Рішення № 81373085, 08.11.2018, Ленінський районний суд м. Дніпропетровська

08.11.2018 Єдиний унікальний номер 205/6201/17

Справа № 2/205/1151/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 листопада 2018 року м. Дніпро

Ленінський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючої судді Шавули В.С.

при секретарі Сербен О.Ю.

за участю позивача ОСОБА_1, адвоката ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської міської ради, Новокодацької районної у місті Дніпро ради третя особа Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «МОНІТОРНА 7» про визнання особи такою, що має право користування житловим приміщенням, зобов’язання вчинити дії, зустрічним позовом Дніпропетровської міської ради до ОСОБА_1, третя особа Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «МОНІТОРНА 7» про виселення із жилого приміщення, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач 22 вересня 2017 року звернувся до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська із позовною заявою до Дніпропетровської міської ради, Новокодацької районної у місті Дніпро ради третя особа Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «МОНІТОРНА 7» про визнання особи такою, що має право користування житловим приміщенням, зобов’язання вчинити дії, у якій, з урахуванням уточнених позовних вимог, просить суд визнати її такою, що має право користування квартирою №14 в буд.№7 по вул.. Моніторна у м. Дніпрі; зобов’язати виконавчий комітет Новокодацької районної у м. Дніпрі ради переукласти із ОСОБА_1 договір найму квартири АДРЕСА_1.

27 квітня 2018 року відповідач – Дніпровська міська рада подала до суду зустрічний позов до ОСОБА_1, третя особа Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «МОНІТОРНА 7» про виселення із жилого приміщення (а.с.99-104), в якій посилаючись на викладені обставини просить суд виселити ОСОБА_1 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Учасники справи про день, час та місце судового засідання повідомлялись відповідно до вимог ст..ст.128-129 ЦПК України.

Позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним – ОСОБА_1 та її представник за договором адвокат – ОСОБА_2, в судовому засідання вимоги первісного позову підтримала та просили задовольнити. У задоволенні зустрічного позову просили відмовити.

Відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним – Дніпровська міська рада в особі свого представника за довіреністю – ОСОБА_3, в судовому засіданні проти вимог первісного позову заперечувала, а вимоги зустрічного позову підтримала та просила задовольнити.

Співвідповідач за первісним позовом – Новокодацька районна у м. Дніпрі рада в особі свого представника у судове засідання не з’явився. Про причини неявки представника не повідомив. Письмових заяв про розгляд справи без участі свого представника не надавав.

Третя особа за первісним та зустрічним позовами – ОСББ «МОНІТОРНА 7» в особі свого представника у судове засідання не з’явилась. До суду надіслав письмову заяву, в якій просить справу розглядати без своєї участі. Вимоги первісного позову підтримує, а вимоги зустрічного позову не визнає та просить відмовити у їх задоволенні (а.с.135).

У відповідності до ст..2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Вибір громадянами способу захисту своїх прав і свобод від порушень та протиправних посягань гарантовано ч.4 ст.55, ст.124 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань та закріплено статтями 7, 12 Загальної декларації про права людини, ст.13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що згідно зі статтею 9 Конституції України є складовою національного законодавства.

Підставою звернення до суду позивача є захист майнових прав та інтересів, пов’язаних із реалізацією права спільної часткової власності.

Відповідно до ст.. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Для встановлення правовідносин між сторонами та при вирішенні спору щодо спірних правовідносин суд застосовує положення Конституції України, Цивільного кодексу України, інших законів України, практику Верховного суду України, Верховного Суду.

Заслухавши пояснення сторін, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи по суті, суд виходить із наступного.

Встановлено, що позивачка ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є співвласником квартири АДРЕСА_2, та має із 1986 року зареєстроване за цією ж адресою місце проживання (а.с.19, 120).

На підставі ордеру на житлове приміщення №385 серії 89 виданого виконавчим комітетом Ленінської районної Ради народних депутатів м. Дніпропетровська від 07.03.1989 року, право користування квартирою №14 в буд.7 по вул. Моніторна у м. Дніпропетровську належало ОСОБА_4, померлому 24.06.1994 року (а.с.81, 83). Окрім основного наймача ОСОБА_4, також у спірній квартирі були зареєстровані : ОСОБА_5, померлий 12 травня 2017 року (а.с.84) та ОСОБА_6 (а.с.86), в подальшому у зв’язку зі смертю зняті із реєстраційного обліку.

Будинок №7 по вул. Моніторна у м. Дніпрі перебуває на балансі КВ ЖРЕП з 1993 року (а.с.116), але 12 серпня 2016 року у 1-3 під’їздах вказаного будинку створено ОСББ «Моніторна 7» (а.с.149-150), до яких увійшла квартира №7 (а.с.72).

Спірна квартира не приватизована, є власністю територіальної громади м.Дніпропетровська (а.с.72,177).

Відповідно до акту від 01.10.2017 року (а.с.85) зазначено, що ОСОБА_1 проживала без реєстрації в квартирі АДРЕСА_3 із серпня 2013 року та по теперішній час.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 суду пояснили наступне.

Свідок ОСОБА_9 пояснила, що була сусідкою ОСОБА_10. Проживає у першому під’їзді на шостому поверсі з 1989 року, а ОСОБА_6 жила на п’ятому поверсі цього ж під’їзду, одна. Марія, будучи племінницею, років десять приїздила до ОСОБА_6 в гості, відвідувала її часто, допомагала. ОСОБА_6 жила у однокімнатній квартирі приблизно років 17-18, в якій стояв один диван, дві шафи, телевізор на тумбі, на кухні стояв диван «Малютка», холодильник, стіл, шафки. Померла приблизно в 93-94 роках. Років за три-чотири до смерті. вона перестала виходити на вулицю. У цей період ОСОБА_1 вже не працювала, її чоловік помер і вона переїхала до ОСОБА_6 та доглядала її. ОСОБА_5 - син померлого чоловіка, ніколи в квартирі не проживав.

Свідок ОСОБА_8 пояснила, що ОСОБА_1 проживала ІНФОРМАЦІЯ_2. Вона доглядала свою родичку ОСОБА_10, піклувалась про неї, готувала їжу, викликала лікаря. ОСОБА_10 казала їй, що їй важко і вона буде просити ОСОБА_1 переїхати до неї проживати, і ОСОБА_1 років за чотири – п’ять до смерті ОСОБА_10 перебралась до неї.

Свідок ОСОБА_7 пояснила, що вона була сусідкою ОСОБА_6. Зазначила, що між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 були гарні стосунки. Останні чотири роки вона не виходила із дому. ОСОБА_11 часто бачила, приблизно раз в тиждень.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, зокрема статтею 1 Першого протоколу до неї (1952 року) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено і в статті 41 Конституції України, в якій гарантовано право кожному володіти, користуватись та розпоряджатись своєю приватною власністю, набутою у порядку, визначеному законом.

За змістом права власності, визначеного ст.317 ЦК України, право власності - це право володіння, користування і розпорядження майном.

У відповідності до ч.1 ст.356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до частини першої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Відповідно до змісту частини четвертої цієї статті якщо порядок володіння та користування спільним майном відповідно до часток співвласників у праві спільної часткової власності визначений рішенням суду, він є обов'язковим і для особи, яка згодом придбає у праві спільної часткової власності на це майно.

Відповідно до ст. 150 ЖК, ч.1 ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб, розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права або інтереси позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав чи інтересів позивач звернувся до суду.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб пов'язаний з застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб'єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб подати цей позов необхідно, щоб суб'єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про усунення перешкод у здійсненні права спільної власності між співвласниками.

Окрім цього, ч. 2 ст.16 ЦК України встановлює, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Ст.20 ЦК України визначає, що право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Згідно із частинами першою, другою статті 5 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих Рад народних депутатів (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд). Відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік будинки відомчого житлового фонду в містах і селищах міського типу підлягають поступовій передачі до відання місцевих Рад народних депутатів у порядку і в строки, що визначаються Радою Міністрів СРСР і Радою Міністрів Української РСР.

У відповідності до ст.. 58 ЖК Української РСР, на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.

Згідно із ст.. 61 ЖК Української РСР, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.

У відповідності до ст.. 64 ЖК Української РСР, члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач і члени його сім'ї.

Згідно із ст.. 65 ЖК Української РСР, наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Згідно до роз’яснень Верховного Суду України від 26.05.2001 року «Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій судових справ (Житлове право)», у члена сім'ї наймача, включеного до ордера на заселення жилого приміщення, право користування останнім виникає у зв'язку із включенням до ордера, а не у зв'язку із вселенням у це приміщення.

Згідно із ч.3 ст.. 116 ЖК Української РСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Таким чином, зважаючи на вищевикладене, суд приходить до висновку, що вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та необґрунтованими, так як в ході судового розгляду позивач не довела а ні юридичного факту належності до членів сім’ї померлої, а ні письмової згоди ОСОБА_6 на вселення чи то проживання у спірному приміщенні, постійного проживання разом із померлою та ведення спільного господарства, утримування квартири тощо.

Достовірно встановлено, що ОСОБА_1 є власником 1/3 часини квартири АДРЕСА_4, та є зареєстрованою за вказаною адресою.

Отже, вимоги Дніпровської міської ради суд вважає законними та обґрунтованими, так як житлове приміщення квартири АДРЕСА_5, було зайнято ОСОБА_1 без достатніх на те підстав, згоди законних користувачів, яким видано ордер на зайняття вказаної квартири, на вселення та користування житлом не надано.

Згідно з ч.1 ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, враховуючи обставини, встановлені судом, оцінюючи здобуті по справі докази за своїм внутрішнім переконанням щодо їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності і взаємності зв’язку у сукупності, суд першої інстанції, розглянувши спір в межах заявлених вимог, вважає що вимоги первісного позову не підлягають задоволенню у повному обсязі, а вимоги зустрічного позову підлягають задоволенню в повній мірі.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішуючи питання щодо судових витрат відповідно до вимог ст.. 141 ЦПК України, суд враховує, що позовні вимоги первісного позову задоволенню не підлягають, то і судові витрати понесені ОСОБА_1 відшкодуванню не підлягають, у свою чергу, вимоги зустрічного позову належать до задоволення, тому понесені позивачем і документально підтверджені судові витрати в сумі 1 762,00 грн. підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача - ОСОБА_1

Керуючись Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, зокрема статтею 1 Першого протоколу до неї (1952 року), ст.41 ч.4 ст.55, ст.124 Конституції України ч. 2 ст.16, 20, 317, ч.1 ст.356, 358ч.1 ст. 383 ЦК України ст. 150 ЖК України, ст.ст.4, 6, 10, 12, 13, 80, 81-83, 141, 263-264 268, Цивільно-процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Дніпропетровської міської ради, Новокодацької районної у місті Дніпро ради третя особа Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «МОНІТОРНА 7» про визнання особи такою, що має право користування житловим приміщенням, зобов’язання вчинити дії, – відмовити.

Зустрічний позов Дніпропетровської міської ради до ОСОБА_1, третя особа Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «МОНІТОРНА 7» про виселення із жилого приміщення – задовольнити.

ОСОБА_1 виселити із квартири № 14, що розташована за адресою : м.Дніпро, вул.Моніторна, будинок 7, без надання іншого жилого приміщення.

Стягнути із ОСОБА_1 ІПН1603806100 на користь Дніпропетровської міської ради судові витрати у сумі 1762 грн. 00 коп. (одна тисяча сімсот шістдесят дві грн. 00 копійок).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя В.С. Шавула