та його мати ОСОБА_6 вселилися до квартири. Після оформлення прав власності на вказану квартирі він намагався добровільно вирішити з відповідачами питання щодо їх виселення, однак вони відмовились. Вони не мають жодних правових підстав для проживання в спірній квартирі. Вони не є членами його сім’ї, не пов’язані з ним спільним побутом та проживанням. Вони також не є членами сім’ї попереднього власника. Їх проживання в спірній квартирі, реєстрації в ній відповідача ОСОБА_1 перешкоджають йому у здійснення права власності на квартиру, оскільки це покладає на нього додаткові витрати з оплати за житлово-комунальні послуги, позбавляє права отримати субсидію, обмежує право розпорядження належним майном. Крім того, він не має ключів від квартири і вільного доступу, надати їх відповідачі також відмовляються. Вважає, що має право на звернення до суду із позовом про усунення перешкод в користуванні своєю власністю. Також вважає, що протиправними діями відповідачів йому спричинена моральна шкода, оскільки вони нахабно та незаконно користуються його майном, обмежують його в доступі до своєї власності, що спричиняє йому душевні страждання, він вимушений гаяти час та кошти на вирішення спору в суді. Моральну шкоду оцінює в п’ять тисяч гривень.

Просить усунути йому перешкоди в користуванні належним майном шляхом виселення та позбавлення відповідача ОСОБА_1 права користування житлом - квартирою №40 будинку №54 по вул. Задніпровській м. Запоріжжя, виселення відповідачки ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_2. Також просить стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_6 моральну шкоду в сумі 5000,00грн.

23.06.2017р. ОСОБА_3 подав до суду уточнену позовну заяву, в якій збільшив розмір моральної шкоди до 6000,00грн.

05.12.2017р. ОСОБА_3 подав до суду уточнену позовну заяву, в якій збільшив розмір позовних вимог, та на підставі ст ст, 23, 316, 317, 319, 321, 379, 383, 391, 405 ЦК України, ст.ст.109, 116, 150, 155, 156 ЖК України і просить усунути йому перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення та позбавлення ОСОБА_1 права користування квартирою №40 будинку №54 по вул. Задніпровській ( вул. ОСОБА_8) м. Запоріжжя, виселення відповідачки ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_3 ( вул. ОСОБА_8) м. Запоріжжя. Також просить вселити його в належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_3 ( вул. ОСОБА_8) м. Запоріжжя. Просить стягнути солідарно з ОСОБА_1В .та ОСОБА_6 моральну шкоду в сумі 20000,00 грн.

Зазначена справа перебувала в провадженні суддів Хортицького районного суду м. Запоріжжя Курбатової О.М. та Мурашової Н.А.

18.06.2018 року справа надійшла в провадження судді Салтан Л.Г. в результаті авторозподілу у зв’язку з закінченням повноважень судді Мурашової Н.А. з висновком експерта.

Ухвалою суду від 19 червня 2018 року відновлено провадження по справі, справа прийнята у провадження судді Салтан Л.Г., постановлено здійснювати розгляд в загальному порядку зі стадії підготовчого провадження, відповідачам встановлений строк на подання відзиву.

Ухвалою суду від 26.11.2018 року справа призначена до розгляду у судових засіданнях.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 адвокат ОСОБА_2 , який також є представником відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_6, заявлені позовні вимоги підтримав, вважає їх законними та обґрунтованими, посилаючись на ті обставини, що за життя ОСОБА_7 мала явні ознаки психічного захворювання, які обумовили її спосіб життя. Зазначенні обставини підтверджені показами допитаних у судовому засіданні свідків з боку позивача, висновок експерта не є беззаперечним доказом щодо відсутності психічних розладів у спадкодавця, а підлягає оцінці судом в сукупності з іншими доказами, дослідженими у судовому засіданні. У задоволенні зустрічного позову просить відмовити, оскільки ОСОБА_1 був зареєстрованим у спірній квартирі за життя спадкодавців, які до самої смерті зберігали за ним право користування спірною квартирою, це є його єдиним та постійним місцем проживання, а тому підстави для виселення ОСОБА_9 із спірної квартири відсутні. ОСОБА_10 у спірній квартирі постійно не мешкає, інколи тимчасово перебуває, навідує свого сина, позовні в цій частині позивачем ОСОБА_3 належними доказами не підтвердженні, а тому задоволенню не підлягають. Позовні вимоги щодо стягнення моральної шкоди обґрунтовані лише ст. 23 ЦК України, без зазначення спеціальної норми закону, факт заподіяння шкоди не є доведеним, а тому моральна шкода стягненню не підлягає. Проти вселення ОСОБА_3 у спірну квартиру не заперечує, оскільки останній є власником спірного житла.

ОСОБА_1, буду допитаним у судовому засіданні за правилами допиту свідка, суду пояснив, що він є онуком померлої ОСОБА_7, з самого дитинства він мешкав у спірній квартирі разом з бабусею ОСОБА_7 та дідусем. Коли він навчався у старших класах, у бабусі почалися психічні розлади, вона стала агресивною, почала збирати та приносити до дому усякий мотлох, намагалися накормити його та дідуся продуктами з смітника, навіть коли прийшов у гості дядько ( позивач) з онукою, вона намагалася накормити їх обрізками ковбаси, з приводу чого почалися сварки . Приблизно у 2010 році його життя стало нестерпним, він був змушений проживати у матері. Після смерті його батька , дід залишився майже на одинці, коли він телефонував, щоб дізнатися як його справи, бабуся кричала, що він бажає їх ограбити, перестала пускати до житла. Дідусь потрапив до лікарні з інфарктом, при цьому догляд за ним здійснювала його мати ОСОБА_6 Після виписки з лікарні, дідусь повернувся у спірну квартиру, але незабаром зателефонував, поскаржився на стан здоров’я, та не те, що бабуся відмовляється викликати швидку допомогу. Він викликав «швидку», діда забрали до лікарні, наступного дня він помер. На смерть чоловіка ОСОБА_7 майже не реагувала. У 2013-2-14 року його відсторонили від бабусі, дядько ОСОБА_3 казав, що йому до бабусі краще не ходити, щоб її не нервувати. Приблизно у 2016 році йому зателефонував ОСОБА_3 , який запросив допомоги, пояснив, що ОСОБА_7 бажають виселити з квартири, бо остання привела її у антисанітарний стан. Коли він приїхав, то побачив, що двері у квартиру не зачинялися, у квартирі був сморід, бруд, антисанітарний стан, у холодильнику завилися опариши . ОСОБА_3 наказав йому вичистити житло. ОСОБА_11 довелося виносити протягом чотирьох місяців, вивозили машинами. Незабаром він зустрів сімейного лікаря, який поцікавився здоров’ям ОСОБА_7, зазначивши , що остання до лікаря не з’являється. ОСОБА_7 була проти того, щоб він навів порядок у квартирі, кидалася на нього. Бабуся мала неохайний вигляд, не милася, була дуже брудна, волосся сплутане. ОСОБА_7 були проти того, щоб він навів порядок у квартирі, кидалася на нього, він закрився, остання симулювала , відштовхнулася від нього, впала на підлогу, викликали карету швидкою допомоги, лікарі не бажали до неї торкатися, ОСОБА_7 доставили до лікарні, діагностували перелом, але вона не забажала залишитися лікуватися, її виписали додому, наклали пов’язки, заборонили ходити. Коли він з’явися наступного дня, то побачив, що бабуся вставала, ходила, стягла постільну білизну, уляглася на голу сітку, він просив свого друга, який є лікарем, надати йому допомогу. ОСОБА_7 відмовлялася приймати ліки. Для спілкування з бабусею друг одягав білий халат, тоді вона прислухалася до його порад. За бабусею він доглядав понад два місяці, приїжджав щодня, у квартирі він не залишався, бо у нього не було спального місця. За порадою його товариша ОСОБА_7 була оглянута психіатром, який поставив відповідний діагноз, призначив лікування. Після смерті ОСОБА_7 його не повідомили про наявність заповіту, він вимив квартиру, зробив ремонт та мешкає у ній, сплачує комунальні послуги. Потім ОСОБА_3 почав вимагати від нього звільнити житло. Просить свій позов задовольнити, у задоволенні зустрічного позову відмовити.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні підтримав заявлені позовні вимоги з підстав, викладених в уточненій позовній заяві. Проти позову ОСОБА_1 заперечив, пояснивши, що жодних медичних документів про те, що з 2011р. ОСОБА_7 страждала на захворювання головного мозку, пов’язаного з недостатністю притоку крові, та на будь-яке психічне захворювання не має. За своє життя його мати ОСОБА_7 жодного разу не скаржилась на будь-які хвороби, вона до останнього дня свого життя впізнавала своє оточення, чітко усвідомлювала те, що відбувається навколо неї, сама отримувала пенсію, самостійно ходила купувати продукти харчування, сплачувати рахунки на житлово-комунальні послуги, самостійно себе обслуговувала. Негативне ставлення матері до онука – позивача ОСОБА_1 пояснюється тим саме його поведінкою, необдуманим витрачанням грошей та постійною брехнею. Його мати жила в тих умовах, які її влаштовували. Вона не бажала допускати до себе дільничного лікаря, який запрошувався до неї саме онуком ОСОБА_1, оскільки вона скептично ставилася до нього, не довіряла йому. В серпні 2016р. в ході спровокованого онуком ОСОБА_1 скандалу мати отримала травму шийки стегна, після чого ОСОБА_1 викликав до неї психіатра, що сприйнялось матір’ю дуже негативно і це є зрозумілою реакцією, оскільки вона через травму була прикована до ліжка, не могла самостійно себе обслуговувати, піклувалась про його стан здоров’я, оскільки в цей час він перебував на стаціонарному лікуванні. Жодних реальних доказів, які б свідчили про психічні захворювання ОСОБА_7, які перешкоджали би їй вільно скласти заповіт, немає. Просить в позові відмовити, свій позов задовольнити, посилаючись на те, що він є єдиним власником житла, відповідач не є членом його родини, не був він членом родини і померлого спадкодавця, бо у квартирі не проживав понад рік, зайняв квартиру разом зі своєю матір’ю самоправно після смерті ОСОБА_7 , без його згоди, а тому останні підлягають виселенню без надання іншого приміщення. Крім того, незаконними діями відповідачів, пов’язаних з самоправним заняттям його власності та безпідставним звернення до суду з позовом, який принижує честь та гідність померлої матері, йому заподіяна моральна шкода, яку він оцінює в 20000 грн., що підлягає стягненню з відповідачів. Крім того, його претензія щодо звільнення житла залишена без задоволення, ключів від спірної квартири він не має, а тому просить вселити його у спірну квартиру.

Відповідачка ОСОБА_6 заявлений до неї позов ОСОБА_12 під час розгляду справи в судовому засіданні не визнала та, будучи допитаною за правилами допиту свідка, пояснила, що її син з дитинства мешкав у спірній квартирі. Деякий час після закінчення школи син проживав з нею, але після смерті її чоловіка, ОСОБА_3 у 2012 році, зателефонував дідусь та сказав, щоб ОСОБА_1 повертався жити до них та зареєструвався у спірній кварті, бо до цього часу він майже 20 років мешкав з ними без реєстрації. У ОСОБА_1 була своя кімната у спірній квартирі, власні меблі. ОСОБА_7 тяжко відреагувала на смерть свого сина, а потім і чоловіка, стала агресивною, перестала доглядати за собою, мала неохайний зовнішній вид, житло перетворила смітник. ОСОБА_3 звернувся до них за допомогою доглянути його матір, про складений заповіт не смерті не повідомляв. Син намагався привести житло у належний стан, звільнити від сміття. Коли ОСОБА_7 впала та отримала травму, остання відмовилася від госпіталізації, лікарі швидкої допомоги не бажали до неї торкатися, на пропозицію пожити у них, вона відмовилася. Сину довелося їздити доглядати за нею. Приймати їжу ОСОБА_7 відмовлялася. До травми, остання годувалася із смітника, їжу собі не готувала, митися не бажала. Її мати також була паралізована, син доглядав за нею, але ОСОБА_7 померла в злиднях, на купі сміття. Після її смерті син залишився проживати у спірній квартирі. Вона допомагала робити йому ремонт. Проти позову вона заперечує, хоча має інше житло, де проживає, але вважає, що має право перебувати разом з сином у спірній квартирі. Просить у задоволенні позову відмовити.

У судове засідання 26.04.2019 року відповідач ОСОБА_6 не з’явилась, про час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, причини відсутності у судовому засіданні суду не повідомила.

Третя особа ОСОБА_4 в судовому засіданні позов ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним підтримала. В подальшому в судове засіданні не прибула, подала заяву про розгляд справи у її відсутність.

Третя особа – приватний нотаріус ОСОБА_5 в судове засідання не прибула, подала заяву про розгляд справи у її відсутність та письмові пояснення, в яких позов ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним не визнала та зазначила, що 22.10.2014р. нею дійсно було посвідчено заповіт, складений від імені ОСОБА_7. Заповіт посвідчено з дотриманням вимог ст.ст.203,1234,1247 ЦК України. На момент посвідчення заповіту ОСОБА_7 мала повну цивільну дієздатність, усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними, її волевиявлення відповідало її внутрішній волі, що підтверджується її особистим підписом та написом про те, що заповіт прочитано нею вголос. На момент посвідчення заповіту вона знаходилась при ясній пам’яті та здоровому розумі, чітко висловлювала свої побажання, треті особи при складанні заповіту були відсутні, ознак вчинення щодо неї психічного та фізичного насилля не було, тому підстав для визнання заповіту недійсним немає.

У відповідності до вимог ст. 223 ЦК України, суд розглянув справу у відсутність осіб, що не з’явилися у судове засідання.

Вислухавши у судовому засіданні пояснення сторін, свідків, розглянувши матеріали провадження, суд приходить до наступних висновків.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду.

Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Крім того, згідно ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) та правових позицій, викладених в рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Бендерський проти України (заява № 22750/02 параграф 42) - відповідно до практики, яка відображає принцип здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлині обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом.

За вимогами ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд встановлює такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню для цих правовідносин

Судом встановлено, що 09.09.2016р. померла ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_6 (арк.5 т.1).

Після її смерті відкрилась спадщина у вигляді квартири АДРЕСА_4, яка належала спадкодавцю на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданим 29.08.2014р. державним нотаріусом Восьмої Запорізької державної нотаріальної контори ОСОБА_13, реєстровий №1025 (арк.. 85-86 т.1).

За життя ОСОБА_7 залишила заповіт, яким усе своє майно, з чого б воно не складалось і де б воно не знаходилось, майнові та немайнові права і взагалі все те, що на день смерті буде належати їй і на що вона матиме право, заповідала ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_7 Вказаний заповіт посвідчено 22.10.2014р. приватним нотаріусом ЗМНО ОСОБА_5 за реєстровим №1858, номер в Спадковому реєстрі 56681092 (арк..56,76 т.1).

03.11.2016р. приватним нотаріусом ЗМНО ОСОБА_14 після смерті ОСОБА_7 за заявою ОСОБА_3 про прийняття спадщини за заповітом заведена Спадкова справа №144/2016 (номер у Спадковому реєстрі 59749830) (арк.63-65 т.1).

03.03.2017р. з заявою про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_7 за правом представлення (син спадкодавця ОСОБА_3 помер 07.01.2012р.) звернувся ОСОБА_1 (арк.66 т.1).

Постановою приватного нотаріуса ЗМНО ОСОБА_14 від 13.03.2017р. ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв’язку з тим, що спадкування після смерті ОСОБА_7 здійснюється за заповітом (арк..88 т.1).

07.04.2017р. приватним нотаріусом ЗМНО ОСОБА_14 спадкоємцю ОСОБА_3 видано Свідоцтво про право на спадщину за заповітом, реєстровий №399, за яким останній набув право власності на квартиру АДРЕСА_2. Право власності ОСОБА_3 на вказане майно зареєстровано в установленому законом порядку 07.04.2017р. (арк.. 102-104 т.1).

Відповідно до ст.15,16 ЦК України, ст.4,5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Звернувшись до суду, ОСОБА_1 просить визнати недійсним заповіт, посвідчений 22.10.2014р. приватним нотаріусом ЗМНО ОСОБА_5 від імені ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3, посилаючись на те, що на момент посвідчення заповіту ОСОБА_7 виявляла ознаки психічного захворювання, в силу чого не усвідомлювала значення своїх дій та не могла вільно керувати ними.

Відповідно до ст.1216,1217,1223 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 ЦК України. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно з ст.1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно з п.16,17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008р. №7 «Про судову практику у справах про спадкування» заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочин, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст.203 цього ЦК України.

Ст.203 ЦК України визначає наступні вимоги: зміст правочину не може суперечити цьому ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ст.225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та/або не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Крім того, відповідно до ч.2 ст.1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Судом встановлено, що ОСОБА_7 з 03.01.2011р. по 05.01.2011р. знаходилась на стаціонарному лікуванні в неврологічному відділенні КУ «6-та міська клінічна лікарня» з діагнозом: гостра гіпертонічна енцефалопатія, гіпертонічна хвороба 2 ст., церебральний атеросклероз 2 ст. (арк..119-120 т.1)

Згідно листа КУ «Запорізька міська багатопрофільна клінічна лікарня №9» від 02.01.2018р. ОСОБА_7 на стаціонарному лікуванні в серпні 2016р. не перебувала та за медичною допомогою не зверталась (арк..63 т.3)

Згідно листа КЗ «Запорізький центр первинної медико-санітарної допомоги №5» від 25.04.2018р. ОСОБА_7 на диспансерному обліку у лікаря загальної практики не знаходилась, у закладі не спостерігалась, медична карта не оформлювалась, лікарське свідоцтво про смерть не видавалось (арк..96 т.3)

Згідно з амбулаторною картою, заведеною в КУ «Обласна клінічна психіатрична лікарня» ЗОР на ім’я ОСОБА_7, остання за заявою онука ОСОБА_1 була оглянута 31.08.2016р. лікарем психіатром, встановлено діагноз – маячний розлад органічного походження внаслідок судинного захворювання головного мозку складного ґенезу, делірій приходящий, що виникає не на тлі деменції, зниження інтелектуально-мнестичних функцій легкого ступеню (арк..197 т.3).

Згідно висновку посмертної судово-психіатричної експертизи №252 від 30.05.2018р. ОСОБА_7, 1938р.н., на момент складання заповіту 22.10.2014р. психічних розладів не виявляла, могла розуміти значення своїх дій та керувати ними (арк. 102-112 т.3).

В судовому засіданні на підтвердження та спростування позовних вимог ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним за клопотанням обох сторін були допитані свідки, які пояснили таке:

Свідок ОСОБА_11 суду пояснив , що він понад десять років товаришує з ОСОБА_1 Протягом 2012-2015 років він мешкав у Хортицькому району м. Запоріжжя, тому йому достеменно відомо, що останній приїзжав до своєї бабусі ОСОБА_7, яка вела себе неадекватно. Особисто він у спірній квартирі був один раз. ОСОБА_7 назвала його «сатаною, наркоманом». Бабуся виглядала жахливо, а її житло ще гірше. Він стояв у тамбурі, у квартиру не заходив, але відчув сморід, бачив усякий мотлох. Наступного разу він навіть не захотів заходити у квартиру, чекав ОСОБА_1 на вулиці. Після смерті ОСОБА_7 шість чоловік протягом тривалого часу виносили з квартири усілякий непотріб, житло було у занедбаному стані.

Свідок ОСОБА_15 пояснив, що він товаришує з позивачем ОСОБА_1 з дитинства, приблизно з 1992 року знає його родину, був знайомий з бабусею, яка померла рік тому. Майже все дитинство ОСОБА_1 прожив у бабусі з дідусем. ОСОБА_16 мешкав разом з бабусею та дідусем десь до 2010р., у нього була власна кімната, потім переїхав на інше місце проживання, але 1-2 рази на місяць навідувався до бабусі, привозив продукти харчування. ОСОБА_16 іноді просив його разом піти до бабусі. Після смерті дідуся ОСОБА_7 мешкала сама. Він був в квартирі, квартира була не прибрана, завалена сміттям. Останні роки ОСОБА_7 сильно схудла, не доглядала за собою. ОСОБА_1 привозив продукти, але вона не їла, в холодильнику було пусто. Потім ОСОБА_7 не впізнавала онука та його, ставилася агресивно, питала навіщо він приїхав, іноді кричала нецензурними словами, виганяла з квартири, не давала прибирати в квартирі. Сусіди скаржились на неї, що з квартири доноситься сморід, квартира брудна та засмічена. Він жодного разу не бачив, щоб ОСОБА_7 виходила на вулицю В серпні 2016р. вона впала та зламала шийку стегна, ОСОБА_1 відвіз її до лікарні і потім забрав додому, забезпечив догляд за нею, оскільки вона була прикована до ліжка. Він прибрав кімнату, викинув сміття, інші зайві речі, на що бабуся заперечувала. Вона в цей час не розуміла, що їй не можна ходити, сповзала з ліжка, поводилась неадекватно. Після її смерті ОСОБА_1 вивіз сміття, зробив ремонт у квартирі.

Свідок ОСОБА_17 пояснив, що він знайомий з ОСОБА_1 з дитинства, приблизно з 1998 року. ОСОБА_18 мешкав з бабусею та дідусем на вул Задніпровській, потім переїхав на вул. Нижньодніпровську. З його бабусею ОСОБА_7 він знайомий з 2006-2007 років. На той час він закінчив навчатися у медичному коледжі, ОСОБА_18 звертався до нього за допомогою, зокрема, просив виміряти у бабусі тиск. Пізніш, у бабусі і був інфаркт , вона лежала, позивач до нього звертався за отриманням консультацій, він періодично приїжджав до позивача у спірну квартиру, коли дідусь був живий. Після смерті дідуся, поведінка ОСОБА_7 змінилася. Коли він з ОСОБА_18 приїздили влітку 2012р., вона хотіла їх пригостити обідом, але продукти були несвіжими. Квартира їх була уся в смітті, ОСОБА_7 займалась збором макулатури, вторинної сировини, все це складувала в квартирі. З 2013р. по 2016р. кількість сміття значно зросло. В квартирі вільно не можна було пересуватися, був неприємний запах. Вона не дозволяла ОСОБА_18 наводити лад в квартирі. Сама мала неохайний вигляд, одяг на вигляд був невипраний. ОСОБА_16 вона іноді не впізнавала, називала іменем свого померлого сина ОСОБА_19, батька ОСОБА_16. ОСОБА_20 просив його надягнути білий халат, щоб бабуся могла допустити їх до себе. Коли він приїздив в такому вигляді, то вона поводилась більш спокійніше, він міг оглянути її, у неї був підвищений тиск, вона страждала на ішемічну хворобу серця, гіпертонію. На його погляд, він зараз працює лікарем-фтізіатром, вона потребувала стороннього догляду через свій вік, нею не займались родичі в достатній мірі, у неї були проблеми з гігієною, харчуванням, вона своєчасно не приймала ліки, що і відобразилось на її здоров’ї. До чужих людей вона відносилась більш привітливо, ніж до ОСОБА_20. У неї були постійні скарги, які стосувались матеріально-побутових, питань, вона не довіряла своїм родичам. ОСОБА_7 не впізнавала ОСОБА_20, називала його «Віталій», який помер, власне його впізнавала, називала лікарем, бо він на прохання ОСОБА_20 при зустрічах з ОСОБА_7 одягав білий халат, тоді вона відносилася до нього більш довірливо. Він порекомендував ОСОБА_20 щодо проведення огляду ОСОБА_7 психіатром, оскільки остання була агресивно настроєна проти нього, бо той викидав її речі, які вона приносила з вулиці у квартиру, для інших вона небезпеки не уявляла, лише для себе. Після отримання перелому шийки стегна, він на прохання позивача, приїжджав до ОСОБА_7 щоб переодягти, помити її, власне на очі він бачив, що пов’язку, яку наклали лікарі, ОСОБА_7 зірвала, кінцівка зафіксована не була.

Свідок ОСОБА_21 пояснив, що він є головою ОСББ по будинку №54 по вул. Задніпровській. З ОСОБА_7 знайомий з 70-х років, як заселили будинок. Знає, що ОСОБА_7 працювала вихователем в дитячому садку, потім пішла на пенсію. Спочатку вона жила з чоловіком, сином, невісткою, онуком. Після смерті чоловіка та сина вона мешкала сама. Він часто заходив до неї в квартиру, вона просила зняти показання лічильника. Вона завжди його впускала, впізнавала, жодних ознак порушення пам’яті у неї він не спостерігав. Вона була постійно в русі, спокійна, неагресивна, спілкувалась з сусідами. Майже кожного дня, особливо в теплу пору, він зустрічав її на лавочці біля під’їзду, вона спілкувалась з іншими жінками. Вона самостійно скуплялась, отримувала пенсію, син ОСОБА_22 з невісткою та онучкою допомагали. Останнім часом вона казала, що ОСОБА_3 хворів. Десь в 2014-2015р. ОСОБА_7 стала збирати порожні пляшки, здавала їх. У нього були претензії до санітарного стану квартири. Квартира була в неохайному стані, в коридорі на підлозі було багато книжок, порожніх пляшок, мішки з речами, але вони не перешкоджали проходу до інших кімнат. ОСОБА_1 до 2016р. не мешкав десь 5-6 років, з літа 2016р. проживає в квартирі. Він потім виніс пляшки та віддав їх прибиральниці. Взагалі ОСОБА_7 забороняла йому виносити пляшки. Він бачив ОСОБА_7 та її онука ОСОБА_1 біля під’їзду, останній крикнув щось на бабусю, як саме вона впала він не бачив, але потім викликали для неї «швидку», її возили до лікарні, привезли додому. Після того тиждень її на вулиці не бачив, потім ОСОБА_7 померла. Після чого ОСОБА_1 став мешкати в квартирі постійно, він сказав, що з дозволу дядька ОСОБА_3. ОСОБА_6 також мешкає у спірній квартирі, але власне він її бачив декілька разів. ОСОБА_1 був прописаний у спірну квартиру колишніми власниками, але відомості щодо його реєстрації у Департаменті були відсутні, його батько був прописаний у спірній квартирі до самої смерті.

Свідок ОСОБА_23 пояснив, що на початку весни ОСОБА_3 попросив його відремонтувати сантехнічні труби в квартирі його матері ОСОБА_7, погано текла вода. Він спочатку прийшов до квартирі, подивився, а потім вже виконував ремонтні роботи із заміни труб. Через півтори місяці після цього, зірвало вентиль на трубі, затопило перший поверх і тоді на прохання ОСОБА_3 він повністю замінив каналізаційні та водопровідні труби в квартирі. ОСОБА_22 допомагав в цьому. ОСОБА_7 сама черпала воду, прибирала в квартирі, коли це сталося. Коли він робив ремонт в квартирі, ОСОБА_7 спілкувалась з ним спокійно, вони розмовляли, поводилась вона адекватно, розуміла, що відбувається, хвилювалась з цього приводу. На той час вона вже жила сама.

Свідок ОСОБА_24 пояснила, що вона була знайома з ОСОБА_7 з середини 70-х років, коли стала працювати в дитячому садку. Коли вона прийшла на роботу, ОСОБА_7 вже працювала. З дитячого садка вони пішли на пенсію, але продовжили спілкуватись, дзвонили одна одній, зустрічались на вулиці періодично, літом – частіше. ОСОБА_7 була веселою, чуйною, відкликалась на прохання про допомогу. Вони ніколи не скаржилась на здоров’я, явних ознак захворювання не було. Коли спілкувались, казала, що все гаразд. Додому до неї вона не ходила, з ким проживала не знає. Знає, що у неї був чоловік, син та онук, чоловік та син померли. Вона бачила як ОСОБА_7 ходила до сина ОСОБА_22, він допомагав їй платить за квартиру, при цьому мала охайний вигляд Не бачила та не говорила з ОСОБА_7 по телефону десь за місяць до її смерті.

Свідок ОСОБА_25 пояснила, що вона є дружиною відповідача ОСОБА_3 Померла ОСОБА_7 була її свекрухою. Протягом спільного життя вони регулярно спілкувались, через день-два дзвонили один одному, ходили один до одного додому. Вони іноді допомагали їй, купували ліки, продукти, а взагалі ОСОБА_7 була міцною людиною, сподівалась лише на свої сили, сама себе обслуговувала, доглядала, купувала продукти харчування, ліки, отримувала пенсію. В 2011р. вона потрапила до лікарні з високим тиском, були проблеми з серцем, вона потім постійно носила із собою ліки. Потім до лікарні вони не звертались, особливо на стан здоров’я вона не скаржилась. Ознак психічного захворювання ОСОБА_7 ніколи не проявляла, спілкувалась адекватно. Після смерті свого чоловіка ОСОБА_7 мешкала в квартирі сама. Вони пропонували їй певну допомогу по догляду за квартирою – прибрати, помити, але ОСОБА_7 відмовлялась, казала, що у неї є сили, вона сама наведе лад в своєму помешканні. Відносин з онуком ОСОБА_1 у ОСОБА_7 були нормальними до тих пір, поки він не кинув навчання, яке оплачували бабуся з дідусем. Він не оправдав їх сподівань, вони були розчаровані. Конфлікти в родині були як в будь-якій іншій, побутові, незначні. У 20-х числах серпня 2016 року її чоловікові зателефонував голова ОСБ та повідомив, що ОСОБА_7 потребує допомоги, на той час чоловік тяжко хворів, готовився до оперативного втручання, їх донька була неповнолітня, тому чоловік звернувся за допомогою до племінника. 23.08.2016р. ОСОБА_16 подзвонив ОСОБА_3 і сказав, що ОСОБА_7 впала та зламала ногу, при яких обставинах, їй невідомо. Наступного дня вона приготувала обід та пішла до ОСОБА_7, яка була в ліжку. ОСОБА_16 сказав, що вона відмовляється від їжі, однак, коли вона запропонувала поїсти, то ОСОБА_7 спокійно погодилась. Вона погодувала її, вони спілкувались. ОСОБА_7 питала про сина ОСОБА_22, онучку. Сказала, що з нею спілкувався дільничний лікар. Вона особисто їй лікаря не викликала. В той період доглядав за ОСОБА_7 онук ОСОБА_1 за проханням ОСОБА_3, оскільки останній тривалий час був в лікарні, вона особисто працювала та доглядала за чоловіком, але останній в квартирі не жив. Похоронами ОСОБА_7 займалися лише вони, ОСОБА_1 участі у похоронах не приймав, навіть приховав гроші, які надіслали родичі. До смерті ОСОБА_1 в спірній квартирі не жив, окремої кімнати не мав, кімнату інколи займали онуки, коли приїжджали у гості. В спірну квартиру ОСОБА_1 вселився вже після смерті ОСОБА_7 після оформлення спадщини чоловік зателефонував позивачеві, повідомив, що оформив право власності на спірну квартиру та попросив звільнити житло, але отримав відмову. ОСОБА_6 також проживає у квартирі. Стан здоров’я чоловіка не дозволяє самому приїхати та силою зайняти квартиру, ключів від спірної квартири він не має.

З’ясувавши повно, всебічно та об’єктивно обставини справи, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням надані сторонами докази з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності і взаємозв’язку, суд приходить до висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним.

Суд виходить з того, що підставою недійсності заповіту як правочину, як вже зазначалось, є недотримання в момент вчинення правочину вимог ст.203 ЦК України, а також вимог ч.2 ст.1257 ЦК України.

Підставою недійсності заповіту від 22.10.2014р. позивач ОСОБА_1 зазначив те, що спадкодавець ОСОБА_7 страждала на психічну хворобу, в силу якої не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ним, що і вплинуло на її волевиявлення. Відповідні підстави для визнання заповіту як правочину недійсним визначені ст.225 ЦК України.

У відповідності до ст. 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України

В той же час, позивач ОСОБА_1 в порушення ст.13,81 ЦПК України не надав суду належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження зазначених ним обставин щодо наявності у ОСОБА_7 психічних розладів на час укладення оспорюваного правочину.

Як встановлено судом, спадкодавець ОСОБА_7 на обліку у будь-якого лікаря, у тому числі психіатра, не перебувала, за місцем мешкання до лікарні не зверталась, медична карта їй не оформлювалась, в 2011р. вона лише 3 дні перебувала на стаціонарному лікуванні за загальним захворюванням – гіпертонічною хворобою. Огляд її лікарем психіатром проводився в серпні 2016р., незадовго до смерті, за заявою позивача ОСОБА_1, в його та його матері ОСОБА_6 присутності.

Отже, надані суду медичні документи не містять жодних даних про те, що станом на 22.10.2014р. ОСОБА_7 страждала на будь-яке психічне захворювання, в силу якого не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Аналогічний висновок було зроблено і в ході проведення посмертної судово-психіатричної експертизи, яка призначалась судом за клопотанням позивача ОСОБА_1

Враховуючи предмет спору, суд вважає, що визначення психічного стану особи потребує спеціальних знань в області медицини, тому вказаний висновок посмертної судово-психіатричної експертизи суд вважає належним та допустимим доказом у даній справі, не довіряти якому у суду немає підстав, у зв’язку з чим бере його за основу при ухваленні цього рішення.

При ухваленні рішення суд не бере до уваги показання свідків ОСОБА_26 , ОСОБА_27, ОСОБА_17 які свідчать про неадекватну поведінку ОСОБА_7, та свідків ОСОБА_21, ОСОБА_24, ОСОБА_25, які свідчать про її адекватний стан, оскільки їх показання носять протилежний характер, обумовлений суб’єктивним сприйняттям побаченого, і, як вже зазначалось, для визначення психічного стану особи необхідні спеціальні знання в області психіатрії, якими вказані свідки не володіють.

Крім того, судом встановлено, що заповіт від імені ОСОБА_7 було посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_5, яка в своїх запереченнях на позовну заяву зазначила, що на момент посвідчення заповіту вона пересвідчилися в дієздатності та волевиявленні ОСОБА_7, остання знаходилась при ясній пам’яті та здоровому розумі, чітко висловлювала свої побажання, ніякого психічного чи фізичного насилля стосовно неї не було, при посвідчені заповіту треті особи були відсутні, ознак застосування до заповідача якогось насильства, тиску не було, вона усвідомлювала значення своїх дій та вільно керувала ними, її волевиявлення відповідало внутрішній волі, яке вона здійснила особисто, що підтверджується її підписом на заповіті.

Доказів, які б спростували ці обставини, суду не надано.

Входячи з наведеного, суд вважає, що доводи позивача ОСОБА_1 про те, що на момент складання заповіту спадкодавець ОСОБА_7 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду. У зв’язку з цим суд не знаходить підстав вважати складений ОСОБА_7 22.10.2014р. заповіт недійсним, а тому вважає, що у задоволенні позову ОСОБА_1 слід відмовити повністю.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом припинення права користування та виселення ОСОБА_1, ОСОБА_6, а також його вселення в спірну квартиру і стягнення моральної шкоди, заявлених з підстав, передбачених ст.ст,23, 316, 317, 319, 321, 379, 383, 391, 405 ЦК України, ст.ст. 109, 116, 150, 155, 156 ЖК України суд виходить з такого.

Ст.41 Конституції України гарантує, що кожен громадянин має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, яка набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Аналогічні положення закріплені в ст.319,321 ЦК України.

Крім того, відповідно до ст.319,321 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Держава не втручається у здійснення власником права власності . Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з ч.3 ст.386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

На підставі ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Ст.47 Конституції України та ст.1,9 ЖК України гарантує громадянам право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з ч.4,5 ст.9ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до ст.379,383 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них. Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Право члена сім'ї власника та інших осіб на користування житлом є сервітутним правом, у зв'язку з чим ці правовідносини регулюються ст.401-406 ЦК України.

Так, відповідно до ч.1 ст.402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Відповідно до ч.1,2,5,6 ст.403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном, може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном. Сервітут зберігає свою чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.

Відповідно до ст.406 ЦК України сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Як вже зазначалось, ОСОБА_3 набув право власності на квартиру №40 будинку№54 по вул.адніпровській у м. Запоріжжя в порядку спадкування за заповітом після смерті матері ОСОБА_7, право власності було зареєстровано 07.04.2017р. (арк..7-8 т.2).

ОСОБА_18 вказана квартира належала на праві власності його батькам – спочатку батьку ОСОБА_28, після його смерті – матері ОСОБА_7 (арк..85-86 т.1).

З 29.02.2012р. по теперішній час в спірній квартирі зареєстрований ОСОБА_1, який є онуком попередніх власників та племінником теперішнього власника (арк..34 т.2).

При цьому, сторони не заперечують, що ОСОБА_1 мешкав в спірній квартирі з дідусем ОСОБА_28 та бабусею ОСОБА_7 з дитинства як член їх родини без реєстрації, після чого фактично проживав за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_8. Однак, за згоди ОСОБА_28 та ОСОБА_7 зареєструвався у спірній квартирі з 29.02.2012 року , з серпня 2016р. по теперішній час постійно проживає в спірній квартирі.

ОСОБА_6, яка є матір’ю ОСОБА_1, має місце проживання, що зареєстровано за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_8.

Крім того, сторони не оспорюють і тієї обставини, що теперішній власник квартири ОСОБА_3 доступу до квартири не має, ключів від вхідних дверей у нього немає, замок на дверях було замінено в серпні 2016р. його племінником ОСОБА_1

Оцінивши обставини справи та наявні докази, суд вважає встановленим та доведеним, що ОСОБА_1 на законних підставах набув право користування спірною квартирою, оскільки вселився та проживав в ній як член сім’ї попередніх власників, з 2012р. по теперішній час зареєстрований в цій квартирі.

Доводи ОСОБА_3 стосовно, що останній не проживав у спірній квартирі без поважних причин до 2016 року, а тому втратив право користування спірним житлом суд до уваги не приймає, оскільки у відповідності до норм чинного житлового законодавства , визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться лише в судовому порядку. Рішення щодо визнання ОСОБА_1 таким що втратив право користування у спірній квартирі відсутнє.

Суд вважає, що право користування ОСОБА_1 спірною квартирою є сервітутним і таким, що виникло в силу закону. Припинення (втрата) такого права користування повинно пов’язуватись виключно з підставами, передбаченими ст.405 або ст.406 ЦК України.

У правовій позиції ВСУ у постанові від 25 липня 2018 року ( справа № 638/13030/13-ц) зазначено. що право члені сім’ї власника будинку користуватися цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якого вони є, із припиненням права власності особи втрачається право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї. Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім’ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Однак суд вважає, що зміна власника житла не передбачена ст.405, 406 ЦК України як підстава припинення права користування житлом, зокрема, і члена сім’ї попереднього власника. Припинення сервітуту повинно відбуватись виключно з підстав, встановлених ст.405, 406 ЦК України.

За доводами самого позивача ОСОБА_3 – відповідач ОСОБА_1 не є членом його родини, а тому посилання на ст. 405 ЦК України, як можливу підставу для задоволення позовних вимог щодо виселення та позбавлення права користування ОСОБА_1 МВМ. у спірній квартирі взагалі є безпідставним.

Як суд зазначив вище, у позовній заяві ОСОБА_3 як на підставу заявлених позовних вимог, посилався лише на ст.405 ЦПК України, така підстава як позбавлення права користування відповідача ОСОБА_1 спірною квартирою внаслідок припинення сервітуту позивачем заявлена у встановленому цивільно-процесуальним законодавством не була, доводи щодо можливості задоволення заявлених вимог на підставі ст. 406 ЦК України, ОСОБА_3 були висловлені лише в дебатах, відповідач був позбавлений права надати свої заперечення проти такої підстави, а тому доводи щодо можливості припинення сервитуту на підставі ст. 406 ЦК України не беруться судом до уваги, при цьому суд враховує прецедентну практику Європейського суду з прав людини, яка виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких -не допустити судовий процес у безладний рух. З цього приводу прецедент ними є рішення Європейського суду з прав людини у справах «ОСОБА_25 проти Сполученого королівства» від 28.10.1998 року та «Круз проти Польщі» від 19 червня 2001 року. У вказаних Рішеннях зазначено, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави. Зазначене не є порушенням ст. 6 доступу до правосуддя, оскільки не позбавляє позивача права звернутися до суду з позовом до відповідача з інших підстав, зокрема, передбачених ст. 406 ЦК України.

Таким чином, суд вважає безпідставними заявлені позовні вимоги щодо виселення та позбавлення ОСОБА_1 права користуватися спірною квартиру, оскільки вважає, що приймаючи спірну квартиру у спадок ОСОБА_3 достеменно було відомо про реєстрацію ОСОБА_1 у спірній квартирі, надання спадкодавцями йому права користування житлом, враховуючи , що - відповідно до ч.5,6 ст.403 ЦК України у разі переходу права власності на житло, щодо якого встановлено сервітут, останній зберігає свою чинність для нового власника, а припинення сервітуту повинно відбуватись виключно з підстав, встановлених 406 ЦК України, зміна власника житла не передбачена ст.405, 406 ЦК України як підстава припинення права користування житлом, зокрема, і члена сім’ї попереднього власника- суд приходить до висновку щодо відмови у задоволенні заявлених вимог.

Визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування спірною квартирою та підлягає виселенню, тільки внаслідок того, що право власності на житло перейшло до іншої особи, на думку суду, є неправомірним та не відповідає природі спірних правовідносин, оскільки він набув постійне сервітутне право на користування житлом. Інших обставин, які були б підставою для припинення ОСОБА_1 права користування житлом в обраний ним спосіб захисту, ОСОБА_3 не зазначалось, зустрічні позовні вимоги такими нормою ст. 406 ЦК України не обґрунтовувались .Діюче законодавство дійсно визнає право власності абсолютним, надає власнику право розпоряджатися ним на власний розсуд. Проте власність на житло охороняється правом лише настільки, наскільки його реалізація відповідає імперативним нормам закону. Це, в свою чергу, кореспондується з гарантованим громадянам правом на житло і встановленням заборони примусового припинення та обмеження у праві користування ним не інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Разом з тим, наявність сервітуту не позбавляє нового власника –ОСОБА_3- його права володіння, користування та розпорядження цим майном, тобто сам по собі сервітут не є перешкодою у здійсненні права власності, тому суд вважає, що заявлені позовні вимоги в частині вселення нового власника ОСОБА_3 до спірної квартири є законними, визнані відповідачами, а тому підлягають задоволенню.

Позовні вимоги в частині виселення ОСОБА_6 із спірної квартири, як особи. яка самоправно вселилася у спірне житло та постійно у ньому проживає, жодним доказом дослідженим у судовому засіданні, не найшли свого підтвердження. За доводами ОСОБА_6, та її представника - остання інколи, тимчасово, користується спірною квартирою як мати ОСОБА_1, який постійно там проживає, зазначені доводи не спростовані поясненнями свідків, допитаних за клопотанням ОСОБА_3, які мали можливість періодично бачити останню за адресом спірної квартири, тимчасове перебування останньої у спірній квартирі також не спростовує можливість отримання останньою судових повісток як на своє ім’я так і на ім’я ОСОБА_1 , а тому приходить до висновку про відмову у задоволенні вимог у зв’язку з їх недоведеністю.

Стосовно вимог щодо відшкодування моральної шкоди суд виходить з наступного.

За змістом ст. 23 ЦК України , особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

За п. 2 Постанови Пленуму ВСУ N 4 від 31.03.95 « Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема : коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; - у випадках, передбачених статтями, 440-1 Цивільного кодексу Української РСР та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди (наприклад, ст. 49 Закону "Про інформацію" ст. 44 Закону "Про авторське право і суміжні права" , при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію Закону "Про захист прав споживачів" чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної

(немайнової) шкоди.

Відповідно до п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31.03.1995 року, обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Заявляючи позовні вимоги, відповідач зазначає, що позивачі вчиняють активні дії, які є у прямому причинному зв’язку з завданою моральною шкодою, але при цьому не доводить належними доказами протиправність таких дій. Посилання на безпідставне звернення ОСОБА_1 з позовом до суду суд не може визнати як протиправність його дій , оскільки ст. 4 ЦПК України гарантує право кожній особі в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд вважає, що наведені позивачем ОСОБА_3 підстави та обґрунтування заподіяння та відшкодування заподіяної моральної шкоди не свідчать про її доведеність та наявність підстав для задоволення позову в цій частині: позивачем не доведено наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв’язку між шкодою та діями заподіювача та вини останнього в її заподіянні, а тому в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди слід відмовити.

Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 258, 259, 263, 264, 265 ЦПК України,-

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3, треті особи – ОСОБА_4, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання заповіту недійсним – відмовити повністю.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_6 про усунення перешкод в користуванні власністю, стягнення моральної шкоди – задовольнити частково.

Вселити ОСОБА_3( ІНФОРМАЦІЯ_3, РНОКПП НОМЕР_2, який зареєстрований ІНФОРМАЦІЯ_9) в належну йому на праві приватної власності АДРЕСА_5.

В іншій частині заявлених позовних вимог - відмовити.

Скасувати арешт, накладений ухвалою Хортицького районного суду м.Запоріжжя від 27.04.2017р. на 1/3 частину квартири АДРЕСА_6 ( вул..ОСОБА_8 ) у м.Запоріжжя, яка належить на праві власності ОСОБА_3, 03.10.1976р.н., РНОКПП НОМЕР_2.

Рішення суду може бути оскаржено до Запорізького апеляційного суду через Хортицький районний суд м.Запоріжжя протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлений 2 травня 2019 року. Копію повного тексту рішення надіслати учасникам провадження.

Суддя Л.Г.Салтан