Вирок № 81386896, 24.04.2019, Залізничний районний суд м. Львова

справа № 462/2447/13-к

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 квітня 2019 року Залізничний районний суд міста Львова

в складі :

головуючого – судді Ліуша А.І.

з участю секретаря Трипалюк А.Б.

прокурора Костишина Д.Б.

обвинуваченої ОСОБА_1М

захисника ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Львові кримінальне провадження про обвинувачення:

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки ІНФОРМАЦІЯ_2, українки, громадянки України, тимчасово не працюючої, проживаючої на ІНФОРМАЦІЯ_3, раніше не судженої,-

за ч. 1 ст. 286 КК України,

В С Т А Н О В И В :

згідно обвинувального акту, обвинувачена ОСОБА_1 17 листопада 2012 року о 09.10 год. керуючи автомобілем марки «ВАЗ 2108», реєстраційний номер НОМЕР_1, рухаючись по проїзній частині вул. Виговського у напрямку до вул. Любінської у м. Львові, порушила Р.1 п.п. 1.5, 1.10 /в частині значення термінів «безпечна дистанція», «дати дорогу», «небезпека для руху»/, Р.2 п.2.3. (б,д), Р.10 п.10.1, 10.3, Р.12 п.12.3, 12.4, 12.9 (б), Р.13. п.13.1 та вимоги дорожньої розмітки 1.1 Р. 34 «Дорожня розмітка» /додатку 2/ Правил дорожнього руху України, що проявилось у тому, що вона проявила неуважність до дорожньої обстановки та її змін, рухаючись у лівій смузі із швидкістю 78,9…80,1 км/год, яка є перевищенням допустимої на даній ділянці дороги швидкості до 60 км/год, з моменту виникнення небезпеки для руху у вигляді автомобіля «ВАЗ 21099», реєстраційний номер НОМЕР_2 під керуванням водія ОСОБА_3, який рухався у лівій смузі у попутному її напрямку, зупинився з метою подальшого перестроювання у праву смугу, не вжила своєчасних заходів до зменшення швидкості керованого нею транспортного засобу аж до зупинки або безпечного для інших учасників руху об'їзду перешкоди, внаслідок чого, своїми діями створила аварійну обстановку, яка призвела до зіткнення із автомобілем «ВАЗ 21099», реєстраційний номер НОМЕР_2. Внаслідок зіткнення автомобілів «ВАЗ 2108», реєстраційний номер НОМЕР_1 та «ВАЗ 21099», реєстраційний номер НОМЕР_2, пасажир автомобіля «ВАЗ 2108» ОСОБА_4 згідно з висновком судово-медичної експертизи №42/2013 від 06 лютого 2013 року отримала тілесне ушкодження середньої тяжкості за ознакою довготривалого розладу здоров’я.

В судовому засіданні обвинувачена ОСОБА_1 свою винність у скоєному заперечила та пояснила, що стороною обвинувачення не пред'явлено жодного доказу того, що 17 листопада 2012 року порушено вимоги Р.1 п.п. 1.5, 1.10, Р.2 п.2.3. (б,д), Р.10 п.10.1, 10.3, Р.12 п.12.3, 12.4, 12.9 (б), Р.13. п.13.1 та вимоги дорожньї розмітки 1.1 Р.34 Правил дорожнього руху України. Крім того, покази потерпілої ОСОБА_4 та свідка ОСОБА_5 не взяті до уваги слідчим та прокурором, хоча такі свідчення виправдовують її дії у даній дорожньо-транспортній пригоді. Також, невідповідність висунутого їй обвинувачення підтверджується рішенням слідчого у даному кримінальному провадженні про притягнення водія ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності в даній дорожньо-транспортній пригоді, які, на її думку, перебувають у причинно-наслідковому зв’язку із настанням наслідків під час дорожньо-транспортної пригоди.

Суд вважає, що факт скоєння злочину та винність обвинуваченої ОСОБА_1 у вчиненні злочинних дій не знайшли свого ствердження належними доказами, які суд, керуючись законом, оцінює з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Так, прокурор на підтвердження обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України покликається на наступні докази: показання потерпілої ОСОБА_6, свідка ОСОБА_5, експерта ОСОБА_7, протокол огляду місця ДТП від 17 листопада 2012 року, протокол огляду та перевірки технічного стану автомобіля марки «ВАЗ 2108», реєстраційний номер НОМЕР_1, висновок судово-медичної експертизи №42/2013 від 06 лютого 2013 року, висновок судової транспортно-трасологічної експертизи №1/848 від 17 січня 2013 року, висновок судової автотехнічної експертизи №1/850 від 10 січня 2013 року, висновок судової автотехнічної експертизи №1/118 від 04 лютого 2013 року, висновок судової траснспортно-трасологічної експертизи №1/849 від 25 січня 2013 року, висновок судової автотехнічної експертизи №1/106 від 08 лютого 2013 року, протокол огляду відеозапису від 21 січня 2013 року, протокол проведення слідчого експерименту від 16 лютого 2013 року, протокол проведення слідчого експерименту від 12 лютого 2013 року, висновок судово-автотехнічної експертизи № 493 від 26 лютого 2013 року, висновок комплексної транспортно-трасологічної, автотехнічної експертизи та експертизи відеозапису №1207/1508/15-52/1509/15-35 від 28 серпня 2015 року.

Потерпіла ОСОБА_4 та свідок ОСОБА_5 у судовому засіданні пояснили, що 17 листопада 2012 року близько 08.40 год. ОСОБА_5 разом з обвинуваченою ОСОБА_1 під’їхали до ОСОБА_4 ОСОБА_4 сіла у автомобіль марки «ВАЗ 2108», яким кекрувала ОСОБА_1 На задньому сидінні також сидів чоловік ОСОБА_1 ОСОБА_5 Рухаючись по вул. Виговського, ОСОБА_1 наблизилась до світлофора навпроти в’їзду у ТЦ «Південний», рухаючись у правій смузі, автомобіль марки «ВАЗ 21099» почав повертати праворуч та виїжджати на праву смугу руху. Внаслідок цього між даними автомобілями відбулось бокове зіткнення. Під час зіткнення автомобіль ОСОБА_1 змістився праворуч та здійснив наїзд на бордюр.

Оцінюючи показання потерпілої та свідка, суд надає їм віри, оскільки вони знаходяться у об’єктивному взаємозв’язку з іншими матеріалами справи, не спростовані доказами сторони обвинувачення та, на думку суду, підтверджують пояснення обвинуваченої ОСОБА_1 щодо порушенн правил дорожнього руху і водієм ОСОБА_3 та створення саме ним аварійної ситуації.

В схемі дорожньо-транспортної пригоди та протоколі огляду місця події від 17 листопада 2012 року відсутні підписи усіх учасників, які були на місці ДТП та брали участь у огляді місця події, зокрема обвинуваченої ОСОБА_1, хоча «чорновий варіант схеми», який долучений до протоколу огляду місця ДТП, підписано всіма учасниками огляду місця події, в тому числі і обвинуваченою ОСОБА_1

Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 85 КПК України 1960 року протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію, допитана особа, а також перекладач, поняті, якщо вони були присутні, та інші особи, які були присутні або брали участь у проведенні цієї дії. Коли особа, що брала участь в проведенні слідчої дії, відмовиться підписати протокол, то це зазначається в протоколі і стверджується підписом особи, яка провадила слідчу дію.

Проте, всупереч наведеному, прокол огляду місця події від 17 листопада 2012 року та схема дорожньо-транспортної пригоди не підписані ОСОБА_1 та інспектором ДАІ ОСОБА_8 та відсутні відомості про причини відсутності підпису вказаних осіб у протоколі, хоча згідно даного протоколу огляд проводився за участю ОСОБА_1 та інспектора ДАІ ОСОБА_8

Суд відхиляє твердження сторони обвинувачення про те, що відповідно до ст.ст. 190, 191 КК України /в редакції 1960 року/ слідчий вправі на свій розсуд визначати коло учасників огляду, оскільки стороною обвинувачення не зазначено будь-яких норм закону які б надавали право слідчому вибірково запрошувати одних учасників дорожньо-транспортної пригоди та водночас не повідомляти про вказані процесуальні дії, в даному випадку складання протоколу огляду та схеми дорожньо-транспортної пригоди, інших учасників пригоди, що на переконання суду є грубим порушенням рівності учасників кримінального провадження.

Також, дані щодо гальмівного шляху довжиною 35м, які внесені у прокол огляду місця події від 17 листопада 2012 року та схему дорожньо-транспортної пригоди не відповідають даним, зафіксованим слідчим шляхом відео-фотофіксації місця огляду дорожньо-транспортної пригоди 17 листопада 2012 року, що додатково стверджується висновком комплексної транспортно-трасологічної, автотехнічної експертизи та експертизи відеозапису №1207/1508/15-52/1509/15-35 від 28 серпня 2015 року, згідно якого автомобіль ОСОБА_1 до моменту зіткнення з автомобілем «ВАЗ 21099», реєстраційний номер НОМЕР_2 рухався виключно у правій смузі руху та висновком судової автотехнічної експертизи №1/118 від 04 лютого 2013 року, відповідно до якого гальмівна система автомобіля «ВАЗ 2108», реєстраційний номер НОМЕР_1 знаходиться у працездатному стані та може виконувати функції передбачені конструкцією, яких-небудь несправностей під час її дослідження, не виялено.

Крім того, суд надає віри показам обвинуваченої ОСОБА_1 про те, що на місці дорожньо-транспортної пригоди прокол огляду місця події від 17 листопада 2012 року та схема дорожньо-транспортної пригоди слідчим не складались, оскільки ОСОБА_3 та обвинувачена ОСОБА_1 були відсутні на місці дорожньо-транспортної пригоди під час складання слідчим протоколу огляду місця події від 17 листопада 2012 року з 10.20 год. до 12.00 год., оскільки проходили освідування у медичному закладі та не могли брати участь у огляді місця дорожньо-транспортної пригоди, зокрема, ОСОБА_1 об 11.30 год., ОСОБА_3 об 11.10 год. 17 листопада 2012 року.

Незабезпечення стороною обвинувачення у судові засідання участі свідка ОСОБА_3 позбавило суд можливості усунути вказані розбіжності та з’ясувати дійсні обставини участі даного свідка у складанні проколу огляду місця події від 17 листопада 2012 року та схеми дорожньо-транспортної пригоди.

Як передбачено ст. 84 КПК України, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя, і суд встановлюють наявність або відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Отже, джерелами доказів, на підставі яких можуть бути встановлені фактичні дані про вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення, винуватість цієї особи та інші обставини, які мають значення для встановлення істини у справі є протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами проведення слідчих дій.

Як вбачається з доказів, які були досліджені судом на які посилається сторона обвинувачення, такі ґрунтуються на висновках експертиз, зокрема, висновок судової транспортно-трасологічної експертизи №1/848 від 17 січня 2013 року, висновок судової автотехнічної експертизи №1/106 від 08 лютого 2013 року, висновок судово-автотехнічної експертизи №493 від 26 лютого 2013 року, висновок комплексної транспортно-трасологічної, автотехнічної експертизи та експертизи відеозапису №1207/1508/15-52/1509/15-35 від 28 серпня 2015 року, в основу яких покладено результати викладені в протоколі огляду місця ДТП та на схему ДТП від 17 листопада 2012 року, з даними щодо гальмівного шляху довжиною 35 м.

Крім того, органом досудового розслідування при проведенні вищевказаних експертиз використовувались матеріали допиту свідка ОСОБА_1, що у відповідності до п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК України є недопустимим, оскільки недопустимими є докази, що були отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

Однак, суд також не бере до уваги висновок транспортно-трасологічного експертного дослідження №1165 від 30 квітня 2013 року, оскільки відповідно до ст. 70 КПК України за завідомо неправдивий висновок, відмову без поважних причин від виконання покладених обов’язків у суді, невиконання інших обов’язків експерт несе відповідальність, встановлену законом, однак експерт при проведенні даного дослідження не повідомлений про відповідальність, встановлену законом, суд позбавлений можливості пересвідчитись у його належності, достовірності та відповідно і не бере до уваги показання експерта ОСОБА_7

Європейський суд з прав людини застосував у своїй практиці, зокрема в рішеннях у справах «Балицький проти України», «Тейксейра де Кастро проти Португалії», «Шабельник проти України» різновид доктрини «плодів отруєного дерева»: коли визнаються недопустимими не лише докази, які безпосередньо отримані внаслідок порушення, а також і докази, які не були б отримані, якби не були отримані перші.

Таким чином, допустимі самі по собі докази, отримані за допомогою відомостей, джерелом яких є недопустимі докази, стають недопустимими.

Згідно п. d ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення.

Положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та практика Європейського суду, відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовуються при розгляді справ як джерело права.

21 жовтня 2010 року Європейський суд з прав людини, рішенням у справі «Корнєв і Карпенко проти України», яке набуло статусу остаточного 21 січня 2010 року, констатував порушення п. 3 ст. 5 та п. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та вказав, що національний суд при розгляді даної справи не переконався в тому, що заявникові надали адекватну і належну можливість заперечити показання, на яких ґрунтувалось його засудження та у п. 56 рішення Європейський суд зазначив, що показання у даній справі свідка Щ. були вагомими для вирішення справи, оскільки вона була єдиною особою, яка безпосередньо брала участь у подіях і могла засвідчити обставини події. Суд також зауважив, що заявникові та його захиснику не надали можливості допитати цього свідка на тому чи іншому етапі провадження, і самі національні суди обґрунтовували свої висновки у справі виключно на письмових показаннях, які вона дала на етапі досудового слідства. У рішенні також звернуто увагу на те, що органи влади не заявляли про необхідність забезпечити баланс інтересів різних осіб, яких це стосувалося, і, зокрема, інтересів свідка Щ. та заявника.

Стороною обвинувачення, з метою з’ясування обставин справи, зазначено про необхідність виклику у судове засідання свідка ОСОБА_3, який був безпосереднім учасником дорожньо-транспортної пригоди 17 листопада 2012 року та керував автомобілем ВАЗ 21099, реєстраційний номер НОМЕР_2. Про необхідність виклику даного свідка зазначила і обвинувачена ОСОБА_1

Суд систематично, сприяючи стороні обвинувачення та з метою надати обвинуваченій адекватну і належну можливість заперечити показання на яких ґрунтується її обвинувачення, відповідно до ч. 2 ст. 327 КПК України, сприяв виклику вказаного свідка, в тому числі і вживаючи заходи примусового приводу, однак свідок протягом усього розгляду справи в судове засідання не з’явився, жодна з ухвал суду про його привід виконана не була та суд не було повідомлено про причини невиконання зазначених ухвал. / т. 2, а.п. 11, 12, 31, 37, 65а, 76, 80, 83, 107, 115, 152, 155/

Також не забезпечила явку в судове засідання даної особи і сторона обвинувачення, хоча згідно ч. 2 ст. 327 КПК України прибуття в суд свідка забезпечується стороною кримінального провадження, яка заявила клопотання про його виклик.

Згідно п. 54, 55 вищевказаного рішення Європейського суду з прав людини, докази мають, як правило, подаватись у відкритому судовому засіданні у присутності обвинуваченого з розрахунку на аргумент у відповідь. З цього правила існують винятки, але вони не можуть порушувати права захисту. Як загальне правило пункти 1 і 3(d) статті 6 Конвенції вимагають надання підсудному відповідної та належної можливості заперечувати докази свідка обвинувачення і допитати його або під час надання останнім своїх показань, або пізніше. Якщо засудження виключно або вирішальною мірою ґрунтується на показаннях особи, допитати яку чи домогтися допиту якої підсудний не мав можливості ані під час досудового слідства, ані під час судового розгляду, права захисту виявляються обмеженими в тій мірі, що є несумісною з гарантіями, передбаченими статтею 6 Конвенції. Засудження не може ґрунтуватись виключно чи вирішальною мірою на показаннях, які сторона захисту не може заперечити.

Дана правова позиція Європейського суду з прав людини викладена також у рішеннях «Унтерпертингер проти Австрії» (Unterpertinger v. Austria) від 24 листопада 1986 року, «ОСОБА_9 проти Франції» (Saidi v. France) від 20 вересня 1993 року, «Лука проти Італії» (Luca v. Italy) від 27 лютого 2001 року, «Солаков проти «Колишньої Югославської Республіки Македонії», «Люді проти Швейцарії» (Ludi v. Switzerland) від 15 червня 1992 року, «Дорсон проти Нідерландів» (Doorson v. the Netherlands) від 26 березня 1996 року.

На основі викладеного суд вважає, що неявка в судове засідання свідка ОСОБА_3, який безпосередньо брав участь у подіях і міг засвідчити обставини події, надати необхідні роз’яснення та, будучи свідком сторони обвинувачення, підтвердити її позицію щодо обвинувачення ОСОБА_1, позбавляє суд та сторону захисту, безпосередньо в ході судового розгляду, дати належну правову оцінку показанням даного свідка, на показаннях якого теж ґрунтується обвинувачення щодо ОСОБА_1, проведення відповідних експертиз та обмежує, таким чином, права сторони захисту.

Також суд не бере до уваги твердження сторони обвинувачення про необхідність подальшого виклику свідків ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_9, які є, чи були на час подій, працівниками поліції, а отже не є безсторонніми особами та відповідно, на переконання суду, їх свідчення не можуть вважатись об’єктивними та є такими, що дані особами, які брали участь у досудовому розслідуванні кримінального провадження зі сторони обвинувачення і беззаперечно зацікавлені в обвинувальному ухилі розгляду провадження.

Окрім того, свідки ОСОБА_12, ОСОБА_13 та ОСОБА_14 теж не були забезпечені стороною обвинувачення у судові засідання, хоча судом, відповідно до ч. 2 ст. 327 КК України неодноразово приймались необхідні ухвали про їх привід у судові засідання та суду не надано жодних доказів на підтвердження неможливості їх явки в судові засідання, а відтак стороною обвинувачення не виявлено належної зацікавленості в їх участі в розгляд даного провадження. Представниками сторони обвинувачення не забезпечено явку даних свідків в судові засідання, хоча обвинувачена ОСОБА_1 наполягала на їх допиті в судовому засідання, стверджуючи про їх можливу залежність від працівників поліції, чим позбавлено обвинувачену права задати їм запитання та підтвердити свою позицію, що призвело до порушення права обвинуваченої на об’єктивний і всебічний розгляд провадження, що є недопустимим згідно вищезазначеного рішення Європейського суду з прав людини у справі «Корнєв і Карпенко проти України» від 21 жовтня 2010 року.

Крім того, в ході розгляду справи, сторона обвинувачення зазначила, що після численних спроб виклику вищевказаних свідків, не наполягає на їх подальшому виклику у судове засідання.

Вказане, на переконання суду, спростовує твердження прокурора про порушення судом принципу рівності сторін шляхом відмови стороні обвинувачення у подальшому виклику вказаних свідків, оскільки сприяння судом стороні обвинувачення у виклику даних свідків та оголошення численних перерв в судовому розгляді задля їх виклику протягом трьох років свідчить виключно про відсутність вжиття стороною обвинувачення достатніх заходів для надання необхідних доказів щодо доведення вини обвинуваченої ОСОБА_1 та фактичне покладення стороною обвинувачення обов’язку забезпечення участі свідків сторони обвинувачення у судовому розгляді на суд, всупереч нормам ст. 327 КПК України.

Зі змісту сформульованої у ст. 286 КК України диспозиції слідує, що вона є бланкетною, а тому при кваліфікації слід керуватися законодавчими чи іншими нормативними актами щодо безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту. У зв’язку з цим сторона обвинувачення зобов’язана ретельно довести, у чому саме полягали названі у цій статті порушення; які норми правил безпеки дорожнього руху не додержано; чи є причинний зв’язок між цими порушеннями та передбаченими законом суспільно небезпечними наслідками.

При цьому слід враховувати, що за змістом ст. 286 КК України, цей злочин належить до злочинів із так званим матеріальним складом. А тому ознакою його об’єктивної сторони, що характеризує вчинене діяння, є не будь-яке з порушень правил безпеки дорожнього руху, а лише ті з них, які створюють реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків і перебувають з ними у причинному зв’язку. Тому встановлення причинного зв’язку між діянням, що полягає у порушенні конкретних правил безпеки дорожнього руху і наслідками, що настали, є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 286 КК України.

Сторона захисту покликається на те, що при проведенні досудового розслідування не врахувано ряд обставин, а саме, що водій ОСОБА_3 грубо порушив правила дорожнього руху, створив аварійну ситуацію та в сукупності допущені ним порушення знаходилися в причинному зв’язку з виникненням даної дорожньо-транспортної пригоди та її наслідками. Тобто, на обґрунтування своєї позиції захисник зазначав конкретні аргументи щодо незаконності та необґрунтованості обвинувачення ОСОБА_1, які підлягали обов’язковому та ретельному спростуванню стороною обвинувачення при доведенні вини обвинуваченої ОСОБА_1.

У висновках експерта від 26 лютого 2013 року № 493 та комплексної траспортно-трасологічної, автотехнічної експертизи та експертизи відеозапису від 28 серпня 2015 року № 1507/1508/15-52/1509/15-35 чітко зазначено про наявність порушень в діях водія ОСОБА_3, що не відповідали вимогам п.п. 9.2, 9.4, 10.1 та 10.3 Правил дорожнього руху а також розділу 34 та /або/ п. 10.1 Правил дорожнього руху відповідно.

Окрім того, згідно постанови слідчого Репій Я.В. від 12 березня 2013 року, досудовим розслідуванням встановлено, що водій ОСОБА_3 теж порушив правила дорожнього руху, перетнувши лінію дорожньої розмітки 1.1 додатку 2 Правил дорожнього руху та відповідні матеріали скеровано для вирішення питання про притягнення його до адміністративної відповідальності.

Однак вказане, стороною обвинувачення залишено поза увагою та в ході досудового розслідування не з’ясовано хто з водіїв і якими діями створив небезпечну дорожню обстановку, а далі – і аварійну ситуацію, хоча, як правило, на переконання суду, в причинному зв’язку з наслідками беззаперечно визнаються порушення правил безпеки руху з боку того водія, який створив аварійну ситуацію та хто з них мав більшу можливість уникнути зіткнення.

У випадку дорожньо – транспортної події за участю декількох водіїв, на переконання суду, для вирішення питання про наявність чи відсутність в їхніх діях складу кримінального правопорушення, передбаченого відповідними частинами статті 286 КК України, необхідно встановити причинний зв’язок між діяннями, порушенням правил безпеки дорожнього руху, кожного з них та наслідками, що настали, дослідити характер та черговість порушень, які вчинив кожен із водіїв, хто з них створив небезпечну дорожню обстановку /аварійну ситуацію/, тобто з’ясувати ступінь участі кожного у спричиненні злочинного наслідку. При цьому виключається кримінальна відповідальність особи, яка порушила правила дорожнього руху вимушено, через створення аварійної ситуації іншою особою, яка керувала транспортним засобом.

Із огляду на конкретні обставини даного кримінального провадження, те, що ОСОБА_1 не змогла уникнути зіткнення, не може бути поставлено їй за вину, тому що вона не зобов’язана виходити з можливості грубого порушення Правил дорожнього руху іншим водієм; вона не передбачала і не мала можливості передбачити, що перед початком здійснення маневру, в цей час буде здійснювати, з порушенням Правил дорожнього руху, зміну смуги руху автомобіль ВАЗ 21099, реєстраційний номер НОМЕР_2, під керуванням свідка ОСОБА_3

При цьому стороною обвинувачення не надано жодного належного та допустимого доказу, в тому числі і висновків експерта, які б чітко та безсумнівно висвітлювали зазначені судом питання, доводили порушення яких саме конкретних правил обвинуваченою ОСОБА_1 перебуває у причинному зв’язку із наслідками, що настали, тобто з виникненням дорожньо-транспортної пригоди та заподіянням потерпілій ОСОБА_4 тілесних ушкоджень.

Крім того, суд наголошує, що чітке відображення фактичних обставин кримінального правопорушення, зокрема, із обов’язковим зазначенням усіх ознак об’єктивної сторони злочину, суспільно небезпечні наслідки, спричинення потерпілій тілесних ушкоджень, причинний зв’язок між діянням і наслідками, має суттєве значення для аргументації доведеність винуватості особи, для реалізації права на захист та вирішення інших питань, зокрема передбачених ч. 4 ст. 67 КК України. Фабула обвинувачення є фактичною моделлю вчиненого злочину, а юридичне формулювання – це правова модель злочину, вказівка на кримінально-правову норму, порушення якої інкриміновано обвинуваченій. Тому надані стороною обвинувачення докази, у своїй сукупності, мають давати повне уявлення стосовно кожного з елементів складу кримінального правопорушення, що, у свою чергу, дає можливість зіставити фактичну складову обвинувачення з його юридичною формулою.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 62 Конституції України ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У відповідності до ст. 17 КПК України особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у справі № 688/788/15-к від 04 липня 2018 року, стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину. Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб'єктивну сторону. Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами обвинувачення і захисту допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій. Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред'явленим обвинуваченням.

Крім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові № 712/13361/15, від 12 червня 2018 року, обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом. Тобто, дотримуючись засади змагальності, та виконуючи, свій професійний обов'язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.

Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові № 688/788/15-к від 04 липня 2018 року обов'язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.

Крім того, відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» – суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що деталі обвинувачення у кримінальному процесі мають дуже суттєве значення, а його неконкретність розглядається ЄСПЛ як порушення права на захист (Справа «Маттоціа проти Італії» від 25 липня 2000 року).

Наявність сумнівів не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом» (рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства»), який застосовується при оцінці доказів, а такі докази можуть «випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту».

Доведення «поза розумним сумнівом» відображає максимальний стандарт, що має відношення до питань, що вирішуються, при визначенні кримінальної відповідальності. Ніхто не повинен позбавлятися волі або піддаватися іншому покаранню за рішенням суду, якщо вина такої особи не доведена «поза розумним сумнівом (Севтап Везнедароглу проти Туреччини).

Докази, тобто фактичні дані, зібрані у відповідності з вимогами кримінально процесуального закону, вказують на відстутність в діях ОСОБА_1 складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України.

Отже, виходячи з вищенаведеного, суд вважає, що висновки сторони обвинувачення щодо доведеності винуватості ОСОБА_1 у вчиненні нею злочину є непереконливими, суперечливим та передчасними, обвинувачення ґрунтується виключно на припущеннях, а тому обвинувачену ОСОБА_1 слід виправдати.

Відповідно до ч. 3 ст. 129 КПК України у разі виправдання обвинуваченого за відсутності в його діях складу кримінального правопорушення або його непричетності до вчинення кримінального правопорушення, а також у випадках, передбачених частиною першою статті 326 цього Кодексу, суд залишає позов без розгляду.

Внаслідок наведеного, цивільний позов Комунальної міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги м. Львова слід залишити без розгляду.

Речові докази: автомобіль марки «ВАЗ 2108», реєстраційний номер НОМЕР_1, праве переднє та прае заднє колесо вилучені з автомобіля марки «ВАЗ 2108» слід залишити ОСОБА_1, автомобіль марки «ВАЗ 21099», реєстраційний номер НОМЕР_2 слід залишити ОСОБА_3, диск «Verbatim DVD-RW» слід залишити в матеріалах кримінального провадження.

Керуючись ст.ст. 284-288, 371, 372 КПК України, суд,-

У Х В А Л И В :

ОСОБА_1 визнати невинуватою у пред’явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 286 КК України та виправдати за відсутності в її діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України.

Цивільний позов Комунальної міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги міста Львова – залишити без розгляду.

Речові докази: автомобіль марки «ВАЗ 2108», реєстраційний номер НОМЕР_1, праве переднє та прае заднє колесо вилучені з автомобіля марки «ВАЗ 2108» – залишити ОСОБА_1, автомобіль марки «ВАЗ 21099», реєстраційний номер НОМЕР_2 – залишити ОСОБА_3, диск «Verbatim DVD-RW» – залишити в матеріалах кримінального провадження.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кримінальним процесуальним кодексом України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

На вирок може бути подана апеляція до Львівського апеляційного суду протягом 30 діб з моменту проголошення.

Суддя: /підпис/ ОСОБА_15

Копія вірна.

Суддя: А.І. Ліуш