Рішення № 81245233, 03.04.2019, Комунарський районний суд м. Запоріжжя

Справа №333/4530/18

Провадження №2/333/227/19

рішення

Іменем України

03 квітня 2019 року м. Запоріжжя

Комунарський районний суд м. Запоріжжя у складі:

головуючого судді Холода Р.С.,

за участю секретаря судового засідання Єрохіної А.Б.,

відповідача ОСОБА_1,

представника відповідача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі Комунарського районного суду м. Запоріжжя цивільну справу за позовомАкціонерного товариства «Укрсоцбанк», юридична адреса: м. Київ, вул. Ковпака, 29, Ідентифікаційний код 00039019 до ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1, мешкає за адресою: АДРЕСА_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, р.н.о.к.п.п. НОМЕР_2, мешкає за адресою: АДРЕСА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: як орган опіки та піклування - районну адміністрацію Запорізької міської ради по Комунарському району м. Запоріжжя про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з житлового приміщення, -

встановив:

27.08.2018 року Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3 із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з житлового приміщення.

Ухвалою суду від 03.09.2018 року вказану позовну заяву було залишено без руху. 24.09.2018 року до суду від АТ «Укрсоцбанк» надійшла уточнена позовна заява.

03.10.2018 року ухвалою суду позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження та прийнято рішення про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження.

Позов АТ «Укрсоцбанк» обґрунтований тим, що 13.12.2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «УКРСОЦБАНК» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 07П190-ВКЛ.

Акціонерний-комерційний банк соціального розвитку «УКРСОЦБАНК» 14.06.2010 року було приведено у відповідність до ЗУ «Про акціонерні товариства», назву організаційно-правової форми, шляхом перейменування Акціонерного-комерційного банку соціального розвитку «УКРСОЦБАНК» в Публічне акціонерне товариство «УКРСОЦБАНК», а 26.04.2018 року було прийнято рішення про зміну типу акціонерного товариства з публічного на приватне та про зміну найменування банку на акціонерне товариство «Укрсоцбанк».

26.04.2018 року загальними зборами акціонерів було прийнято рішення про зміну типу акціонерного товариства публічного на приватне та про зміну найменування Банку з ПУБЛІЧНЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «УКРСОЦБАНК» на АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «УКРСОЦБАНК».

За умовами кредитного договору № 07П190-ВКЛ від 13.12.2007 року ОСОБА_1 отримала грошові кошти у тимчасове користування, надання кредиту здійснювалось траншами в межах максимального ліміту заборгованості до 200 000 грн., зі сплатою 14,5 % річних, з кінцевим терміном повернення до 12.12.2016 року.

З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором № 07П190-ВКЛ від 13.12.2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «УКРСОЦБАНК» та ОСОБА_1, ОСОБА_3 укладено іпотечний договір № № 07П190-І від 13.12.2007 року, відповідно до якого останні передали в іпотеку нерухоме майно – трикімнатну квартиру, загальною площею 61,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Вартість предмета іпотеки за згодою сторін становить 277 750 грн.

ОСОБА_1 порушила вимоги кредитного договору, а саме: не виконала в обумовлені строки зобов’язання щодо сплати кредиту та відсотків, тому позивач змушений звернутися до суду за захистом своїх порушених прав.

Позивач просить суд звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: на трикімнатну квартиру, загальною площею 61,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 07П190-ВКЛ від 13.12.2007 року, заборгованість – 594 379 грн. 51 коп., а саме: за кредитом – 181 480,00 грн., за відсотками – 363 885 грн. 88 коп.; розмір інфляційних витрат за кредитом – 17 059 грн. 12 коп.; розмір інфляційних витрат за відсотками – 31 954,51 грн. на користь Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» шляхом проведення прилюдних торгів згідно ЗУ «Про виконавче провадження», за початковою ціною встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна, під час проведення виконавчих дій. Виселити ОСОБА_1, ОСОБА_3 з трикімнатної квартири, загальною площею 61,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Стягнути з ОСОБА_1, ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» витрати по сплаті судового збору в розмірі 8 915 грн. 69 коп.

24.10.2018 року до суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на позовну заяву. Вважає, що вимоги банку незаконні та необґрунтовані, так як судовим рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 18.05.2016 року по справі № 333/247/16, за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором, встановлено, що борг за кредитним договором складає 87027 грн. 15 коп., борг за відсотками складає 56 604 грн. 46 коп., тобто сума заборгованості зовсім інша, ніж зазначено у позові.

Відповідач просить суд врахувати, що із ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в іпотечній квартирі зареєстровані та проживають троє неповнолітніх дітей.

При ухваленні рішення ОСОБА_1 просить суд врахувати правові висновки ВСУ по справам № 6-2830цс15 від 10.02.2016 року, № 6-197цс16 від 22.06.2016 року, № 6-1141цс16 від 14.12.2016 року, № 61-650св17 від 10.01.2018 року. За змістом норм ст. 109 ЖК України, особам, яких виселяють із жилого будинку (квартири), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. У зв’язку з тим, що трикімнатна квартира, загальною площею 61,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 була придбана не за рахунок кредиту, інше житлове приміщення банком не запропоновано, то відсутні підстави для задоволення позову.

Крім того, ОСОБА_1 заявлено клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 24.10.2018 року клопотання відповідача ОСОБА_1 про розгляд справи в порядку загального позовного провадження було задоволено і по справі призначено підготовче засідання.

08.11.2018 року від АТ «Укрсоцбанк» до суду надійшла відповідь на відзив. Представник позивача вважає, що доводи, вказані у відзиві на позов є безпідставними.

Стосовно розміру заборгованості за кредитним договором ОСОБА_1 зазначено, що рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 18.05.2016 року встановлено інший розмір заборгованості за кредитним договором, однак, дана обставина не може бути прийнята до уваги судом. Дійсно, рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 18.05.2016 року по справі № 333/247/16 стягнуто заборгованість за кредитним договором станом на 12.12.2016 року. Проте, після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості правовідносини між сторонами не припиняються, а нарахування процентів за кредитним договором не зупиняється. Рішення Апеляційного суду Запорізької області не виконано, заборгованість не погашена. Позичальником зобов’язання не виконано, а позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві. Зазначена правова позиція висловлена в Постановах Верховного Суду України та знайшла також своє відображення в Постанові Верховного Суду від 14.02.2018 року у справі № 572/2921/15-ц. Невиконане судове рішення, у жодному випадку не може бути перепоною звернення іпотекодержателя із позовом про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки до суду. При ухваленні судового рішення про стягнення суми боргу, дія кредитної угоди не припиняється. Відповідно до Постанови № 5 Пленуму ВССУ з розгляду цивільних та кримінальних справі від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» - зобов’язання припиняються з підстав, передбачених договором або законом. Такі підстави, зазначені у ст.ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність рішення про стягнення боргу, не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін й не звільніє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання процентів за користування кредитом і пені, передбачених договором за несвоєчасну сплату кредиту. Дострокове присудження до виконання основного зобов’язання в натурі не тягне його припинення з дня набрання законної сили рішення суду і не виключає стягнення відсотків, пені і збитків та інших штрафних санкцій, передбачених угодою, до дня фактичного задоволення (повного розрахунку).

Стосовно підстави для звернення стягнення на предмет застави представник позивача вказує, що вимогами ст.38 ЗУ «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки. На виконання умов кредитного договору та іпотечного договору, відповідача та третій особі було направлено вимогу про усунення порушень, але станом на дату подання позовної заяви вимога залишена ними без задоволення. Відповідно до ч.6 ст. 3 ЗУ «Про іпотеку», у разі порушення боржником основного зобов’язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предметі іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.

Згідно ст. 12 ЗУ «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов’язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов’язання, а в разі його невиконання – звернути стягнення на предмет іпотеки.

Одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя вправі винести рішення про виселення мешканців, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Статтею 109 ЖК України передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Після прийняття рішення кредитором про звернення стягнення на передане і поетку жиле приміщення всі громадяни, що мешкають у ньому, зобов’язані на письмову вимогу кредитора або нового власника цього жилого приміщення добровільно звільнити його протягом одного місця з дня отримання цієї вимоги. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Отже, представник позивача вважає позов обґрунтованим і таким, що підлягає задоволенню у повному обсязі.

Ухвалою суду від 30.11.2018 року до участі у справі залучено у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, як орган опіки та піклування – районну адміністрацію Запорізької міської ради по Комунарському району.

17.12.2018 року до суду від представника третьої особи надійшли пояснення, в яких зазначено, що прийняття рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з житлового приміщення неповнолітніх осіб призведе до порушень їх прав користування на житло, що визначені та охороняються чинними нормативно-правовими актами України та міжнародними угодами, тобто суттєво призведе до порушення права неповнолітніх осіб на збереження житлових прав. При ухваленні рішення представник третьої особи просила врахувати її пояснення та відмовити у задоволенні позову.

Ухвалою суду від 15.01.2019 року підготовче провадження у справі було закрито, справу призначено до судового розгляду.

Представник позивача ОСОБА_4 у судове засідання не з’явилася, до суду надала заяву про розгляд справи за її відсутності, позов підтримала у в повному обсязі, просила його задовольнити.

Відповідач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_5, який також є і представником відповідача ОСОБА_3, у судовому засіданні проти позову заперечували, просили у його задоволенні відмовити.

Додатково пояснили, що дійсно 13.12.2007 року між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» було укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 07П190-ВКЛ. Також в забезпечення виконання даного договору було укладено іпотечний договір. Предметом іпотеки є квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 і на праві спільної сумісної власності належить ОСОБА_1 та їх донці ОСОБА_3 Водночас, зазначене житло придбане не за рахунок кредитних коштів. При цьому, у квартирі зареєстровані малолітні діти – ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_5.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 18.05.2016 року з ОСОБА_1 стягнуто на користь банку заборгованість за кредитним договором в сумі 226 112 грн. 66 коп. Вважають, що відсутні підстави для продовження нарахування заборгованості та відсотків по договору, так як строк його її був до 12.12.2016 року. При цьому, виселення з квартири без надання іншого житлового приміщення осіб, які набули квартиру у власність не на рахунок кредитних коштів суперечить нормам чинного законодавства.

Крім того, представник відповідачів ОСОБА_2 письмово вказав, що сплив строк позовної давності до пред’явлення банком вимоги про звернення стягнення, так як у відповідності до п.4.5. кредитного договору сторони змінили строк виконання основного зобов'язання. В даному випадку відповідачі повинні були погасити кредит у повному обсязі не пізніше кінця грудня 2011 року, так як останній платіж був здійснений 28.10.2011 року. Тому, з вказаного часу сплив трирічний строк звернення позивача до суду.

Суд, заслухавши ОСОБА_1 та представника відповідачів, вивчивши матеріали справи та дослідивши письмові докази, дійшов до такого.

Відповідно до ч.2 ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносин, що виникають у державі.

Згідно з п.1 ст.6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною, Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року, яка відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.

Відповідно до вимог ст.55 Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно вимог ст.ст. 12,13 ЦПК України, суд розглядає справи на принципах змагальності і диспозитивності.

Відповідно до ст.ст. 76,81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

13 грудня 2007 року між ОСОБА_1 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк» укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 07П190-ВКЛ, згідно з умовами якого банк надав, а ОСОБА_1 отримала кредит у сумі 200 000,00 (двісті тисяч) гривень зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14,5% річних строком до 12 грудня 2016 року (а.с. 5-9).

13.12.2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «УКРСОЦБАНК» правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1, ОСОБА_3 укладено іпотечний договір № 07П190-І від 13.12.2007 року, відповідно до якого останні передали в іпотеку нерухоме майно – трикімнатну квартиру, загальною площею 61,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Вартість предмета іпотеки за згодою сторін становить 277 750 грн. (а.с. 13-16).

Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо об’єкта нерухомого майна № 162138680 від 03.04.2019 року встановлено, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власності належить ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 14.09.2004 року, виданим Комунарською районною адміністрацією Запорізької міської ради.

Отже, судом встановлено, що іпотечне майно було відповідачами набуто у власність не за рахунок кредитних коштів.

На цей час у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані і проживають малолітні діти - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_5 (а.с. 67-68).

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 18.05.2016 року з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» стягнуто заборгованість за кредитним договором в сумі 226 112 грн. 66 коп., яка включає: борг за кредитним договором за період з 20.02.2013 року по 02.12.2016 року – 87 027 грн. 15 коп., борг за відсотками за період з 20.20.2013 року по 10.03.2016 року – 56 604 грн. 46 коп., розмір пені за несвоєчасне повернення кредиту – 30 218 грн. 98 коп., розмір пені за несвоєчасне повернення відсотків – 8 427 грн. 95 коп., розмір інфляційних витрат за кредитом – 28 980 грн. 32 коп., розмір інфляційних витрат за відсотками – 14 852 грн. 95 коп. Рішення набуло законної сили 18.05.2016 року (а.с. 65-66).

З відповіді Комунарського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя № 12774/2-16.3-34 від 20.03.2019 року вбачається, що на примусовому виконанні перебуває виконавче провадження № 53656805 з примусового виконання виконавчого листа № 333/247/16-ц, виданого 21.11.2016 року Комунарським районним судом м. Запоріжжя про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» суми боргу в розмірі 226 112 грн. 66 коп. На даний час суму боргу за виконавчим провадженням № 53656805 з примусового виконання виконавчого листа № 333/247/16-ц, виданого 21.11.2016 року не стягнуто.

26.04.2018 року загальними зборами акціонерів ПАТ «Укрсоцбанк» було прийнято рішення про зміну типу акціонерного товариства з публічного на приватне та про зміну найменування банку з публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на акціонерне товариство «Укрсоцбанк».

14.08.2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» на адресу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було направлено вимогу про усунення порушень та вимогу про виселення. Надано строк 30 днів на добровільне виконання зобов’язання (а.с. 22-24).

В уточнених позовних вимогах ПАТ «Укрсоцбанк» зазначено, що станом на 02.08.2018 року заборгованість за кредитним договором складає 594 379 грн. 51 коп., а саме: за кредитом – 181 480 грн., за відсотками – 363 885 грн. 88 коп., розмір інфляційних витрат за кредитом – 17 059 грн. 12 коп., розмір інфляційних витрат за відсотками – 31 954 грн. 51 коп. (а.с. 24-26).

З довідки, наданою позивачем та долученою до позову, вбачається, що ОСОБА_1 на виконання умов кредитного договору № 07П190-ВКЛ від 13.12.2017 року всього сплатила суму у розмірі 58 924 грн. 45 коп. Останній платіж було внесено 28.10.2011 року (а.с. 27).

Розглянувши вимогу позивача щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні цієї вимоги, виходячи з такого.

Статтею 39 ЗК «Про іпотеку» визначено що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються у т.ч. загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки.

У постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 755/7704/15-ц вказано, що визначаючи розмір заборгованості за кредитним договором, суд зобов’язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості за кредитним договором), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду.

Вважаю, що сума заборгованості, вказана позивачем у позові не доведена належними доказами. Так, відповідно до позову станом на 02.08.2018 року заборгованість за кредитним договором № 07П190-ВКЛ від 13.12.2007 року складає 594 379 грн. 51 коп., з яких: 181 480 грн. – сума кредиту, 363 885 грн. 88 коп. – сума процентів; 17 059 грн. 12 коп. – інфляційні витрати за кредитом; 31 954 грн. 51 коп. – інфляційні витрати за процентами.

Згідно розрахунку, наданого позивачем, всього сума заборгованості по процентах з 12.11.2008 року по 01.08.2008 року складає у сумі 176 963 грн. 91 коп. (а.с.24-25). Водночас, у позові вказано, що ця сума дорівнює 363 885 грн. 88 коп., яка не підтверджується жодним доказом.

Відповідно до ч.1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Такий правовий висновок викладений у постанові ОСОБА_9 Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (п.п. 53, 54).

З розрахунку заборгованості вбачається, що за період з 13.12.2016 року по 01.08.2018 року, тобто вже після закінчення строку кредитування, відповідачу нараховано 63 200 грн. 47 коп. Отже, нарахування вказаної суми процентів не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.

Крім того, суд приймає до уваги посилання представника відповідачів щодо спливу строку позовної давності у пред’явленні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки.

У пункті 4.5 договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 07П190-ВКЛ від 13.12.2007 рокусторони домовилися, що у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.7 та 3.3.8 цього Договору, протягом більше ніж 60 (шістдесят) календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню).

Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов'язання, та визначили умови такого повернення коштів. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03.04.2019 року у справі №212/2911/15-ц.

Суд встановив, що останній платіж за кредитним договором ОСОБА_1 здійснила 28.10.2011 року (а.с. 27), а тому за визначенням пункту 4.5 кредитного договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 28 грудня 2011 року. Після зміни строку виконання зобов'язання усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою пункту 4.5 договору позичальник був зобов'язаний повернути кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню) протягом одного робочого дня – 28 грудня 2011 року, а усі наступні щомісячні платежі за графіком після вказаної дати не підлягали виконанню.

Згідно п.4.2. Іпотечного договору №07П190-І від 13.12.2007 року у разі порушення іпотекодавцями обов’язків, встановлених цим договором іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов’язання, а вразі його невиконання – звернути стягнення на предмет іпотеки.

В даному випадку вважаю, що строк позовної давності для пред’явлення вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки розпочався з 29.12.2011 року, а тому, пред’явлення вказаної вимоги 27.08.2018 року дає підстави дійти до висновку, що позивач пропустив строк, зазначений у ст.257 ЦК України.

Водночас, пред’явлення позивачем у січні 2016 року вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором не дає підстав дійти до висновку про переривання вказаного строку (а.с. 65-66).

Доводи представника відповідача ОСОБА_2 щодо подвійного стягнення у зв’язку з прийняттям 31.03.2016 року рішення про стягнення заборгованості по кредитному договору №07П190-ВКЛ від 13.12.2007 року, суд до уваги не приймає, враховуючи правовий висновок ОСОБА_9 Верховного Суду, прийнятий у постанові від 18.09.2018 року у справі № 921/107/15-г/16. У вказаному рішенні колегія суддів Великої Палати прийшла до висновку, що наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов'язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством.

Розглянувши вимогу позивача щодо виселення, суд також вважає, що зазначена вимога не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 22 червня 2016 року № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року № 6-1731цс16.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме у частині другій статті 2 ЦПК України, згідно з якою суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

На думку Європейського суду з прав людини, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria»), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «ОСОБА_10 проти України», заява № 21722/11.

Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Слід зазначити, що унаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження.

Разом з тим спірне житлове приміщення набуто банком у власність на підставі іпотечного договору, тобто банк був обізнаний про наявність осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, а також те, що спірне житлове приміщення було придбано не за кредитні кошти, тобто виявлені ризики, пов'язані з набуттям у власність спірної нерухомості.

Банк при набутті у власність предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.

Зазначена правова позиція висловлена ОСОБА_9 Палатою Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про відмову у позові з наведених вище підстав.

Керуючись ст.ст. 109 ЖК України, ст.ст. 4, 12, 13, 76, 81, 141, 280, 289 ЦПК України, Законом України «Про іпотеку», суд -

вирішив:

У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», юридична адреса: м. Київ, вул. Ковпака, 29, Ідентифікаційний код 00039019 до ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1, мешкає за адресою: АДРЕСА_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, р.н.о.к.п.п. НОМЕР_2, мешкає за адресою: АДРЕСА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: як орган опіки та піклування - районну адміністрацію Запорізької міської ради по Комунарському району м. Запоріжжя про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з житлового приміщення – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Запорізького апеляційного суду через Комунарський районний суд м. Запоріжжя. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду.

Повний текст рішення складено 12.04.2019 року.

Суддя Комунарського районного суду

м. Запоріжжя Р.С. Холод