Рішення № 81332556, 22.04.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

1/197

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

22 квітня 2019 року № 640/3280/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві

про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач, адреса: АДРЕСА_1) до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (надалі - відповідач, адреса: 04053, м. Київ, вул. Бульварно - Кудрявська, буд. 16), в якій позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві щодо невиплати пенсії ОСОБА_1, за період з травня 2018 року по липень 2018 року;

- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію за віком за період з травня 2018 року по липень 2018 року з нарахуванням компенсації втрати частини доходів;

- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 10000,00 грн;

- допустити негайне виконання рішення суду в межах суми стягнення за один місяць;

- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві подати у місячний строк звіт про виконання постанови суду відповідно до статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ПОЗИЦІЇ УЧАСНИКІВ СПРАВИ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 березня 2018 року відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач є пенсіонером за віком та до травня 2018 року, отримував належні йому пенсійні виплати, проте, з травня 2018 року по липень 2018 року відповідач неправомірно припинив виплату такої пенсії.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача послався на те, що позивачу припинено виплату пенсії з травня 2018 року, в подальшому, виплату пенсії поновлено, а кошти, які не виплачені з січня по липень 2018 року, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати.

Не погоджуючись з твердженнями, викладеними у відзиві на позовну заяву, позивач подав до суду відповідь на відзив, в якому послався на судову практику з питань, порушених у його позовній заяві.

Відповідно до ч. 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, (далі - КАС України), при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

ОСОБА_1 є пенсіонером та отримує пенсію за віком, що підтверджується копією пенсійного посвідчення НОМЕР_2 (Т.1, арк. 18).

Відповідно до наданої суду копії паспорту серії НОМЕР_3, виданого Первомайським МВ ГУ МВС України в Луганській області, ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 (Т.1, арк. 15-17).

Згідно з довідкою від 30 березня 2018 року №0000504451/18697 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи фактичне місце проживання ОСОБА_1 зазначено, як АДРЕСА_2 (Т.1, арк. 19).

03 жовтня 2018 року позивач звернувся до Пенсійного фонду України з заявою, в якій просив відновити виплату пенсії та сплатити заборгованість по її виплаті (Т1., арк. 21).

Листом від 19 жовтня 2018 року №22471/Р-11 позивача повідомлено про те, що у червні 2018 року Пенсійним фондом України отримано інформацію, сформовану за даними міжвідомчої інформаційно - телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний контроль щодо тривалої відсутності ОСОБА_1 (понад 60 днів) за місцем фактичного проживання/перебування. За результатами проведеної додаткової перевірки та з урахуванням наданої позивачем довідки Державної прикордонної служби України від 27 вересня 2018 року №23/Р-13517 спростовано факт тривалої відсутності за місцем фактичного проживання, а також повідомлено Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві про необхідність поновлення виплати пенсії з часу припинення (Т.1, арк. 22).

15 січня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві з заявою, в якій просив невідкладно виплатити належні йому суми пенсії за період з травня 2018 року по липень 2018 року, а також просив надати йому певні інформацію та документи (Т.1, арк. 23).

Листом від 30 січня 2019 року №18715/02/Р-589, Р-589/1 Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві повідомило ОСОБА_1 про те, що останній перебуває на обліку в Головному управлінні (Оболонський район) та одержує пенсію за віком, за списком №1, обчислену відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» як внутрішньо переміщена особа.

Також, у вказаному листі зазначено, що згідно заяви про поновлення виплати пенсії від 25 липня 2018 року та на підставі рішення Комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам позивачу поновлено виплату пенсії, які внутрішньо переміщеній особі з липня 2018 року, проте, кошти в сумі 22620,92 грн, які не виплачені з січня по липень 2018 року, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати та виплачуються на умовах окремого порядку визначеного Кабінету Міністрів України, а також роз'яснено, що після прийняття окремого порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, буде вирішено питання виплати коштів за минулий період (Т.1, арк. 24-25).

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Позивач перебуває на обліку у органах Пенсійного фонду України та до травня 2018 року отримував пенсію за віком.

З травня 2018 року включно, відповідач припинив виплати пенсії на адресу позивача без будь-яких пояснень причин з цього приводу.

25 липня 2018 року позивач звернувся до відповідача з заявою, в якій просив поновити виплату пенсії, як зазначили співробітники відповідача в усному порядку, пенсію позивачу поновлено, проте, перерахування відбудуться пізніше.

03 жовтня 2018 року позивач звернувся до Пенсійного фонду України з заявою про поновлення виплати пенсії, стверджуючи, що немає інших доходів.

Листом від 19 жовтня 2018 року за вих. №22471/Р-11 Пенсійний фонд України повідомив позивача, зокрема, про те, що Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві повинно поновити виплату пенсії з часу її припинення.

Того ж дня, як вказано у позовній заяві, відповідачем поновлено виплату пенсії позивачу та перераховано на його банківський рахунок пенсію у місячному розмірі. У листопаді 2018 року відповідач продовжив виплату «поточної» пенсії за місяць та додатково повернув борг за 2 місяці, проте, з грудня 2018 року виплата заборгованості була припинена.

15 січня 2019 року позивач письмово звернувся до відповідача з заявою, в якій, в тому числі, просив, надати інформацію про причини невиплати пенсії за період з травня по липень 2018 року.

Листом від 30 січня 2019 року за вих. №18715/02/Р-589 відповідач повідомив, що виплату пенсії поновлено на підставі рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам з липня 2018 року, проте, кошти у розмірі 22620,92 грн, які не виплачені з січня 2018 року по липень 2018 року, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністром України.

В той же час, у своїй позовній заяві позивач зазначає, що на час звернення до суду з цією позовною заявою заборгованість із пенсії, що утворилась за період з травня по липень 2018 року, відповідачем не виплачена.

Крім того, позивач зазначив, що внаслідок протиправної бездіяльності відповідача, яка полягає у невиплаті заборгованості з пенсії, йому заподіяна моральна шкода, яку позивач оцінює у 10000,00 грн.

Обґрунтовуючи розмір заподіяної моральної шкоди, позивач послався на те, що він має 2 групу інвалідності, протягом 5 місяців поспіль через протиправну бездіяльність відповідача не отримував належну йому пенсію, яка є для нього єдиним джерелом доходів, внаслідок чого та до теперішнього часу він змушений відчувати свою немічність та незгасаючі страждання, виборюючи вже перед судом своє право на пенсію, невиплата заборгованості завдає позивачу душевні страждання та підриває його віру у справедливість та законність.

Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву зазначив, що позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві, як внутрішньо переміщена особа.

25 липня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача з заявою щодо переведення пенсійної справи за новим місцем проживання. Рішенням Комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації ОСОБА_1 поновлено виплату пенсії.

Кошти в сумі 22620,29 грн, які не виплачені з січня по липень 2018 року, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, оскільки порядок, на підставі якого такі виплати повинні проводитись, знаходиться в стадії затвердження, тому здійснити виплату пенсії за минулий період немає можливості.

Стосовно відшкодування моральної шкоди представник відповідача зазначив, що пенсійне законодавство не передбачає стягнення моральної шкоди, а тому правових підстав для задоволення позову, за доводами відповідача, також немає.

Стосовно компенсації втрати частини доходів у відзиві на позовну заяву зазначено про те, що частиною 2 статті 73 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» забороняється використання коштів Пенсійного фонду на цілі, не передбачені цим Законом.

В частині встановлення судового контролю у відзиві на позовну заяву зазначено, що приписами статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України не передбачено процесуальної можливості розгляд питання про встановлення судового контролю в даній адміністративній справі.

За наведених вище підстав, за доводами представника відповідача, відсутні протиправні дії з боку відповідача.

Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

ВИСНОВКИ ЩОДО НАЯВНОСТІ/ВІДСУТНОСТІ ПОРУШЕНЬ

З огляду на викладене, дії відповідача щодо невиплати позивачу заборгованості з виплати пенсії за період з травня 2018 року по липень 2018 року є протиправними.

НОРМИ ПРАВА

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до частини 1 статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Так, відповідно до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII (надалі - Закон України від 20.10.2014 № 1706-VII) внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Згідно частини 1 статті 4 Закону України від 20.10.2014 № 1706-VII Факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12цього Закону.

Відповідно до абзацу 1 частини 3 статті 4 Закону України від 20.10.2014 №1706-VII для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи така особа звертається із заявою до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частиною 2 статтею 7 Закону України від 20.10.2014 № 1706-VII передбачено, що для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи така особа звертається із заявою до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) (надалі - Порядок №365), який визначає механізм призначення (відновлення) внутрішньо переміщеним особам виплати пенсій за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Пунктом 4 Порядку №365 передбачено, що соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам призначаються і виплачуються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - структурні підрозділи з питань соціального захисту населення), територіальними органами Пенсійного фонду України, робочими органами Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, центрами зайнятості (далі - органи, що здійснюють соціальні виплати) за місцем їх фактичного проживання/перебування, незалежно від факту реєстрації місця проживання/перебування.

Для призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщена особа, а у визначених законодавством випадках - її законний представник подає відповідну заяву до органу, що здійснює соціальні виплати на території, де зазначена особа перебуває на обліку за місцем її фактичного проживання/перебування, незалежно від факту реєстрації місця проживання/перебування.

До заяви додається копія довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та пред'являється оригінал такої довідки (пункт 5 Порядку №365).

Згідно з абзацом 2 пункту 10 Порядку №365 Питання щодо призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам можуть також розглядатися комісіями, утвореними районними, районними у мм. Києві і Севастополі держадміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі утворення) рад відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року № 848 «Про спрощення порядку надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива», за умови включення до складу таких комісій представників органів, що здійснюють соціальні виплати.

Пунктом 11 Порядку №365 передбачено, що Комісія розглядає подання про призначення (відновлення) або про відмову у призначенні (відновленні) відповідної соціальної виплати протягом п'яти робочих днів з дня отримання такого подання.

У відповідності до пункту 12 Порядку №365 за результатами розгляду подання з урахуванням акта обстеження матеріально-побутових умов сім'ї або інших документів, визначених в абзаці другому пункту 7 цього Порядку, комісія приймає рішення про призначення (відновлення) або відмову у призначенні (відновленні) соціальної виплати з моменту припинення її виплати, в тому числі з урахуванням інформації про стан фінансування та виплати, що оприлюднюється на офіційному веб-сайті Мінсоцполітики або інших органів, що здійснюють соціальні виплати.

Згідно з пунктом 15 Порядку №365 орган, що здійснює соціальні виплати та структурний підрозділ з питань соціального захисту населення, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи, та здійснює повернення сум недоотриманих соціальних виплат за минулий період відповідно до законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 46 України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-IV (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) (надалі - Закон України від 09.07.2003 № 1058-IV) нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Стаття 47 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV визначає, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 49 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Конституційний Суд України у Рішенні від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала статтю 14 Конвенції, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця поживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51-54).

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

У вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов'язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

За змістом конституційних норм Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Преамбулою Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV визначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

При цьому згідно з преамбулою Закону України від 20.10.2014 № 1706-VII цей Закон відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.

Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (частина перша статті 2 Закону України від 20.10.2014 № 1706-VII).

Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у зразковій адміністративній справі № 805/402/18 від 04 вересня 2018 року.

У відповідності до частини 2 статті 46 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ (надалі - Закон України від 19.10.2000 № 2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (надалі - Порядок № 159).

Згідно зі статтями 1, 2 Закону України від 19.10.2000 № 2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Відповідно до 2 Порядку № 159 компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).

Відповідно до положень статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною 1 статті 23 Цивільного кодексу України, положення якого застосовні до спірних відносин в аспекті вимог про стягнення моральної шкоди, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Відповідно до частини 2 статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до положень частини 1 статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відшкодування моральної шкоди за своєю природою є санкцією за порушення прав особи, які були виявлені і доведені.

Згідно абзацу 2 пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України N 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

ПОЗИЦІЯ СУДУ

Позивач має статус внутрішньо переміщеної особи, є пенсіонером та перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві.

Право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.

Суд зазначає, що підставами для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду є:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Відповідачем не надано жодного доказу на підтвердження наявності підстав для припинення позивачеві виплати пенсії.

Відтак, припиняючи виплату позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. При цьому право на отримання пенсії є об'єктом захисту за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії суд вважає таким, що не ґрунтується на вимогами чинного законодавства України.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку про порушення відповідачем вимог Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», оскільки позивачу зупинено виплату пенсії без прийняття відповідного рішення і за відсутності законодавчо встановлених підстав. З точки зору положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.

Оскільки на момент звернення до суду заборгованість із виплати пенсії за період з 01 травня 2018 року по липень 2018 року не усунена, суд вказує на протиправну бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві щодо невиплати заборгованості пенсії позивачу. Доказів протилежного відповідачем суду не надано, а з матеріалів справи не вбачається.

Стосовно доводів відповідача, що суми виплат пенсії, які не виплачені позивачу, будуть виплачуватись на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України з моменту його прийняття, з посиланням на приписи підзаконних нормативно-правових актів, зокрема, постанови Кабінету Міністрів України № 335 від 25 квітня 2018 року «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365», а тому підстав для виплати зарахованої позивачу пенсії у відповідача немає, суд зазначає наступне.

Як свідчить аналіз положень Закону України від 09.07.2003 №1058-IV, припинення виплати пенсії можливо лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених статтею 49 цього Закону.

Постанова Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року № 335 не є законом, а тому зазначений підзаконний нормативно-правовий акт не може змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

При цьому, суд зауважує, що право приймати закони, вносити до них зміни належить виключно Верховній Раді України і не може передаватися іншим органам чи посадовим особам. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі: Конституції України і повинні відповідати їй.

Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних, а тому не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили. Право на обмеження конституційних прав громадян Кабінету Міністрів України Верховною Радою України не надано.

Оцінюючи спірні правовідносини, суд звертає увагу на положення Конституції України, відповідно до яких, в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

З огляду на вищенаведені норми та встановлену в ході розгляду справи протиправну бездіяльність відповідача щодо невиплати заборгованості з виплати пенсії, яка утворилась внаслідок неправомірних дій відповідача, суд приходить до висновку про те, що відповідач протиправно не здійснює виплату заборгованості, а відсутність певного механізму виплати такої заборгованості не є правовою підставою для її невиплати.

Стосовно позовних вимог в частині нарахування та виплати ОСОБА_1 пенсії за віком за період з травня 2018 року по липень 2018 року з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, суд зазначає наступне.

Основною умовою для виплати громадянину, передбаченої статтею 2 Закону України від 19.10.2000 № 2050-ІІІ та Порядком № 159, компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії). При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу не відповідає ознакам платежу, що має разовий характер, оскільки зумовлена порушенням строків сплати відповідачем пенсії, що носило триваючий характер. У зв'язку з цим виплата компенсації проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Враховуючи, що заборгованість з виплати пенсії позивачу виникла з вини відповідача, суд дійшов до висновку про наявність правових підстав для зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію за віком за період з травня 2018 року по липень 2018 року з нарахуванням компенсації втрати частини доходів;

Стосовно позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд звертає увагу, що в даному випадку, позивачем доказів щодо завдання йому шкоди відповідачем, через яку позивач міг би понести моральні страждання, майнові витрати (лікування) та будь-які докази розладу стану здоров'я у зв'язку з такими діями або бездіяльності чи інші дані та розрахунки суду надані не були, у зв'язку з чим, суд приходить до висновку, що керуючись принципами розумності та справедливості, за обставин даної справи моральна шкода не підлягає стягненню з відповідача.

Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані позивачем докази суд дійшов до висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог, зокрема, в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди слід відмовити, у зв'язку з недоведеністю.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими, та такими, що підлягають частковому задоволенню.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.

Враховуючи встановлені судом обставини, а також з урахуванням того, що предметом спору у даній справі є, зокрема, визнання протиправною бездіяльності відповідача, відповідно, зобов'язання нарахування та виплата відповідачем позивачу саме заборгованості по виплаті пенсії за віком за період з травня 2018 року по липень 2018 року з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, суд дійшов висновку про відсутність підстав для негайного виконання рішення суду у межах суми стягнення за один місяць.

Щодо встановлення судового контролю за виконанням ріщенням суду в даній адміністративній справі суд зазначає наступне.

У відповідності до частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Отже, встановити судовий контроль за виконанням рішення суб'єктом владних повноважень суд може під час ухвалення рішення у справі. Такий контроль здійснюється судом шляхом зобов'язання подати звіт про виконання судового рішення, розгляду поданого звіту на виконання судового рішення, а в разі неподання такого звіту - встановленням нового строку для подання звіту та накладенням штрафу.

Тобто зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, є правом, а не обов'язком суду, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, а тому, з урахуванням встановлених обставин справи, суд приходить до висновку про відсутність підстав для встановлення судового контролю за виконанням рішення суду у даній справі.

Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи, що позивача звільнено від сплати судового збору, а матеріалами справи не підтверджено понесення іншими учасниками справи судових витрат, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для розподілу судових витрат між сторонами.

На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.

2. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві щодо невиплати пенсії ОСОБА_1, за період з травня 2018 року по липень 2018 року.

3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві (04053, місто Київ, вулиця Бульварно - Кудрявська, будинок 16, код ЄДРПОУ 42098368) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (04212, АДРЕСА_3, РНОКПП НОМЕР_1) пенсію за віком за період з травня 2018 року по липень 2018 року з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

4. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

5. Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.

Суддя Н.В. Клочкова