Рішення № 81281146, 08.04.2019, Галицький районний суд м. Львова

Справа №461/8614/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2019 року.

Галицький районний суд м. Львова

у складі головуючого судді Фролової Л.Д.,

за участі:

секретаря Збожної О.Р.,

представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач 11 грудня 2017 року звернувся до суду з позовом до відповідача. Свої вимоги мотивував тим, що 17 грудня 2009 року між ним та ОСОБА_4 був укладений договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_3 було передано відповідачеві у тимчасове користування грошові кошти у сумі еквівалентній 20000 доларів США. Згідно з договором повернення боргу має бути здійснене протягом 7-денного строку на вимогу кредитора. Така вимога була направлена ОСОБА_4 28 травня 2015 року, проте грошові кошти не повернені. Вважає, що борг відповідачем мав бути повернений у строк після спливу семи днів за направленням вимоги. Збільшивши позовні вимоги (а.с.32-35) позивач просить суд стягнути з відповідача 20000 доларів США основного боргу (еквівалент відповідно до курсу НБУ станом на 18 квітня 2018 року – 521657,46 грн), 20000 доларів США договірної відповідальності (еквівалент відповідно до курсу НБУ станом на 18 квітня 2018 року – 521657,46 грн), 1074098,92 грн процентів за користування грошовими коштами за період з 17 грудня 2009 року по 18 квітня 2018 року та зазначити у рішенні про нарахування відсотків у розмірі подвійної облікової ставки НБУ до моменту виконання рішення.

Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 27 грудня 2017 року відкрите загальне позовне провадження у справі.

В результаті повторного автоматичного розподілу справи у зв'язку із закінченням повноважень судді Лялюка Є.Д. справа 22 жовтня 2018 року така була передана у провадження судді Фролової Л.Д.

Ухвалою суду від 15 лютого 2019 року закрите підготовче провадження у справі та призначено її судовий розгляд. Цією ж ухвалою було відмовлено у задоволенні клопотань представника відповідача:

- про витребування у Головному управлінні Державної фіскальної служби України у Львівській області відомостей про доходи, отримані ОСОБА_3 у період з 01 січня 2007 року по 17 грудня 2009 року, а також відомостей про відчуження ним нерухомого або рухомого майна, наявності коштів на рахунках у банківських установах та утримання з них податків;

- про допит у якості свідка позивача ОСОБА_3.

15 лютого 2019 року до суду надійшов відзив представника відповідача на позов, в якому наведені наступні мотиви відмови у його задоволенні. Вважає позовні вимоги ОСОБА_3 безпідставними та необґрунтованими, оскільки після збільшення позовних вимог позивачем була завищена сума процентів без зміни періоду їх стягнення. Суду не надано доказів отримання відповідачем письмової вимоги про повернення боргу. Крім того, вважає, що за своєю правовою природою договір від 17 грудня 2009 року не є договором позики, оскільки з нього не вбачається обов’язку повернення коштів. Зазначає, що крім вказаного, правочин може бути визнаний судом недійсним у зв'язку з його фіктивністю, оскільки відповідач не отримував жодних коштів в позику. ОСОБА_5 в період 2008-2009 років не здійснював жодних грошових операцій, що могли принести йому прибуток, тому не мав і не міг мати суми – 20000 доларів США. Представник відповідача ОСОБА_2 просить у разі висновку суду про підставність вимог позивача застосувати строк позовної давності, який вважає закінченим на момент пред’явлення ОСОБА_5 позову. Крім того, до вимог про стягнення договірної відповідальності у розмірі 100 відсотків суми позики, на думку представника відповідача, має бути застосована спеціальна позовна давність в один рік, оскільки така відповідальність за своєю природою є штрафом. У відзиві, крім іншого, зазначено, що умовами договору не передбачено стягнення процентів за користування грошовими коштами, крім того такі не можуть бути нараховані після направлення вимоги про повернення боргу, до того ж до процентів має бути застосована позовна давність, тому просив відмовити у задоволенні і цієї частини вимог.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити у повному обсязі. Пояснив, що договір не є фіктивним, оскільки грошові кошти у сумі 20000 доларів США були передані відповідачу до моменту його укладення, про що є застереження у договорі. 28 травня 2015 року позивачем була направлена вимога ОСОБА_4 про повернення позики, після цього сторони при зустрічі обговорювали питання добровільного виконання зобов’язання. Тобто, про вимогу щодо повернення суми коштів відповідач був обізнаний. Проценти за користування коштами передбачені Цивільним кодексом України, тому вважає, що такі правомірно нараховані з моменту передачі коштів у позику.

Представник відповідача під час розгляду справи просив відмовити у задоволенні позову. Навів заперечення проти вимог ОСОБА_3, які були ним зазначені у відзиві на позов. Крім того, пояснив, що фактично ОСОБА_4 грошових коштів не отримував, а причини підписання ним договору позики представникові не відомі. ОСОБА_3 не мав на момент укладення договору такої суми у розпорядженні, а відповідно не міг надати її у позику. Вважає такий договір фіктивним, безгрошовим, а вимоги позивача безпідставними. Зазначає про пропущення строку позовної давності у три роки до основної суми зобов’язання, та строку в один рік – для вимог щодо стягнення штрафу у розмірі 100 % розміру боргу. Зазначив, що до вимоги про стягнення процентів за користування коштами має бути застосований строк позовної давності відповідно до кожного щомісячного платежу з цих відсотків.

Дослідивши і проаналізувавши докази, які містяться в матеріалах справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які позивач посилалась, дійшов висновку про часткове задоволення позову.

Статтею 1046 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Судом фактично встановлено, що 17 грудня 2009 року між ОСОБА_3 (позикодавцем) та ОСОБА_4 (позичальником) був укладений договір позики (а.с.83). Відповідно до умов цього договору, позикодавець надає позичальникові позику у сумі 20000 доларів США, що складає 160000 грн, а позичальник зобов’язується на усну чи письмову вимогу у семиденний термін повернути суму позики у національній валюті у розмірі еквівалентному 20000 доларів США за ринковим курсом. При цьому, у п. 2 договору зазначено, що позикодавець передав позичальнику грошові кошти у повному об’ємі до підписання цього договору.

Відповідно до висновку експерта № 4946 криміналістичної судово-почеркознавчої експертизи від 18 грудня 2018 року, підпис від імені ОСОБА_4 на договорі позики від 17 грудня 2009 року та рукописні записи «20000 доларів США, що складає 160000 грн.» виконані самим ОСОБА_4

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Так, 28 травня 2015 року ОСОБА_3 була складена вимога до ОСОБА_4 про повернення грошової суми позики від 17 грудня 2009 року протягом семи днів (а.с.3). Дана вимога була направлена боржникові 29 травня 2015 року, про що у матеріалах справи наявні копії фіскального чеку ПАТ «Укрпошта» та опис вкладеного до цінного пріоритетного листа.

Відомості про отримання відповідачем вимоги позивача про повернення позики суду не надані. Однак, судом враховується, що відповідно Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень (затверджені наказом Мінінфрастуктури від 28 січня 2014 року № 173/24950), нормативним строком пересилання рекомендованих пріоритетних поштових відправлень в межах одного району є три дні. Крім того, представником позивача в судовому засіданні зазначено, що після направлення вимоги сторони договору вели перемовини про добровільне повернення коштів. Заперечень чи доказів на спростування цих обставин суду не надано. Отже, з урахування передбаченою умовами договору можливістю усної вимоги про повернення коштів, суд вважає, що позикодавцем була належним чином доведена його позиція ОСОБА_4 про необхідність повернення грошових коштів.

Зобов'язання відповідно до ч. 1 ст. 599 ЦК України припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК України).

Як вбачається з матеріалів справи, між сторонами виникли правовідносини із договору позики грошових коштів; договір позики містить відомості, що відповідач отримав кошти із зобов'язанням повернення, однак свої зобов’язання за договором не виконав, а відтак права позивача підлягають захисту у спосіб передбачений діючим законодавством. Відтак, вимога ОСОБА_3 про стягнення суми позики у розмірі 20000 доларів США є підставною та підлягає задоволенню.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог. Тому, при визначенні у резолютивній частині рішення еквіваленту суми стягнення у національній валюті – гривні, такий еквівалент буде наведений станом на 18 квітня 2018 року, як це сформульовано в прохальній частині позову (заяві про збільшення позовних вимог).

Суд вважає за необхідне зазначити, що якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить вимогам закону. Аналогічна позиція викладена у постанові ОСОБА_6 Верховного суду від 16 січня 2019 року у справі 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18). Тут і далі суд враховує висновки, викладені в постановах Верховного Суду відповідно до вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України.

Судом вважаються неспроможними посилання представника відповідача про фіктивність та безгрошовість цього договору позики, а як наслідок його недійсність, з огляду на наступне. Крім того, хибною є думка про те, що між сторонами був укладений не договір позики, а кредитний договір.

В той же час, суду не надано жодних належних та допустимих доказів фіктивності правочину чи визнання його недійсним у судовому порядку. Так, аналізуючи зміст письмового договору між сторонами від 17 грудня 2009 року, суд приходить до висновку про те, що між сторонами склалися правовідносини саме з договору позики, за якими ОСОБА_7 не виконав зобов’язання по поверненню боргу. Посилання представника відповідача на те, що на момент укладення договору позивач ОСОБА_3 не мав та не міг мати у розпорядженні суми коштів в розмірі 20000 доларів США для передачі її у позику, є необґрунтованим та судом не приймаються. Наведене спростовується наступним.

Укладений сторонами 17 грудня 2009 року договір (п. 2) свідчить, що позичальник отримав у позикодавця грошові кошти до моменту підписання договору. Грошова сума чітко визначена сторонами як позика, даний договір є строковим, укладений між фізичними особами та свідчить про те, що відповідач отримав кошти із зобов'язанням повернення, а не отримав їх на іншій підставі, що спростовує позицію представника відповідача щодо безгрошовості договору. Доказів на спростування цього суду не надано. З умов договору не вбачається, що сторони мали інші цілі, ніж ті, що письмово узгоджені ними.

При наданні оцінки позиції представника відповідача щодо застосування наслідків пропущення строку позовної давності до вимоги про стягнення основної суми позики судом враховуються наступне.

Відповідно до положень ст.ст. 256-257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України).

Зі встановлених судом обставин вбачається, що строк виконання договору позики від 17 грудня 2009 року обраховуються після спливу передбаченого договором семиденного строку після пред’явлення такої вимоги. Як зазначено вище у рішенні, 29 травня 2015 року позивачем було направлено вимогу ОСОБА_4, тому з урахуванням триденного терміну поштового обігу, строк виконання договору сплив 08 червня 2015 року (29 травня + 3 дні поштового обігу + 7 днів строк виконання). Позов ОСОБА_3 був пред’явлений до Галицького районного суду м. Львова 11 грудня 2017 року, тобто в межах встановленого законом трирічного строку позовної давності.

Задоволенню підлягає також і вимога позивача про стягнення з відповідача договірної відповідальності у сумі 20000 доларів США.

Така позиція суду ґрунтується на тому, що згідно з положеннями ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

Пунктом 4 договору передбачена така відповідальність за невиконання зобов’язання, зокрема зазначено, що за порушення терміну повернення позики позичальник несе відповідальність в розмірі неповернутої суми та додаткову відповідальність, яка встановлюється на вибір позикодавця.

З урахуванням викладеного, суд вважає, що відповідачем зобов’язання у визначений договором строк не виконане, сума позики не повернена позикодавцеві. У зв'язку з цим, підставною є вимога позивача про застосування до ОСОБА_4 договірної відповідальності у розмірі неповернутої суми позики.

Судом не приймається як належне посилання представника відповідача на те, що зазначена відповідальність є штрафом у розумінні ст. 549 ЦК України. Так, цією нормою закону визначено, що штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Натомість, передбачена договором відповідальність має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом забезпечення майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Отже, така не є видом неустойки, а представляє передбачений ч. 2 ст. 546 ЦК України інший вид забезпечення виконання зобов'язання, передбачений договором.

У зв’язку з цим, судом також вважаються безпідставними вимоги представника відповідача про застосування до цієї вимоги спеціального строку позовної давності в один рік, яка передбачена п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України для неустойки.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_3, суд відмовляє у вимогах про стягнення процентів за користування коштами у період з 17 грудня 2009 року по 18 квітня 2018 року. Така позиція суду ґрунтується на наступному.

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вбачається з позову (заяви про збільшення позовних вимог), позивач, обґрунтовуючи вимогу про стягнення процентів за користування коштами, посилався на ст. 1048 ЦК України та у зв'язку з відсутністю у договорі умов сплати таких процентів розрахував їх суму виходячи з розміру подвійної облікової ставки Національного банку України.

З позицією позивача в цій частині вимог суд погодитись не може, оскільки, частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

В договорі позики від 17 грудня 2009 року сторонами не було визначено порядку і розміру процентів за користування грошовими коштами.

За змістом статті 1 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі - Закон № 679-XIV) облікова ставка НБУ - один із монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ встановлює для банків та інших суб'єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів.

НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України (стаття 2 Закону № 679-XIV).

Пунктом 1 частини першої статті 15 цього Закону передбачено, що правління НБУ приймає рішення, зокрема про встановлення та зміну облікової та інших процентних ставок Національного банку.

Відповідно до статті 27 Закону № 679-XIV НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.

Частиною другою статті 46 вказаного Закону НБУ здійснює дисконтну валютну політику, змінюючи облікову ставку НБУ для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зобов'язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют.

Пунктом 1.1 Положення про процентну політику НБУ, затвердженого постановою Правління НБУ від 18 серпня 2004 року № 389 (далі - Положення № 389; чинне на момент виникнення спірних правовідносин), визначено, що облікова ставка НБУ - один з монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ установлює для суб'єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів на відповідний період, і є основною процентною ставкою, яка залежить від процесів, що відбуваються в макроекономічній, бюджетній сферах та на грошово-кредитному ринку.

Пунктами 3.1, 3.2 цього Положення визначено, що НБУ визначає розмір облікової ставки, дотримуючись таких основних принципів: облікова ставка використовується НБУ одночасно як засіб реалізації грошово-кредитної політики та орієнтир ціни на гроші; облікова ставка є одним із чинників, що характеризують основні напрями змін грошово-кредитного регулювання; облікова ставка має підтримуватися на позитивному рівні щодо прогнозного рівня інфляції, який визначається схваленими Кабінетом Міністрів України основними прогнозними макроекономічними показниками на відповідний рік та враховується під час складання державного бюджету з наступними змінами; облікова ставка є найнижчою серед процентних ставок, за якими НБУ може підтримати ліквідність банків. Визначення рівня та характеру змін облікової ставки НБУ залежить від тенденцій загального економічного розвитку, макроекономічних та бюджетних процесів, стану грошово-кредитного ринку. Національний банк під час визначення облікової ставки враховує й інші фактори, які можуть вплинути на вартість коштів у національній валюті, - інфляційні або девальваційні очікування, процентні ставки рефінансування, які використовуються центральними банками країн, що мають тісні торговельно-економічні зв'язки з Україною тощо.

Таким чином, можна зробити висновок, що облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб'єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України - гривні.

Крім того, висновок, що чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти міститься у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16.

Отже, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, - на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України. Вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, можуть бути реалізовані лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.

У випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов'язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.

Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України - гривню буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов'язку позичальника.

Вищезазначена позиція висловлена ОСОБА_6 Палатою Верховного суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Відтак, у зв'язку з тим, що сторонами в договорі позики не були передбачені умови сплати процентів за користування кредитом, стягнення таких у розмірі, що пов'язаний з обліковою ставкою НБУ, не ґрунтується на законі.

Не може бути задоволена судом і вимога ОСОБА_3 про нарахування відсотків у розмірі подвійної облікової ставки НБУ на суму позики до моменту виконання рішення суду. Така вимога позивача направлена на захист його прав як позикодавця в майбутньому.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 2 ЦПК України).

Ця норма процесуального закону та ст. 4 ЦПК України передбачає право особи звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Проте, законодавство не передбачає судового захисту «на майбутнє» при ймовірному порушенні прав особи.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, у зв'язку з тим, що позивач на підставі п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, з відповідача на користь держави слід стягнути суму збору, передбачену ч. 4 Закону, що становить 9605,00 грн. При цьому, суд покладає на відповідача суму сплачену ним за проведення криміналістичної судово-почеркознавчої експертизи у розмірі 6435,00 грн.

Керуючись ст. ст. 258-259, 263-265, 268 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики – задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 основний борг за договором позики у розмірі 20000 (двадцять тисяч) доларів США, договірної відповідальності у сумі 20000 (двадцять тисяч) доларів США, всього 40000 (сорок тисяч) доларів США, що станом на 18 квітня 2018 року відповідно до офіційного курсу НБУ складає 1043314 (один мільйон сорок три тисячі триста чотирнадцять) гривень 92 коп.

В решті вимог позову – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь держави (ДСА України) судовий збір у сумі 9605 (дев’ять тисяч шістсот п’ять) грн.

Позивач (стягувач): ОСОБА_3, РНОКПП НОМЕР_1, адреса: 79066, АДРЕСА_1.

Відповідач (боржник): ОСОБА_4, адреса: 79007, АДРЕСА_2.

Рішення ухвалене в нарадчій кімнаті, в судовому засіданні 08 квітня 2019 року проголошено його вступну та резолютивну частини.

Повний текст рішення складений 16 квітня 2019 року.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Львівського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Л.Д. Фролова