Рішення № 81428437, 25.04.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

25 квітня 2019 року № 826/3153/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В.І. розглянувши у порядку спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Київської міської ради,

треті особи, які не мають самостійних вимог на предмет спору:

виконавчий орган Київської міської ради,

відділ з питань державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації

про зобов'язати вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Обставини справи.

ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва (далі - суд) з позовом до Київської міської ради та просить суд зобов'язати відповідача провести державну реєстрацію утвореної особи виконавчого органу Київської міської ради в державному реєстрі, згідно з положеннями частини четвертої статті 87 Цивільного кодексу України.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішенням відповідача утворено її виконавчий орган. Однак, відповідачем не доручено та не проведено державну реєстрацію названого виконавчого органу Київської міської ради.

Ухвалою суду від 01 березня 2018 року позовну заяву залишено без руху та надано позивачу десятиденний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня отримання ухвали.

14 березня 2018 року на усунення недоліків, зазначених в ухвалі від 01 березня 2018 року, через канцелярію суду позивачем подано заяву.

Зважаючи на усунення позивачем недоліків позовної заяви ухвалою суду від 20 березня 2018 року відкрито провадження в адміністративній справі №826/3153/18 (далі - справа), з одноособовим розглядом за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Водночас запропоновано відповідачу у п'ятнадцятиденний строк з дня вручення зазначеної ухвали надати відзив на позовну заяву, або заяву про визнання позову.

26 квітня 2018 року представником відповідача через канцелярію суду подано клопотання про продовження строку для подання відзиву на позовну заяву, оскільки на адресу відповідача не надійшла позовна заява.

Ухвалою суду від 10 травня 2018 року клопотання представника Київської міської ради про продовження процесуального строку для подання відзиву задоволено та продовжено строк на п'ять днів з моменту отримання ухвали.

11 травня 2018 року представником відповідача через канцелярію суду подано відзив на позовну заяву, який долучено до матеріалів справи та який обґрунтовано тим, що Київська міська державна адміністрація як виконавчий орган Київської міської ради наділена повноваженнями органу місцевого самоврядування і як орган виконавчої влади - повноваженнями органу державної влади, а тому позовні вимоги є безпідставними та не підлягають задоволенню.

Дослідивши матеріали справи, Окружний адміністративний суд міста Києва, дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог виходячи з наступного.

Обставини встановлені судом.

Доводи адміністративного позову ОСОБА_1 обґрунтовано рядом обставин щодо неналежного, на її думку, утворення виконавчого органу Відповідача. Зокрема, вона зазначає, що попри рішення Київської міської ради про утворення такого органу, ніяких дій щодо його утворення не вчинялось. Відповідачем нікому не доручено та не проведено державну реєстрацію названого виконавчого органу.

Названі обставини порушують права позивача та стали підставою для звернення до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Статтею 13 Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України, статті 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 у справі №826/4406/16, від 26 червня 2018 у справі №802/1064/17-а, від 03 липня 2018 у справі №826/16634/16.

Поряд з цим, слід відмітити, що звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Статтею 7 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна (стаття 140 Конституції України).

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування відповідно до Конституції України визначено Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР (далі - Закон).

Статтею 1 Закону передбачено, що виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.

Відповідно до статті 11 Закону, виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

У сільських радах, що представляють територіальні громади, які налічують до 500 жителів, за рішенням відповідної територіальної громади або сільської ради виконавчий орган ради може не створюватися. У цьому випадку функції виконавчого органу ради (крім розпорядження земельними та природними ресурсами) здійснює сільський голова одноособово.

Разом з тим, частиною другою статті 24 Закону передбачено, що правовий статус місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, а також в Автономній Республіці Крим визначається Конституцією України та цим Законом з особливостями, передбаченими законами про міста Київ і Севастополь.

Спеціальний статус міста Києва як столиці України, особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті відповідно до Конституції України та законів України визначено Законом України «Про столицю України - місто-герой Київ» 15 січня 1999 року № 401-XIV.

Статтею 6 вказаного Закону передбачено, що місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради (у разі їх утворення) та їх виконавчі органи.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні відповідним радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними радами.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ»

Система місцевого самоврядування у місті Києві включає:

територіальну громаду міста;

міського голову;

міську раду;

виконавчий орган міської ради;

районні ради (у разі їх утворення);

виконавчі органи районних у місті рад;

органи самоорганізації населення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» у місті Києві діють представницькі органи місцевого самоврядування - Київська міська рада, районні в місті ради (у разі їх утворення), які є юридичними особами.

Порядок формування та повноваження міської, районних у місті рад визначаються Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" з особливостями, передбаченими цим Законом.

Разом з тим, відповідно до статті 10 вказаного Закону Київська міська та районні в місті ради (у разі їх утворення) мають власні виконавчі органи, які утворюються відповідно Київською міською радою, районними в місті радами (у разі їх утворення), підзвітні та підконтрольні відповідним радам.

Статтею 10-1. Названого Закону передбачено, що виконавчим органом Київської міської ради є Київська міська державна адміністрація, яка паралельно виконує функції державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві.

Голова Київської міської державної адміністрації призначається Президентом України в порядку, передбаченому Конституцією та законами України.

Пунктом 2 Прикінцевих положень Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» встановлено, що міська та районні в місті Києві ради протягом місяця після набрання чинності цим Законом вирішують питання щодо формування власних виконавчих органів на базі відповідних державних адміністрацій, які паралельно виконують функції державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві.

З аналізу наведеного вбачається, що з урахуванням вимог статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та особливостей здійснення місцевого самоврядування у місті Києві, які визначаються Законом України «Про столицю України - місто-герой Київ», виконавчий орган створюється Київською міською радою.

Із урахуванням викладеного, з метою виконання вимог чинного законодавства, 20 червня 2002 року за № 28/28 Київської міською радою прийнято рішення «Про утворення виконавчого органу Київської міської ради та затвердження його структури і загальної чисельності», яким і утворено виконавчий орган Київської міської ради, який відповідно до пункту 2 розділу VII Прикінцевих положень Закону України ««Про столицю України - місто-герой Київ» паралельно виконує функції органу державної влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в місті Києві, із збереженням існуючої назви «Київська міська державна адміністрація».

З аналізу наведених норм вбачається, що особливістю виконавчого органу у місті Києві є те, що Київська міська державна адміністрація та виконавчий орган Київської міської ради є одним органом, хоча має різні повноваження та порядок діяльності.

Окрім того, Конституційний Суд України своїм рішенням від 25 грудня 2003 року № 21-рп/2003 надав тлумачення статті 10 Закону України ««Про столицю України - місто-герой Київ» в якому зазначено про те, що Київська міська державна адміністрація є єдиним в організаційному відношенні органом, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади. З питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, цей орган підзвітний і підконтрольний Київській міській раді, а з питань здійснення повноважень у сфері виконавчої влади - Кабінету Міністрів України.

Разом з тим, аналізуючи наведені норми, судом встановлено, що Київська міська державна адміністрація є єдиним в організаційному відношенні органом, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади.

За таких обставин, Київська міська державна адміністрація як виконавчий орган Київської міської ради наділена повноваженнями органу місцевого самоврядування і як орган виконавчої влади - повноваженнями органу державної влади, а тому підстави для задоволення позовних вимог позивача та здійснення державної реєстрації виконавчого органу Київської міської ради в державному реєстрі, згідно з положеннями частини четвертої статті 87 Цивільного кодексу України є безпідставними та не підлягає задоволенню.

Наведеним нормами не визначено що виконавчий орган Київської міської ради є юридичною особою, яка підлягала б державній реєстрації відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань".

Із системного аналізу вищевикладеного суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог зважаючи на їх безпідставність та необґрунтованість.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2)з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Статтею 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень.

Згідно з частиною першою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 КАС України).

Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Суд не може витребувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

За таких обставин, оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Зважаючи на те, що суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог, підстави для вирішення питання щодо відшкодування судових витрат також відсутні.

Керуючись статтями 2, 5, 9, 72-73, 76-77, 139, 143, 243-246, 255, 257-262 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва -

В И Р І Ш И В:

Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ІПН: НОМЕР_1) до Київської міської ради (01044, місто Київ, вулиця Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ: 22883141), треті особи, які не мають самостійних вимог на предмет спору: виконавчий орган Київської міської ради (01044, місто Київ, вулиця Хрещатик, 36), відділ з питань державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації (01030, місто Київ, бульвар Тараса Шевченка, 26/4) про зобов'язати вчинити дії.

Підстави для відшкодування судових витрат відсутні.

Відповідно до частини першої статті 293 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 255 КАС України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Підпунктом 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя В.І. Келеберда